Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
«Хлібний мир» 221
В. Голубович погодився відповісти на запит уже наступного дня
404
.
Однак прем’єр не виконав своєї обіцянки, але 15 березня під час
обговорення Малою радою питання ратифікації Брестського мирB
ного договору з великою промовою у справах Холмщини та БесB
сарабії виступив М. Грушевський. За всіма ознаками її можна
вважати програмовою й доцільно розглянути докладніше.
Зробивши стислий огляд процесів етногенезу у прутськоB
дністровському регіоні, голова Центральної Ради наголосив, що
«романська людність Бессарабії являється розмірно новою», але
водночас зазначив: «Історичні права тут, як і скрізь, переплутуB
ються і про те, хто історично старший, можна безконечно спориB
ти і тим трудно орієнтуватися». Тому М. Грушевський запропоB
нував покласти в основу вирішення бессарабського питання
«сучасні реальні відносини» й офіційно задекларував відмову
Києва від претензій на райони з переважанням молдовського наB
селення. У разі ж виявлення останнім «охоти злучитися з РумуB
нією», М. Грушевський висловив упевненість, що з боку України
«не буде ніякого наміру обмежити те законне право... кожного наB
роду, який являється хазяїном землі, злучитись з тою чи іншою
державою». Причому було би бажано, «щоб справа прилучення
Бессарабії до Румунії не рішалась одностороннім волевиявленB
ням Румунського правительства і порозумінням з ЦентральниB
ми державами, а щоб була прийнята на увагу воля... демократичB
них кругів молдовського населення».
Але державна належність північних і південних районів БесB
сарабії з переважанням українського населення не підлягала обB
говоренню. Посилаючись на письмові звернення українців БесB
сарабії до Центральної Ради з проханням бути приєднаним до
УНР, М. Грушевський наголосив, що з ними, «очевидно, треба
буде рахуватися». При цьому додав: «Конституція України заB
безпечить широкі права тим неукраїнським елементам, які кінець
кінцем при розмежуванні опиняться в межах Української НародB
ної Республіки». Історичні ж доводи у бессарабському питанні «не
на користь молдовської людності»
405
.
Таким чином, голова Центральної Ради запропонував досить
реалістичний і в цілому задовольняючий національні інтереси
незалежної України план урегулювання кризової ситуації навB
коло Бессарабії. Однак зручний час для його реалізації було
222 Розділ 3
безповоротно втрачено. Якби делегація Центральної Ради із цих
позицій рішуче порушила бессарабське питання на Брестських
мирних переговорах із Центральними державами, чи Київ енерB
гійніше наполіг на своїй участі у Бухарестській мирній конфеB
ренції, не виключено, що справи обернулися б на користь УНР.
Однак лише 16 березня 1918 р. Рада народних міністрів затверB
дила головою мирної делегації до Румунії О. Севрюка, щойно приB
значеного й послом УНР до Німеччини, а відбув він до Бухареста
аж 24 березня
406
.
Тим часом румунський уряд, зміцнивши свої позиції в БессаB
рабії силовим шляхом і діставши принципову згоду від ЦентральB
них держав на її приєднання, фактично пішов напролом. До КиB
шинева відбув А. Маргіломан, який своєю присутністю на засіданні
«Сфатул церію» мав посприяти «швидкому й безболісному» розB
гляду питання щодо приєднання Бессарабії до Румунії. ЩоправB
да, перед від’їздом румунський прем’єр в інтерв’ю заявив, ніби
його місія спричинена потребою ознайомлення з політичною сиB
туацією в регіоні, а також тим, що «на Бессарабію пред’являють
свої претензії Україна та інші держави (РСФРР. — Авт.), а це
гальмує роботу щодо створення державності (МНР. — Авт.)». Та
наприкінці своєї заяви А. Маргіломан проговорився, розкривши
дійсну мету візиту: «Якщо населення Бессарабії побажає возB
з’єднатися з «матір’юBРумунією», то остання буде дуже рада
прийняти братній народ»
407
.
