Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Розділ 3
«ХЛІБНИЙ МИР»
3.1. Дипломатичний дебют
Української Народної Республіки
Хоч як намагались антантівські кола схилити на свій бік
провід УНР (чим, дійсно, зробили вагомий внесок у вироблення
його самостійницької позиції), всупереч їм діяли інші міжнародB
ноBполітичні чинники. Й останні виявилися потужнішими. СталоB
ся так, що з перших днів свого існування УНР потрапила в епіB
центр світової політики, стала одним із найбільш притягальних
об’єктів міжнародної дипломатії. Підвищений інтерес до УкраB
їни поспішили виявити не лише країни Антанти, а й ЧетверноB
го союзу. Розпочавши 19 листопада (2 грудня) 1917 р. переговоB
ри з радянською Росією (вже 24 листопада в Бресті сторонами
було укладено 10Bденне перемир’я на Західному й ПівнічноBЗаB
хідному фронтах), Німеччина й АвстроBУгорщина пильно стеB
жили за розвитком подій в національних регіонах свого партнеB
ра. Протидія встановленню там влади рад, факти конфронтації
з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб
спробувати обмежити прерогативи російської делегації, змусиB
ти її згодитися представляти не країну в колишніх імперських
рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусь і ПриB
балтику.
Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, з якими
Німеччина й АвстроBУгорщина розв’язували світову війну, поB
части з оцінки ситуації в Росії, що уявлялася критичною, сприB
ятливою для тиску на ленінський РНК. Однак представники раB
дянської Росії на переговорах, рахуючися з реальним фактом
відроджуваної польської державності, згоджувалися на вилученB
ня зBпід свого впливу і, відповідно, меж обстоюваних інтересів,
лише однієї Польщі
271
.
162 Розділ 3
Українське ж керівництво впритул приступило до вирішення
проблеми війни і миру 21 листопада (4 грудня) 1917 р., коли при
відкритті засідання Малої ради М. Грушевський наголосив на
тому, що головнокомандувач Румунського фронту генерал від
інфантерії Дмитро Щербачов (1857–1932) повідомив, ніби він
«приневолений (ленінським розпорядженням. — Авт.) розпочаB
ти мирові переговори з ворогом і просить Раду прислати свого
представника для участі в цих переговорах»
272
. Члени Малої ради,
які виступили в дебатах, зійшлися на думці, що справу миру на
Румунському та ПівденноBЗахідному фронтах має взяти в свої
руки саме Центральна Рада. Причому В. Винниченко зазначив:
«Генеральний Секретаріат констатує з великим задоволенням,
що позиція провідних українських партій ні в чім не розходитьB
ся з думкою Генерального Секретаріату. Справа миру не терпить
відложення. Ми повинні вести справу миру від імені УНР, й висB
лати своїх представників на ці фронти для переговорів над переB
мир’ям»
273
.
Більшістю голосів (29 проти 8) було ухвалено запропоновану
українськими соціалBдемократами й есерами резолюцію, що пеB
редбачала відрядження урядових представників «на фронти для
ведення переговорів в справі перемир’я», а головне — звернення
від імені УНР «як до союзних, так і ворожих держав з пропози(
цією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома ней(
тральних держав». Члени Малої ради знову наполягали на тому,
що «справу миру від імені всієї Російської Республіки може весB
ти лише центральний соціалістичний орган федеральної влади»,
але вважали за потрібне повідомити ленінський Раднарком і «праB
вительства інших республік Росії для координації ведення цеї
справи»
274
.
Уже 26 листопада (9 грудня) 1917 р. у Фокшанах за участю
делегатів Генерального секретаріату — товариша генерального
секретаря внутрішніх справ есера Івана Красковського (1882
–
?)
