Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

«Хлібний мир» 201

Характерно, що й представники німецького військового команB

дування у своїх рапортах керівництву Східного фронту відзнаB

чали наростання спротиву населення проти вилучення фуражу

й хліба аж до збройних виступів.

Зокрема, полковник Ф. Штольценберг підкреслював добре і лоB

яльне ставлення українських урядовців, але вказував, що вони

не мають достатньої сили справитися зі спротивом населення.

Уже 10 березня він зробив досить невтішний прогноз щодо

дієздатності української влади: «Надія, що цей уряд, складений

тільки з лівих опортуністів, зуміє організувати тверду вла(

ду, досить сумнівна»

364

Розуміючи делікатність свого становища у зв’язку із запроB

шенням військової іноземної допомоги, чільні діячі Центральної

Ради й уряду УНР деякий час намагалися не надавати розголосу

грабіжницькій поведінці німецьких та австрійських військ. ХаB

рактерно, що перші запити із цього дражливого питання до Малої

ради подали не депутатиBукраїнці, а представники фракцій наB

ціональних меншин. Зокрема, 22 березня депутат Макс ШацBАнін

від Об’єднаної соціалістичної єврейської робітничої партії вніс

інтерпеляцію до міністра внутрішніх справ з приводу арештів

і висилок жителів Житомира. А бундівець М. Рафес навів приB

клад арешту члена Центральної Ради, заступника голови ЖитоB

мирської міської думи меншовика Вороніцина, якого німецька

влада відправила у напрямку Бреста. У дискусії, що розгорілася,

представники українських соціалістичних партій, всупереч виB

могам меншості, наполягли на передачі запитів для попередньоB

го розгляду в парламентській комісії

365

, тобто поклали справу

в довгу шухляду.

Проте втручання німецьких і австроBугорських військ у внутB

рішньоукраїнські справи набрало такої гостроти, що майже на

кожному засіданні Малої ради її члени вносили відповідні запиB

ти. 24 березня представник УСДРП у Малій раді Борис МатюB

шенко (1883

–

1944) від імені фракції вимагав розслідувати факти

насильств польських легіонерів щодо селян Поділля. Легіонери

входили до складу австроBугорських частин і використовувалиB

ся польськими шляхтичами для розправи над селянами, поверB

нення майна, реманенту тощо. Тепер уже проти терміновості розB

гляду виступив член Центральної й Малої рад Почентовський

202 Розділ 3

(Польський національноBдемократичний центр), але представниB

ки українських партій наполягли на своєму

366

Того ж дня Мала рада затвердила дещо оновлений склад уряB

ду, його головою залишився В. Голубович, який зберіг за собою

й портфель глави зовнішньополітичного відомства УНР. ВистуB

паючи з програмою діяльності кабінету, у сфері міжнародних

відносин прем’єр зробив акцент на досягненні дипломатичного

визнання самостійності України як воюючими, так і нейтральB

ними державами. Характерно, що В. Голубович визначив найB

ближчим завданням укладення мирних договорів із Росією й РуB

мунією, але жодним словом не обмовився щодо проблемних

взаємин із Німеччиною та АвстроBУгорщиною, чиї військові конB

тингенти перебували в Україні, створюючи повсюдно напруB

женість у стосунках із місцевим населенням

367

Щоправда, двома днями раніше Рада народних міністрів, наB

решті, розглянула інформацію про перебування й поводження

німецькоBавстрійських частин на території УНР. Військовому

відомству й МЗС було доручено скласти відповідні зведення та

розробити заходи із цього питання. У черговий раз тоді обговоB

рили проблему укладення військової конвенції з німецькою сто(

роною, й для підготовки проекту документа була створена коміB

сія, що мала внести свої пропозиції до РНМ

368

Саме напередодні — 21 березня 1918 р. з’явилося розпоряB

дження генералBполковника О. Лінзінгена про запровадження на

окупованих територіях України законів військового часу та

смертної кари (в УНР смертна кара була скасована ще 3Bм УніB

версалом Центральної Ради). Незважаючи на те, що МВС УНР

видало роз’яснення про неправомірність дій військової адміністB

рації «союзників», німецькі та австрійські військовоBпольові суди

продовжували виносити смертні вироки щодо громадян УНР.

