Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
«Хлібний мир» 171
ми повинні її підтримати», — заявив лорд Сесіл. Але якщо
Україна не зможе відновити боротьбу проти Німеччини, що доB
зволило б урятувати від розгрому Румунію, тоді, розмірковував
британський дипломат, можливо, було б корисніше «шукати встаB
новлення дружніх стосунків із більшовиками і підтримати їх
у важких переговорах з Німеччиною»
296
.
Британська делегація припускала перетворення УНР на проB
довольчий тил для воюючої на боці Антанти Румунії за збереB
ження Києва від військовоBполітичного впливу Німеччини й стаB
вила перед французьким союзником питання руба: «Чи Україна
може забезпечити необхідним Румунію і чи справді можлива реB
організація України?». Відповідь Ж. Клемансо була чітка й неB
двозначна: «Україна має можливість опору. Для нас надзвичай(
но важливо якнайдовше зберегти центр або ядро опору». Тоді
британська делегація запропонувала проект спільного меморанB
думу, що передбачав «фінансову підтримку України» з боку
Франції, щоб спільно з більшовиками перешкодити, по змозі,
«районамBвиробникам хліба, таким, як Україна, опинитися під
владою Центральних держав».
Тому лорд Сесіл вважав за можливе збереження неофіційних
зносин з урядом УНР, як утім і з більшовицьким Петроградом,
але С. Пішон, який симпатизував українській справі, наполягав
на тому, що союзники «повинні виявляти більше симпатії Раді,
ніж більшовикам». З таких позицій ним було складено й телеграB
му французьким представникам у Петрограді (посол Ж. Нуланс
і генерал А. Ніссель) та Яссах (генерал Анрі Бертельо) для поB
дальшої передачі Центральній Раді.
Документ починався з того, що «французький уряд поки що не
може визнати офіційно український уряд без попереднього погоB
дження із союзниками. 2. Але дайте добре зрозуміти у розмові зі
Шульгиним і представниками України, — наполягав французьB
кий міністр закордонних справ Франції, — що Франція, вірна пра(
ву на самовизначення, яке мають народи, дуже схильно підтри(
має український національний рух, надасть йому всю потрібну
матеріальну і моральну допомогу. 3. Союзні уряди вивчають
спільно умови, в яких автономія України буде ними визнана»
297
.
Того ж дня — 23 грудня (за н. ст.) 1917 р. учасники англоBфранB
цузької конференції ухвалили розроблену генералами Фошем
172 Розділ 3
і МакBДоноу «Угоду щодо дій у Південній Росії». Згідно з нею, «дії,
керовані Францією, розгортаються у Північному Причорномор’ї
(проти ворога). Дії, керовані Англією, розгортаються на південB
ному сході від Чорного моря (проти турків)... Кожному з урядів
визначено такі зони впливу: Англійська зона: козацькі території,
територія Кавказу, Вірменії, Грузії, Курдистану. Французька
зона: Бессарабія, Україна, Крим»
298
.
14 (27) грудня 1917 р. телеграмою з Парижа бригадному генеB
ралові Ж. Табуї було повідомлено рішення союзної конференції
про готовність Франції неофіційно визнати УНР, призначення
його «Комісаром при Уряді Української Республіки» й дорученB
ня встановити з Генеральним секретаріатом дипломатичні стоB
сунки деBфакто. 16 (29) грудня генералові було відправлено наB
лежну акредитаційну грамоту для вручення урядові УНР
299
, але,
як відразу ж з’ясувалося, В. Винниченко і О. Шульгин були неB
задоволені, оскільки сподівалися на «посла при уряді Української
Народної Республіки». «З нами поводяться, як із кафрами і зуB
лусами», — наголосив голова Генерального секретаріату в розB
мові з Ж. Пелісьє. В. Винниченко, швидше за все, не знав, що
Ж. Нуланс заявив Л. Троцькому в Петрограді про невизнання
Францією УНР на підставі відсутності в останньої ознак незалежB
ної державності
300
.
