Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

«Хлібний мир» 181

ініціював обговорення на найвищому рівні умов «українського

миру». Воно відбулося 22 січня 1918 р. (за н. ст.) під головуванB

ням імператора Карла І, причому позиції учасників діаметральB

но розділились. Особисто міністр закордонних справ виходив

з того, що прийняття українських умов миру («відділення СхідB

ної Галичини та Буковини») може мати для Дунайської монархії

далекосяжні наслідки, але «якщо вимоги української делегації

будуть відкинуті, то з БрестаBЛитовського доведеться поїхати

додому ні з чим». О. Чернін підкреслив, що в мирному договорі

буде й умова, за якою АвстроBУгорщина одержить усі необхідні

продукти, крім того, австрійці зможуть у подальшому вимаB

гати для поляків УНР національної автономії. Це дещо нейтраB

лізує невдоволення Польщі, якщо Київ отримає Холмщину й

Підляшшя

326

Главу зовнішньополітичного відомства підтримав міністрBпреB

зидент Австрії Е. Зайдлер, який наголосив на очевидності потреB

би підписання мирного договору й запевнив присутніх у тому, що

попри гостру опозицію поляків він знайде у парламенті 2/3 всіх

голосів, щоб ухвалити проект закону про українську провінцію. Але

його угорський колега — міністрBпрезидент Шандор Векерле

(1848

–

1921), вдовольнившись тим, що «українці не отримали жодB

них концесій в Угорщині», побачив у створенні української автоB

номії небезпечний для імперії Габсбургів прецедент. Він попереB

джав, що, «дозволяючи чужій державі втручатись у внутрішні

справи Австрії, уряд, у результаті, став на похилу площину»

327

Проти вимог делегації Центральної Ради виступив і міністр

фінансів — граф Стефан Буріан фон Раєч (1851

–

1922), який наB

голосив, що війна може змінити державний устрій імперії, однак

ці зміни мусять бути проведені урядом, але аж ніяк не нав’язані

кимось. «Якщо ж дійсно доведеться ділити Галичину, — сфорB

мулював слушну пораду міністр, — то не варто включати

відповідні статті до мирного договору, а оформити їх як таєм(

ний додаток»

328

. Підсумовуючи обговорення, імператор Карл І

висловився на користь «миру з Україною на основі поділу ГаличиB

ни», надавши, таким чином, своєму міністрові закордонних справ

усі повноваження на підписання мирного договору на українських

умовах. Імператор наказав О. Черніну без миру з українцями

не повертатися.

182 Розділ 3

В особливій нагоді перерва в Брестських переговорах стала

й делегації Центральної Ради, оскільки дедалі жорсткіше проB

являлася, так би мовити, «протокольна» позиція країн ЧетверноB

го союзу: вони не згоджувались укладати договір із державним

утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспек(

тиви — ввійде воно до неіснуючої на той момент федерації, чи

досягне самостійності тощо. І це не було лише дотриманням

формальностей. Німеччина та АвстроBУгорщина поводилися дуже

прагматично: вони намагалися створити найсприятливіші умови

для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на

«законних підставах». Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи

наперед забезпечити вигоди свого міжнародного становища в поB

воєнній Європі.

Досвідчені дипломати Німеччини й АвстроBУгорщини в даноB

му разі відкидали специфічний для міжнародного діалогу стиль

і вимагали розв’язати питання про самостійність України. Так, геB

нерал М. Гофман повідомив українських делегатів, що коли вони

хочуть мати формальне право підписати мир незалежно від того,

чи укладе його радянська Росія, то український уряд мусить форB

мально проголосити повну самостійність УНР. Не випадково між

доповіддю делегації в Малій раді 9 (22) січня й остаточним рішенB

ням про необхідність 4Bго Універсалу був прямий логічний зв’язок

(хоча вичерпувати проблему державницького статусу України

на підставі дії лише одного чинника не варто — вона була значно

багатоаспектнішою і складнішою). У тому ж ключі — нагальної

потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику — виB

тримана й «Відозва Генерального Секретаріату до народу УкраB

їни про мирні переговори» від 8 (21) січня 1918 р.

