Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

Українське питання в міжнародному контексті... 291

маніфест від 16 жовтня 1918 р. був запізнілим і абсолютно незнаB

чущим державним актом. Високопоставлений австрійський чиB

новник, а пізніше історик Й. Редліх вважав, що

маніфест був не

інакше як невдалим висновком із відомих «14 пунктів Вільсона»

та його ноти

578

. Проте, незважаючи на відсутність конкретних

проукраїнських дій, австрійська влада намагалася втримати укB

раїнські етнічні території в кордонах АвстроBУгорщини. Двірцеві

кола через Василя Вишиваного намагалися схилити українських

політиків, що мали зібратися на львівську Конституанту, до дерB

жавноBполітичного союзу з Австрією. 18 жовтня ерцгерцог ВільB

гельм направив К. Левицькому телеграму, в якій просив майбутB

ню Українську національну раду «проголосити довір’я династії

та скіпетру кайзера Карла». На закінчення Вишиваний патетичB

но зазначив: «Хай живе Велике князівство Галич»

579

Та українських депутатів, які зібралися 18

–

19 жовтня 1918 р.

у Львові, й не потрібно було вмовляти зберегти лояльність до ГабсB

бурзької монархії: вони не бачили іншого виходу, як створення

окремої Української держави (Східна Галичина до лінії р. Сан

разом з Лемківщиною — повіти Самбір, Санок, Красно, Ясло, ГорB

ліца; північноBзахідна частина Буковини з містами Чернівці, СтоB

рожинець і Серет та північноBсхідна Угорщина) у складі Австрії.

Нечисленні пропозиції соціалBдемократів і радикалів про об’єдB

нання українських земель в АвстроBУгорщині з НаддніпрянB

ською Україною не дістали підтримки

580

У той час, коли лідери польського, чеського, словацького

й південнослов’янського національноBполітичних таборів готуваB

лися оголосити про створення своїх суверенних, ні від кого не заB

лежних держав, західноукраїнські політики вели переговори

з Кабінетом міністрів як модернізувати австрійську політику

в Галичині. К. Левицький пізніше згадував, ніби відвідини М. ВаB

сильком та Є. Петрушевичем австрійського міністраBпрезидента

М. Гуссарека завершилися домовленістю про те, що «для Східної

Галичини намісником буде призначений українець; він перейме

адміністрацію тієї области і в порозумінні з Українською НаціоB

нальною Радою переведе організацію державної влади в Східній

Галичині»

581

. Але швидка відставка 26 жовтня 1918 р. М. ГуссаB

река та очолюваного ним уряду не привела в дію цю досить коB

мічну австроBукраїнську угоду.

292 Розділ 4

Останню ж спробу розв’язати українське питання в Австрії було

зроблено на двох урядових засіданнях у Відні 31 жовтня 1918 р.

(К. Левицький з дозволу шефа канцелярії міністраBпрезидента

скопіював протоколи цих засідань, які й опублікував, причому

вперше, у своїх спогадах). Під керівництвом новопризначеного

австрійського міністраBпрезидента Гайнріха Ламмарша (1853

–

1920) останній імперський уряд вирішив запобігти поширенню

роботи створеної трьома днями раніше в Кракові

Польської

ліквідаційної комісії на українські повіти Галичини й визнав

«рівне право української нації до створення самостійного державB

ного механізму, границі котрого будуть устійнені на підставі поB

розуміння націй, евентуально мировим договором». На своєму

другому, післяобідньому, засіданні імперський уряд постановив,

щоб в усі регіони Східної Галичини, заселені українцями, на поB

саду старост і повітових урядників призначити урядовців українB

ської національності. Залізничними та судовими інституціями

в українській частині Галичини також мали керувати українці

582

Це був заключний акорд австрійської політики в українськоB

му питанні. Саме в останній день жовтня у Відні розпочалися

масові заворушення, внаслідок яких 11 листопада 1918 р. імпеB

ратор Карл І відмовився від участі в державних справах (але

формально не відрікся від престолу, як прийнято вважати), а наB

ступного дня в парламенті колись могутньої Габсбурзької моB

нархії було проголошено Австрійську Республіку.

