Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 151
певна кількість германофілів. Однак їх так мало, що можна не
брати їх до уваги»
256
.
Останнє твердження В. Винниченка викликало гостру критиB
ку з боку керівництва Центральної Ради, а в Петрограді воно було
використане, щоб застерегти союзників і переконати їх не підтриB
мувати український рух, а також підбурити проти нього російB
ську громадську думку. В. Винниченко категорично заперечив те,
що він говорив про існування германофілів серед депутатів ЦентB
ральної Ради, французька цензура спершу навіть не дозволила
опублікувати інтерв’ю в повному вигляді, а французький посол
Жозеф Нуланс (1864
–
1939) 9 серпня навіть докладно повідомив
про нього своє МЗС.
З посиланням на центральний орган кадетської партії — щоB
денну газету «Речь», яка опублікувала відповіді В. Винниченка
в розширеному варіанті (з огляду на цілковиту відсутність у тоB
гочасній Росії будьBякої цензури), посол звернув увагу керівB
ництва на те, що інтерв’юер «твердить, що його співвітчизники
мають серйозні претензії до Франції та Англії, які в минулому
виявили повну байдужість до вимог України. Цю помилку мож(
на буде виправити тільки тоді, коли обидві союзні держави
проголосять і забезпечать право українців на національну ав(
тономію». Посла вразило те, що голова Генерального секретаB
ріату закінчив афоризмом відомого французького соціального
психолога й теоретика «ери мас» — Густава Ле Бона (1841
–
1931):
«Ігнорування психології народів — причина більшості полі(
тичних помилок»
257
.
Міністр закордонних справ Франції Александр Рібо (1842
–
1923), ознайомившись з інформацією Ж.
Нуланса, наполіг на відB
рядженні до України фундатора Центрального бюро національB
ностей, відомого журналістаBміжнародника і «масона 33 ступеня
ложі “Великий Схід” Франції» — Ж.
Пелісьє, що попереднього
місяця прибув до Петрограда разом із послом. Ж.
Пелісьє мав
зібрати відомості про український національний рух і дістався
Києва вже 16 серпня 1917 р., перед від’їздом передавши в газету
«L’information» статтю про Україну.
У ній він, зокрема, зазначив: «Серед нас, у деяких політичних
і дипломатичних колах, уперто заперечувалося до останнього часу,
що існує якесь українське питання, або принаймні не визнавалося
152 Розділ 2
значення цього руху, який оголошувався штучним, позбавленим
коренів у країні й створеним німцями. Хочеться вірити, що у виB
щих сферах не поділяють цієї помилки, пересуду й засліплення
і що там обдумано наше ставлення до цієї нової держави. Хочемо
ми того чи ні, але Україна — це історичний, географічний, етно(
графічний і соціальний факт, з яким ми мусимо рахуватися»
258
.
Ж.
Пелісьє поставився до свого завдання з великою відповіB
дальністю й упродовж трьох тижнів перебування в українській
столиці виявляв чималий інтерес до розвитку визвольних проB
цесів і планів українських провідників, жваво цікавився можлиB
вістю формування кількох українізованих корпусів для утриманB
ня стратегічних ділянок ПівденноBЗахідного й Румунського
фронтів. Журналіст встиг зустрітися з М. Грушевським, В. ВинB
ниченком, О. Шульгиним, С. Петлюрою, Д. Дорошенком, С. ЄфреB
мовим, а також депутатами Центральної Ради — ветераном гроB
мадівського руху, письменником і меценатом Володимиром
Леонтовичем (1866
–
1933), письменницею й громадським діячем
Людмилою СтарицькоюBЧерняхівською (1868
–
1941), М. Рафесом
і присяжним повіреним Левом Зайцевим, з представниками ЧеB
хословацької національної ради в Києві й членами французької
колонії та ін.
На підставі багатого зібраного матеріалу Ж.
Пелісьє зробив
серйозний політикоBсоціологічний аналіз «українського питанB
ня» й по поверненні до Петрограда представив його 15 вересня
1917 р. французькому послові Ж. Нулансу. До звіту журналістB
розвідник додав низку документів, серед яких були інтерв’ю
з названими діячами, матеріали про кордони України, роль церB
кви в національноBвизвольному русі, відомості про національний
і партійний склад Центральної Ради, а також перекладені франB
цузькою мовою документи, ухвалені Центральною Радою. На
жаль, у політичному відділі французького МЗС цей звіт отримаB
ли лише на початку грудня, коли воєнноBполітична ситуація
в УНР стала зовсім іншою.
