Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
«Хлібний мир» 211
регіонами колишньої Російської імперії, був незрілим, аморфним
і не користувався масовою підтримкою. Значною мірою це було
об’єктивно зумовлено тим, що молдовани абсолютно переважаB
ли лише в центральній частині Бессарабії, а в цілому по губернії
мали відносну більшість у 47
–
48
%. До того ж, незважаючи на
спільність етнічного походження та історичних доль до 1812 р.,
молдовани Бессарабії (за винятком вузького прошарку націоB
нальної інтелігенції) не ототожнювали себе із сусідамиBрумунаB
ми. Але більш ніж піввікове існування суверенної Румунії, яка
внаслідок військових поразок від Центральних держав змушена
була вгамувати великодержавницькі амбіції на Балканах і зверB
нути увагу на схід, певною мірою компенсувало слабкість проB
цесів молдовського національного відродження.
Його провідною політичною силою виступила Молдовська на
ціональна партія (МНП), що сформувалася на початку квітня
1917 р. навколо газети «Кувинт Молдовенеск» («Молдовський
клич») і Товариства поширення молдовської культури. Партійна
програма висувала завдання здобуття автономії Бессарабії у складі
Росії, але вже тоді частина керівництва МНП таємно сподівалаB
ся на об’єднання губернії з Румунією. Члени МНП налагоджуваB
ли тісні зв’язки з румунськими громадськоBполітичними діячаB
ми, що опинилися на території Російської імперії після окупації
восени 1916 р. більшої частини батьківщини німецькоBавстрійB
ськими військами. А вже в липні 1917 р. за участю МНП був ствоB
рений Центральний молдовський військово(виконавчий комітет,
що розглядався партійним проводом як інструмент підготовки заB
хоплення влади й створення верховного органу управління БесB
сарабією — «Сфатул церію» («Ради краю»).
Тоді ж бессарабське питання уперше опинилося в полі зору
Української Центральної Ради. На засіданні її комітету 25 липня
1917 р. представник Єврейської об’єднаної соціалістичної робіB
тничої партії Мойсей Зільберфарб (1876
–
1934) звернув увагу
присутніх на опублікований у пресі протест Бессарабського виB
конкому й Офіцерської спілки щодо прагнення Центральної
Ради включити Бессарабію до складу автономної України. Він
же уточнив, що ця чутка виникла у зв’язку з перебігом перегоB
ворів між керівництвом Центральної Ради й делегацією ТимчаB
сового уряду 29
–
30 червня, коли М. Терещенко нібито заявив,
212 Розділ 3
«що Бессарабію, певне, доведеться прилучить до України».
М. Зільберфарб від імені Секретаріату міжнаціональних справ
запропонував розглянути відповідну резолюцію, що мала «розB
віять це непорозуміння»
384
.
Дискусія несподівано висвітлила два принципово відмінні
підходи до оцінки бессарабської проблеми для України. ГроB
мадський діяч із Херсонщини, член виконкому Всеукраїнської
ради селянських депутатів Зіновій Висоцький зі знанням суті
справи наголосив, що «коли говорити про Бессарабію, то тільки
треба мати на увазі молдаван бо єсть повіти, які заселені українB
цями, і вони нічого не будуть мати проти прилучення до України».
Йому заперечив головний редактор «Вістей з Української ЦентB
ральної Ради», в майбутньому — секретар дипмісії Директорії
УНР у Римі Михайло Єреміїв (1889
–
1975), який зазначив: «Раніш
всього ми повинні заявить, що Центральна Рада не мала на меті
включать до України чужі області, а в тім і Бессарабію».
Більшість учасників засідання підтримала останню позицію
й зобов’язала Генеральний секретаріат задекларувати, що укB
раїнський парламент «не мав наміру включати Бессарабію до
України» і не вів у цій справі переговорів та не ухвалював жодB
них рішень
385
. Таким чином, ілюзорна принциповість ЦентральB
ної Ради завадила постановці питання про самовизначення укB
раїнців Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів, де
вони становили від 1/3 до 3/4 мешканців.