Таким чином, АвстроBУгорщина так і не спромоглася ратиB

фікувати Брестський мирний договір (хоча на початку жовтня

1918 р. вже був готовий текст відповідної грамоти латинською

мовою й зроблено відповідне подання С. Буріана до австрійськоB

го й угорського прем’єрів), на відміну від решти учасників його

підписання, що здійснили цей процес без особливих труднощів

і вагань. Оскільки «Кінцевими постановами» договору обмін

ратифікаційними грамотами державBучасниць мав відбутися

у Відні, ключова роль у його забезпеченні й дотриманні протоB

кольних тонкощів випала на долю В. Липинського. Після гетьманB

ського перевороту він розглядався як кандидат на посаду міністра

закордонних справ, але відмовився; у червні 1918 р. був приB

значений послом Української Держави в АвстроBУгорщині заB

мість представника Центральної Ради — колишнього директора

Українське питання в міжнародному контексті... 293

її канцелярії, співзасновника Українського правничого товариB

ства Андрія Яковліва (1872

–

1955), що очолив Департамент

чужоземних зносин МЗС.

Уже 15 липня 1918 р., напередодні знищення в німецькому МЗС

українського примірника Таємного протоколу про поділ ГаличиB

ни й створення західноукраїнського коронного краю, відбувся

обмін ратифікаційними грамотами між Україною й Болгарією, яку

представляв юридичний радник посольства останньої в ранзі поB

віреного у справах Джебаров. 24 липня В. Липинський обмінявся

грамотою з повіреним у справах посольства Німеччини графом

Ебергардом ШтольбергомBВернігероде (1873

–

1929). А 22 серпня

в приміщенні посольства Османської імперії відбувся обмін раB

тифікаційними грамотами між радником українського посольB

ства в АвстроBУгорщині Іваном ТокаржевськимBКарашевичем

(1885

–

1954) і турецьким послом Хусейном ГільміBпашею.

Звичайно, Українська Держава передусім цікавила НімеччиB

ну й АвстроBУгорщину з фінансовоBекономічного й матеріальноB

сировинного погляду, й аж ніяк у ролі рівноправного військовоB

політичного та дипломатичного партнера. Тому відразу ж після

гетьманського перевороту була поновлена робота тристоронньої

комісії щодо надання Києвом грошової позики Берліну й Відню.

Але відстоювати національні інтереси провідним вітчизняним екоB

номістам за умов розташування на території Української ДержаB

ви півмільйонного «союзного» німецькоBавстрійського війська було

вкрай нелегко. Як згадував товариш державного секретаря МиB

кола Могилянський (1873

–

1944), «даремно вибивався з сил, намаB

гаючись відстояти свою фінансову незалежність, добросовісний

і чесний А. К. Ржепецький. Німці, звичайно, залишалися maitres

de la position (господарями становища. — Авт.)»

583

Унаслідок цього гетьманська делегація змушена була загалом

погодитися з паритетною планкою, встановленою ще з урядом

УНР. 15 травня 1918 р., згідно з підписаною фінансовою угодою,

обмінні курси валют передбачали такі співвідношення: 1 гривня

(0,5 карбованця) — до 1 австроBугорської крони або 0,665 німецьB

кої марки

584

. Таким чином, щойно народжена (1 березня) українB

ська грошова одиниця «прив’язувалася» до відносно стабільних

на той час європейських валют, що певною мірою страхувало гривB

ню від можливої гіперінфляційної кризи, а також створювало

294 Розділ 4

фундамент для завершення організації вітчизняної фінансової

системи й поступового виходу її зBпід впливу російського рубля,

що нестримно девальвував до повного знецінення.