І все ж поїздка Ж. Пелісьє, що став першим «адвокатом»
України у Франції (О. Шульгин назвав журналіста «тим франB
цузом, що вперше щиро і з бажанням дізнатися правду дійшов
до нашого руху»), була своєрідним «проривом», завдяки якому
французькі офіційні кола почали поступово відмовлятися від
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 153
позиції нейтрального спостерігача. До України почали пригляB
датися як до «нової сили на Сході», не випадково тоді ж у Києві
з’явився й представник британського посольства в Петрограді —
професор Піре. А 10 вересня Ж. Пелісьє організував у Петербурзі
неофіційну зустріч О. Шульгина з Ж. Нулансом, під час якої геB
неральний секретар міжнаціональних справ просив підтримки
Антанти. Французи виявили зацікавленість подіями в Україні,
пропонували їй фінансову й технічну допомогу за умови продовB
ження війни з Центральними державами, але Ж. Нуланс вислоB
вився проти автономії України й не радив українцям ускладнюB
вати ситуації Тимчасовому урядові.
Невдовзі до Києва прибув глава французької військової місії
в Росії генерал Анрі Альбер Ніссель (1866
–
1955). Ставлячись неB
гативно до «українського питання», він відмовився відвідати ГеB
неральний секретаріат, але члени останнього, будучи зацікавлеB
ними в підтримці Антанти, відвідали генерала у французькому
консульстві. Як наслідок, за дорученням А. Нісселя в Києві залиB
шився французький представник при штабі ПівденноBЗахідного
фронту бригадний генерал Жорж Табуї (1867
–
1958), який мав
підтримувати постійний зв’язок із Генеральним секретаріатом.
Показово, що обидва генерали помітили слабкість Центральної
Ради в недостатньому зв’язку з народними масами й тому радили
негайно провести загальні вибори до українського парламенту. Але
українські соціалістичні партії, з представників яких здебільшого
склалася Центральна Рада, під різними приводами зволікали
з їхнім проведенням.
26 вересня 1917 р. генерал і масон високого рангу Ж. Табуї раB
зом із підполковником Перльє зустрівся з С. Петлюрою і мав з ним
двогодинну розмову щодо українізації армії. Тоді антантівські
військові ще перебували під сумним враженням від провалу корB
ніловського заколоту й зі зростаючою тривогою спостерігали за
наростанням революційної кризи в Росії, що обіцяла майже неB
відворотну катастрофу вже в недалекому майбутньому. Тому вони
заздалегідь почали «наводити мости» з силами, що з розпадом дерB
жавиBсоюзника могли стати острівцями, на які можна було розраB
ховувати у справі продовження війни.
У такому контексті варто розглядати й петроградську зустріч
Ж. Нуланса з генеральним секретарем фінансів, визначним
154 Розділ 2
економістом Михайлом ТуганBБарановським (1865
–
1919), що відB
булася наприкінці жовтня того ж року. Йшлося про надання УкраB
їні приватними підприємцями Франції позики для придбання
військового спорядження. Проте соціалістичні керівники ЦентB
ральної Ради запідозрили «якусь нечисту затію французьких
капіталістів» і не скористалися із цієї пропозиції. Не могло не
викликати занепокоєння Антанти й висловлене в 3Bму УніверB
салі Центральної Ради рішуче прагнення, «щоб мир було вста(
новлено якнайшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів,
щоб через центральне правительство примусити і спільників,
і ворогів негайно розпочати мирні переговори»
259
.
Та все ж після приходу до влади в Петрограді більшовиків
зв’язки між Центральною Радою й представниками західних
держав помітно пожвавішали. ПоBперше, принципи, зафіксовані
в 3Bму Універсалі, загалом відповідали інтересам союзників,
оскільки відмежовували Україну від більшовиків, одночасно проB
голошуючи вірність демократичній федеративній Росії, а саме таB
кою західні союзники й прагнули її бачити. Хоча за радянських
часів сформувалася офіційна думка, ніби держави Антанти прагB
нули розчленування Росії й тому підтримували «українських
буржуазних націоналістів», насправді все було навпаки.
ПоBдруге, відмова Центральної Ради й Генерального секретаB
ріату визнати ленінський Раднарком за законний уряд Росії,
ініціатива створення російської федерації на небільшовицькій
основі були розцінені західною дипломатією як можливість для
порозуміння у справі виконання союзницьких зобов’язань, проB
довження війни, протидії мирним ініціативам Петрограда.
ПоBтретє, налагодження контактів з лідерами українського
руху йшло не лише офіційними каналами, а й «по масонській
лінії». Добре обізнаний із закулісною історією Української реB
волюції П. Христюк зазначав, що «коли уряд Керенського впав,
антантські представники в Києві таки добре взялися до українB
ців; між іншим, щоб прихилити на свій бік українців, вони пустиB
ли «в ход» між певними українськими колами навіть «франки».