Тим часом у середині жовтня 1917 р. кишинівський ВійськовоB
молдавський з’їзд ухвалив негайно створити «Сфатул церій» зі
120Bти депутатів (ще 10 місць передбачалося надати задністровB
ським молдованам) і визначив третину його складу. Через місяць
формування «Сфатул церію» було завершене, причому всупеB
реч національному складу населення губернії 80 місць дісталоB
ся молдованам, а українцям — лише 15. Земства і міські самоB
врядування, яким було запропоновано надіслати депутатів за
національною ознакою, відмовилися від цього й відрядили предB
ставників лише з інформаційною метою, населені українцями,
болгарами й гагаузами південні бессарабські повіти бойкотуваB
ли «Сфатул церій» і не визнавали його, окупований австрійB
ськими військами Хотинський повіт також не був представлеB
ний у цьому «парламенті».
«Хлібний мир» 213
Під приводом загрози молдовському відродженню з боку етB
нічних меншин Бессарабії лідери МНП Іван Інкулець (1884
–
?),
колишній помічник губернського комісара Тимчасового уряду, обB
раний головою «Сфатул церію», і його заступник Петро Халіппа,
тісно пов’язаний з бухарестськими ідеологами «Великої Румунії»,
створили так званий «молдовський блок». Але оскільки Кишинів
знаходився у тиловій смузі Румунського фронту, чий головнокоB
мандувач генерал Д. Щербачов саме задекларував перехід на
службу в Українську армію, керівники «молдовського блоку» доB
піру змушені були тримати свої прорумунські симпатії в глибокій
таємниці. До того ж перше засідання «Сфатул церію» 21 листоB
пада 1917 р. відбувалося під охороною тилових українізованих
підрозділів фронту
386
.
За прикладом Української Центральної Ради 2 грудня 1917 р.
«Сфатул церій» проголосив Бессарабію Молдовською Народною
Республікою (МНР), що «входить, як рівноправний член, до склаB
ду єдиної Російської Федеративної Демократичної Республіки»,
а себе — її «верховною владою» (до скликання на засадах загальB
ного виборчого права Народних зборів МНР). Декларація окремо
обіцяла «повну рівноправність усіх національностей, що мешкаB
ють на території Молдовської Республіки і забезпечення їм кульB
турноBнаціональноBперсональної автономії». Виконавчу владу
в МНР очолила Рада генеральних директорів під головуванням
есера Петра Ерхана
387
.
З принципових міркувань (право націй на самовизначення)
Центральна Рада не могла не привітати появу МНР, а відносини
з нею планувала будувати передусім на ґрунті «спільної боротьB
би з більшовицькою анархією на фронті і в тилу». Київ навіть
відклав до скликання Установчих зборів вирішення зазначеного
вище спірного питання про майбутній статус придунайських
повітів, Хотинщини і Лівобережжя Дністра
388
.
Але їхнє населення, побоюючись непевної політичної перспекB
тиви, було не в захваті від створення МНР і не визнавало «СфаB
тул церію». З’їзд болгарських і гагаузьких депутатів у Бендерах
6
–
7 грудня 1917 р. негативно поставився до «Сфатул церію» «як
до законодавчого органу»
389
. А надзвичайне Аккерманське поB
вітове земське зібрання 16 січня 1918 р. ухвалило «приєднатися
до Української Республіки в тому вигляді, як вона визначиться
214 Розділ 3
Українськими Установчими Зборами»
390
. Аналогічні рішення
протягом грудня 1917 — січня 1918 рр. на підставі приговоB
рів сільських громад були прийняті також земськими зібранB
нями Сороцького, Хотинського, Ізмаїльського та Бендерського
повітів
391
.
Не маючи суттєвої підтримки на місцях, перед лицем швидB
ко зростаючої загрози захоплення влади в Бессарабії більшоB
виками, «Сфатул церій» і Генеральний директоріат змушені
були негайно шукати військової підтримки ззовні. НайприйнятB
нішим кандидатом на роль політичного гаранта й «покровитеB
ля» МНР була УНР, тому ще 8 грудня 1917 р. молдовський уряд
вирішив відрядити делегації з проханням про допомогу до геB
нерального комісара Одеської військової округи підполковника
Віктора Поплавка та в Ясси до генерала Д. Щербачова й предB
ставників Антанти.