Румунський прем’єр прибув до Кишинева 7 квітня 1918 р., маB
ючи на руках схвалений урядом план приєднання Бессарабії зі
збереженням на нетривалий час її автономії та перетворенням
у найближчій перспективі регіону на звичайну провінцію королівB
ства. В ультимативному порядку план був представлений на розB
гляд «Сфатул церію», причому на роздуми було надано не більше
3
–
4Bх годин. Лише на наполегливі вимоги представників національB
них меншин термін відповіді був продовжений на добу
408
.
У день голосування — 9 квітня — приміщення «Сфатул цеB
рію» було оточене 250Bма румунськими солдатами, над ним проB
літали аероплани, зал засідань був переповнений королівськиB
ми вояками, а молдовська столиця нагадувала військовий табір.
Віддрукований текст парламентської резолюції роздавався на
патрульованих румунами вулицях міста ще до того, як почалося
«Хлібний мир» 223
засідання. Незважаючи на категоричну вимогу депутатів «СфаB
тул церію» провести закрите голосування й усупереч існуючій
практиці «молдовський блок» поставив питання про приєднання
на відкрите поіменне голосування.
Представники української, болгарської й німецької меншин та
депутати, обрані до «Сфатул церію» губернським селянським
з’їздом, перед голосуванням виступили із заявою, що не вважаB
ють себе уповноваженими вирішувати питання, яке належить до
компетенції лише молдовських Установчих зборів. О 20.00
9 квітня 86Bма голосами «за» при 3Bх «проти» і 36Bти, що утримаB
лися (не було на засіданні 13 депутатів), «Сфатул церій» у приB
сутності А. Маргіломана ухвалив, що «МНР (Бессарабія) в її кор(
донах між Прутом Дністром, Дунаєм, Чорним морем і старими
кордонами з Австрією... назавжди возз’єднується зі своєю ма(
тір’ю(Румунією»
409
.
Щоправда, декларація «Сфатул церію», підписана І. ІнкульB
цем, повідомляла, ніби Бессарабія зберігатиме «провінційну авB
тономію» з власними парламентом, «Виконавчим органом» і адміB
ністрацією, а два представники від регіону входитимуть до складу
румунського уряду. Окремо застерігалося «збереження прав наB
ціональних мешин у Бесарабії». Зазначені засади «возз’єднання»
мали затвердити й внести до конституції королівства румунські
Установчі збори, скликані в майбутньому за участю й представB
ників регіону
410
.
З юридичного погляду «рівноправне возз’єднання» парламент(
ської народної республіки з напівабсолютистським королів(
ством, звичайно, було нонсенсом, до того ж компетенція бесса(
рабського парламенту поширювалася лише на місцеві бюджети,
адміністративні, земські й міські органи. По суті, ціною тим(
часового збереження депутатського статусу (до завершення
аграрної реформи) угруповання І. Інкульця
–
Д. Чугуряну пого(
дилося на скасування національно(демократичної молдовської
державності.
Уряд Д. Чугуряну ухвалив відслужити 12 квітня в усіх церкB
вах Бессарабії молебни на честь свята приєднання до Румунії,
але, як свідчив сучасник, селяни «один за другим виходили з церкB
ви, і молебни служили в порожніх церквах, а в деяких місцях, куди
вступили австрійці, селяни заборонили служити молебни»
411
.
224 Розділ 3
На ім’я В. Голубовича до Києва з Бессарабії надходили численні
телеграми, в яких стверджувалося, що «населення глибоко обуB
рене антидемократичною політикою бессарабского уряду, вираB
жає свій протест масовим переселенням на Україну... Прихід руB
мун супроводжується масовими розстрілами, поркою різками
і знущанням»
412
.
ТількиBно посол УНР у Німеччині О. Севрюк дізнався про події
в Кишиневі, він поінформував про це В. Голубовича й наголосив
на доцільності звернення Ради народних міністрів до румунського
уряду з мотивованою нотою, де зазначалося б, що «Україна нікоB
ли не зможе погодитися з таким вирішенням бессарабської спраB
ви». Посол запевняв свій уряд, що «з огляду на становище УкраB
їни голосовання Бессарабського сойму не передрішає вирішення
бессарабської справи».