Помітніші «антантофіли» одержали в той час не малі суми. ЧасB
тина цих сум (10 000 крб.) призначалась — якимось чином через
М. Порша (Укрсоцдем) — навіть «Робітничій газеті» (орган ЦентB
рального Комітету УСДРП), частина застряла, кажуть, в кишені
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 155
«Отамана Вільного Козацтва» генерала Скоропадського, веB
ликого «антантофіла», й інших панів. Певно, антантські гроші
дали стимул і до організації в той час в Києві масонської антантоB
фільської льожі св. Андрія — під назвою «Молода Україна» —
в склад якої ввійшли, в числі інших, брати Шумицькі й МорB
котун; є заява Моркотуна, що до льожі належав також і С. ПетB
люра»
260
.
Таким чином, з перших днів свого існування УНР потрапила в
епіцентр світової політики й стала одним із найпривабливіших
об’єктів міжнародної дипломатії. А боротьба Центральної Ради
за створення федеративного всеросійського уряду тісно перепле%
лася з вирішенням проблеми миру з Центральними державами,
певною мірою навіть була підпорядкована останньому, оскільки укB
раїнський провід тривалий час тішив себе надією, що саме такий
авторитетний «всеросійський центр» міг би укласти справедлиB
вий мир «без анексій і контрибуцій».
Не випадково в резолюції київського З’їзду народів чітко наB
голошувалося: «Російська республіка повинна бути проголошеB
на федеративною і демократичною і виконать ці принципи в своєB
му устрої. Повне, негайне проголошення її федеративності здатне
внести суть і ясність в стан війни і предоставить можливість заB
ключити почесний мир, до якого прагнуть всі народи»
261
.
Різка зміна позиції країн Антанти, що до того негативно
й навіть вороже ставилися до ідеї української державності, вваB
жаючи що будьBяка її форма зашкодить єдності Східного фронB
ту й завдасть союзникам зайвого клопоту, пояснювалася дуже
просто. Зацікавленість радянської Росії й Центральних держав
у припиненні непосильної для обох сторін війни рано чи пізно мала
призвести до сепаратного миру, тому Антанта ладна була підтриB
мати УНР, якщо та й надалі відтягуватиме на себе австроBнімеB
цькі з’єднання.
Коли 20 листопада 1917 р. більшовики взяли під контроль
Ставку верховного головнокомандувача в Могильові, військові
місії Британії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії
перебралися до Києва, де їхні голови висловили готовність доB
помогти УНР людьми, зброєю й фінансами для утримання фронB
ту проти Центральних держав. Водночас сербоBхорватські часB
тини, сформовані з військовополонених на території Київського
156 Розділ 2
і Одеського округів (24 тис. осіб), виявили згоду приєднатися до
Української армії.
За планом подальшої кампанії на Сході, складеним союзниB
ками, Румунія мала співробітничати з Україною, Доном і ПівB
нічним Кавказом, а також сформованими в російському тилу наB
ціональними військами, які вона сподівалася зібрати. Щодо УНР
плани представників Антанти зводилися до того, аби створити
з українців кілька корпусів, які разом із чехословацькими полB
ками, сформованими з австрійських полонених і мобілізованих
чехівBколоністів з України, а також поляками мали зайняти найB
важливіші в стратегічному відношенні пункти на Румунському
й ПівденноBЗахідному фронтах.
Відсутність державного суверенітету України (в усякому разі
його проблематичність згідно з 3Bм Універсалом) не надто непоB
коїла країни Антанти. Та й керівництво УНР, передусім В. ВинB
ниченко, С. Петлюра й О. Шульгин до певного часу активно
підтримували контакти з іноземними емісарами, стимулювали
їхню активність. Так, у середині листопада 1917 р. генерал
Ж. Табуї разом із майором британської служби відвідав О. ШульB
гина й повідомив, що союзники, найперше Франція, з великою
симпатією ставляться до культурного й політичного відродженB
ня України, до її зусиль у справі розбудови демократичної ресB
публіки, й тому пропонують свою допомогу. Однак генеральний
секретар міжнаціональних справ досить рішуче відповів, що за%
порукою встановлення й розвитку контактів з Францією і вза%
галі будь%якою державою є офіційне визнання УНР.