Генеральні директори внутрішніх (Кристі) та іноземних (І. ПеB
ліван) справ МНР, що прибули до Ясс, у жодному разі не могли
звертатися до румунського уряду й повинні були відмовитися від
допомоги, якщо Д. Щербачов і антантівські представники запроB
понували б румунські частини. Але обидві делегації повернулиB
ся до Кишинева ні з чим, генеральний директор юстиції МНР
Савенко, що докладно з’ясував в Одесі всю необхідність в інтеB
ресах УНР введення на територію Бессарабії українських військ,
у відповідь почув пораду звернутися до румунів
392
.
Авторам не пощастило віднайти жодних документальних
свідчень реакції Центральної Ради чи Генерального секретаріаB
ту на звертання уряду МНР щодо військової допомоги проти
більшовицької загрози. Можливо, і Д. Щербачов, і В. Поплавко не
повідомили Київ про візит кишинівських урядовців і самоусунуB
лися від прийняття принципового рішення, хоча й мали на той
час у своєму розпорядженні достатні сили. Не виключено й те,
що Центральна Рада, заклопотана спробами урегулювання конфB
лікту з ленінським Раднаркомом, не надала тоді належної уваги
бессарабському питанню.
Тим часом Революційний штаб більшовицьких військ БессаB
рабського району, захопивши вузлові залізничні станції, блокуB
вав постачання Румунського фронту й готувався до захоплення
влади в Кишиневі. Французька місія вимагала від уряду МНР
«Хлібний мир» 215
згоди на введення румунських військ, але Рада генеральних диB
ректорів, не відважуючись узяти всю відповідальність на себе,
передала це питання на розгляд «Сфатул церію». Його ліве криB
ло й представники національних меншин (українців, болгар, гаB
гаузів і німців) наполягали на звертанні безпосередньо до уряду
УНР із зазначенням безвиході, в якій опинилася МНР, та можлиB
вості її окупації Румунією. Після довгих і запеклих дискусій «молB
довському блоку» вдалося протягнути рішення щодо надання Раді
Генеральних директорів свободи дій у питанні отримання іноземB
ної військової допомоги.
Французькі представники в Яссах — генерал Вульмен і полB
ковник д’Альбіа запевняли кишинівських урядовців у тому, що
жодної загрози для Бессарабії з боку Румунії не існує, навпаки
Бухарест побоюється в разі приєднання до неї МНР поширення
революційної хвилі на захід. 31 грудня 1917 р. більшовики зайняB
ли основні об’єкти Кишинева, і тоді молдовський уряд за посеB
редництвом д’Альбіа звернувся до генерала Д. Щербачова з клоB
потанням про надіслання військ «без різниці національностей»,
але з тим, щоб румунські частини були введені лише в крайньоB
му випадку і в останню чергу
393
. Причому прохання молдовського
уряду обумовлювалося отриманням від Антанти письмової гаранB
тії збереження суверенної МНР.
Тому полковник д’Альіба по поверненні з Ясс представив у КиB
шиневі документ французького посольства в Румунії, датований
2 січня 1918 р. У ньому містилася офіційна заява дипломатичних
представників країн Антанти про те, що «введення Румунських
військ є виключно воєнним заходом, який має на меті забезпечити
нормальне функціонування тилу російськоBрумунського фронту…
Таким чином, введення Румунських військ не може мати жодноB
го впливу як на сучасне політичне внутрішнє становище країни,
так і впливати на політичне майбуття Бессарабії»
394
. Але румунB
ське командування погоджувалося відрядити війська лише у разі
офіційного звертання Ради генеральних директорів до королівB
ського уряду.