20 грудня 1917 р. (2 січня 1918 р.) Ж. Табуї, що перебував у неB
рішучості, телеграфував керівництву в Париж: «Ситуація надалі
критична і може віддати (український уряд) у владу ворожих
Франції переговорів. Визнання і матеріальну підтримку українB
ський уряд розглядає взаємопов’язано. Якщо внаслідок наших
вагань Шульгина буде усунуто від влади, а фінансову допомогу
нададуть австрофільські елементи, то справу буде безпово(
ротно програно»
301
.
Наступного ж дня Ж. Табуї офіційно повідомив генерального
секретаря закордонних справ «антантофіла» О. Шульгина про
своє призначення представником Франції в УНР, а на офіційноB
му прийомі в Генеральному секретаріаті 22 грудня (за ст. ст.) торкB
нувся можливості надання Парижем допомоги Україні: «ФранB
ція, яка перша робить цей урочистий жест, підтримає всіма
своїми силами, моральними і матеріальними, всі зусилля, які
робитиме Українська Республіка, щоб іти тим шляхом, який
«Хлібний мир» 173
намітили собі союзники, і по якому вони й далі непохитно йтиB
муть у повній свідомості свого права і свого обов’язку перед деB
мократіями всього світу й людськістю».
В. Винниченко у відповідь дипломатично запевнив генерала
у «симпатіях до республіканської Франції, бо в традиціях українB
ського народу завжди живі були ідеали, за здійснення яких бороB
лась французька демократія». А О. Шульгин від себе додав, що його
уряд прагне миру в інтересах України й усієї демократії, а «визнан(
ня Української Республіки та її уряду Французькою Республікою
дає Україні ту необхідну їй моральну піддержку, яка допоможе
одстояти свої національні інтереси на мирних конференціях»
302
.
У ніч на 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) міністр закордонних
справ Франції С. Пішон надіслав послам у Петрограді, Лондоні,
Вашингтоні, Римі та Яссах телеграми, в яких зазначалося, що
уряд Третьої республіки «підтримує з Генеральним СекретаріаB
том Центральної Ради справжні відносини, які після недавнього
призначення генерала Табуї комісаром Французької Республіки
ще більше покращились... Ми не можемо зволікати довше — щодо
України треба виробити остаточну і чітку позицію. Отже, — наB
голошував міністр, — я маю намір попросити генерала Табуї поB
відомити українському урядові, що уряд Французької Респуб(
ліки радий визнати його фактично незалежним урядом»
303
.
Зрештою, 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.) французьке МЗС поB
відомило через послів Афіни, Берн, Гаагу, Лісабон, Мадрид,
Пекін, Токіо й Корфу, що «французький уряд офіційно визнав
незалежність Фінляндії та України»
304
.
Але голослівні заяви вже не задовольняли керівництво ЦентB
ральної Ради й Генеральний секретаріат, це добре усвідомлював
французький повноважний міністр у союзній Румунії Огюст
де СентBОлер, чия телеграма надійшла до Парижа 12 січня 1918 р.
(за н. ст.). Дипломат висловив побоювання, щоб Україна не схиB
лилася до німецьких пропозицій на Брестських мирних перегоB
ворах, зокрема тих, які торкалися «ефективної допомоги і водB
ночас захисту від загарбницької Польщі». Тому, на переконання
міністра, не можна було гаяти ні хвилини, тобто, «не відкладаB
ючи надовго, дати знати урядові в Києві, чого ми очікуємо від
України і що ми можемо дати їй взамін, якщо ми не хочемо,
щоб нас остаточно випередили наші вороги»
305
.
174 Розділ 3
Але часу для дипломатичних маневрів у керівництва УНР вже
не залишилося, про що й натякнув М. Грушевський Ж. Табуї під
час зустрічі 31 грудня 1917 р. (13 січня 1918 р.), коли голова ЦентB
ральної Ради зауважив генералові, що президент США В. ВільB
сон у своїх «Чотирнадцяти пунктах», виголошених перед КонB
гресом 8 січня (за н. ст.) 1918 р., «не згадує ні про Росію, ні про
різні нації, з яких вона складається»
306
. Довгоочікувана зустріч
не зблизила обидві сторони, а ще більше переконала українське
керівництво в нещирості країн Антанти стосовно дипломатичного
визнання України й міжнародного утвердження її державності.