329

Завданням неB

гайно укласти мирний договір (як першорядним аргументом)

мотивував необхідність ухвалити 4Bй Універсал і голова ЦентB

ральної Ради М. Грушевський, коли представляв документ Малій

раді в ніч із 11 (24) на 12 (25) січня 1918 року.

Проголошення Української Народної Республіки «самостійB

ною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою

українського народу» стало надзвичайно важливою віхою наB

ціонального державотворення, відкривало перед нацією якісно

нові горизонти на міжнародній арені. В Універсалі заявлялося:

«Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія,

«Хлібний мир» 183

Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні,

але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної УкраїнB

ської Республіки»

330

Однак закріплення в найвищому акті нового статусу УНР

відбулося в той момент, коли вона в буквальному розумінні слоB

ва була за крок від загибелі. На Київ наступали більшовицькі

війська, радянська влада в ті дні була проголошена вже в ЖитоB

мирі, Сімферополі, Миколаєві й Одесі, 16 (29) січня почалося поB

встання частини київського гарнізону й робітників заводу «АрсеB

нал», дуже швидко з’ясувалося, що чинити їм ефективний опір

просто нема кому.

До того ж із поновленням переговорного процесу в Бресті

17 (30) січня 1918 р. становище делегації Центральної Ради (її очоB

лив О. Севрюк, оскільки В. Голубович 18 (21) січня 1918 р. був заB

тверджений ІХ сесією Центральної Ради Головою Ради народB

них міністрів УНР і міністром закордонних справ

331

) погіршилося

у зв’язку з прибуттям до Бреста представників харківського раB

дянського уряду — голови Центрального виконавчого комітету

рад, лівого українського соціалBдемократа Юхима Медвєдєва

(1886

–

1938) і народного секретаря військових справ Василя ШахB

рая (1888

–

1919).

Під час перебування Л. Троцького в Петрограді більшовицьке

керівництво вирішило домогтися усунення делегації ЦентральB

ної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитися із заB

хідними партнерами про участь у конференції делегації радянB

ської України. Звичайно, без ускладнень здійснити цей план було

неможливим через очевидну його невигідність для країн ЧетверB

ного союзу. Але розрахунок базувався на тому, що вони змушені

будуть реагувати на реалії — повсюдне поширення влади рад

і звуження до мінімуму впливу Центральної Ради з явною персB

пективою її зникнення з політичної арени взагалі.

На Брестській мирній конференції розгорнулася кількаденB

на полеміка — яку з українських делегацій вважати правомочB

ною. Більшовицькі представники доводили західним дипломаB

там, що підписувати мир із Центральною Радою — однаково,

що мати справу з «учорашнім днем», оскільки влади ГенеральB

ного секретаріату в Україні фактично не існує і Центральні дерB

жави ризикують в очах усього світу опинитися в анекдотичному

184 Розділ 3

становищі тощо. Опонуючи їм, О. Севрюк нагадав, що з прийB

няттям 4Bго Універсалу УНР творить незалежну ні від кого поB

літику, а який з українських урядів — київський чи харківB

ський — буде творити кращу політику для українського народу,

це належить до внутрішніх справ, які жодна з країн не має праB

ва контролювати.

Потім виступили Ю. Медвєдєв і Л. Троцький, які заперечуваB

ли право київської делегації виступати на мирних переговорах,

закидаючи їй таємність переговорів з Четверним союзом, погроB

жували, що український народ не визнає тих договорів, які підпиB

шуть представники Центральної Ради. А далі наголосили, що

визнання самостійності або незалежності будьBякої держави не

можна вважати визнанням того чи іншого уряду цієї держави,

Л. Троцький згадав навіть неусталеність меж Української РесB

публіки. А доки межі, мовляв, неусталені, порозуміння між деB

легацією Центральної Ради та країнами Четверного союзу бути

не може.