У наступній телеграмі до МЗС УНР О. Севрюк уже наполягав
на проведенні позачергового засідання Центральної Ради для
прийняття відповідної резолюції у бессарабській справі. «Треба
протестувати проти неправильного і наївного загарбання українB
ських земель і Українського народу, — закликав посол. — ВзаB
галі треба робити якнайбільше шуму і дати німцям до пізнання,
що таке вирішення справи бессарабської зробить наші взаємні
відношення затрудненими. Можна зробити трудності в економічB
них і торговельних комісіях»
413
.
І сьогодні чимале враження справляє документ, підготовлений
для уряду УНР звичайним членом Климоуцької волосної земської
управи Бессарабської губернії В. Левицьким. Цей патріот із глиB
боким знанням справи слушно радив для початку зайняти українB
ськими військами нейтральну зону між австрійцями і румунами
на півночі Бессарабії, що «дало б замученому і дійшовшому відчаю
народу надію на перемогу України». Крім того, Київ мав добиваB
тися дозволу на відкриття особливого комісаріату для охорони укB
раїнського населення від насильств у Бессарабії. Щоб зменшити
ефект румуноBмолдовської угоди від 9 квітня, В. Левицький проB
понував організувати з’їзди рад із прийняттям резолюцій протесB
ту, а також увійти у зв’язок з окремими фракціями «Сфатул цеB
рію», які могли б зібратися в зайнятому австрійцями Хотині.
Офіційну ж пропаганду слід було спрямувати на роз’яснення
населенню, що «український уряд може лише вітати бажання
«Хлібний мир» 225
Бессарабії зберегти свою автономію в тісній демократичній
федерації з Україною», а також що претензії Києва на «приB
дністровську і приморську частини Бессарабії — це не анексія,
а вимога, котра випливає з демократичних мотивів охорони укB
раїнського населення від румунського ярма». Цьому чималою
мірою сприяла б замаскована підтримка видання при ХотинB
ському і Аккерманському земствах спеціальних газет та масове
поширення їх серед селянства губернії
414
.
Ґрунтовна довідка В. Левицького про стан справ у Бессарабії
була оприлюднена керуючим справами МЗС М. Любинським на
засіданні Малої ради лише 23 квітня 1918 р., коли бессарабське
питання востаннє розглядалося вітчизняним парламентом
415
.
Центральна Рада так і не спромоглася на більшBменш резонансну
міжнародну акцію в обороні українських національних інтересів
у Бессарабії. Усе звелося до збирання інформаційних матеріаB
лів для призначеного 5 квітня послом УНР у Румунії М. Ґалаґана
й бурхливого обговорення бессарабського питання на екстреному
засіданні Малої ради 12 квітня (після отримання попереднього дня
вищезгаданих телеграм О. Севрюка).
З докладною доповіддю на ньому виступив М. Любинський,
який заявив, що «не можна серйозно рахуватись з одержаною
телеграмою (з посольства УНР у Берліні. — Авт.). Румунія знає,
що цим кроком («умовним» приєднанням МНР. — Авт.) вона б
значно ускладнила взаємовідносини з нами, а це їй небажано»
416
.
Після одностайного засудження «анексіоністського акту» БухаB
реста Мала рада вирішила продовжити дебати наступного дня.
У прийнятій 13 квітня 1918 р. постанові Мала рада заявила,
що «вона не визнає рішення «Сфатул Церій» про прилучення
Бессарабії до Румунського королівства актом вільного волеви(
явлення волі всіх народів, населяючих територію Бессарабії».
Тому керівництво українського парламенту вимагало «здійсненB
ня вільного бажання мешканців тих частин Бессарабії, які виB
явили, або вільно виявлять свою волю прилучитись до УНР», тобB
то наполягало на перерозподілі регіону між Києвом і Бухарестом
за етнічною ознакою. Раді народних міністрів було доручено зверB
нутися до Румунії й Центральних держав з «нотоюBпротестом
проти... системи утисків і насильств над населяючими БессараB
бію національностями»
417
.