Інколи українській стороні вдавалося добитися поступок. Так,

у зв’язку зі смертними вироками дванадцятьом (!) мешканцям

Херсона була утворена спеціальна слідча комісія Центральної

Ради на чолі із сіоністом Мойсеєм Гіндесом, але її вимоги скасуB

вати чи відкласти виконання присуду командир дислокованої

в місті 11Bї дивізії австрійський генерал фон Мец відхилив. Тоді

М. Гіндес направив телеграми М. Грушевському, В. Голубовичу

й членам уряду УНР; голова Ради народних міністрів звернувся

«Хлібний мир» 203

вночі телеграмою до командувача австрійських військ фельдмарB

шала Е. БемBЕрмолі й телеграфував послові графу Форгачу, лише

тоді вирок скасували

369

Загалом же Центральна Рада й уряд УНР на нарощування

агресивності з боку «союзних» військ реагували досить пасив%

но, що зумовлювалося низкою суттєвих чинників. ПоBперше,

ініціатором запрошення іноземних військ у Бресті виступила

саме українська сторона й тому мала терпляче чекати завершенB

ня їхньої «визвольної місії». ПоBдруге, так і не були вироблені

договірноBправові умови перебування німецькоBавстрійських

військ в Україні. ПоBтретє, німецьке військове командування

швидко переконалося у нездатності тогочасного керівництва

УНР стабілізувати становище в країні власними силами. А без

цього Центральні держави не могли реалізувати стратегічні цілі

«хлібного миру».

М. Грушевський як голова Центральної Ради доволі неохоче

і в досить делікатних виразах визнавав «всякого роду неправильB

ності в поведінці німецьких і австрійських військ», навіть вважав

їх неминучими під час бойових операцій у чужій країні

370

. ВизнаB

вати власне безсилля взагалі було не в характері лідера УкраїнB

ської революції, тому він картав ті кола, які намагалися викориB

стати запрошення німців для дискредитації національної влади.

М. Ґалаґан у своїх спогадах досить детально описав колізії міжB

партійної боротьби навколо парламентських запитів щодо втруB

чання німців у внутрішні справи України. Їх неефективність він

пояснював досить відверто: «Ми не мали змоги силою змусити

німців шанувати не на словах, а на ділі суверенність УНР»

371

Зате Центральна Рада дуже гостро відреагувала на втручан%

ня німецького командування у «святая святих» правлячої

УПСР — земельну сферу. 6 квітня був оприлюднений наказ

новопризначеного головнокомандувачем Київської групи армій

генералBфельдмаршала Германа фон Ейхгорна (1848

–

1918)

щодо проведення в Україні весняної сівби, яким німецька війB

ськова адміністрація грубо втрутилася у внутрішні справи УНР.

Через тиждень фракція українських есерів зажадала від уряду

негайних пояснень, внаслідок чого М. Грушевський, В. Голубович

і міністр земельних та продовольчих справ М. Ковалевський мали

з цього приводу тривалу зустріч із послом Муммом. Очевидно,

204 Розділ 3

розмова була напруженою, оскільки наступного дня на засіданні

Малої ради М. Грушевський повідомив, що він «у дуже різких

виразах осудив цей наказ». М. Ковалевський заявив про намір

подати у відставку, але управляючий МЗС М. Любинський

висловив надію, що наказ про примусовий засів угідь за учасB

тю поміщиків (на паритетних засадах із селянами з правом

власності на врожай) є непорозумінням і справу можна буде

залагодити

372

Зрештою, на вечірньому засіданні Малої ради 13 квітня 1918 р.

було ухвалено резолюцію, де відзначалося, що наказ фельдмарB

шала Ейхгорна є втручанням в українські справи, що з боку ніB

мецького й австроBугорського командування є неприпустимим.