і члена Українського генерального військового комітету соціалB
демократа Миколи Левитського (1880
–
1935) на Румунському
фронті було підписане тимчасове перемир’я між російськими
арміями Д. Щербачова й німецькоBавстроBболгароBтурецькими
військами під загальним командуванням генералBфельдмаршаB
ла Августа фон Макензена (1849
–
1945). В угоді зазначалося, що
«Хлібний мир» 163
перемир’я втрачає свою чинність у тому разі, коли буде укладеB
но мир на всьому фронті від Балтійського до Чорного моря між
Верховним командуванням союзних Центральних держав, з одB
ного боку, та Верховним російським командуванням за згодою
з румунським, з іншого. Тобто йшлося про укладання в майбутB
ньому загального миру між усією Росією та країнами Четверного
союзу, а тому «Генеральний Секретаріат все ще не втрачає надію
на створення єдиного федеративного уряду Росії»
275
.
Наступним кроком Генерального секретаріату було рішення,
«поки виясниться, де саме перебуватиме мирна конференція,
в Бресті чи Стокгольмі, послати до Бреста поручика Левитського,
Любинського і Севрюка (насправді третім делегатом став особисB
тий ад’ютант С. Петлюри — штабсBкапітан Юрій Гасенко (1894
–
1933). — Авт.) з інформаційною метою», а також «оповістити геB
нерала Щербачова, що Генеральний Секретаріат признає силу
Брестського договору про перемир’я на Українському фронті
(створений рішенням уряду УНР шляхом об’єднання ПівденноB
Західного й Румунського фронтів. — Авт.)»
276
.
Виступаючи 2 (15) грудня 1917 р. на засіданні Малої ради, В. ВинB
ниченко підкреслив, що делегація до Бреста, «вернувшись, розB
каже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов
миру ховати не будемо. Але й ті умови, які сепаратно пропонуB
ють більшовики, для нас не підходять»
277
. Уже наступного дня
в Бресті відбулася неофіційна зустріч делегатів Центральної
Ради з представниками Німеччини — головнокомандувач СхідноB
го фронту принц Леопольд Баварський (1846
–
1930), його начальB
ник штабу генералBмайор Макс Гофман (1869
–
1927) і дипломат
граф Вільгельм фон Мірбах (1871
–
1918) — з питань підписання
перемир’я.
Та шлях Центральної Ради у «велику політику» був затьма%
рений її конфліктом із ленінським Раднаркомом. Особливе розB
дратування російських більшовиків, як уже зазначалося, виклиB
кало те, що українське керівництво не визнавало РНК за
загальноросійський уряд, тому Смольний, у свою чергу, хоча
й припускав право УНР на існування, але теж не визнавав ЦентB
ральної Ради як її правомочного представника. Щоправда, на
виборах до Всеросійських установчих зборів у середині листоB
пада 1917 р. за українські партії, які входили до Центральної
164 Розділ 3
Ради, було загалом подано 75
% голосів і лише 10
% — за більшоB
виків. Коли ж стало реальністю здійснення Україною деклароB
ваного більшовиками права націй на самовизначення, але в неB
бажаному для Смольного варіанті, на Центральну Раду було
покладено відповідальність за розпалювання в державі громаB
дянської війни, зокрема в таємних контрреволюційних перегоB
ворах з О. Каледіним.
Політичний конфлікт із Петроградом на кілька днів відволік
увагу Києва від російськоBнімецькоBавстрійських переговорів.
Лише 7 (20) грудня 1917 р. Генеральний секретаріат заслухав звіт
М. Левитського і Ю. Гасенка про поїздку до Бреста. Українські
делегати повідомили, що на час їхнього прибуття на переговори
3 грудня угода про перемир’я вже була підписана (попереднього
дня, до кінця року), але російські представники відмовилися поB
яснити їм окремі деталі домовленості, зокрема щодо заборони
«перекидання військ з одного фронту на другий», яка унеможB
ливлювала повернення українізованих частин і підрозділів на
батьківщину.
