Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Українське питання в міжнародному контексті... 281
Оскільки Ф. Лизогубу не вдалося дістати дозвіл на розбудову
регулярних Збройних сил України, 4
–
18 вересня 1918 р. НімечB
чину відвідав із державним візитом П. Скоропадський, що небезB
підставно розраховував на налагодження особистих зв’язків із
кайзером Вільгельмом ІІ та рейхсканцлером фон Гертлінгом.
Гетьману, якого приймали з усіма дипломатичними почестями й
урочистостями як главу дружньої суверенної держави, вдалося
погодити з німецькими керівниками лінію проходження українB
ськоBросійського державного кордону й отримати підтвердженB
ня визнання Криму автономною частиною Української ДержаB
ви. Після тривалих переговорів П. Скоропадський домовився про
повернення Німеччиною одного лінкора, одного крейсера, одинадB
цяти міноносців і кількох підводних човнів (з 35Bти суден ЧорноB
морського флоту, що не були затоплені більшовиками в НовоB
російській бухті), завдяки чому Українська Держава заклала
підвалини формування власного флоту й суттєво зміцнила свої
позиції на Чорному морі.
Таким чином, незважаючи на принадливу для командування
Київської групи армій спокусу розв’язати, за влучним висловом
німецького посла А. Мумма, українську «квадратуру кола» ввеB
денням прямого імперського правління, воно, з огляду на можлиB
ву вкрай ворожу внутрішню реакцію й негативний міжнародний
резонанс, здійснило державний переворот, надавши новій моделі
української влади архаїчної форми гетьманату.
Безперечно, визначальним чинником у ставленні Централь%
них держав до гетьманського режиму залишалася його здатність
виконувати умови поставок продовольства й сировини, про що
докладніше йтиметься далі. Тому публічні декларації про рівно%
правні партнерські відносини різко контрастували з окупацій%
ною практикою ставлення до України як держави%сателіта.
Причому коли Німеччина обстоювала хоча б формальний дер%
жавний суверенітет України, то Австро%Угорщина розглядала
гетьманат як тимчасове суспільно%політичне явище, домагаю%
чися задоволення лише своїх прагматичних інтересів.
282 Розділ 4
4.2. «Глухі кути» в реалізації Брестських угод
Для багатонаціональної імперії Габсбургів майже безкровний
і миттєвий розпад імперії Романових, де титульний етнос усеB
таки становив 44,3
% населення (за даними перепису 1897 р.), тобто
обіймав удвічі більшу частку підданих, ніж було в Дунайській
імперії німецькомовних австрійців (23,5
% за переписом 1910 р.),
і навіть дещо переважав останніх разом із «молодшою» держаB
вотворчою нацією — угорцями (19,1
%), створював небезпечний
інцидент. І все ж Таємний австроBукраїнський протокол щодо
створення автономного коронного краю зі Східної Галичини й БуB
ковини був вигідний не лише Києву, а й офіційному Відню. Адже
Австро%Угорщина, підписавши саме таємну домовленість, отри%
мала можливість імпортувати з УНР хліб і водночас зберегти
в секреті очевидну зраду раніше санкціонованих Віднем по%
літичних польських інтересів у Галичині.
Міністр закордонних справ імперії Габсбургів О. Чернін добре
розумів, що конкретні матеріальні вигоди від зазначеного докуB
мента можна очікувати лише за умови збереження його змісту
в цілковитій таємниці, й уже 15 лютого 1918 р. в приватному листі
до баварського колеги ПодевільсBДюрніца прохав не розголошуB
вати про угоду щодо українського коронного краю, бо «якщо поB
ляки довідаються про таємну декларацію, то наслідки будуть неB
передбачувані». Ніби відчуваючи майбутні «неприємності»,
міністр доручив своєму заступникові Візнеру підписати з щойно
призначеним послом у Німеччині О. Севрюком 18 лютого ще один
протокол, який зобов’язував дипломатію УНР «зберігати деклаB
рацію від 8 лютого в безпечному місці». А в разі створення довгоB
очікуваного коронного краю українська сторона мала передати
свій примірник угоди (наявні два примірника секретної домовлеB
ності знаходилися в МЗС АвстроBУгорщини й керівника делеB
гації УНР на брестських мирних переговорах) у цісарське зовнішB
ньополітичне відомство, в такому разі «обидва примірники цієї
декларації мають бути знищені»
551
.