226 Розділ 3
Ця резолюція у формі «Заяви румунському урядові» за підпиB
сами В. Голубовича і М. Любинського була негайно передана до БуB
хареста, і вже 20 квітня 1918 р. румунський уряд відповів Києву
нотою. Д. Дорошенко зазначає, що її було одержано вже за гетьB
манату П. Скоропадського. У ноті наголошувалося на нібито добB
ровільній злуці Бессарабії «з основною частиною своєї батьківB
щини» й лукаво стверджувалося, що королівський уряд «не знає
жадної частини Бессарабії, де б населення вважало себе за укB
раїнців і висловило бажання належати до України». Але далі
Бухарест цілком слушно зауважив, що під час вироблення і
підписання Брестського мирного договору з Центральними дерB
жавами українська делегація «не виявила в ньому жадних прав
на Бессарабію».
Румунський уряд нагадав Києву й те, що під час аудієнції
в Раді народних міністрів 15 січня 1918 р. офіційному представB
нику Бухареста генералу Коанді було заявлено, що УНР «не
тільки нічого не має проти прилучення Бессарабії до Румунії, але
буде навіть піддержувати Бессарабію в цьому»
418
.
Наприкінці ноти румунський уряд рішуче відхилив усі закиB
ди Центральної Ради та уряду УНР, засвідчивши цілковиту неB
вдачу їхньої молдовської політики. Цей прикрий факт, зрештою,
визнала й «Робітнича газета» — центральний орган урядової
УСДРП. У її передовиці від 21 квітня говорилося: «Наш уряд, котB
рий виявив досить недбальства в українськоBрумунській справі,
не пославши свого уповноваженого до Бухаресту під час мироB
вих переговорів Румунії з Центральними державами, мусить неB
гайно, коли не хоче рискувати своєю долею, розвинути відповідB
ну міжнародну акцію... Маргіломан є ставленик Центральних
держав. Вони якщо не юридично, то морально несуть відповіB
дальність за діла румунського уряду, нині їм прихильного. Ми не
можемо визнати можливим, щоб Центральні держави, котрі заB
мирили з Україною, котрі дістають від неї колосальну харчову
допомогу, могли дати свою згоду допустити до здійснення сей акт,
явно ворожий УНР»
419
.
Дійсно, есерівське керівництво Центральної Ради й Ради наB
родних міністрів УНР не зуміло скористатися в січні
–
березні
1918 р. сприятливим зовнішньополітичним фактором — укладенB
ням «хлібного миру» з Німеччиною й АвстроBУгорщиною — для
«Хлібний мир» 227
вчинення належного тиску на Румунію й захисту українських
національних інтересів у прутськоBдністровському межиріччі.
Раніше, у відносно «спокійніший» період пізньої осені — поB
чатку зими 1917 р., Київ розраховував утримати «Сфатул церій»
і щойно проголошену Молдовську Народну Республіку в орбіті
свого політичного впливу з огляду на тісні історикоBкультурні,
етнічні й економічні зв’язки між Бессарабією й Україною. Але
в критичний момент молдовськоBбільшовицького протистояння
уряд УНР не зумів надати Кишиневу суттєвої військової допоB
моги, що зміцнило позиції прибічників прорумунської орієнтації
в керівництві МНР. А її окупація королівськими військами переB
вела бессарабське питання в площину українськоBрумунських
міждержавних відносин, де вирішальна роль належала позиції
Центральних держав.
Скориставшися нерозторопністю Києва, Бухарест блокував
його аргументовані пропозиції здійснити поділ Бессарабії за
етнічною ознакою і домігся закріплення своїх східних загарбань
у мирному договорі з Центральними державами від 7 травня
1918 р. Усі подальші наполегливі спроби Української Держави
добитися перегляду державноBправового статусу Бессарабії
зазнали невдачі.
На своєму останньому засіданні 10 грудня 1918 р. «Сфатул
церій» (зі 152Bх депутатів були присутні лише 46) відмовився від
будьBякої автономії Бессарабії й ухвалив її безпосереднє вклюB
чення до складу Румунії, після чого король Фердинанд І оприB
люднив декрет про скасування МНР і розпуск її парламенту.