Зате несподівано обнадійливим виявилося спілкування з коB
мандуванням німецького Східного фронту, зокрема М. Гофман
уже тоді приватно повідомив, «що коли Германія буде мати офіB
ціальне повідомлення від українського правительства про те, що
«Совет народных комиссаров» воно не вважає правительством
всієї Росії, тоді Германія не буде говорити з делегацією «Совета
народных комиссаров» про українські справи». А «представниB
ки Австрії цікавились поглядом українського правительства на
Галичину і Буковину», навіть «турки виявляли інтерес до УкраB
їни і висловили бажання одержувати правдиві і точні інформації
про Україну»
278
.
Наступного дня, 8 грудня, вже на засідання Малої ради М. ЛеB
витський додав, що «німці бажають миру, але якого, про це ще
не було розмови, і щоб на конференції були наші представни(
ки»
279
. Крім того, наголосив майбутній посол УНР у Стамбулі,
«німці знають уже про ультиматум петроградського правительB
ства Україні (від 3 грудня. — Авт.) і дуже цікавляться цією спраB
вою. Дивувались дуже, що українці не турбуються, а навіть
втішені. «Чого ви тішитесь?» — питали. «А того, що справа, наB
решті, стає на певний ґрунт», — відказували наші»
280
.
«Хлібний мир» 165
Таким чином, майже в дусі «Randstaatentheorie» чільні предB
ставники військової верхівки Другого рейху спонукали українB
ське керівництво до самостійної участі в брестському переговорB
ному процесові щодо вироблення мирної угоди. Вже близько до
півночі 9 (22) грудня 1917 р. Мала рада заслухала оприлюднену
О. Шульгиним ноту уряду УНР «в справі миру», адресовану «всім
воюючим та нейтральним державам». У ній чітко зазначалося,
що «Українська Народна Республіка в особі Генерального секре(
таріату стає на шлях самостійних міжнародних стосунків
до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федера(
тивної власті в Росії та не буде розмежовано міжнародного
представництва між правительством Української Республі(
ки і федеральним правительством майбутньої федерації».
Тому, з огляду на одноосібне підписання російською делегаB
цією перемир’я й початок нею повномасштабних мирних перегоB
ворів із Центральними державами в Бресті без участі представB
ників Центральної Ради, в ноті на майбутнє декларувалася участь
УНР «нарівні з іншими державами у всіх мирових переговорах,
конференціях (нарадах) та конгресах (з’їздах)». І оскільки влада
ленінського Раднаркому, як слушно наголошувалося в документі,
не поширюється не лише на Україну, а й на всю територію власB
не Росії, Генеральний секретаріат задля «найскорішого наближенB
ня» демократичного загального миру вважав «конче потрібним
мати своє представництво на конференції в Бересті(Литов(
ському, сподіваючись разом з тим, що остаточно справу миру
буде довершено на міжнародному конгресі, до участі в якому
правительство Української Республіки закликає всіх, що те(
пер воюють». Мирне урегулювання, на думку О. Шульгина, мало
спиратися на визнання права націй на самовизначення, відмову
від анексій і контрибуцій, матеріальну допомогу потерпілим
у війні народам
281
.
Більшість партійних фракцій підтримали позицію уряду, лише
бундівці й меншовики частково висловили невдоволення. ЗапроB
понована українськими есерами вже о 2Bй годині ночі 10 грудня
компромісна резолюція доручала Генеральному секретаріатові
«вжити всіх заходів для створення об’єднаного представництва
республік та державно організованих областей Росії, котре поB
вело б справу миру від імені всіх цих республік і областей»
282
. Нота
166 Розділ 3
була передана по радіо вже 11 (24) грудня 1917 р., того ж дня на
пропозицію О. Шульгина Генеральний секретаріат розглянув
питання про відрядження урядової делегації на брестські мирні
переговори.