Щоправда, в недалекій перспективі існувала й небезпека обB

валу марки з кроною внаслідок економічної кризи й військових

поразок Центральних держав (це й сталося в 1921

–

1923 рр.), але

при зміцненні української державності й за умов економічної стаB

білізації України ймовірний розрив із зазначеними валютами, праB

во на який зберігалося за офіційним Києвом, не став би відчутний

для української грошової одиниці. Крім того, гетьманський уряд

зобов’язувався здійснити грошову трансакцію на 400 млн крб. (по

200 млн з кожною імперією), що давало можливість вийти на ценB

тральноєвропейський фінансовий ринок і надалі закріпитися на

ньому. Опосередковано угода від 15 травня підвищувала й міжнаB

родний авторитет української валюти, а також, нарешті, надаB

вала кошти урядам Німеччини й АвстроBУгорщини для закупіB

вель в Україні продовольства й сировини, що передбачалися

Брестським миром.

Такий спосіб придбання товарів (позикою в місцевого уряду)

за відсутності належного транспортного сполучення, занепаду

народного господарства й торгівлі та накопичення грошової маси

різноманітного походження переважно в українських селян був

уже перевірений німцями й австрійцями в Бельгії, Польщі та

Румунії. А жорстке виконання умов угоди, тобто закупівля за

твердим курсом виключно через Держбанк України, дозволило

б Києву уникнути надмірного напливу до країни крон і марок,

зменшивши до мінімуму спекуляцію іноземною валютою, що,

свою чергу, допомогло б гетьманському урядові утримувати ваB

лютне співвідношення на встановленому рівні.

Однак Україна відразу ж зіткнулася з виснаженим товарним

ринком Центральних держав (Київ не мав права вільно розпоB

ряджатися належними Україні сумами поза німецьким і австроB

угорським ринками) та забороною вивозу з них найважливіших

фабрикатів. Крім того, з невідомих причин статті, які забороняли

б представникам Німеччини й АвстроBУгорщини здійснювати заB

купівлі для своїх військових частин і з’єднань в Україні та вивозиB

ти придбане за її межі, в угоду включено не було. Не було в ній

занотовано й зобов’язання Центральних держав закуповувати

Українське питання в міжнародному контексті... 295

українську валюту виключно в національному Державному банB

кові, лише їхні уповноважені мали на це право. Отже, для останніх

залишався фактично відкритим валютний ринок України для

фінансових угод, тобто для обміну валют за узгодженням із наB

селенням, що дозволяло знизити офіційний курс української гроB

шової одиниці.

Загалом на 15 серпня 1918 р. Центральні держави сплатили

Україні 122

798 тис. крб., в тому числі за хліб — 29

250 тис. крб., за

яйця — 3125 тис. крб., за худобу — 11

750 тис. крб. і за цукор —

673 тис. крб. Крім того, через Центральну комісію з вивозу сиB

ровини німці закупили на вільному ринкові різноманітних товарів

на 130 млн крб.

585

. Таким чином, Німеччина й АвстроBУгорщина не

повністю скористалися можливостями угоди від 15 травня 1918 р.,

що свідчить про їхню активну діяльність на вільному українB

ському ринкові, а гетьманський уряд був безсилий якимось чиB

ном суттєво вплинути на ситуацію.