Через рік Директорія Української Народної Республіки, знесиB
лена нерівною боротьбою з червоною і білою Росією, змушена була
задекларувати незацікавленість у бессарабському питанні в обмін
на очікувану від Румунії політикоBдипломатичну підтримку
420
.
Іншою точкою докладання зусиль відроджуваного в революB
ційному горнилі українства став «білоруський вектор». На
відміну від бессарабського, тут було продемонстровано насту(
пальний військово(політичний потенціал УНР, який перекон(
ливо засвідчив появу нового «центру сили» на теренах Цент(
рально(Східної Європи. У той час, коли Молдова залишалася
надійно прикритою російською армією, значна частина території
етнографічної Білорусі на момент падіння імперії Романових була
228 Розділ 3
окупована німецькими військами — вся Гродненська губернія,
більша частина Вільненської й західні повіти Мінської, решта
становила оперативний тил російського Західного фронту. Саме
тилові райони стали осередком розгортання руху за національне
самовизначення білоруського народу, що в загальних рисах наB
гадував аналогічні процеси в Наддніпрянщині, але об’єктивно
набув менш зрілих форм.
У березні 1917 р. в Мінську пройшов Білоруський національB
ний з’їзд, що заявив про підтримку «федеративного демокраB
тичноBреспубліканського ладу» нової Росії й обрав Білоруський
національний комітет. Абсолютну більшість у ньому отримали
представники відродженої Білоруської соціалістичної громади
(БСГ), чия газета — «Вольная Белорусь» — стала також пресоB
вим органом комітету. Щоправда, на своїй конференції в ПетроB
граді в червні 1917 р. БСГ підтримала платформу Ради націо
нальних соціалістичних організацій (так званого «Російського
інтернаціоналу», до складу якого увійшло 12 партій), в тому числі
пункт про право кожної нації колишньої імперії на самовизнаB
чення аж до повної незалежності, однак вважала небажаним за
тогочасного політикоBекономічного й міжнародного становища
відокремлення від Росії будьBякої її частини. Конференція навіть
висловилася проти створення національних військових формуB
вань і залучення білорусівBвійськовослужбовців до польських,
литовських, українських та інших національних частин.
Визначивши своє місце в загальноросійському революційноB
демократичному таборі, БСГ ініціювала скликання у липні 1917 р.
у Мінську 2Bго з’їзду білоруських організацій і партій та обрання
нового керівного органу національноBвизвольного руху — Цент
ральної ради білоруських організацій, домінуючі позиції в якій
також посіли громадівці. Під впливом загострення конфлікту між
київською Центральною Радою і Тимчасовим урядом щодо автоB
номії України БСГ, а з нею і Центральна рада білоруських оргаB
нізацій швидко позбувалися ілюзій щодо здатності офіційного
Петрограда піти назустріч національним домаганням неросійських
народів і здійснити кроки в напрямі федералізації країни. На
петроградській Демократичній нараді 14
–
22 вересня голова преB
зидії ЦК БСГ Дмитро Жилунович (1887
–
1937), публіцист і майB
бутній перший глава уряду вже радянської Білорусі, засудив
«Хлібний мир» 229
небажання Тимчасового уряду реалізувати гасло самовизначенB
ня націй і заявив про недоцільність урядової коаліції соціалістів
з кадетами.
Тому цілком логічною стала участь білоруської делегації
в роботі київського З’їзду народів. Від БСГ до її складу увійшли
педагог Симон РакBМихайловський (1885
–
1938), І. Корбуш та
редактор «Вольної Белорусі» Язеп Льосик (1883
–
1940), безB
партійні Л. Галькевич, Павлина Мядзіянко та І. Фарботко
421
.
Цікаво, що сьомим членом білоруської делегації став уроB
дженець Гродненщини — І. Красковський, який ще 26 квітня,
на пропозицію Д. Дорошенка, був затверджений Українською
Центральною Радою губернським комісаром на Тернопільщині,
а в день відкриття З’їзду народів — 8 вересня — став товариB
шем генерального секретаря внутрішніх справ В. Винниченка.