Але вже дорогою з Бреста до Бухареста, де почалися мирні
переговори Центральних держав з Румунією, О. Чернін з приB
крістю дізнався, що О. Севрюк не зумів зберегти таємницю, поB
хвалившись комусь із галичан у Відні своїм очевидним успіхом.
Українське питання в міжнародному контексті... 283
Тому 22 лютого 1918 р. міністр доручив Візнеру забрати в українB
ського дипломата його примірник Таємного протоколу й переB
дати, попередньо проконсультувавшись із Берліном, на «збереB
ження до респектабельної Німеччини»
552
. Водночас О. Чернін
запропонував мініструBпрезиденту Е. Зайдлеру, чий підпис таB
кож стояв під документом, категорично заперечувати існування
домовленості з УНР щодо Галичини й Буковини, коли про це доB
ведеться давати пояснення в парламенті
553
.
Після напружених українськоBавстрійських дискусій навкоB
ло Таємного протоколу, під час яких Візнер наполягав на внесенні
до його тексту домовленості про те, що й мирний договір, і про(
токол втрачають силу в разі невиконання Україною зобов’я(
зання з поставки Центральним державам до 31 липня 1918 р.
мільйона тон зерна (100 тис. вагонів), 4 березня нарешті було
підписано австроBнімецькоBукраїнську угоду, що передбачала
передачу українського примірника Таємного протоколу для збеB
рігання в берлінське МЗС. Німеччина мала повернути Відню цей
документ, якщо до 20 липня австрійський уряд здійснить поділ
Галичини й створить український коронний край, у противному
випадкові протокол мав бути повернений УНР
554
.
Проте ці заходи не запобігли політичному скандалові, що розB
горівся як у віденському парламенті, так і в урядових колах з приB
воду австроBукраїнських таємних домовленостей. Якщо урядоB
вий офіціоз «Neue Frei Presse», вітаючи перший мирний договір,
підписаний у ході війни, відзначав 9 лютого, що мир з Україною
потребує зміни «внутрішньої» української політики АвстроBУгорB
щини, то в польських політичних колах реакція була абсолютно
протилежною. У Львові газети вийшли в траурних рамках, у КраB
кові на багатьох будинках з’явилися чорні прапори, а саме поB
відомлення про мирний договір з УНР трактувався як «четверB
тий поділ Польщі».
На знак протесту проти визначеної в Брестському мирному
договорі лінії майбутнього українськоBпольського кордону у веB
ликих польських містах окупованого німцями Царства ПольB
ського, Галичини й Познанщини відбулися численні патріотичні
демонстрації, подав у відставку пронімецький варшавський
уряд Януша Кухаржевського (1876
–
1952) і новопризначений
люблінський генералBгубернатор С. Шептицький (рідний брат
284 Розділ 4
владики Андрея). Друга бригада польських легіонів генерала
Юзефа Галлера (1873
–
1960) відмовилася підпорядковуватися
австрійцям і перейшла на бік росіян, приєднавшись до 2Bго польB
ського корпусу. Невдовзі він та інші польські формування були
роззброєні німцями, тільки незначна частина польських вояків
змогла разом з Ю. Галлером пробратися на Схід і через Сибір та
Примор’я дістатися Франції.
Орієнтація поляків на Центральні держави була остаточно
втрачена. Дізнавшись про Таємний протокол від 8 лютого (а не
знати про нього було просто неможливо, адже при обговоренні
документа було залучено досить багато людей), польські депуB
тати доклали максимум зусиль, щоб він залишився лише на паB
пері. Домігшися 16 квітня 1918 р. відставки міністра закордонних
справ графа О. Черніна, а 22 червня висловивши у парламенті
недовіру Кабінетові міністраBпрезидента Е. Зайдлера, «Коло
польське» дало зрозуміти всім, що про українську автономію
в Австрії не може бути й мови. В такому ж дусі був настроєний
і новий господар на Бальгаузпляц — граф С. Буріан
555
, а в угорB
ському парламенті граф Батіані вніс на початку червня протест
у справі об’єднання Східної Галичини та Північної Буковини
в окрему українську провінцію. Такий захід був, на думку угорB
ського депутата, «дуже шкідливим для інтересів Угорщини»
556
.