Німці намагалися ввести до українського грошового обігу й так

звані острублі (за курсом 1 острубль — 2 рублі/карбованці), але

міністерство фінансів негайно заборонило їхнє використання

й доручило всім державним та фінансовим установам дотримуB

ватися визначеного валютного курсу у вільному обміні

586

. Спалах(

нула справжня фінансова війна між гетьманським урядом і ко(

мандуванням Київською групою армій, оскільки українські

банкіри й представники торговельних установ, що відмовля(

лися приймати до сплати й обміну марки та крони за завище(

ним курсом, заарештовувалися німецькими й австрійськими

офіцерами. У відповідь уряд П. Скоропадського, крім численних

протестів та нот до Берліна й Відня, тимчасово припинив з ними

торговельні розрахунки

587

Урегулюванням суперечностей зайнялася спільна тристоронB

ня фінансова комісія, що після тривалого обговорення досягла до(

мовленості про встановлення вільного курсу між валютами

України, Німеччини й Австро(Угорщини для всіх фінансових

операцій. У відповідній угоді від 4 липня 1918 р. раніше визначеB

ний окупаційною владою обмінний курс зберігався лише для торB

гівлі між її військовими формуваннями в Україні

588

. Лише після

цього почалися загальні переговори щодо укладення між трьома

державами нового економічного договору, а в його рамках — і нової

296 Розділ 4

фінансової угоди. Та хоча, на відміну від аналогічного процесу

в квітні, коли німці успішно наступали на Західному фронті, на

цей раз у воєнноBполітичній ситуації позначився перелом на коB

ристь Антанти (18 липня французькі війська перейшли в контрB

наступ від Реймса до Пуассона, а 8 серпня прорвали фронт біля

Ам’єна), Центральні держави не йшли на жодні поступки.

Український уряд прагнув домогтися від Німеччини, ще до її

остаточної поразки, поступок у питанні створення власної регуB

лярної армії й прискорення передачі йому належної частини

Чорноморського флоту, тому пішов на прийняття основних фінанB

сових вимог представників Центральних держав. Згідно підписаB

ного 10 вересня 1918 р. міністром торгу і промисловості Сергієм

Гутником, дійсним таємним радником бароном Муммом фон

Шварценштайном і таємним радником графом Форгачем фон Гімес

і Гач Економічного договору на господарський 1918/1919 рік, ЦентB

ральні держави зберегли за собою право на необмежене завезенB

ня російських рублів, якщо до 1 січня 1919 р. Українська ДержаB

ва не проведе запланованої нею фінансової реформи, зокрема,

не встановить терміну обміну рублів на національну валюту тощо.

У разі ж започаткування, за сприяння імперської друкарні НімечB

чини, валютної реформи

в Україні Центральні держави мали обмеB

житися ввезенням до 30 червня 1919 р. не більш ніж 500 тис. рублів

і «постараються по мірі можливості» зменшити цю суму

589

До того ж Українська Держава мала забезпечити після 1 січня

1919 р. 10Bвідсоткове переважання курсу карбованця у вільноB

му обігові над середнім курсом рублів у купюрах 25, 50, 250 та

1000 рублів. Якщо цього б не сталося протягом трьох тижнів,

Центральні держави знову ж таки отримували право на необмеB

жене вливання рублів на український ринок

590

. Таким чином, умоB

ви Економічного договору від 10 вересня 1918 р. були вкрай обB

тяжливими для гетьманату, хоча українським представникам

вдалося не допустити зрівняння німецької марки з карбованцем,

співвідношення залишилося 1,333 марки за 1 крб.

З угоди також випливає, що для Української Держави голов(

ний сенс договору полягав у якнайшвидшому створенні власної

твердої валюти й фінансової системи (вже у вересні

–

жовтні

в грошовому обігу з’явилися гривні, замовлені в центральній друB

карні Берліна), а також у перешкоджанні напливу російських

Українське питання в міжнародному контексті... 297

рублів, які знецінювали національну грошову одиницю. СтоB

совно ж поступок Києва у встановленні валютного паритету чи

у зниженні відсоткових ставок за облігаціями німецької та австB

роBугорської скарбниць, то серед причин суто військовоBполіB

тичних існували й обставини фіскального характеру. Адже за

Економічним договором Центральні держави отримали право комB

пенсувати недопоставлений їм хліб цукром із розрахунку 1 пуд

цукру за 8 пудів хліба. Причому Центральні держави наполяB

гали, щоб ціна цукру не перевищувала 100 крб за пуд, але укB

раїнському урядові вдалося зафіксувати реалізацію цукру за

цінами, встановленими для населення України, але не вищими

ніж 120 крб за пуд

591

Економічний договір спирався на принципові засади Брест(

ського миру й передбачав поставку їм Україною 35

% урожаю зер(

нових: до 1 грудня 1918 р. до Центральних держав мало бути ексB

портовано 40 млн пудів хліба, а до 1 червня 1919 р. — 75 млн пудів,

компенсація цукром не повинна була перевищувати 3 млн пудів.