За гетьманату П. Скоропадського цей переконаний прибічник
білоруськоBукраїнського зближення увійде до Ради МЗС, а за
Директорії очолить Надзвичайну дипломатичну місію УНР на
Кавказі.
У своєму виступі на З’їзді народів 10 вересня С. РакBМихайB
ловський акцентував увагу присутніх на болючій для всіх неB
державних націй проблемі поглинення їхніх культурних сил паB
нівною державною нацією. Поінформувавши присутніх про
розвиток білоруського національного руху, він висловив впевB
неність у його кінцевій перемозі
422
. А на останньому засіданні
З’їзду народів 15 вересня було ухвалено постанову «Про білоB
русів», де висловлювалася стурбованість долею окупованої часB
тини Білорусі, якій «загрожувала небезпека бути відірваною» від
решти країни. Тому зібрання висунуло до Тимчасового уряду
вимогу «негайно видати декрет про автономію Білорусії в межах
російської демократичної федеративної республіки з конечним
прилученням до автономної Білорусії також всіх захоплених воB
рогом міст і місцевостей в етнографічних межах розселення білоB
руського народу»
423
.
Але стрімке наближення економічної катастрофи та суспільB
ноBполітичного вибуху у загальнодержавному масштабі спонукало
багатьох керівників БСГ прискорити політичне відокремлення
Білорусі від Росії, якій виразно загрожував більшовицький переB
ворот. Такі настрої чітко прозвучали на ІІІ з’їзді БСГ в Мінську
230 Розділ 3
в середині жовтня 1917 р., коли делегати висловилися на користь
формування «білоруської народної армії», обравши Центральну
військову раду. Вона об’єдналась із Центральною радою білорусьB
ких організацій у спільну Велику білоруську раду, яка 27 жовтня
1917 р. оприлюднила «Грамоту до білоруського народу». В ній як
альтернативу встановленню в краї більшовицької влади висуваB
лося гасло скликання національних Установчих зборів.
А з огляду на загострення військовоBполітичного протистоянB
ня в регіоні у середині листопада Велика білоруська рада у пороB
зумінні з Білоруським обласним комітетом (діяв у Петрограді при
Всеросійській раді селянських депутатів для організації в БілоB
русі крайової влади) оголосила про скликання в Мінську 15 грудB
ня Всебілоруського з’їзду (конгресу) для вирішення питання про
владу. Більшість із майже 1500 його делегатів становили члени БСГ
і есери, що заявили про взяття влади в свої руки з наступним
скликанням Білоруських установчих зборів. У відповідь більшоB
вицький раднарком Західної області й фронту в ніч на 18 грудня
1917 р. розігнав з’їзд. Але члени його президії на конспіративноB
му зібранні через три дні сформували Всебілоруську раду (ВиB
конавчий комітет ради Всебілоруського з’їзду), поклавши на неї
функції виконавчої влади в краї.
Авторам не вдалося відшукати архівні документи, які засвідB
чували б наявність тісних контактів між Українською ЦентральB
ною і Великою білоруською та Всебілоруською радами протягом
жовтня 1917 — лютого 1918 рр. Значною мірою це було зумовлеB
но загальною ситуацією громадянської війни на теренах як БілоB
русі, так і УНР, але певну роль у появі невизначеності між двома
керівними центрами національноBдемократичних революцій
відіграла й криза всередині БСГ. Її помірковані лідери сприйняB
ли більшовицький переворот у Петрограді як прояв анархії, що
загрожує свободі та національним правам. Але ліве крило, предB
ставлене так званою «народницькою течією» й найчисленнішою
петроградською організацією, виявляло схильність до порозумінB
ня з ленінським Раднаркомом.
Всебілоруська рада вийшла з підпілля лише після залишення
Мінська більшовицьким раднаркомом Західної області 4 лютого
1918 р., але вже наступного дня до міста увійшли частини 1Bго ПольB
ського корпусу легіонерів під командуванням генералBлейтенанта