Мала рада не прийняла відставку М. Ковалевського й доручила

йому «широко оповістити всю людність України, що наказ Г. ЕйB

хгорна не повинен виконуватися». Голові уряду доручалося наB

правити відповідні ноти протесту в Берлін і Відень

373

. За підсумB

ками бесіди з керівництвом УНР посол А. Мумм повідомив тоді

МЗС Німеччини: «Постійне співробітництво з цими людьми,

які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти ре(

альне співвідношення речей, неможливе»

374

Єдиною сферою, де взаємини УНР із Центральними державаB

ми набули конструктивного характеру, стала торговельно(еконо(

мічна, що базувалася на першому пункті VII статті Брестського

мирного договору: «Сторони зобов’язуються негайно зав’язати

діяльні зносини і провести обмін товарів на слідуючих умовах...

До 31 липня поточного року потрібно буде перевести обмін надB

лишками найголовніших витворів сільського господарства і проB

мисловості для покриття біжучих потреб»

375

. Таким чином, кожB

на сторона мала право вимагати від партнера здійснювати обмін

тільки надлишками продукції, необхідними для покриття поточB

них потреб, а не для продажу в інші держави. До того ж цей пункт

Брестського договору мав втілюватися в життя незалежно від

ратифікації мирної угоди.

Уже 14 березня 1918 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР

було ухвалено рішення «утворити Державну комісію по товаро(

обміну при Раді Народних Міністрів»

376

. До її складу було вклюB

чено М. Порша, С. Остапенка, члена Малої ради, соціалістаBфедеB

раліста, що невдовзі очолив міністерство торгу і промисловості,

«Хлібний мир» 205

Івана ФещенкаBЧопівського (1884

–

1952), колишнього професора

Вищих сільськогосподарський жіночих курсів у Петербурзі, соB

ціалістаBфедераліста Костя Мацієвича (1874

–

1942), П. ЛінніченB

ка, І. Соколовського та ін. Державній комісії надано повноваженB

ня вести переговори й підписати вироблені спільно з комісіями

Центральних держав умови взаємного товарообміну.

А 25 березня в Києві почала роботу спільна німецькоBавстроB

українська комісія під головуванням відповідно Мумма фон ШварB

ценштайна, Й. Форгача і М. Порша, що й мала визначити асортиB

мент і обсяги поставок. Німецькій делегації відразу ж вдалося

зосередити увагу на питаннях вивезення з України продовольB

ства, відсунувши на задній план імпорт до неї промислових тоB

варів, причому їхні поставки передбачалися лише після отриманB

ня української сировини. І хоча переговори проходили в складних

умовах (брак національних фахівців, власної валюти, присутність

іноземних військ, заплутаність статистичних даних тощо), укB

раїнці мужньо відстоювали інтереси своєї держави й практично

виконали зобов’язання, взяті в Бресті

Протягом квітня за результатами напружених дискусій у 8Bми

підкомісіях було укладено низку угод: 1) 6–9 квітня — про оргаB

нізацію і розміри поставок Центральним державам до 31 липня

1918 р. хліба, хлібних продуктів, жирів, олійного насіння та стручB

кових овочів з УНР (60 млн пудів, до виконання цієї домовленості

Україна могла експортувати збіжжя в інші країни лише за згоB

дою Центральних держав

377

); 2) 11 квітня — про поставку НімечB

чині й АвстроBУгорщині 4 млрд яєць; 3) 13 квітня — «Умову відпоB

відно постачання рогатого скоту з України», за якою уряд УНР

зобов’язувався експортувати 2,75 млн пудів живої худоби

378

а також договір про постачання картоплі, овочів, капусти і циB

булі; 4) 18 квітня — про поставки Німеччиною й АвстроBУгорщиB

ною в УНР 315 тис. т кам’яного вугілля (ціни на нього встановлюB

валися у пропорції 8:25 щодо цін на хліб), а також нафти, хімічних

і фармацевтичних товарів; 5) 20 квітня — про експорт з УНР до

Центральних держав 37,5 млн пудів залізної руди, спеціальних

сортів дерева (по 300 вагонів до 31 липня щомісяця), льняної соB

ломи, конопель, вовни, марганцевої руди і металолому (не більше

ваги, яку Німеччина і АвстроBУгорщина ввезуть в Україну у виB

гляді машин і готових металевих виробів).