А С. Петлюра, у свою чергу, хвалькувато обіцяв на зустрічах із
союзниками 26 листопада й 13 грудня 1917 р. виставити на фронт
півмільйонну армію, хоча, можливо, й сам не міг точно сказати, якиB
ми реальними силами розпоряджався його уряд. Якщо не брати
до уваги тих, хто вважає армією Центральної Ради всіх військоB
виківBукраїнців, представлених на військових з’їздах, або ж ті форB
мування, що ухвалювали резолюції відданості українській справі,
дані тут коливаються від 70 тис. до близько 400 тис.: 180 тис. — на
ПівденноBЗахідному й Румунському фронтах, 150 тис. — у тилоB
вих гарнізонах і 60 тис. вільних козаків
262
.
Таким чином, виходило, ніби дві найбільші європейські й свіB
тові демократії визнали суверенність Української держави ще
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 157
в той час, коли її соціалістичні керівники були не в змозі відрекB
тися від ідеї федерації з Росією. Історична доля, на перший поB
гляд, давала унікальну нагоду українському народові. Але перB
спектива й далі помирати за інтереси союзників аж ніяк не
влаштовувала українців як на фронті, так і в тилу. Проблема по%
лягала лише в тому, в який спосіб домогтися миру, оскільки після
більшовицького перевороту, що вдався значною мірою завдяки
вмілій антивоєнній агітації, жодні сумніви в цьому відпали.
До того ж Центральна Рада дала себе випередити в справі
ініціативи мирних переговорів Раді народних комісарів. Доки
різноманітні українські з’їзди виносили резолюції про потребу
негайного «демократичного миру», більшовики просто запропоB
нували німцям почати переговори про його укладення. Справа
в тому, що держави Антанти в особі своїх послів у Петрограді не
відреагували на ноту Народного комісаріату закордонних справ
(НКЗС) Радянської Росії від 8 листопада 1917 р. з пропозицією
оголосити перемир’я на фронтах і розпочати мирні переговори,
а М. Духонін, усупереч радіотелеграмі РНК в ніч на 8 листопада,
відмовився від таких контактів із німецьким командуванням і був
за це позбавлений посади верховного головнокомандувача.
Тому В. Ленін уранці наступного ж дня — 9 листопада розіB
слав до всіх частин Діючої армії телеграму із закликом до солдатів
і матросів взяти справу миру в свої руки. «Ви не дасте контрревоB
люційним генералам зірвати велику справу миру, — йшлося в теB
леграмі — ...ви збережете принциповий революційний і військоB
вий порядок. Нехай полки, які стоять на позиціях, обирають
негайно уповноважених для формального вступу в переговори про
перемир’я з противником… Підписать кінцевий договір про пере(
мир’я вправі тільки Рада Народних Комісарів»
263
.
Натомість уряд щойно проголошеної УНР, заслухавши того ж
дня повідомлення В. Винниченка про переговори з Могильовом
і зміщення М. Духоніна, безапеляційно ухвалив: «1. Генеральний
секретаріат визнає потрібним негайний мир. 2. Разом з тим
визнає, що успішні і скорі переговори в справі миру з союзними
і ворожими державами може вести тільки правительство, уповB
новажене і визнане всім народом Росії або більшою його частиB
ною. 3. Визнає, що правительство народних комісарів Петро(
града фактично не являється правительством, визнаним
158 Розділ 2
навіть більшою частиною населення держави. 4. Вважає, що таB
ким правительством в Російській державі може бути тільки одноB
рідне, соціалістичне міністерство (тобто коаліційне, за участю всіх
лівих партій — від народних соціалістів до більшовиків. — Авт.)».
Інакше ленінський заклик — «приступити до ведення неорганіB
зованих переговорів в справі миру самими солдатами» — остаB
точно дезорганізує Діючу армію, що «може потягти за собою ноB
вий захват частини України ворожими австроBгерманськими
арміями»
264
.
Безперечно, перед українськими лідерами за тих екстремальB
них умов відкривалися два шляхи: боротися за мир «самотужB
ки», або ж іти до нього спільними, колективними зусиллями. Вибір
було зроблено на користь другого варіанту, але оскільки ЦентB
ральна Рада й Генеральний секретаріат не визнавали ленінський
Раднарком центральним урядом Росії, вищевикладений утопічB
ний проект керівництва УНР не мав жодних шансів втілитися
у життя і, навпаки, тільки загострив відносини з ленінським уряB
дом, який з першого дня існування вважав себе повноправним
господарем Росії.
Керівники військових місій Британії, Франції, Італії, Японії
й Румунії при Ставці в Могильові, незважаючи на зняття з посаB
ди М. Духоніна, вручили йому 10 листопада колективну ноту
з протестом проти порушення британоBросійськоBфранцузького
договору від 5 вересня (23 серпня) 1914 р., що забороняв союзниB
кам укладення сепаратного миру чи перемир’я. Колишній верховB
ний головнокомандувач розіслав текст документа всім командуB
вачам окремими фронтами й організував у Могильові переговори
(за участю, як зазначалося вище, Д. Дорошенка й О. Лотоцького)
щодо формування альтернативного уряду.