Крім того, Українська Держава надавала Німеччині й АвстроB

Угорщині право вивезти 11 млн пудів живої худоби; 300 тис. овець;

2 млн курей; 450 тис. пудів сала, масла і сиру; м’ясних консервів

і ковбас 20 тис. пудів щомісяця; 2500 вагонів яєць; 2,5 млн пудів

цукру і 20

% спирту виготовлення 1918

–

1919 господарського року.

До 19 липня 1919 р. Центральним державам також надавався

дозвіл на імпорт 11 200 вагонів дерева спеціальних сортів (окрім

будівельного лісу і шпал), 750 тис. пудів пеньки, 250 тис. пудів

тютюну, 1 млн шкір, 30

% металу, що перебуває на вільному ринB

кові, й 30

% на рахунок металу, що містять у собі ввезені в УкраB

їну машини.

Німеччина зобов’язувалася постачати в Україну протягом

серпня

–

жовтня 1918 р. 3 млн пудів кам’яного вугілля щомісяця,

а АвстроBУгорщина — 4880 т нафти у вересні 1918 р. і по 5 тис. т

щомісяця в подальшому.

До поразки Центральних держав у війні й падіння гетьманату

українська сторона передала Центральним державам 730 млн крб.

з 1600 млн, передбачених Економічним договором від 10 вересня

1919 р. для задоволення потреб окупаційних військ і приватних заB

купівельних організацій. Навзамін цих коштів Київ отримав лише

70 млн марок і 180 млн крон, ще 341 млн марок було іммобілізовано

298 Розділ 4

в німецьких банках у серіях та готівкою. Центральні держави так

і не повернули Україні борг у 200 млн крб. за цукор та 520 млн крон,

іммобілізованих у віденських і берлінських банках. Але міжнародні

фінансові трансакції гетьманату не залишилися безплідними: стаB

ном на 14 січня 1919 р. у Рейхсбанку було розміщено українських

авуарів загальною сумою на 452 млн 945 тис. марок

592

Тоді ці рахунки були заморожені республіканським урядом

Німеччини, що відмовився від будьBяких попередніх зобов’язань

з огляду на відсутність в Україні єдиної державної влади. ІстоB

рія з гетьманськими авуарами мала продовження відразу по заB

вершенні Генуезької міжнародної конференції 10 квітня —

19 травня 1922 р., коли фактичний керівник спільної делегації раB

дянських республік і архітектор Раппальського договору між

РСФРР та Німеччиною — глава уряду й нарком закордонних

справ УСРР Х. Раковський спробував укласти аналогічну угоду

в інтересах радянської України. Як повідомляла берлінська преB

са, повпред УРСР Володимир Ауссем (1879

–

1936), що брав участь

у переговорах заступника наркома закордонних справ РСФРР

Максима Литвинова (1876–1951) з міністром закордонних справ

Німеччини Вальтером Ратенау (1867–1922) про поширення дії

Раппальського договору на Україну й закавказькі республіки,

висунув вимогу, аби Німеччина заплатила 400 млн марок, які вона

заборгувала Українській Державі.

Але німецька сторона заявила, що ця вимога не відповідає РапB

пальському договору, який скасував взаємні фінансові претензії

обох сторін, а М. Литвинов передав до Москви телеграфом повідомB

лення про «змову» українського повпредства

593

. Кремль негайно

відрядив до Берліна главу зовнішньополітичного відомства РСФРР

Георгія Чичеріна (1872–1936), «представник України отримав каB

тегоричне попередження з боку Росії, згідно якого ніщо не дає йому

права укладати сепаратний договір з Німеччиною, а справжнім поB

вноважним представником на цих переговорах є російський делеB

гат»

594

. Повпреда УСРР за надто «самостійницьку» позицію було

відкликано, а шокований таким вчинком Кремля Х. Раковський,

що стояв за спиною В. Ауссема, змушений був підкоритися парB

тійній дисципліні, висловивши своє несхвалення.

Ще одним конфліктним питанням в економічній площині

нової «східної політики» Німеччини виявилася її невдала спроба

Українське питання в міжнародному контексті... 299

змусити гетьманський уряд сплатити 800 млн руб. (у т.ч.

