Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ

І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІМ. І. Ф. КУРАСА

В. І. Головченко, В. Ф. Солдатенко

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

В РОКИ ПЕРШОЇ

СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Монографія

Київ

ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО

2009

УДК 94(100)«1914/1918»(=161.2)

ББК 63.3(0)524

Г61

Рецензенти:

В. П. Крижанівський,

доктор історичних наук, професор

О. П. Реєнт,

доктор історичних наук,

членBкореспондент НАН України

Рекомендовано до друку

Вченою радою Інституту політичних

і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса

НАН України, протокол № 6

від 28 грудня 2008 р.

ISBN 978B966B611B690B4

Головченко В. І., Солдатенко В. Ф.

Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. — К. :

Парламентське видBво, 2009. — 448 с.

ISBN 978B966B611B690B4.

У монографії на основі новітніх досягнень вітчизняної і зарубіжної історіографії,

з широким використанням різноманітних джерел зроблено спробу комплексного

аналізу українського питання як одного з найгостріших і, водночас, найзаплутаніB

ших феноменів доби підготовки і здійснення Першої світової війни. Об’єктивно опиB

нившись в епіцентрі глобального воєнного протистояння і катаклізму, Україна стаB

ла одним із головних об’єктів реалізації далекосяжних планів ворогуючих коаліцій,

ключовим центром визрівання масштабних суспільних потрясінь, у ході яких виB

звольний рух переріс в українську національноBдемократичну революцію, приB

скоривши процес відродження нації в різних сферах життя.

Для фахівців, студентства, усіх, хто цікавиться історією України.

УДК 94(100)«1914/1918»(=161.2)

ББК 63.3(0)524

Г61

ЗМІСТ

ВСТУП ................................................................................................... 5

Розділ 1

ОБ’ЄКТИВНИЙ ЗМІСТ УКРАЇНСЬКОГО

ПИТАННЯ Й «ВЕЛИКА ГРА»

НАВКОЛО НЬОГО .................................................................

1.1. Під скіпетрами Романових і Габсбургів:

становище українських земель на рубежі

ХІХ–ХХ століть............................................................................ 15

1.2. Центральні держави й загострення

українського питання на початковому

етапі «Великої війни» ............................................................... 48

1.3. «Українська тема» в політиці

держав Антанти .........................................................................88

Розділ 2

РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ В РОСІЇ Й ПОЧАТКИ

УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

...................................... 101

2.1. Українська революція, Центральна Рада

й Тимчасовий уряд .................................................................. 101

2.2. Під гаслом «автономії» у «Федеративній Російській

Республіці» до конфлікту соціальної

й національної революцій .....................................................117

2.3. Український рух і австро-німецький блок......................... 143

2.4. Між Антантою й Центральними державами ................... 149

Розділ 3

«ХЛІБНИЙ МИР»

........................................................................ 161

3.1. Дипломатичний дебют Української

Народної Республіки .............................................................. 161

3.2. Наслідки «шлюбу з розрахунку»: УНР

і Центральні держави після Брестського миру ................ 194

3.3. Самостійна Україна: національно-територіальні

й міждержавні складові становлення .................................210

Розділ 4

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ

КОНТЕКСТІ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

...................... 261

4.1. Українська Держава в новій «східній політиці»

західних союзників .................................................................. 261

4.2. «Глухі кути» в реалізації Брестських угод .........................282

Розділ 5

НАЦІОНАЛЬНО-РЕГІОНАЛЬНІ ВИКЛИКИ

Й ПОШУК АДЕКВАТНИХ ВІДПОВІДЕЙ

........................ 301

5.1. За врегулювання кримської проблеми............................... 301

5.2. Українці Кубані: інерція невизначеності .......................... 311

5.3. Українські кордони на півночі ............................................. 320

Розділ 6

МІЖ ВІЙНОЮ Й МИРОМ: УКРАЇНА

В НАЛАГОДЖЕННІ РЕГІОНАЛЬНОЇ

СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

......................337

6.1. Україна й відроджувана Польща ........................................337

6.2. Українсько-фінляндське зближення ................................... 348

6.3. Кавказ в орбіті українського інтересу ................................357

Розділ 7

МІЖ РАДЯНСЬКОЮ Й НЕРАДЯНСЬКОЮ

РОСІЄЮ

.......................................................................................... 369

7.1. Українська Держава vs РСФРР ............................................ 369

7.2. На шляху великодержавного партнерства

з Доном ...................................................................................... 391

НОВІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ

В КОНТЕКСТІ ПІДСУМКІВ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(замість висновків) .................................................................................. 414