Усі сходилися на тому, що ленінський Раднарком не правоB
мочний репрезентувати всю колишню Російську Республіку на
переговорах, у зв’язку із цим одні пропонували почати мирні
переговори на «Українському фронті», незалежно від перегоB
ворів у Бресті (В. Винниченко), інші, враховуючи неясну поліB
тичну ситуацію, зачекати з відправкою делегації (М. Ткаченко);
більшість же — йти у Брест, але зі своїми умовами й вести перегоB
вори окремо від російської делегації (М. Ковалевський, М. Порш,
М. Шаповал, О. Шульгин). На користь останньої позиції була виB
словлена думка, що «ставати на ґрунті ігнорування Совєту НаB
родних Комісарів в його мирних зносинах небезпечно, бо це дасть
сильний аргумент більшовикам, що ми затягуємо мир, через те
мусимо виступити в цій справі як самостійна держава, котра має
свої інтереси, які повинні бути забезпечені».
Зрештою, було ухвалено «послати в Брест мирну делегацію
Генерального секретаріату, незалежно від делегації Совіта народB
них комісарів... Повідомити Любинського, що в Брест виїжджає саB
мостійна делегація правительства Української Народної респубB
ліки. В склад мирної делегації обрано генерального секретаря
Порша, генерального секретаря Голубовича, товариша генеральB
ного секретаря Мацієвича, поручника Левицького, М. ЛюбинськоB
го, О. Севрюка і спеціалістів в справах економічних, фінансових,
торговельних»
283
.
Це рішення українського уряду жодним чином не вступало
в протиріччя з ленінським Декретом про мир від 26 жовтня (8 лисB
топада) 1917 р., де були чітко обґрунтовані такі принципи зовB
нішньої політики, як право народів на самовизначення аж до повB
ного відокремлення й створення окремої незалежної держави,
невтручання у внутрішні справи інших держав і повага до їхньоB
го суверенітету. БудьBякий примус і насильство цим базовим заB
коном більшовицької Росії рішуче засуджувалися, а таємна дипB
ломатія ліквідовувалася. Розв’язання питань війни та миру
ставилося, таким чином, під контроль народів відповідно до їхніх
інтересів та волі. А отже, виходячи з букви й духу ленінського
«Хлібний мир» 167
декрету, Українська Центральна Рада, щоб не залишитися за
бортом миру, вислала й собі до Бреста мирну делегацію.
Ступаючи на шлях мирних переговорів із Центральними
державами, українське керівництво зверталося до практики
західноєвропейської демократії. В. Винниченко пояснював троB
хи пізніше: «Ми в соціальну революцію зовсім не вірили, ми віриB
ли в непохитність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазB
них держав, прагнули й собі такої держави, як у людей, отже
й шукали признання й піддержки таких солідних фірм, як ГерB
манія, Австрія, Англія, Франція, а не якоїсь там хаотичної соB
ціалістичної Великоросії!»
284
. Але це, в свою чергу, наголошуB
вав М. Грушевський, не має бути «заміною однієї залежності
другою, хоч би й добровільною»
285
.
Заради утвердження національної державності Центральна
Рада змушена була вдатися до міжнародного аспекту політичB
ного суверенітету України, взявши участь у Брестських перегоB
ворах, які велися між радянською Росією й Центральними дерB
жавами. Вбачаючи, що делегація Раднаркому затягує переговори,
Центральна Рада вирішила розпочати їх незалежно від Росії.
«Коли нація мала сили, — писав В. Винниченко, — для внутрішB
нього формування себе в державність, то тим самим вона мала
право й на відносини з другими державами з власної ініціативи
й на власну відповідальність»
286
.
Уже через дві доби — 13 (26) грудня 1917 р. у відповідь на ноту
Генерального секретаріату з Бреста надійшла телеграма від
уповноважених делегацій країн німецькоBавстрійського блоку із
запрошенням представникам УНР взяти участь у мирних переB
говорах. Центральні держави тим самим сподівалися на піддатB
ливість більшовиків. «Державний секретар фон Кюльман і я, —
писав генералBмайор М. Гофман у своїх спогадах, — радісно
прийняли українців, бо їх виступ уможливлював нам вигравати
цю нову делегацію проти делегації петербурзької»
287
.