Аналогічний ефект справила й чергова зустріч Ж. Табуї з О. ШульB
гиним, коли французький комісар відмовив главу зовнішньопоB
літичного відомства УНР від намірів затягнути мирні переговори
з Центральними державами в Бресті, після чого Україна мала б
узяти у Франції позичку (500 млн франків) і набути статусу озB
броєного нейтралітету
307
.
Таким чином, саме практична бездіяльність провідних країн
Антанти, особливо Франції, за умов «тріумфальної ходи» ра%
дянської влади
(як відомо, 9
–
10 грудня (за ст. ст.) вона була встаB
новлена в Харкові, а 27
–
29 грудня вже перемогла в КатериноB
славі) змусили Генеральний секретаріат остаточно зробити
вибір на користь Німеччини та її союзників
.
Місія Ж. Табуї
зазнала провалу, хоча 5 (18 січня) 1918 р. французький уряд
схвалив запропонований генералом проект договору про
співпрацю, що давав шанс на «офіційне визнання Української
Республіки»
308
. ПоBсуті, документ передбачав встановлення
французького контролю у військовій, фінансовій, торговельноB
економічній і міжнародній сферах діяльності УНР, вимоги ж
Центральних держав у Бресті, про що йтиметься далі, були неB
зрівнянно м’якші.
Тоді ж завершилися безплідні переговори в Яссах між делеB
гацією УНР, очолюваною заступником М. Любинського — АрB
темом Галіпом (1887
–
?) і главою фінансового департаменту геB
нерального секретарства міжнародних справ Євгеном
Голіцинським (1878
–
1932), і представниками Британії, Італії,
США та Франції. Українські дипломати звернули увагу західB
них колег на скрутне економічне становище УНР, яке унеможB
ливлювало визнання договорів, укладених царською Росією
«Хлібний мир» 175
(тобто, її боргових зобов’язань). Крім того, офіційний Київ не мав
наміру допускати втручання інших «рандштатів» до своїх внутB
рішніх справ, хоча й не виключав можливості формування з ними
в майбутньому федерації.
Зрештою, українська делегація висунула три вимоги до дер%
жав Антанти як передумову збереження з нею партнерських
взаємин: 1) юридичне визнання незалежності України Антантою
й призначення повноважних представників до Києва; 2) фінанB
сова підтримка українського уряду; 3) пільги з боку Антанти
в постачанні УНР товарною продукцією. Але на всі вимоги предB
ставники союзних держав відповіли відмовою, натомість зобов’яB
завши Генеральний секретаріат «не укладати окремого миру,
навіть якщо вона (УНР. — Авт.) не може з фінансових міркувань
вести війну», а також «не вступати в економічні зносини з нашиB
ми ворогами». У кінцевому підсумку, на переконання антантівB
ських дипломатів, «український уряд мав увійти в контакт з іншиB
ми автономними державами Росії, а також з Румунією з метою
протиставлення міцного заслону центральним імперіям», а для
цього — ще й поставити свої Збройні сили під контроль військоB
вих місій союзників
309
.
Про людське око, переговори були відкладені, щоб українська
делегація змогла проконсультуватися зі своїм урядом, а бриB
танський уряд 16 (29) січня 1918 р. повідомив французьких коB
лег, що не зможе фінансово допомогти урядові вже юридично
самостійної УНР, якщо вона погодиться постачати продовольство
ворогові
310
. Таким чином, Центральна Рада й уряд УНР з об’єктивB
них причин виявилися не в змозі виправдати сподівання АнтанB
ти й протистояти Німеччині та її союзникам, натомість українське
керівництво пришвидшило переговорний процес у Бресті, що,
зрештою, призвело до повного розриву з Антантою.
Але хоча Центральна Рада і Генеральний секретаріат з часу
оприлюднення 3Bго Універсалу неодноразово заявляли про
намір здійснювати міжнародні відносини самостійно, а не через
посередництво радянської Росії (начебто сигналізуючи про гоB
товність узяти участь і в Брестській мирній конференції), остаB
точне рішення їм далося нелегко. Зокрема, українське керівницB
тво усвідомлювало, що для повноцінної участі в переговорах треба
мати не лише формальну, а й юридичну державну самостійність.