ДЖЕРЕЛА .................................................................................................. 414

ВСТУП

На перший погляд, у сутності національного питання, точніше —

в його розумінні немає нічого складного. Воно виникає там і тоді, де

в рамках однієї державної організації співіснують два або більше

етнічних організмів з нерівними можливостями для самореаліB

зації. Звичайно, нерівність певною мірою може зумовлюватись

і, відповідно, пояснюватись їхніми різними природними потенційB

ними даними. Однак значно істотнішим є те, що в поліетнічних

суспільствах котрась із націй посідає панівне становище і, корисB

туючись ним, не лише примножує здобутки в усіх сферах буття,

в тому числі й чималою мірою за рахунок експлуатації, привласB

нення результатів функціонування залежних етносів, а й чинить

умисні, спеціальні, цілеспрямовані перешкоди на шляху їхнього

природного розвитку, самовдосконалення, налагодження життя

відповідно до власних потреб, власних інтересів.

Тож проектуючи ці логічні умовиводи на ситуації всіх тих

часів, коли українська нація не могла самореалізуватися внасліB

док свого залежного становища, через політику, яка заважала їй

у цьому, легко дійти обґрунтованого висновку про об’єктивний

характер виникнення й аж до свого розв’язання існування проб%

леми, яку з повним правом можна іменувати «українським пи%

танням». Утім ця достатньо проста фабула в реальному житті наB

повнювалася незчисленною кількістю нюансів, а в суб’єктивному

сприйнятті й тлумаченні нерідко набувала найрізноманітніших,

найсуперечливіших, часом абсолютно непередбачуваних оформB

лення і звучання.

Безспірними завжди залишались уявлення щодо становища

українського етносу в складі Польщі з кінця ХІV до середини

XVII ст. Найпереконливішими і найприкметнішими його ілюB

страціями були ставлення до українців як до людей нижчого сорB

ту, «бидла», пихата зневага до їхніх традицій, культури, мови,

безмірне наростання соціальної нерівності й експлуатації, жорстB

ка, принизлива політика полонізації та окатоличення.

Зміцнення польської державності стимулювало наростання тенB

денцій до національного відособлення українців, їх суспільна

свідомість дедалі концентрувалася в антитезі «Ми — вони»: «ми інші,

у нас власна земля, коріння, минуле, традиції, побут, мова, кульB

тура, релігія, уяви про право; ми, можливо, не кращі, однак і не

гірші за інші народи, ми просто інші».

Відчуття самобутності зміцнювалося й під впливом татар, які

в процесі безкінечних спустошливих набігів із Криму фізично

нищили, захоплювали в полон і продавали в рабство найпродукB

тивнішу в усіх відношеннях частину нації, яка, формуючись, деB

далі гостріше усвідомлювала свою відмінність від «бусурман».

Українська національноBвизвольна революція під проводом

Б. Хмельницького стала природною реакцією на нестерпноBприB

низливий стан, закономірним прагненням вирватися з чорної

неволі, гідно стати врівень з іншими етносами. Найістотніше доB

сягнення революції — припинення польського свавілля, забезB

печення можливостей для збереження української етнічної

природи й початок нового етапу розвитку української нації, яка

дістала можливість мати надійну перспективу й навіть гарантію

незворотності, формування повноцінного національного організB

му. Однак Переяславська рада 1654 р., що стала одним із визнаB

чальних чинників цього процесу, мала й інші наслідки. Почався

тривалий, настирливий процес поступового поглинання українB

ського народу з кінцевою метою його розчинення в російському

(великоруському) етнічному масиві.

У процесі інкорпорації українських земель (практика для того

часу не те щоб виправдана, але загальнопоширена і в цьому сенсі

навряд чи безумовно осуджувана) Російська імперія, її керівницB

тво перманентно прагнули до звуження, а потім і викорінення наB

ціонального начала, самобутньої природи українців.

Звісно, вони більше не відчували тривоги за своє фізичне виB

живання (як у попередній історичний період). Їх більше не намаB

галися звести на якесь другорядне становище, свідомо обмежуваB

ти зростання продуктивних сил, запроваджувати нееквівалентний

обмін, практикувати непропорційну оплату праці, іншу дискриB

мінацію за національною ознакою і т. ін. Популярна теза про

колоніальну залежність України — це швидше гіпербола, пуб%

ліцистичний прийом, який змістовно не підтверджується за

скільки%небудь об’єктивного порівняння України у складі Ро%

сійської імперії і взаємин класичних колоній та метрополій.

Не випадково на початок ХХ ст. в економічному відношенні УкраB

їна була одним із найрозвинутіших регіонів Росії з відносно виB

соким рівнем життя

. Основні проблеми виникали дещо в іншій

сфері й виявлялися зовсім інакше.