206 Розділ 3

Зазначені домовленості увійшли до загального «ГосподарB

ського договору між УНР і Німеччиною та АвстроBУгорщиною»,

що був підписаний головами делегацій 23 квітня 1918 р. в Києві

й відразу набував чинності. Для розрахунків при товарообміні

встановлювався валютний курс: 1 німецька марка дорівнювала

75 копійок, 1 австрійська корона — 50 копійок; Берлін і Відень

мали задовольнити потреби Болгарії й Туреччини з тих запаB

сів, які надійдуть з УНР. У випадку невиконання поставником

своїх зобов’язань до 31 липня 1918 р. імпортер отримував право

на продовження поставок після зазначеної дати на попередніх

умовах. Загалом Господарський договір не можна назвати рівB

ноправним, і все ж він був оптимальним на той час варіантом як

для Центральних держав, так і для України. А невдоволення

нових «союзників» ходом переговорів та змістом договору свідB

чило про те, що українські посадовці далеко не були іграшкою

в руках німців і сміливо висували свої вимоги як рівноправний

партнер.

Але це вже не могло врятувати приречену з усіх боків Цент%

ральну Раду й породжену нею демократичну парламентську

республіку, що різко дисонувала як із внутрішньополітични%

ми революційними процесами, так і протиприродним зовніш%

ньополітичним «союзником» — напівабсолютистською (дуа%

лістичною) Німецькою імперією. ГенералBлейтенант В. Гренер

будьBякі підходи у ставленні до Центральної Ради як репрезенB

танта самостійної держави, з якою Німеччина зв’язана мирним

договором, вважав помилковими й наполягав на зміні українB

ського уряду. При цьому ним незмінно наводився досить сильB

ний аргумент — доки буде Центральна Рада, яку начальник штаB

бу окупаційних німецьких військ вважав мішаниною мрійників,

ідеалістів і «Katedersozialisten», вивезення хліба з України буде

абсолютно неможливим

379

Навіть МЗС Німецької імперії, де домінували «середньоB

європейці» з їхніми симпатіями до української державності, вже

наприкінці березня погодився, що справа весняної сівби надзвиB

чайно важлива й для цього, можливо, «прийдеться пожертвуB

вати тими чи іншими принципами». Послу А. Муммові берлінB

ське начальство радило пояснити українському урядові, що

наближення посівної вимагає рішучих дій і він мав би видати

«Хлібний мир» 207

розпорядження, яке б спонукало власника кожної земельної

ділянки обробити її

380

А тим часом Ф. Штольценберг і В. Гренер тиснули на вище

військове командування Німеччини, добиваючися згоди на поваB

лення Центральної Ради. Якийсь час досить вагомим аргуменB

том стримування «яструбів» у Берліні була можливість антиB

німецьких заворушень в Україні, що не лише потребуватимуть

додаткової військової сили, а й поховають сподівання на успішне

вивезення продовольства. Однак «невтручання» командування

Київською групою армій у внутрішні справи УНР закінчилося

25 квітня 1918 р., коли фельдмаршал Г. Ейхгорн віддав наказ про

введення в Україні німецьких військово(польових судів. Згідно

його п. 1, «всі порушення проти громадського порядку, всі карні

злочини, як і всі карні вчинки проти німецьких і союзних військ,

так і всіх належних до них осіб, належать виключно особливому

німецькому польовому судові». Крім того, заборонялися вуличні

зібрання, агітація, спрямовані на порушення громадської безпеB

ки, а виконання вимог наказу покладалося на штаб 27Bго армійB

ського корпусу

381

. Ще однією ланкою забезпечення державного

перевороту стало роззброєння в ніч на 27 квітня 1Bї Української

дивізії, так званих «сірожупанників», сформованої з колишніх

українцівBвійськовополонених.