Не менший тиск відчували у Відні з боку як українських поB
літиків, так і простих австрійських громадян української націоB
нальності. Виступаючи 19 лютого на засіданні палати депутатів
австрійського парламенту, К. Левицький заявив, що «Східна ГаB
личина не може надалі залишатися в дотеперішній правноBдерB
жавній формі. Єдиний вихід — поділити Галичину на українську
і польську»
557
. 21 лютого, полемізуючи з польськими депутатами,
М. Василько також підкреслив, що «коли українці не осягнуть
своєї власної самостійної держави в межах Австрії, то їх терпеB
ливість може переступити міру»
558
. Підтримав позицію своїх
світських колег і духовний лідер галицьких українців митропоB
лит Андрей Шептицький. Обговорюючи у верхній палаті панів
договір з Україною, він зазначив, що швидке закінчення війни на
Східному фронті дає українцям у Галичині нові надії. «Українці
під скіпетром Габсбургів, — вважав владика, — дістануть можB
ливість розвиватися у повну національну силу»
559
.
Українське питання в міжнародному контексті... 285
З метою тиску на урядову політику щодо коронного краю,
в багатьох повітах Галичини було скликано збори українців, які
в прийнятих резолюціях «інтерпелювали» до офіційного Відня.
Так, збори державних і крайових урядників та службовців
у Жовкві звернулися до міністраBпрезидента Е. Зайдлера з виB
могою «перевести поділ Галичини на дві частини — східну укB
раїнську та західну польську, бо се є одинокий спосіб основного
реформування всіх галузей адміністрації». 20Bтисячний мітинг
українського населення Перемишлянського повіту направив до
Кабінету міністрів спеціальну телеграму, з вимогою «організуB
вати в рамках австрійської держави окрему державноBправову
українську одиницю».
Для австрійської політичної верхівки таємний протокол про
створення коронного краю в складі Галичини та Буковини, а таB
кож Холмська проблема (під тиском польської громадськості
й «Кола польського» Відень намагався провести ревізію брестB
ських угод у сенсі встановлення українськоBпольського кордону
по Західному Бугу й не допускав українську адміністрацію на
підконтрольну йому Південну Холмщину) були, за влучною оцінB
кою історика М. Несука, «постійним головним болем»
560
. Для
нового австрійського уряду, очолюваного прибічником федераB
лізації монархії шляхом створення автономної хорватської дерB
жави — Максом Гуссареком фон Хайнляйн (1865–1935), «австроB
польське вирішення стало найважливішою віддаленою метою
внутрішньої політики на літо 1918 року». У Відні вирішили відмо(
витися від австро(українського протоколу шляхом простого
його анулювання
561
.
Тому австрійська преса отримала завдання розпочати пропаB
гандистську кампанію проти Української Держави з критикою
її продовольчих поставок. Дійсно, протягом весни
–
літа 1918 р.
Центральні держави отримали з України лише 42 тис. вагонів
офіційним шляхом і 15 тис. вагонів неофіційних, контрабандних
поставок
562
, що було, звичайно, значно менше, ніж передбачалоB
ся Брестським мирним договором. Таким чином, УНР не змогла
виконати взяті на себе зобов’язання щодо забезпечення монархії
Габсбургів продуктами харчування.
Але за умов глибокої кризи всього державного механізму ГабсB
бурзької монархії її уряд уже не міг самостійно приймати серйозні
286 Розділ 4
зовнішньополітичні рішення без урахування позиції Німеччини.