Як завжди, достатньо проникливо сформулював свій погляд

на менталітет українців і можливі пов’язані з ним колізії Петро І.

В одній із своїх промов у Сенаті він сказав: «Цей малоросійський

народ і дуже розумний і дуже хитрий: він як бджола працеB

любна, дає російській державі і кращий мед розумовий, і краB

щий віск для свічі російської просвіти, але у нього є й жало.

До того часу, доки росіяни будуть любити й поважати його,

не зазіхаючи на свободу і мову (тут і далі виділення наше. —

Авт.), доти він буде волом уярмленим і світочем російського

царизму: але якщо тільки зазіхнуть на його свободу й мову, то

з нього виростуть драконові зуби, і російське царство залишиться

в не авантажі»

Однак саме за Петра І, всупереч сказаному ним, а можливо,

навпаки, саме виходячи зі сказаного, почали здійснюватися акції,

розраховані на приглушення самобутності українців. Зокрема,

царським указом 1720 р. в Україні було заборонено видання будьB

яких книг, окрім богословських, «щоб жодної різниці й особливоB

го «наречия» не було». У цьому ряду й заборона викладання укB

раїнської мови в КиєвоBМогилянській академії (1753 р.), і заборона

Синодом Російської православної церкви друкування українB

ського букваря (1769 р.), і Валуєвський циркуляр про заборону

«малоросійською» мовою книг духовного змісту, навчальних і взаB

галі призначених для початкового читання (1863 р.), і Емський указ

стосовно заборони ввезення до імперії будьBяких книг і брошур на

«малороссийском наречии», заборона сценічних вистав, співу

і читання на цьому «наречии» (1876 р.)

Здобуті на початку ХХ ст. деякі послаблення українцям у мовB

ній сфері під час потрясінь 1905–1907 рр. були невдовзі скасоB

вані. Так, уряд П. Столипіна не пішов на реалізацію ініціативи

депутатів Державної думи про запровадження української мови

в програму початкового навчання в школах. Повсюдно закриваB

лися «Просвіти», одним із головних завдань яких була популяB

ризація, поширення рідної мови. Усіляких переслідувань зазнаB

вала національна періодика тощо

Наполегливі перманентні зусилля, спрямовані на погіршення

соціальноBполітичного статусу українського народу (вони, звісно,

не обмежувалися мовною, культурною сферами, що просто найB

більш рельєфно унаочнюють проблему), урізання його прав мали

своїм наслідком не затухання (на що розраховували провідники

централізаторської політики), а посилення етнічної самосвідоB

мості та зростання національної опозиційності

Зазначене не дозволяє солідаризуватися з точкою зору тих роB

сійських дослідників, які вважають акції проти української мови

лише «ситуативними» прийомами, а в деяких епатажних і важB

копояснимих висловлюваннях високих урядових сановників убаB

чають тільки перебільшені емоції

. Вельми суперечливий і неB

переконливий вигляд мають спроби довести, буцімто «жорсткого

русифікаторства в Росії практично не було, незважаючи на певB

ного роду укази й циркуляри», з допомогою абстрактних, «туманB

них» міркувань: «Самі простори зв’язали уніфікаторські пориви.

До того ж традиційне головотяпство помітно пом’якшувало поліB

тику подібного роду. Все залежало від конкретного чиновника:

один дотримується інструкції надто ревно; інший, навпаки, спогляB

дає світ поBфілософському. В підсумку від початкових приписів

мало що залишається»

Навпаки. Наполегливо й підкреслено українців іменували «малоB

росами» й цілком офіційно (в тому числі й на основі достатньо поB

силеної популяризації, поширення історичних концепцій М. ПогоB

діна, В. Соловйова, В. Ключевського) вважали не більш як однією

з гілок російського народу, а ще точніше — російської нації. ПракB

тично єдина відмінність цієї «етнографічної гілки єдиного руськоB

го племені» від цільного, «основного» національного масиву вбачаB

лася хіба що у побутовому діалекті («наречии»). Останній часто

тлумачився лише погіршеною польськими впливами й нашаруB

ваннями російською мовою.