26 квітня наказ Г. Ейхгорна був широко оповіщений, і наступB

ного дня Рада народних міністрів почала обговорення форми

можливої реакції на грубе втручання німців у внутрішні спраB

ви України. М. Любинський та міністр пошт і телеграфу ГриB

горій Сидоренко (1874

–

1924) пропонували вдатися до рішучих

дій — вимагати відкликання фельдмаршала Ейхгорна, посла

Мумма, або й виведення німецького війська. Українські урядовці

перебували в полоні ілюзій, що дії оберкомандо можуть бути

засуджені рейхстагом, як це мало місце після оприлюднення

наказу про засів полів, або ж вони не відбивають позицію німецьB

кого уряду тощо.

Обговорення критичного становища було негайно перенесено

до Малої ради, де на пленарному засіданні увечері 27 квітня

прем’єр В. Голубович даремно намагався пояснити причини заB

прошення німецькоBавстрійських військ і торкнувся інциденту

з викраденням близького до німецьких кіл київського банкіра

208 Розділ 3

А. Доброго, стверджуючи, що німці безпідставно підняли ґвалт,

оскільки той ніякого юридичного відношення до них не має

382

Дебати в Малій раді тривали й 28 квітня під головуванням

М. Грушевського, промови депутатів були войовничими, засудB

жували німецьке командування, вимагали вжити таких дій, «щоб

у пана Ейхгорна відпала охота розпоряджатись надалі нашим

внутрішнім життям» (М. Порш). Один з авторів радикального зеB

мельного закону Центральної Ради і заступник голови Селянської

спілки, соціалBдемократ Борис Мартос (1879

–

1977) навіть у заB

палі заявив: «Нехай генерал Ейхгорн знає, що йому прийдеться

тут держати не 300 тис., а 3 млн війська». В. Винниченко перекоB

нував присутніх, що «тільки гармонізація соціальних інтересів

із національними дасть ту непереможну силу, якої жодні німці

не поборють»

383

Депутати явно не усвідомлювали всієї глибини конфлікту

з німецьким командуванням, сподівалися, що загроза зриву

щойно укладеного економічного договору змусить керівництво

Німеччини «приструнити» чільних військовиків в Україні, наївB

но покладалися на підтримку з боку німецьких соціалBдемокраB

тів у рейхстазі тощо. Лише зрідка лунали більш тверезі міркуB

вання, зокрема, російський есер, колишній генеральний секретар

пошт і телеграфу Олександр Зарубін (1884

–

1931) цілком слушB

но зауважив: «Можна з упевненістю сказати, що приказ Г. ЕйхB

горна було обмірковано й затверджено попереду в політичному

відділі Генерального штабу в Берліні. До кого ж тепер звертаB

тись нам?».

Завершити українським депутатам безплідну полеміку о пів

на четверту пополудні допомогли німецькі вояки, здійснивши неB

очікуваний візит до зали засідань, де розігралася хрестоматійно

відома сцена з командою «Хенде хох!» і принизливим обшуком

та арештом кількох урядовців. Поза всіляким сумнівом, ця деB

монстрація німецької сили також була одним з елементів плану

проведення перевороту, що ставила за мету деморалізувати

членів ради й зламати їхню волю до спротиву, а намагання заB

арештувати керівництво міністерств військових і внутрішніх

справ — нейтралізувати силові відомства.

Таким чином, саме складний перебіг подій світової війни відкрив

Україні можливість державно%національного самовизначення,

«Хлібний мир» 209

коли було проголошено створення УНР, а згодом і її політичну

незалежність, що дозволило стати суб’єктом міжнародного пра%

ва й укласти з Центральними державами мирний договір.

Німецькі офіційні кола, добре усвідомлюючи, що саме вони знач%

ною мірою пришвидшили появу суверенної УНР, не розглядали

її як самодостатнього й цілком рівноправного партнера. Водно%

час і лідери Центральної Ради, зокрема М. Грушевський, вва%

жали, що не «царська справа» — контактувати з німецькими

генералами.