Перелом у дискусії забезпечив 20 січня (2 лютого) 1918 р.

М. Любинський, чия промова дуже вразила присутніх. Спочатку

він зазначив, що представники держав, які ведуть мирні перегоB

вори, не повинні втручатись у внутрішні справи своїх супротивB

ників. 4Bй Універсал Центральної Ради проголосив незалежність

УНР, і тому віднині вона буде творити власну зовнішню політику.

Ленінський Раднарком кричить про демократію, а сам розігнав

Всеросійські установчі збори й «спирається на багнети наймитів

червоної гвардії». Принцип самовизначення націй більшовики проB

голошують лише на словах, наголошував український дипломат,

а насправді — розганяють політичні збори, розстрілюють політиків

і підкопуються під авторитети молодих республік. Українська

Центральна Рада обрала перший український уряд — ГенеральB

ний секретаріат, український народ творить власну державу, і для

втручання у внутрішні справи України петроградський уряд не

має жодних підстав.

Далі М. Любинський з’ясував причини утворення ЦентральB

ного виконавчого комітету рад у Харкові й початку війни з раB

дянською Росією. «Наша будуччина, наша історія, наше потомB

ство і широкі маси працюючого народу, які стоять по обох боках

фронту, рішать самі про те, хто з нас правий і хто винуватий,

«Хлібний мир» 185

хто соціаліст і хто контрреволюціонер, хто творить, а хто руйB

нує створене», — закінчив він. Вражений красномовством моB

лодого дипломата, Л. Троцький обмежився лише їдким зауваB

женням, що влада Центральної Ради вже не існує, а єдиною

територією, якою вона може розпоряджатись, є кімнати її предB

ставників у Бресті

332

Ще більше більшовицький нарком був спантеличений спе(

ціальною заявою О. Черніна щодо підтвердження повноважень

делегації Центральної Ради і офіційного визнання УНР незалеж(

ною державою, що має право самостійно укладати міжнародні

договори. Але того ж дня О. Чернін у присутності Р. Кюльмана

й М. Гофмана на сепаратній нараді з українськими представниB

ками вчинив на них безпрецедентний тиск. Від імені АвстроB

Угорщини й Німеччини він наголосив, що уряд УНР перебуває

в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготовлеB

ний проект договору. У ньому містилися лише три позиції: заB

гальна констатація завершення стану війни; намір встановити

дипломатичні та консульські відносини між Центральними дерB

жавами та УНР; зобов’язання УНР поставити Центральним дерB

жавам 1 млн тонн збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші

питання відкладалися до спеціального їх погодження урядами

333

Тоді українські дипломати, заохочені підтримкою ерцгерцога

Вільгельма фон ГабсбургаBЛьотрінгена (1895

–

1948) (за звичку ноB

сити вишивану сорочку, подаровану одним із уланівBукраїнців,

отримав прізвисько Василь Вишиваний) і сенатора рейхсрату

М. Василька, запропонували свій контрпроект. У ньому було теж

три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принB

ципом; зобов’язання УНР надати Центральним державам збіжжя

і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зоB

бов’язання АвстроBУгорщини провести кордон на підставі етноB

графічного поділу Галичини на Західну і Східну й утворити зі

Східної Галичини та Буковини коронний край. Після офіційного

ознайомлення партнерів із цими умовами керівники австроB

угорської та німецької делегацій О. Чернін і Р. Кюльман терміноB

во виїхали до Берліна, де було влаштовано широку нараду виB

щих урядовців обох держав.

А щоб застрахуватися від майбутньої критики з боку польB

ських і угорських опонентів, О. Чернін розпорядився надати йому

186 Розділ 3

добре відому, але все ж найсвіжішу інформацію про українців

і український рух в імперії Габсбургів. Генштаб підготував 5 люB

того для міністра доповідну записку «Україна. Огляд економічB

ного, історичного, політичного та військового розвитку», що зайB

вий раз підтвердила обґрунтованість українських претензій на

національноBтериторіальну окремішність у Дунайській монархії.