Проте Берлін неохоче відгукнувся на австрійські пропозиції ану(
лювати Таємний протокол про створення українського корон(
ного краю, Німеччина, як і Болгарія, й Туреччина, прагнула в най(
коротший час ратифікувати домовленості з УНР. Думка про
те, що самостійна Україна потрапить до сфери геополітичного
впливу АвстроBУгорщини, видавалася в Берліні достатньою
мірою небезпечною. Що ж до поставок зерна, то, як повідомив
у телеграмі 28 червня 1918 р. граф Форгач, «Німеччина не бачить
жодної серйозної правової бази для зміни договору». У Берліні,
за оцінкою австрійського дипломата, «не погоджувалися на будьB
які комбінації з таємним протоколом»
563
.
Однак, незважаючи на твердість і непоступливість німецької
позиції, на Бальгаузпляц вирішили все ж діяти: 1 липня під гриB
фом «абсолютно таємно» С. Буріан надіслав послу в Києві графу
Форгачу доручення зустрітися з гетьманом П. Скоропадським
і обговорити питання про анулювання домовленості щодо поділу
Галичини й створення в Австрії українського коронного краю.
У Відні добре знали про внутрішньополітичні труднощі гетьB
манського режиму (саме на початку червня під керівництвом укB
раїнських лівих есерів спалахнуло звенигородськоBтаращанське
повстання, що блискавично поширилося сусідніми повітами ПраB
вобережжя) й передбачали там новий суспільноBполітичний виB
бух. Тому то й переговори з офіційним Києвом щодо анулювання
Таємного протоколу від 8 лютого 1918 р. С. Буріан рекомендував
вести з позицій сили
564
.
Отримавши детальну інструкцію та копію раніше невідомоB
го йому документа, Й. Форгач уже 4 липня заявив гетьману, що
цісарський і королівський уряд у недалекому майбутньому ануB
лює австроBукраїнський таємний договір про поділ Галичини,
оскільки вважає його, у зв’язку зі зміною політичної ситуації,
недійсним. Через день, 6 липня, австроBугорський посол підB
креслив, що його уряд не вимагає жодної формальної угоди про
анулювання протоколу, це буде односторонній крок монархії ГабсB
бургів. На спробу П. Скоропадського протестувати Й. Форгач заB
явив, що «всяка критика нашої заяви (про анулювання таємного
протоколу. — Авт.) чи натяки на Галичину будуть розцінюватись
як втручання у внутрішні справи». Аби остаточно розставити всі
Українське питання в міжнародному контексті... 287
крапки над «і», імперський представник попередив гетьмана,
що «будьBякі дискусії на теми Галичини в офіційних відносинах
з Україною закінчені», тим паче, що, на думку австрійського дипB
ломата, «часи, коли Австро(Угорщина підписувала з представ(
никами України згадуваний протокол, уже давно минули»
565
.
П. Скоропадський змушений був уступити, а на завершення розB
мови навіть зазначив, що «з сумом бере до відома заяву про ануB
лювання таємної угоди, проте дуже задоволений з цього, оскільB
ки завжди вважав такий протокол незручним винаходом для обох
сторін»
566
.
Відтепер дипломатам з Бальгаузпляц залишалося лише доB
мовитися з Берліном, тому вже 8 липня 1918 р. австрійський поB
сол Готфрід принц ГогенлоеBШиллінгфюрст спробував у розмові
із заступником державного секретаря МЗС Німеччини бароном
Ф. Бусше з’ясувати німецьку позицію щодо Таємного протокоB
лу, а значить і українського коронного краю. За результатами беB
сіди австрійський дипломат повідомив своє МЗС, що «німецький
уряд шукає шляхи найшвидшої ратифікації договору з Україною
і хоче врегулювати з нею як економічні, так і політичні стосунB
ки». Що ж до українського коронного краю, то таємний протокол
про його створення «можна розглядати і не в контексті мирного
договору», тобто, на думку німецького МЗС, цю угоду можна
ліквідувати шляхом переговорів австроBугорського й українського
урядів
567
.