15 (28) грудня 1917 р. VІІІ сесія Центральної Ради підтвердиB
ла безпосередню участь УНР у Брестських мирних переговорах
і сформувала повноважну делегацію на чолі з генеральним секB
ретарем торгівлі й промисловості, членом ЦК УПСР ВсеволоB
дом Голубовичем (1885
–
1939). До її складу увійшли також гоB
лова фракції УПСР у Малій раді Олександр Севрюк (1893
–
1941),
168 Розділ 3
секретар Ради народів, член Малої ради від УПСР Микола ЛюB
бинський (1891
–
1938), член Центральної Ради, лівий український
есер Михайло Полоз (1891
–
1937) і член Центральної Ради від
УСДРП М. Левитський, економічним радником виступав доцент
Київського комерційного інституту Сергій Остапенко (1881
–
1937).
По суті, ця делегація стала першою закордонною дипломатичB
ною установою нової зовнішньополітичної служби України.
Отже, Центральні держави охоче сприйняли перспективу поB
яви української делегації на Брестській мирній конференції.
«Вони, — писав В. Винниченко, — як і союзники, бачили за нами
силу, а, головне, бачили багатства України, якими могли скорисB
татися, обіцяючи за це своє признання державності»
288
. Для
Німеччини було важливо, пояснював В. Винниченко, «щоб Росія
зняла з свого фронту війська й тим самим звільнила її східну арB
мію для операцій на західному фронті; важно було задержати,
як не офіційно, то сховано свою окупацію занятої території бувB
шої Росії, і, нарешті, дуже потрібно було дістати від держав бувB
шої Росії підмогу хлібом і сировими продуктами».
А для більшовиків, продовжував зі знанням справи колишній
голова Генерального секретаріату, головне було — підписати мир,
щоби припинити безглузду війну й нищення народу в цій війні.
Мир давав Росії перепочинок для збирання й зміцнення революB
ційних сил. Крім того, на думку більшовиків, розвиток революції
в Росії повинен був стати поштовхом революції на Заході. Що ж
до України, «то вони, більшовики, визнали її раніше, а на мировій
конференції... те визнання ще раз підтвердили, їм важно було,
скільки можна, вдержати території Курляндії, Литви, Польщі,
Білорусі, України під своїм впливом, не стільки національноBдерB
жавним, як соціальноBполітичним. Німцям те ж само. В цій плоB
щині й велись усі переговори та торгування, кінчившись, розуB
міється, на тому, чого хотів переможець, почвірний союз»
289
.
Фактично, первісно головним завданням делегації В. ГолубоB
вича був контроль за поведінкою більшовицьких представників
з метою недопущення ігнорування ними при виробленні мирної
угоди українських національних інтересів. Тому, відбуваючи до
Бреста, В. Голубович не мав докладних інструкцій ні від ГенеB
рального секретаріату, ні від Центральної Ради. Лише в загальB
них рисах В. Винниченко і О. Шульгин порадили йому бути
«Хлібний мир» 169
рівновіддаленим як від Росії, так і від Німеччини, щоб не потраB
пити в економічну залежність від останньої. Якщо делегація нарB
кома закордонних справ радянської Росії Л. Троцького недвоB
значно визнає повноваження окремої української делегації, то
«припустимо зайняти рішучу позицію щодо Центральних дерB
жав. А поки цього не станеться, потрібно вести обережну лінію
балансування»
290
.
О. Севрюк пізніше свідчив: «Мали ми конференцію з головою
Центральної Ради М. Грушевським, говорили про Чорне море, про
економічні інтереси України та про українські землі, про ХолмB
щину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, Східну ГаB
личину. Інтереси цих українських земель мали ми твердо бороB
нити»
291
. У разі ж незгоди Австро(Угорщини поступитися
належними їй західноукраїнськими землями, припускав голова
Центральної Ради, українські делегати мали добиватися ство(
рення з них автономного коронного краю.