До того ж «очищення огнем» більшовицького нашестя, за обB

разним виразом М. Грушевського, вивільнило Україну від «пеB

ського обов’язку» перед Росією, але жодним чином не розбавило

провід Центральної Ради від намірів продовжувати соціаB

лістичні перетворення, особливо в галузі земельних відносин.

Догматизм внутрішньої політики УНР інспірував гострий конфB

лікт між малоземельними й безземельними селянами та середніB

ми і великими землевласниками, причому приватновласницька

ідеологія останніх була більш зрозумілою й близькою німецькому

офіцерству.

Уряд В. Голубовича, як головний репрезентант України у взаєB

минах із «союзниками», так і не спромігся укласти військову конB

венцію з Центральними державами, породжуючи тим самим не

лише нові хвилі німецькоBавстрійських реквізицій, а й збройного

селянського спротиву, ототожнення окупантів із українською

владою, яка їх запросила. Упевненість українського керівництва

в тому, що гостра потреба німців і австрійців у продовольстві роB

бить уряд УНР незамінним, як і сподівання на потужну підтримB

ку німецьких колегBсоціалістів, також були ілюзорними.

А безплідність спроб німецьких військових і дипломатичних

фігурантів повернути кермо соціального курсу УНР вправо, зро%

стаючий скептицизм щодо здатності українського центрально%

го уряду оволодіти ситуацією на місцях, відтак і пряма загроза

зриву експортних продовольчих поставок з України, дедалі

більше підштовхувала командування Київською групою армій

до усвідомлення потреби заміни Центральної Ради.

Однак сам факт постання на початку 1918 р. України як самоB

стійної держави значною мірою був зумовлений підтримкою

країн Четверного союзу, насамперед Німеччини. Міжнародна

210 Розділ 3

воєнноBполітична ситуація на той час склалася таким чином, що

незалежна Україна була потрібна Берлінові як повноправний

суб’єкт переговорного процесу з радянською Росією, а УНР, у свою

чергу, конче потребувала захисту від більшовицької експансії.

Крім того, Україна розглядалася як потенційне джерело постаB

чання продовольства для Центральних держав, не випадково

Брестський мирний договір, укладений 27 січня (9 лютого) 1918 р.,

дістав образну назву «хлібного».

3.3. Самостійна Україна: національно-територіальні

й міждержавні складові становлення

Непросто вирішуючи проблеми внутрішньополітичного розB

витку, що нерідко набували критичних параметрів, українській

нації й народжуваній нею Українській Народній Республіці раB

зом з її керівництвом без жодних зволікань, паралельно налеB

жало розв’язувати й нагальні питання, породжені набуттям стаB

тусу самостійної держави й повноправного суб’єкта міжнародних

відносин.

Частина з них виявилася, так би мовити, важким спадком тих

недавніх часів, коли Україна не мала статусу бодай якоїсь адміB

ністративноBтериторіальної одиниці й не могла визначитися

у своєму ставленні навіть до найближчих сусідів, скристалізуваB

ти й предметно обґрунтувати уявлення про власні етнічні межі,

з’ясувати проходження державних кордонів тощо.

Цілковита відсутність модерного досвіду в таких справах, ідеB

алістична віра в обов’язковість домінування в настроях потенB

ційних і реальних партнерів демократичних підходів і перекоB

нань, як виявилося, були не найкращими стартовими позиціями

для урегулювання суперечливих і заплутаних аспектів двостоB

ронніх відносин.

Серйозним випробуванням для дипломатії щойно проголошеB

ної незалежною УНР стало так зване «бессарабське питання»,

що виникло в регіональній підсистемі міжнародних відносин

ПівденноBСхідної Європи на перехресті українськоBмолдовськоB

румунських стосунків. Причому молдовський національний рух на

території Бессарабської губернії, порівняно з іншими окраїнними