176 Розділ 3
Нездоланна ж інерція політичного мислення, незнищенна віра
у федералістські ідеали не давали змоги зважитися на рішучий
крок. Жевріла надія й на замирення з більшовиками, з РНК —
адже двостороння дипломатична активність щодо подолання укB
раїнськоBросійського конфлікту не знижувалася.
Водночас керівництво УНР бентежило те, що Центральні
держави також добре розуміли складність ситуації і з перших
же контактів почали тиснути на Київ із тим, щоб він офіційно
проголосив самостійність УНР. Спочатку це викликало опір часB
тини українського проводу. Так, на засіданні Генерального секреB
таріату 26 грудня (за ст. ст.) 1917 р. О. Шульгин говорив, що «незаB
лежність нам підсовують німці і тому її не треба оповіщати»,
пропонував «помиритися з більшовиками». А прибічникам негайB
ного проголошення самостійності глава зовнішньополітичного
відомства тоді УНР відповів: «Німці признають незалежність
України, але за це виторгують собі всі економічні впливи. З німецьB
кого боку насувається на нас велика небезпека. Треба спертися
на всі живі сили Росії — нові республіки. Самостійність на(
строю мас не підніме і армії нам не утворить. А одночасно
прийдеться вести дужчу війну з Росією; в цій війні треба буде
опертися на Германію, на її військову силу, а в результаті
Україна буде окупірована Германією»
311
.
Неважко було передбачити й те, що можливості для маневрів
на Брестських переговорах у делегації УНР буде небагато. Та
й відповідних потребам моменту кандидатів до делегації внасліB
док природних причин (повної відсутності дипломатів бодай
з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було
неможливо. Тому на переговори було відправлено здебільшого
молодих людей: В. Голубовичу (голові делегації) було 32 роки,
М. Левитському — 37, М. Любинському — 26, М. Полозу (ПолоB
зову) — 27, О. Севрюку — 24 роки.
Не дивно, що, попри всі їхні потенційні особисті якості, на моB
мент Брестської конференції вони об’єктивно були малопідготовB
леними до прямого зіткнення, жорстокого протиборства з гранB
дами європейської дипломатії. Певною мірою це компенсувалося
тим, що членів делегації двічі консультував М. Грушевський, який
як вчений не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх
суб’єктів переговорного процесу, а й найбільш ґрунтовно й тонко
«Хлібний мир» 177
розумівся на суто українських проблемах, національних інтуїB
ціях, ймовірних шляхах їх реалізації. Отже, принаймні частина
лідерів Української революції, а серед них і голова Генерального
секретаріату — В. Винниченко (та й певною мірою голова ЦентB
ральної Ради М. Грушевський) були реалістами. І якщо вони роB
били відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були
впевнені у правильності здійснюваних кроків, але альтернативи
не знаходили чи не могли її реалізувати.
По прибутті до Бреста на попередній зустрічі з делегаціями
Центральних держав 24 грудня 1917 р. (6 січня 1918 р.) В. ГолубоB
вич виклав вищеозначену позицію своєї делегації в територіаль%
ному питанні, але міністр закордонних справ АвстроBУгорщини
О. Чернін з обуренням заявив, що Відень погодиться визнати саB
мостійність України (як необхідну умову для підписання нею
мирного договору) в тому разі, коли Київ погодиться на дотриB
мання таких умов: 1) завершення мирних переговорів у Бресті,
а не в Стокгольмі, як це пропонував глава російської делегації
Адольф Йоффе (1883
–
1927); 2) визнання за державний кордон
між АвстроBУгорщиною і УНР лінії проходження колишнього
австрійськоBросійського кордону; 3) невтручання однієї держаB
ви у внутрішні справи іншої
312
.