Вихід УНР на широку арену дійсно міжнародної діяльності виB
магав інституціоналізації відповідного зовнішньополітичного
відомства, задля чого 22 грудня (за ст. ст.) 1917 р. В. Винниченко
спільно з генеральним секретарем міжнаціональних справ
О. Шульгиним подали до Малої ради законопроект «Про створенB
ня генерального секретарства міжнародних справ». У документі
зазначалося, що з огляду на розширення функцій і зміну завдань
секретарства міжнаціональних справ виникла потреба у його пеB
рейменуванні на «Генеральне секретарство справ міжнародних»
з обов’язками ведення міжнародних зносин, охорони інтересів
громадян УНР поза її межами й «загального влаштування націоB
нальних непорозумінь в межах УНР»
292
.
Дата внесення до Малої ради й ухвалення нею зазначеного
законопроекту стала підставою для Указу Президента України
про відзначення Дня української дипломатії (а не, як стверджує
М. Несук
293
, прийняття ноти Генерального секретаріату до всіх
воюючих і нейтральних держав у справі миру, що відбулося, як
зазначено вище, 9 грудня 1917 р. за чинним тоді в УНР «старим»
стилем).
Того ж дня — 22 грудня (чи 4 січня 1918 р. за н. ст.) сталася ще
одна подія, знакова для становлення новітньої української дипB
ломатії: в будинку генерального секретарства внутрішніх справ
170 Розділ 3
(вул. Інститутська, 40) відбувся офіційний прийом В. ВинниченB
ком комісара Французької Республіки при уряді УНР бригадноB
го генерала Ж. Табуї — колишнього французького представника
при штабі ПівденноBЗахідного фронту, а також новопризначеного
французького віцеBконсула у Києві Арке та військових аташе
полковників Ваньо і Денса.
Перша зустріч В. Винниченка із Ж. Табуї відбулася дещо раB
ніше — 5 (18) грудня, коли той склав голові Генерального секреB
таріату заяву, в якій зазначалося, що країни Антанти «ще не
прийняли офіціального рішення щодо України», але він отримав
наказ зробити запит стосовно «фінансової й технічної допомо(
ги, яку б Франція могла дати Україні». Після Ж. Табуї В. ВинB
ниченка відвідав колишній британський консул в Одесі Піктон
Багге (1867
–
?) й у присутності О. Шульгина подав ноту, де йшлоB
ся про призначення його «представником Великої Британії на
Україні»
294
.
Обидва керівники уряду УНР у розмові з П. Багге цілком
відверто наголосили, що представники Центральної Ради вже
розпочали мирний діалог із Центральними державами й мають
намір довести його до логічного завершення. Дилема мала виріB
шитися на конференції союзників у Парижі 10 (23) грудня 1917 р.
за участю глави «кабінету перемоги» Франції — «тигра» Жоржа
Клемансо (1841
–
1929), його міністра закордонних справ СтефаB
на Пішона (1857
–
1933), французького посла в Британії П’єра КамB
бона (1843
–
1924), начальника французького генштабу ФердинанB
да Фоша (1851
–
1929), а також військового міністра Британії лорда
Мільнера, заступника міністра закордонних справ лорда РоберB
та Сесіла й інших посадовців. Глава британської делегації лорд
Мільнер прямо наголосив, що «їх послали, аби вивчити з франB
цузьким урядом ситуацію в Росії і доречність надання допомоги
різним місцевим урядам, котрі, здається, налаштовані на опір
більшовикам»
295
.
Заступник глави британського зовнішньополітичного відомB
ства виявив неабияку обізнаність, коли в порядку обміну даними
зауважив, що «Україна багата; вона налічує тридцять мільйонів
жителів. Саме з цієї країни Росія одержує більшу частину своїх
харчових ресурсів». Якщо виявиться, що Україна може стати
бар’єром на шляху експансії Центральних держав, «очевидно, що