4,38 млн українців становили абсолютну більшість у трьох місцеB

востях: у Східній Галичині — 70

%, у ПівнічноBЗахідній Буковині

й ПівнічноBСхідній Угорщині — 80

Тим часом, 5–6 лютого 1918 р. (за н. ст.) у Берліні відбулася

урядова нарада за участю німецького канцлера графа фон ГертB

лінга, державного секретаря фон Кюльмана, генерала Е. ЛюденB

дорфа, віцеBканцлера Фрідріха фон Паєра (1847

–

1931), графа

О. Черніна, графа Єроніма Коллоредо (1870

–

1942) та інших осіб.

На ній остаточно було вирішено «за всяку ціну заключити з УкраB

їною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона сама її попросить».

По суті, було отримано принципову згоду на варіант угоди, запроB

понований українською делегацією. Однак часу на уважне редаB

гування підсумкового документа практично не було: з України надB

ходили тривожні повідомлення, а коли 25 січня (7 лютого) 1918 р.

О. Чернін і Р. Кюльман повернулися до Бреста, Л. Троцький поB

відомив, що він дізнався про падіння Центральної Ради, і тепер

країни Четверного союзу будуть підписувати договір з урядом,

який не існує.

Глава російської делегації запропонував навіть направити коміB

сію з трьох делегатів — українського, російського та австрійського

для перевірки стану речей. Українські делегати, які розмовляли

з Києвом 22

–

23 січня (4

–

5 лютого), знали про катастрофічне станоB

вище Центральної Ради, але всеBтаки згодилися послати комісію

до Києва. Але раптом Л. Троцький чомусь передумав, і комісія так

і не виїхала. Делегація УНР ще до полудня 26 січня (8 лютого) через

спеціального кур’єра отримала відомості, що Центральна Рада наB

передодні залишила Київ, однак утаємничила інформацію до підпиB

сання в ніч на 27 січня (9 лютого) Брестського мирного договору

між Українською Народною Республікою, з одного боку, і НімеччиB

ною, АвстроBУгорщиною, Болгарією і Туреччиною — з іншого.

Він складався з власне мирного договору (основного докуменB

та), 4Bх додаткових договорів до нього — українськоBнімецького,

«Хлібний мир» 187

українськоBболгарського, українськоBтурецького, українськоB

австроBугорського й ряду таємних додатків (протоколів). Мирний

договір був укладений у п’яти примірниках і підписаний безпоB

середніми учасниками переговорів: від української сторони —

О. Севрюком, М. Любинським, М. Левитським; від німецької —

Р. Кюльманом; від австроBугорської — О. Черніним; від болгарB

ської — прем’єром В. Радославовим, послами Андрієм Тошевим

(1867

–

1944) та Іваном Стояновичем, полковником Петром ГанчеB

вим і Теодором Анастасовим; від турецької — великим візиром

ТалаатBпашею, міністром закордонних справ Ахметом МессіміB

беєм, послом у Німеччині Ібрагімом ГаккіBпашею та генералом

Ахмедом ІццетBпашею.

Це був акт геополітичного масштабу, перший мирний договір

Першої світової війни, який клав край кривавій бійні на велетенсьB

ких просторах з десятками мільйонів населення. На дипломатичB

ному фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української

революції, яке було цілком співзвучним жаданням народів воюB

ючих країн, всього людства. Водночас патріотичноBдемократичні

сили одержували ще один шанс продовжити вже при вирішальB

ній підтримці зовнішньополітичного чинника процес українського

державотворення, національного відродження.

Головний документ засвідчував завершення стану війни між

УНР, з одного боку, і Німеччиною, АвстроBУгорщиною, Болгарією,

Османською імперією, — з іншого, а також їхнє бажання жити

в мирі й дружбі. Сторони відмовилися від взаємних претензій теB

риторіальних і матеріальних, обмінювалися військовополонениB

ми, зобов’язувалися налагодити економічні взаємовідносини.