В. Голубович повідомив, що відповість пізніше, а після приB
буття до Бреста наркома закордонних справ більшовицької РоB
сії Л. Троцького, який замінив на чолі більшовицької делегації
А. Йоффе, виступив із промовою на другому пленарному засіB
данні 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р.) й наголосив, що УНР «по(
чинає теперішнім моментом своє міжнародне існування, яке
вона втратила більш, ніж 250 років тому, і вступає в міжна(
родні зносини в цілім об’ємі своїх прав на цім полі. На основі поB
переднього представлення (нота Генерального секретаріату від
11 грудня. — Авт.) вважає правительство УНР правильним
зайняти на теперішніх мирових переговорах самостійне станоB
вище». Прийнятними умовами миру для України називалися
відмова від анексій і контрибуцій, надання допомоги малим дерB
жавам і народам, які найбільше постраждали від війни, право
УНР самостійно виступати в міжнародних справах і створення
федерального уряду Росії з представників державних утворень,
які виникли на її території
313
.
178 Розділ 3
Глава делегації Німеччини — статсBсекретар закордонних
справ Ріхард фон Кюльман (1873–1948) дипломатично поцікаB
вився у Л. Троцького, як слід розглядати делегацію ЦентральB
ної Ради — як самостійну, чи як підрозділ петроградської делеB
гації? Л. Троцький самовпевнено відповів, що українська
делегація — цілком самостійна й жодного зв’язку з російською
не має. І оскільки радянська Росія визнає право кожної нації на
самовизначення аж до цілковитого відокремлення, він не протеB
стує проти участі делегації В. Голубовича в мирних переговорах.
Очевидно, більшовики були зацікавлені в затягуванні переговорB
ного процесу в Бресті в надії на революційний вибух у Німеччині,
чи, як мінімум, у відстрочці підписання ганебного для ПетрограB
да договору, й намагалися відвернути увагу Центральних дерB
жав на Україну.
Через дві доби — 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) з аналоB
гічною заявою від імені Центральних держав виступив О. Чернін,
який наголосив на визнанні УНР «вже тепер самостійною,
вільною, суверенною державою, яка є в стані самостійно укла%
дати інтернаціональні договори». Вимоги делегації Центральної
Ради дійсно змусили Центральні держави на певний час забути
про переговори з більшовицькою Росією, коли генералBмайор
Гофман за дорученням графа Черніна з’ясував, що українські
умови миру полягають у «приєднанні до Великої України українB
ських земель АвстроBУгорщини та Холмщини»
314
.
Якщо Німеччина могла спокійно погодитися на передачу УНР
Холмщини й Підляшшя, оскільки існування потужної Речі ПоB
сполитої було не в стратегічних інтересах Берліна, то ДунайB
ська імперія опинилася в скрутному становищі з огляду на вже
погоджений із Німеччиною восени 1916 р. план австрійськоB
польського вирішення проблеми Східної Галичини. Та й знаюB
чи можливості «Кола польського» (національного польського предB
ставництва в рейхсраті), О. Чернін не наважувався прийняти якісь
певні рішення, хоча й добре знав, що без них не вдасться уникнуB
ти проблеми голоду в австрійській столиці. Звичайно, віддавати
Східну Галичину й українську частину Буковини Києву у Відні
не збиралися, але внутрішньополітична криза й економічний
крах монархії змушували австрійське керівництво до пошуків
компромісу
315
.
«Хлібний мир» 179
Питання майбутнього Східної Галичини вперше обговорюваB
лося на офіційному рівні під час конфіденційної зустрічі німецьB
кої й української делегацій 31 грудня 1917 р. (13 січня 1918 р.).
В. Голубович, як його й інструктував М. Грушевський, почав
з того, що «Східна Галичина настільки пов’язана з українським
народом національними та культурними інтересами, що станоB
вить, без сумніву, його нерозривне ціле»
316
. Але О. Севрюк, «моB
лодий письменник з втомленим обличчям»
317
, дещо пом’якшив
підхід глави делегації, заявивши: «Ми маємо достатньо підстав
для висновку, що українська Галичина не має бажання увійти
до нашої держави: ми цього також не хочемо
.
Ми тільки бажаєB
мо, щоб принцип самовизначення, який ставимо на передній план,
поширювався на населення української Галичини»
318
.