Паралельно з офіційними контактами на урядовому рівні кеB
рівництво «молдовського блоку» на чолі з І. Інкульцем увійшло
в таємні зв’язки з королівським двором у Яссах, з’ясовуючи умоB
ви приєднання Бессарабії до Румунії. Щоправда, усвідомлюючи
216 Розділ 3
негативне сприйняття абсолютною більшістю населення краю
такої невтішної політичної перспективи молдовської державB
ності, голова «Сфатул церію», без відома Ради генеральних диB
ректорів, відрядив до Києва товариша прокурора кишинівського
окружного суду Адамовського. Той мав звернутися до уряду УНР
з проханням про військову допомогу якщо не українськими часB
тинами, то підрозділами, сформованими з трансільванських руB
мунів — колишніх військовополонених австроBугорської армії.
Рада народних міністрів УНР дала згоду на останній варіант,
і вранці 6 січня 1918 р. трансільванці з’явилися на підступах до
Кишинева. Але оскільки уряд МНР не був завчасно повідомлеB
ний про їхнє прибуття, ці війська були прийняті за румунську
королівську армію й за наказом П. Ерхана взяті молдовськими
частинами в полон та роззброєні. Прем’єр МНР звернувся телеB
грамою до румунського уряду з протестом проти введення до
Бессарабії королівської армії й вимогою її негайної евакуації
395
.
Трагізм ситуації полягав у тому, що румунські королівські війB
ська, не чекаючи офіційного запрошення з боку уряду МНР чи
«Сфатул церію», дійсно на початку січня 1918 р. перейшли Прут
і без зайвого галасу, долаючи розрізнений опір більшовицьких
загонів і місцевого населення, просувалися до Кишинева. Звістки
про це спричинили кризу в Раді генеральних директорів і приB
значення її головою давнього прибічника Румунії, колишнього
керівника кишинівського повітового земства Думитру Чугуряну.
За його наполяганням, 9 січня уряд МНР оприлюднив вищеB
згадану гарантійну заяву антантівських дипломатів щодо невтруB
чання румунських військ у внутрішнє життя Бессарабії. А від себе
прем’єр МНР додав, що вони «прийшли... не як завойовники і воB
роги, а як друзі народу Молдовської Республіки для надання доB
помоги в боротьбі з грабіжниками і гвалтівниками»
396
. Та й руB
мунське командування у своїх відозвах до населення брехливо
стверджувало, що воно діяло у погодженні з Києвом
397
. Уже 12 січB
ня 1918 р. перший ешелон румунських військ вступив до КишиB
нева, у місті був оголошений облоговий стан, але командир дивізії
генерал Броштану невдовзі завітав до «Сфатул церію» й зробив
заяву, що королівська армія прибула до Бессарабії не як окупант,
а з братерською метою допомогти зорганізуватися самостійній
Молдовській Республіці. Вона залишатиметься в МНР доти, доки
«Хлібний мир» 217
не будуть створені її збройні сили, й перебуватиме виключно
в розпорядженні Ради генеральних директорів
398
.
Але реальна політика румунського командування була далеB
кою від офіційно декларованої. За свідченнями очевидця, «окуB
пувавши ту чи іншу частину Бессарабії, румуни тримали біля себе
справжніх націоналістів із Союзу землевласників… ЗапроваджуB
валася широка система доносу і таким чином зводилися рахунки
з політичними ворогами і селянами. Так засудили на смерть
земського агронома Сороцького повіту А. І. Петікова, українця,
хоча він як міг уникав усіляких політичних виступів і крайніх
напрямків, але висловлювався у приватних розмовах проти руB
мунів і був винен перед землевласниками як член реквізиційної
комісії... Останнім часом румуни почали стежити за українцями
і особами, що раніше висловлювалися за федерацію Бессарабії
з Україною»
399
. Коли селянський губернський з’їзд у Кишиневі
зажадав виведення румунських військ з Бессарабії й відмовився
відрядити депутатів до «Сфатул церію» з прийнятними для окуB
пантів рішеннями, ті розстріляли один за одним два склади преB
зидії з’їзду, незважаючи на те, що вони складалися з членів молB
довського парламенту.