Але підписані документи не вповні однозначно розв’язували

територіальні та національно(політичні проблеми. Кордон

між УНР і АвстроBУгорщиною мав залишатися таким же, як до

війни з Російською імперією, а кордон з Польщею мав пролягати

приблизно по лінії Тарноград — Білгорай і далі вздовж західної

межі Холмської губернії. Загальний орієнтир зводився до того,

що західна частина Холмщини, яку заселяли переважно поля(

ки, мала відійти до Польщі, а східна, де переважали етнічні ук(

раїнці, — до України. Однак остаточне вирішення питання про

лінію розмежування мала вирішити спеціальна змішана комісія

«згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання

188 Розділ 3

населення», тобто за принципом національного самовизначення.

Причому евакуація окупованих територій, передусім Волині

й Холмщини, мала проводитися пізніше й поступово (взагалі без

зазначення термінів), що позбавляло українську сторону впевB

неності в реалізації домовленості.

В іншому

таємному документі(декларації, на яку погодилиB

ся делегації УНР і АвстроBУгорщини, мова йшла про те, що майB

бутні приязні міжнаціональні відносини будуть скріплені наданB

ням польській, єврейській і німецькій меншинам в Україні та

українському населенню Австрії можливостей для повноцінного

розвитку. В УНР відповідні закони (про національноBперсональB

ну автономію) почасти були вже схвалені. Українські делегати

взяли до відома обіцянку австрійського уряду не пізніше 20 липB

ня 1918 р. внести до рейхсрату законопроект, згідно з яким «ті

частини Східної Галичини, де переважає українське населення,

будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною

в один суцільний коронний край», та що «австрійський уряд буде

всіма способами, які дає йому конституція, змагати до того, щоби

цей законопроект оддержав силу закону». Дана таємна деклараB

ція мала втратити силу, якби Україна не виконала котроїсь з умов

договору

334

Таким чином, створення коронного краю передусім було «зав’яB

зане» на умову, що Україна надасть у розпорядження ЦентральB

них держав до 31 липня 1918 р. 1 млн т збіжжя. Зрештою, цей

пункт перетворився на центральний, у зв’язку з чим Брестський

мир одержав назву «хлібного миру». Про наявність в Україні

лишків хліба, що перевищують 1 млн т, і готовність надати їх

партнерам за еквівалентну масу промислових товарів, а також

допомогу в налагодженні роботи транспорту було зроблено проB

токольну заяву української сторони ще за два дні до підписання

основного договору. Цей документ, таким чином, передував усім

іншим, виявився висхідним і увійшов як визначальний до пакету

брестських домовленостей.

Добре розуміючи, що згадані обсяги продовольства ЦентB

ральній Раді й Раді народних міністрів зібрати й відправити соB

юзникам буде явно не під силу, Центральні держави домоглиB

ся, щоб у спеціальному таємному протоколі було передбачено

відрядження в Україну військового і технічного персоналу, що

«Хлібний мир» 189

на ділі означало передачу вирішення цього питання в неукB

раїнські руки. Ще одне застереження протоколу зводилося до

того, що сумніви у можливості здійснення економічних статей

домовленостей в обумовлений термін — до 31 липня 1918 р. стаB

нуть достатньою підставою для відмови АвстроBУгорщини від

ратифікації мирного договору в цілому.

Отже, Україна мала сплатити явно неадекватну ціну за обіцяB

ну допомогу, при цьому її ще й брутально ошукували, формулюB

ючи заздалегідь нереальні шляхи вирішення питань про ХолмB

щину, Підляшшя, коронний край, закладаючи нееквівалентний

обмін товарами. Однак навіть підписані в Бресті документи західні

політики суттєво й однобічно скоригували вже в перші ж дні після

офіційного укладення миру, про що йтиметься нижче. НовоявB

лені партнери й «союзники» скористалися спритно й сповна безB

вихідним становищем проводу УНР, нав’язавши йому пряму

воєнну інтервенцію й окупацію Наддніпрянщини. Кожне полоB

ження підсумкових документів обумовлювалося такою безліччю

застережень, що за реалістичного погляду на них ставало зроB

зуміло: або Україна сплачуватиме неадекватну ціну за обіцяну

допомогу, або її брутально, принизливо ошукають, як це було,

наприклад, з абсолютно нездійсненними умовами, за яких на коB

ристь УНР начебто вирішувалися питання про Холмщину,

Підляшшя та Східну Галичину.