СтатсBсекретар Р. Кюльман відповів, що він «не уповноважеB
ний говорити від імені АвстроBУгорщини», але претензії на теB
риторіальну цілісність союзника не є предметом дискусії. На заB
вершення розмови керівник німецької дипломатії все ж дав
зрозуміти українцям, що успіх переговорів з австроBугорською
делегацією залежатиме від позиції Берліна, якого цікавлять, пеB
редусім, торговельноBекономічні відносини з УНР.
3 (16) січня 1918 р. питання про Східну Галичину було поруB
шене вже на спільному засіданні німецької, австроBугорської
й української делегацій, де В. Голубович і О. Севрюк торкнулися
його міжнародного значення. «Монархія має спільні кордони
з новою українською державою, тому ми від усього серця сподіB
ваємося, — наголосив О. Севрюк, — що в майбутньому не буде
темних плям, які зможуть завадити дружнім відносинам між обоB
ма державами. А вони будуть можливі, за нашим переконанням,
лише в тому випадку, коли нашому народові будуть гарантовані
культурні та народноBполітичні права»
319
. О. Чернін, у принципі,
погодився з таким підходом, коли у відповідь зазначив, що з огляB
ду на існування незалежної української держави над Дніпром
«елементарним завданням австрійського уряду є створення для
своїх українців таких умов, за яких вони могли б добровільно знаB
ходитись у межах Австрійської імперії тривалий час»
320
.
Логічно, що на подальших засіданнях остання думка глави габсB
бурзької дипломатії набула розвитку й більш окреслених форм,
зокрема, 6 (19) січня граф Чернін заявив, що «Австрія гарантує
180 Розділ 3
національний і культурний розвиток для українського насе(
лення, яке проживає в монархії, шляхом створення для ук(
раїнців Східної Галичини окремої провінції у складі Австрії
»
321
.
На зауваження ж В. Голубовича, що українці проживають не
лише у Східній Галичині, а й на Буковині та в Угорській Русі
(Закарпатті. — Авт.), О. Чернін запевнив: «Північна Буковина,
де більшість населення українці, входитиме до української проB
вінції, а включення Угорської України до цього територіального
компромісу повністю виключене»
322
.
Таким чином, уперше в ході Брестських переговорів диплоB
мати з Бальгаузпляц прилюдно погодилися на створення в імперії
Габсбургів українського коронного краю. Безперечно, це був виB
мушений крок, спричинений катастрофічним станом австрійської
економіки й нарощуваним революційним та антивоєнним рухом.
Як зазначив тоді у своєму щоденнику О. Чернін, «з часу, коли поB
чалися заворушення, українці знають про наш стан і про те, що
ми мусимо підписати мир, щоб отримати зерно. Тепер вони виB
магають окремого статусу для Східної Галичини. Це питання
мусить вирішуватись у Відні, а австрійське міністерство повинB
но сказати вирішальне слово»
323
. А 21 січня (за н. ст.) міністр запиB
сав: «Уплив заворушень у Відні значно більший, ніж я думав, —
дійсно катастрофічний. Українці вже не ведуть переговори, вони
диктують»
324
.
По суті, габсбурзька делегація опинилася «між двох вогнів»,
оскільки відчувала серйозний тиск і з боку австрійських поліB
тичних партій та громадських об’єднань. Відомий віденський поB
літик — депутат парламенту й крайового сейму Гайнріх фон ОберB
ляйтнер повідомляв листом О. Черніна про численні збори
німецьких депутатів усіх рівнів, які «схилилися до думки про неB
обхідність укладення вигідного договору з Україною»
325
. Навіть
Союз феміністок у Будапешті й австрійське керівництво міжнаB
родного жіночого комітету «За міцний мир» направили незалежB
но один від одного главі імперської делегації в Бресті спеціальні
послання з вимогою «укласти мир на основі права народів на саB
мовизначення».
Скориставшись 10Bденною перервою в ході Брестських пеB
реговорів, що була зроблена на прохання російської делегації
після пред’явлення відомого «ультиматуму Гофмана», О. Чернін