У цій критичній ситуації «молдовський блок» ініціював прогоB
лошення «Сфатул церієм» 24 січня 1918 р. незалежності МНР
(так і не визнаної жодним суб’єктом міжнародного права). ШляB
хетна декларація, за тонким розрахунком угруповання Інкульця
–
Чугуряну, мала стати прикриттям закулісної підготовки приB
єднання Бессарабії до Королівства Румунії. З метою маскування
своїх дійсних намірів «молдовський блок» навіть погодився на
запропонований більшістю «Сфатул церію» антирумунський склад
уряду МНР, коли організатор введення королівських військ до
Кишинева І. Пеліван не отримав вотуму довіри й залишився «тимB
часово виконуючим обов’язки» міністра закордонних справ.
Проголошення незалежності МНР, безперечно, було в інтереB
сах офіційного Бухареста, що несподівано зіткнувся з жорсткою
реакцією далекого Петрограда на військову інтервенцію в БесB
сарабію. Румунський посланник К. Діаманді був заарештований
і невдовзі разом із посольством висланий за межі РСФРР, а на
золотий фонд королівства у Державному банкові накладений
секвестр із попередженням, що «він буде переданий до рук
218 Розділ 3
румунського народу». Щоб виграти час, Румунія за посередницB
тва Британії, Італії та Франції навіть пішла на мирні переговори
з РСФРР в Яссах та Одесі.
Більшовицьку делегацію на них очолював уповноважений леB
нінського уряду на Півдні Росії й керівник Верховної автоном%
ної колегії РНК з російсько%румунських справ, відомий діяч
європейського соціалBдемократичного руху Християн РаковB
ський (1873
–
1941). Спочатку румуни досить скептично поставиB
лися до неї, але вміле керівництво з боку Х. Раковського змусило
румунських дипломатів серйозніше поставитися до проблеми
виведення королівських військ із Бессарабії. Цьому сприяв і усB
пішний наступ більшовицьких військ під командуванням М. МуB
равйова на Київ та Правобережну Україну.
По залишенні столиці УНР Рада народних міністрів майже на
місяць втратила можливість безпосередньо впливати на вирішенB
ня бессарабського питання. Пізніше український комісар у війB
ськових справах при «Сфатул церії» доповідав у МЗС, що після
проголошення незалежності МНР її уряд «змінив свої відносини
до Комісаріату, як і взагалі до Української Держави»
400
. РумунB
ська ж окупаційна влада запровадила режим інформаційної блоB
кади на кордоні з УНР і разом із місцевими осередками реакційB
ної Спілки землевласників діяльно приступила до організації
«народних волевиявлень» на користь приєднання Бессарабії до
Румунії. Незгідні із цим службовці земських і думських установ
зазнавали репресій.
Особливо прорумунська агітація в МНР активізувалася після
початку в Бухаресті сепаратних мирних переговорів між РумуB
нією й Центральними державами, коли військові місії Антанти
залишили Ясси. Рада міністрів МНР і «Сфатул церій» опинилиB
ся у підвішеному становищі: в контексті Брестського мирного
договору УНР з Німеччиною та її союзниками і близького підпиB
сання ними аналогічних угод із більшовицькою Росією та РумуB
нією міжнародноBправове становище Молдови залишалося неB
визначеним.
Тому «Сфатул церій» після попередніх консультацій із короB
лівським урядом ухвалив відрядити для участі в бухарестських
мирних переговорах І. Інкульця і Д. Чугуряну, причому вони мали
увійти до складу румунської делегації. І все ж керівники МНР
«Хлібний мир» 219
отримали від парламенту наказ про те, що вони можуть взяти
участь у мирній конференції лише в разі їхнього визнання її
рівноправними членами. І. Інкулець і Д. Чугуряну мали домагаB
тися лише дипломатичного визнання самостійності МНР у меB
жах колишньої Бессарабської губернії й не були уповноважені
на будьBякі інші рішення
401
.
Проте молдовська делегація дісталася лише тимчасової руB
мунської столиці Ясс, де їй було заявлено, ніби в разі прибуття
представників МНР до Бухареста Київ буде наполягати на власB
ній безпосередній участі у мирній конференції, що не є в інтереB
сах ані Молдови, ані Румунії, оскільки Україна претендує на півB
нічні й південні повіти Бессарабії. При цьому румунський прем’єр
Александру Авереску (1859
–
1938) завірив молдовських лідерів,
що його уряд перебуває на позиції визнання незалежності МНР
і відстоюватиме її на мирних переговорах.