й паперами українських залізниць на 229

400

601 марку) із загаль(

норосійського боргу (фактично контрибуції, замаскованої під «наB

городу потерпілим від російських заходів німцям») у 6 млрд марок,

що була винна Москва Берліну за російськоBнімецьким додатковим

договором від 27 серпня 1918 р. Зазначену суму Українська ДерB

жава мала відшкодувати таким чином: по 20

% — товарами й золоB

том, 50 % — шестивідсотковою позикою і лише 10

% — кредитниB

ми білетами. Кредитова канцелярія українського міністерства

фінансів натомість пропонувала зменшити частку позики до 20

а половину суми забезпечити марками й товарами

595

Ще 19 липня 1918 р. П. Скоропадський повідомив керуючого

МЗС Д. Дорошенка про створення в Берліні комісії з розподілу

платежів між Росією й Україною та запропонував призначити до

неї свого представника. Але міністерство фінансів А. Ржепецького

категорично виступило проти вирішення питання в Берліні, оскільB

ки ленінським урядом позики царської Росії було анульовано. ВідB

повідну інструкцію було надіслано й послу Української Держави

в Німеччині Федору Штейнгелю (1870

–

1946), що був призначеB

ний на посаду 10 червня. УкраїнськоBнімецькі переговори було

перенесено до Києва, де німці запропонували передати до БерліB

на як винагороду частину загальноросійського золотого фонду,

що його мала отримати після розподілу Українська Держава.

Коли ж українська сторона відмовилася, німецька делегація заB

явила, що, в разі укладення Україною договору про відшкодуB

вання збитків, їй буде передано Чорноморський флот.

Але, попри заманливість німецької пропозиції, Рада міністрів

визнала неприйнятною не лише її, а й розрахунки Кредитової

канцелярії. Спираючись на умови Брестського миру, за яким

збитки вважалися взаємно компенсованими, гетьманський уряд

погоджувався сплатити лише за шкоду, завдану консульським

службовцям і будовам, а також за цінні папери, виручка з яких

пішла на громадські роботи в Україні чи на побудову на її териB

торії залізниць. Німецькі претензії, таким чином, скорочувалися

до 230 млн марок

596

, але листування із цього приводу затягнулося,

оскільки таке вирішення питання не влаштовувало офіційний

Берлін, а згодом і взагалі припинилося внаслідок початку в НімечB

чині Листопадової революції.

300 Розділ 4

Таким чином, Українська Держава посідала помітне, хоча

й різне за значимістю, місце у зовнішньополітичних стратегіях

Центральних держав на завершальному етапі Першої світової

війни. Відносини офіційного Києва з ними різнилися від загалом

безпроблемних та доброзичливих із Болгарією й Османською

імперією, дещо конфліктних, але в цілому партнерських із НімечB

чиною, до вельми напружених і навіть юридично не формалізоB

ваних із АвстроBУгорщиною.

Як переконливо продемонструвала історія, Центральні дер%

жави з укладенням Брестських мирних угод із УНР та РСФРР

отримали більше стратегічних воєнно%політичних проблем

ніж вирішили. Блискучий історикBдослідник, уродженець Києва

й випускник Університету Св. Володимира, академік Євген Тарле

(1874

–

1955) писав: «Якби БрестBЛитовський мир був реалізоваB

ний міцно й надовго, то це означало б таке колосальне посилення

Німеччини, за якого Франції залишалося б тільки визнати себе ваB

сальною країною, а Англії довелось би думати про захист Індії від

безпосереднього німецького нападу. Саме безмірність, жахливість

німецьких загарбань на сході й зробила остаточно неможливим мир

із Антантою до повного розгрому Німеччини. Дати Німеччині пеB

репочинок хоч на п’ятьBшість років — означало дати їй можливість

організувати всі ці свої васальні й напіввасальні царства — УкраB

їну, Кавказ, Польщу, Литву, Курляндію, Естляндцю, Ліфляндію,

Фінляндію, дати можливість економічно й стратегічно їх викорисB

тати, після чого чекати нових німецьких нападів»

597