Як намагалися переконати себе й українців (а можливо —

лише останніх) ідеологи великодержавництва (цього терміна в згаB

даних та інших російських публікаціях намагаються уникати,

зосереджуючи увагу лише на проявах місцевого націоналізму,

в черговий раз вдаючись до давно викритих М. Скрипником

прийомів «подвійної бухгалтерії» в національному питанні

), коли б

не було зазначеної, у цілому зовсім неістотної відмінності, не було б

і проблем українськоBросійських взаємостосунків, тим більше —

суперечностей. Якби ж трапилося, що останні чомусь усе ж виB

никли, їх можна було б без особливих зусиль подолати — настільки

потужні, глибинні, фундаментальні коріння природної єдності

безпосередніх спадкоємців Київської Русі. Однак при цьому

відчувалася (частково вгадувалася інтуїтивно) потреба у спеB

ціальній, невпинній турботі про забезпечення будьBякими засоB

бами нерозривного, однокровного споріднення. ТомуBто апологеB

ти великодержавництва й прагнули в тісних «братерських»

обіймах всіляко витравити будьBякі натяки на відмінності від роB

сіян, вичавити з українців самобутній етнічний дух.

Така традиція стала реальним утіленням процесу, найменоB

ваного істориком А. М. Сахаровим «складанням російської саB

модержавної націоналістичної ідеології», коли «верхи російського

суспільства» звернулися до важелів націоналізму як панацеї проB

ти національних рухів народів країни, що підводили голову»

Причому мова може йти не тільки про подібний, похідний від доB

конаних ситуацій феномен, а й про його превентивну, випереB

джальну функцію, що зновуBтаки природно для комплексних меB

ханізмів зародження і застосування ідеологічних конструкцій.

Що далі, то, мабуть, більше почало усвідомлюватися, що

справа зовсім не у самоцінності мови як такої, коли, здається,

можна виявити певну, навіть незначну схильність до регіональB

ної «екзотики». Саме збереження власної мови, як природного

вододілу між близькими націями, що все ж не були етнічним

монолітом, слугувало тією незнищенною базою, яка з неминуB

чістю продукувала б осібність, окремішність багатомільйонного

народу з велетенською територією (принаймні за європейськиB

ми критеріями), гігантськими природними ресурсами, розвинутиB

ми продуктивними силами, детермінувала в нього ту невідворотB

ну потребу самоідентифікації й самореалізації, на яку по праву

претендує і яку рано чи пізно здійснює будьBяка, тим більше —

малоBмальськи зріла, потенційно схильна до самовдосконаленB

ня етнічна спільнота.

Безумовно, йдеться про природне право нації самій визначаB

ти свою долю, за бажання — створювати власну державність,

обирати вектор руху в світовому просторі з усіма вірогідними

наслідками, що з того випливають для сусідів — хай найближB

чих і найрідніших. Що вже й говорити про перспективу прямої

втрати значної частини того, що беззастережно іменувалося вікоB

вічно російським («исконно русским»)? І чи не в прямому «генеB

тичному», точніше — ідейному зв’язку із запереченням такого

природного права є твердження про те, що й до 1917 р. «в Росії до

нації об’єктивно не міг дозріти ні один народ (за винятком жиB

телів Фінляндії та частково Царства Польського»

Невпинні, а з часом і посилювані «зверху» спроби звести на

шляху природного розвитку, функціонування національного

організму обмеження й перепони викликали зрозумілу (в усякоB

му разі її легко пояснити) реакцію неприйняття, спротиву, поB

роджували потребу пошуку шляхів зміни ситуації.

Усе це і є об’єктивними аргументами щодо незаперечного оформB

лення ситуації, що з повним правом в етнічному сенсі слід кваліфіB

кувати як українське питання. Воно не було результатом ані

польської, ані австрійської, ані будь%чиєї іншої «інтриги», воно не

було плодом гарячкових фантазій і злих настроїв якихось руйнів%

них сил — сепаратистів, не було нерозумною забаганкою монстрів%

революціонерів тощо. Воно «проросло» із сутності українсько%

російських стосунків і було цілковитою історичною реалією.

Разом із тим українське питання не обмежувалося, не виміB

рювалося означеними зрізом і параметрами. Хоча Українська

революція середини XVII ст. привела до значних змін в сутності

й характері українськоBпольських стосунків, вона не могла зняB

ти до кінця суперечності, що існували раніше, надавши їм нових

якостей. Поляки й чути не хотіли про те, що українці можуть мати

власну державність та ще й на землях, які вони вважали своїми.

З болем визнавши Гетьманщину, рахуючись з фактом розширенB

ня воєнної політичної присутності Росії в українському регіоні,

поляки судомно чіплялися за кожен клаптик Правобережжя,

проводячи агресивноBруйнівну антиукраїнську політику. Круто

замішана на відомому польському менталітеті ця стратегія заB

лишалася незмінною аж до поділів Польщі наприкінці XVIII ст.,

коли понад 80% українських теренів опинилися під владою Росії.