Дійсно, вже 3 березня 1918 р., тобто наступного дня по визвоB
ленню Києва від більшовицьких військ, голова Ради народних
міністрів УНР і народний міністр закордонних справ В. ГолубоB
вич адресував урядам Центральних держав і Румунії ноту, в якій
наголошувалося, що «всяка зміна бувшої румунсько(російської
границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко
порушує політичні й економічні інтереси УНР». Тому українB
ський уряд наполягав на участі своїх представників у роботі БуB
харестської мирної конференції та вирішенні бессарабського
питання
402
.
Тим часом, 9 березня 1918 р. прем’єр Румунії А. Авереску,
з огляду на окупацію більшовицькими військами території УНР
і нестабільну внутрішньополітичну ситуацію в Бессарабії, пішов
на підписання в Яссах мирної угоди з РСФРР, де наголошуваB
лося, що Румунія зобов’язується очистити Бессарабію протяB
гом двох місяців
403
. Але король Фердинанд І [1914
–
1927], спираюB
чись на укладений 5 березня в м. Бухтя прелімінарний мир Румунії
з Центральними державами (остаточна угода була підписана
7 травня), відмовився від виконання умов радянськоBрумунської
домовленості.
Тим часом І. Інкулець і Д. Чугуряну по поверненні до КишиB
нева брехливо стверджували перед «Сфатул церієм», ніби заB
гроза самостійності МНР надходить з Києва. Після гострих дебатів
220 Розділ 3
молдовський парламент ухвалив відрядити своїх представників
до столиці УНР для з’ясування усіх обставин справи, але внасліB
док транспортної розрухи делегація не змогла виїхати з КишиB
нева. Зате призначений 15 березня прем’єром Румунії АлексанB
дру Маргіломан (1854
–
1925) без особливих труднощів остаточно
переконав голову «Сфатул церію» І. Інкульця в доцільності приB
єднання Бессарабії до королівства, пообіцявши йому міністерську
посаду в Бухаресті (у 1936 р. той навіть дослужився до посади віцеB
прем’єра). За активної участі спікера й прем’єрBміністра МНР
Д. Чугуряну в Кишиневі розгорнулася посилена обробка парлаB
ментарів у дусі возз’єднання з «матір’юBРумунією».
Звістки про ці події й невтішний для УНР перебіг переговорів
на Бухарестській мирній конференції, де Німеччина й АвстроB
Угорщина в обмін на територіальні поступки з румунського боку
й доступ до нафти схилилися до передачі Бессарабії королівB
ству, швидко досягли Києва. Уже 12 березня 1918 р. член Малої
ради від УПСР Микола Салтан зробив запит В. Голубовичу щодо
бессарабського питання. У ньому висловлювалася стурбованість
щодо відсутності відповіді Центральних держав і Румунії на
ноту від 3 березня та пункту 7Bго укладеного 5 березня преліB
мінарного мирного договору між ними, де йшлося про те, що РуB
мунія зобов’язується допомагати транспортуванню німецькоB
австрійських військ до Одеси через Молдову. М. Салтан цілком
слушно зауважив, що подібна редакція пункту угоди свідчить
про те, «що долю Бессарабії вже передрішено в напрямі прилуB
чення її до Румунії».
Тому М. Салтан від імені фракції УПСР поставив перед В. ГоB
лубовичем як міністром закордонних справ два питання:
1) що йому відомо про вищезгаданий пункт прелімінарного
мирного договору між Румунією та Центральними державами
і як його належить трактувати;
2) яких заходів має вжити уряд, «щоб остаточне вирішення долі
Бессарабії відбулося при участі представництва Української НаB
родної Республіки і беручи на увагу етнографічний склад і баB
жання населення Бессарабії, а також економічні інтереси УкраїнB
ської Народної Республіки».
Коли до цієї інтерпеляції приєдналися українські соціалB
демократи й соціалістиBфедералісти та інші члени Малої ради,