Отримавши інформацію про німецьке бачення майбутньої перB
спективи Таємного протоколу від 8 лютого 1918 р., С. Буріан неB
гайно зобов’язав графа Форгача провести ще один раунд бесід
з українським гетьманом. Уже 10 липня посол АвстроBУгорщиB
ни в Українській Державі повідомив свого шефа, що П. СкороB
падський заявив про свою згоду анулювати протокол, про це ж
телеграфом було повідомлено в німецьке МЗС у Берліні
568
.
Поставивши німецьких дипломатів перед фактом згоди укB
раїнської сторони на відмову Австрії створити коронний край,
С. Буріан доручив принцу Гогенлое прозондувати німецький
ґрунт щодо «передачі українського примірника австроBугорB
ському МЗС». Уже наступного дня посол повідомив, що німці,
в принципі, не заперечують, але потрібно отримати згоду РозенB
берга (урядовця німецького МЗС, що брав участь у виробленні
288 Розділ 4
домовленості про передачу українського примірника Таємного
протоколу для зберігання в Берліні), який знає, де знаходиться
документ. «Інших труднощів для передачі, — стверджував ГоB
генлое, — не існує». Проте 12 липня 1918 р. після чергової розмоB
ви в німецькому МЗС австрійський дипломат повідомив у Відень,
що позиція Берліна якісно змінилася: тут вважали б за краще проB
сто спалити український примірник таємного протоколу. На запиB
тання здивованого Гогенлое, що означає така дивна процедура,
заступник держсекретаря Ф. Бусше заявив, що це найкращий
спосіб позбутися небажаного документа. З огляду на безпрецеB
дентність подібного кроку в історії дипломатії, Гогенлое зажадав
термінових інструкцій
569
.
У зворотній депеші C. Буріан інструкцій не надав, зате цілком
погодився з німецькою пропозицією про спалення таємної деклаB
рації. Щоправда, в останній момент Ф. Бусше спробував навмисB
но затягнути час і не допустити знищення українського примірниB
ка Таємного протоколу. Але під тиском австроBугорського посла
в Берліні, що відверто звинуватив заступника держсекретаря
німецького МЗС у небажанні нести відповідальність, Ф. Бусше
погодився зробити останній штрих над долею документа
570
. 16 липB
ня 1918 р. барон Ф. Бусше в присутності принца Гогенлое спалив
український примірник Таємного протоколу, поховавши навіть
найоптимістичніші сподівання на створення в Австрії автономноB
го українського коронного краю. Австрійський примірник секретB
ного документа до 1965 р. зберігався у справі № 523 центральноB
го відділу Австрійського державного архіву у Відні.
Незважаючи на те, що всі переговори проходили в умовах
надзвичайно суворої таємниці, західноукраїнські політики все ж
дізналися про офіційне небажання Відня розділити Галичину
та об’єднати її східну частину з Буковиною в окрему українську
провінцію. Зокрема, на Буковині депутат австрійського парламенту
й місцевого сейму націоналBдемократ Антін Лукашевич (1870
–
1936) провів у ряді сіл Заставнівського повіту народні віча, на яких
ставилися вимоги виділити українські етнічні території в Австрії
в окрему національну область
571
. Подібні процеси мали місце й у ГаB
личині, в одній із численних резолюцій, які отримували центральні
органи влади з галицьких повітів, зазначалося: «Домагаємося
поділу краю Галичини й утворення автономного українського
Українське питання в міжнародному контексті... 289
краю в Австрії; протестуємо з усією рішучістю проти всяких заB
мислів прилучити якуBнебудь часть українських земель до буB
дучої Польщі і заявляємо, що проти такого прилучення будемо
боротися найдальше йдучими засобами».