Водночас не слід скидати з рахунку, що перша ж широкомас%

штабна зовнішньополітична акція Української Народної Респуб%

ліки — участь у Брестській мирній конференції — ознаменува%

лася перетворенням щойно відродженої національної держави

на повноправний суб’єкт міжнародних відносин, практично мит%

тєвим європейським визнанням. Проте досягнутий на конфе%

ренції успіх — укладення мирного договору — надав такої зло%

вісної ролі зовнішньополітичному чинникові, що саме він став

вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав республікан%

сько%демократичний етап Української революції, поставив на%

цію перед необхідністю долати нові випробування.

Украй обурено відреагували на Брестський мир УНР із ЦентB

ральними державами дипломати Антанти в Києві, Петрограді

та Яссах, які ще дваBтри тижні тому були за крок від укладення

широкомасштабної фінансовоBекономічної угоди з Києвом.

190 Розділ 3

Військовий аташе при французькій місії в Росії капітан Жак СаB

дуль (1881

–

1956), що відверто симпатизував більшовикам і неB

вдовзі вступив до французької секції при РКП(б), писав 23 лютоB

го (за н. ст.) 1918 р. до колишнього міністра озброєнь і на той час

іще однопартійця — одного з лідерів Об’єднаної соціалістичної

партії Альбера Тома (1878

–

1936) про розчарування серед співB

вітчизниківBдипломатів. На думку цього офіцера, що був відряB

джений до Петрограда у вересні 1917 р. задля інформування офіB

ційного Парижа про Російську революцію, недавнє загравання

з УНР було невиправданим і авантюрним.

«Якби ми в Україні не були на боці української буржуазії, —

писав Ж. Садуль, — заохочуючи, морально по крайній мірі, її виB

ступи проти більшовиків, Україна була б ще російською, і її уряд

не почав би сепаратних перемовин. Вона б брала участь у спільних

австроBнімецьких перемовинах як невід’ємна частина Російської

Федеративної Республіки. Сепаратний мир між Україною та

Німеччиною — це Росія, відрізана від свого хліба, від своєї руди,

свого вугілля, своїх промислових центрів. Це мир, якого дуже

важко уникнути. І це мир, ще більш необхідний для ізольованої

та оточеної Румунії. В посольстві починають віддавати собі звіт

у наслідках цієї помилки»

335

Відповідно й французькі газети відповіли на звістку про мир

і «союз» УНР із Центральними державами різкими нападами на

кшталт «Зрада України» (назва статті в «L’Еvеnеment»); «підлість

України, яка встромила ніж у спину героїчній румунській армії»

(«Vісtоіrе»); «мир падлюк і спекулянтів» («Lе Рауs»); «мир жадоби

і цинізму» («РаrіsBМіdі»), а «Lе Теmps» написав, що українські деB

легати, які підписали Брестський мир, є лише тінню якогось уряB

ду, і що сам договір з українцями є нічим іншим, як ще одним зайB

вим «шматком паперу»

336

. Не варто й казати, що реакція офіційного

Парижа була подібною ж, але поBдипломатичному стриманішою.

Водночас, заради історичної істини, варто зауважити, що окB

ремі високопосадовці в Парижі досить швидко усвідомили:

різкий поворот українських зовнішньополітичних пріоритетів —

від проантантського (профранцузького) до австроBнімецького —

багато в чому був зумовлений помилками й непідготовленістю офіB

ційних французьких представників, зокрема генерала Ж. Табуї.

Зокрема, секретар політичного відділу МЗС Франції Франсуа