Таким чином, Центральна Рада перетворилася для ленінсько%
го Раднаркому на ще одну ланку «всеросійської контрреволюції»,
розгром якої став лише питанням часу. Ситуація не змінилася
для української влади на краще й після розгрому збільшовизоB
ваними солдатами Ставки в Могильові 20 листопада 1917 р. На
той момент доведені до відчаю й відрізані від всього світу блокаB
дою британоBфранцузького флоту Німеччина й АвстроBУгорщиB
на прагнули позбавитися клопотів на Сході. Центральним дерB
жавам гостро бракувало стратегічної сировини, міцності тилу,
Революція 1917 року в Росії й початки українського відродження 159
достатніх продовольчих і людських ресурсів, що в надлишкові
мали країни Антанти після вступу у війну США з їхніми латиноB
американськими спільниками.
Ще навесні 1917 р. міністр закордонних справ АвстроBУгорB
щини О. Чернін пророче писав імператору Карлу І: «Наприкінці
літа або восени потрібно за будь(яку ціну укласти мир. Якщо
монархи Центральних держав не зможуть протягом найближ(
чих місяців підписати мирний договір, то народи переступ(
лять через їхні голови, а хвиля революційних процесів змете все
зі свого шляху»
265
. Німецький кронпринц Вільгельм (1882
–
1951)
вимагав від батька влітку 1917 р.: «Потрібно... за всяку річ постаB
ратися укласти сепаратний мир з Росією»
266
.
Але імператор очолював так звану «військову групу», що розB
раховувала розгромити збурену революцією Росію коротким удаB
ром і нав’язати їй мир на власних умовах. Після цього всі сили
можна було повернути проти Франції й Британії, тому прусська
вояччина влітку 1917 р. вимагала: «На Петербург!». «Відверто
кажучи, — зізнавався дещо пізніше генералBфельдмаршал
Гінденбург, — я з великим задоволенням виконав би це»
267
. ПроB
те суперницьке угруповання промисловців, яке намагалося приB
ховати насильницьку сутність миру на Сході й полегшити таким
чином німецькій дипломатії гру на Заході, забезпечило прийняття
рейхстагом 19 липня (за н. ст.) 1917 р. резолюції про мир. У вкрай
туманній формі вона рекомендувала укласти такий мир, з яким
«несумісні насильницьке придбання територій і політичне, екоB
номічне чи фінансове пригнічення»
268
.
Коли ж представники парламентських партій прибули із цією
резолюцією до Вільгельма ІІ, він заявив депутатам, що схвалює
бажання рейхстагу підписати «мир за угодою», хоча таких слів
у тексті не було. Їх самовільно вніс до попереднього проекту реB
золюції генерал Людендорф, а імператор пояснив причину свого
задоволення: мир за угодою полягає в тому, що «ми візьмемо
у ворогів гроші, сировинні матеріали, бавовну, мастила і з їхньої
кишені перекладемо до нашої кишені»
269
.
Час для цього настав із взяттям більшовиками влади в ПетB
рограді, до того ж на Західному фронті для німецьких військ наB
зрівали вирішальні бої, що вимагали зосередження всіх сил.
«Нічого й говорити, — писав фон Гінденбург, — що переговори
160 Розділ 2
з російським урядом терору дуже мало відповідали моїм поB
літичним переконанням. Але ми були змушені передусім укB
ласти договір з існуючими володарями Великоросії. Утім, тоді
там усе так хвилювалося, що я особисто не вірив у тривале паB
нування терору»
270
.
27(14) листопада 1917 р. Німеччина офіційно погодилася з леB
нінською пропозицією розпочати мирні переговори, того ж дня
глава РНК радянської Росії ще раз звернувся до урядів Антанти
та її спільників із пропозицією приступити з 1 грудня (за н. ст.) до
переговорного процесу. В іншому разі ленінський уряд обіцяв
зробити це одноосібно, але союзники не відповіли й на цей заB
клик. Зате призначений 2 грудня (19 листопада) 1917 р. канцлеB
ром Другого рейху Георг граф фон Гертлінг (1843
–
1919) у своїй
промові в рейхстагу заявив, що мирні пропозиції ленінського РадB
наркому прийнятні як основа для початку загальних переговорів
про мир. Наступного дня вони стартували в БрестіBЛитовському
(нині — Брест у Білорусі).