4 вересня 1918 р. Міністерство крайової оборони навіть підгоB
тувало для МЗС спеціальне повідомлення, в якому передбачало
«українську обструкцію в парламенті, викликану анулюванням таB
ємного протоколу, та українськоBпольську конфронтацію в Східній
Галичині». Дійсно, вже на найближчій нараді українських депуB
татів рейхсрату було ухвалено рішення перейти до «опозиційної
тактики супроти правительства Гуссарека»
572
. Тоді за дорученням
імператора Карла І з представниками Української парламентської
репрезентації зустрівся Василь Вишиваний. Ерцгерцог попрохав
українців підтримати канцлера при голосуванні в парламенті,
щоб полегшити ухвалення бюджету і воєнних кредитів. ВишиB
ваний також заявив, що «цісар Карло є в засаді за поділом краю
(Галичини. — Авт.), та поки що доручив президентові міністрів
Гуссарекові почати переговори про поділ львівського універсиB
тету»
573
(протягом війни австрійська урядова політика не зробиB
ла жодного кроку в напрямі реалізації ідеї українського націоB
нального університету в Австрії).
Проте в умовах воєнних поразок на фронтах і загального поліB
тичного хаосу всередині імперії Габсбургів, вичленити навіть елеB
менти продуманої австрійської урядової української політики
було важко. Але в той час, як, практично, всі народи багатонаціо%
нальної Австро%Угорщини, передусім поляки, словаки, словенці,
чехи й хорвати, рішуче ступили на шлях створення власних са%
мостійних держав, західноукраїнські політики продовжували
декларувати свою взаємопов’язаність із монархією Габсбургів.
У спогадах К. Левицький так окреслив «провідну політичну думB
ку галицьких українців» на початку осені 1918 р.: «Доки українB
ський народ Галичини має надію, що австрійська держава дасть
йому змогу свобідного життя в своїх державних границях і тим
самим змогу духовного єднання зі своїми братами в українській
державі, доти він ставить домагання утворити український коB
ронний край в Австрії»
574
.
Щоправда, у взаєминах з офіційними урядовими структураB
ми західноукраїнські політики намагалися бути категоричними,
290 Розділ 4
постійно погрожували об’єднанням з київською Українською
Державою. Виступаючи 5 жовтня в палаті депутатів австрійB
ського парламенту, К. Левицький, який спішив повернутися на
політичний Олімп, заявив, що «українці вимагають свободи та
самоуправління на своїх землях, а реалізувати цю вимогу можB
на тільки через поділ Галичини. Коли ж австрійський уряд не
може або не хоче провести цей поділ, то українці Галичини за(
являють, що їх шлях веде не до Варшави, а до Києва»
575
.
Українські політики змушені були поспішати, бо 7 жовтня РеB
гентська рада у Варшаві видала Маніфест до польського народу,
в якому проголосила утворення незалежної Польської держави на
всіх етнічних польських землях, формування міжпартійного уряB
ду і проведення виборів до Законодавчого сейму, а 9 жовтня цей
заклик у парламенті АвстроBУгорщини підтримало «Коло польB
ське». Тому наступного дня на спільній нараді всіх українських
депутатів рейхсрату було ухвалено скликати 19 жовтня у Львові
Установчі збори (Конституанту) українців Австрії, які мали проB
голосити створення Української держави у складі Східної ГалиB
чини, Північної Буковини та ПівнічноBСхідної Угорщини
576
.
Але вже 12 жовтня 1918 р. останній австрійський імператор
Карл І відхилив українські претензії на поділ Галичини: для
Габсбургів навіть над прірвою Дунайської монархії пріоритетB
ною залишалася польська політика. У Відні намагалися будьB
що приєднати Польську державу до АвстроBУгорщини на праB
вах третього рівноправного партнера, а поляки, в свою чергу, не
уявляли собі відновленої Речі Посполитої без усієї Галичини.
Щоб хоч якось поліпшити незавидне становище імперії, Карл І
опублікував 16 жовтня 1918 р. підготовлений колишнім мініB
стромBпрезидентом Е. Зайдлером маніфест, який регулював
міжнаціональні відносини в дуалістичній монархії. «Австрія
згідно з волею своїх народів, — йшлося в імператорському маB
ніфесті, — має бути союзною державою, в якій кожен народ на
своїй етнічній території творить власний державний організм».
Але якщо імператор санкціонував «приєднання польських земель
Австрії до незалежної Польської держави», то про українське
населення в маніфесті не йшлося жодним словом
577
.
Практично всі дослідники національних відносин в АвстроB
Угорщині цілком правомірно визнають, що імператорський