Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Національно-регіональні виклики... 321
29 квітня 1918 р. застав білоруську делегацію у справах зовнішніх
переговорів, очолювану О. Цвікевичем, у Києві. Швидка зміна
політичного режиму в Україні, що переконливо продемонст%
рувала повну втрату Центральною Радою решток свого авто%
ритету серед широких мас, і перманентно непевне становище
адміністрації П. Скоропадського, з якою відмовилися співпра%
цювати провідні українські національні партії та громадські
організації, породили у білоруських дипломатів сподівання
добитися істотних зрушень у двосторонніх відносинах на свою
користь. Насамперед, це стосувалося отримання від Києва
офіційного визнання незалежності БНР та відмови Української
Держави від південних повітів Мінської та Могильовської
губерній.
Ще 28 квітня 1918 р. білоруська сторона підготувала свій проB
ект прелімінарного договору з питань кордонів, згідно з яким пеB
редбачалося продовжити білоруськоBукраїнські переговори
лише після підписання російськоBукраїнського мирного договоB
ру. Переговори мали відбутися тільки двосторонніми, й жодні
держави не повинні були втручатися в них. Обидві сторони обіB
цяли підтримку одна одній на майбутніх переговорах з більшоB
вицькою Росією в Курську
670
. Цей документ мав розглядатися на
спільному засіданні 30 квітня, але на заваді стали драматичні події
в Києві.
Тоді делегація О. Цвікевича протягом наступного місяця
здійснила спробу справжнього дипломатичного мініBбліцкригу, що
почався 6 травня 1918 р. врученням О. Цвікевичем повноважень
на ведення переговорів з українським урядом тимчасово виконуB
ючому обов’язки Голови ради міністрів та міністра закордонних
справ і віровизнань М. Василенку
671
. А через чотири дні на його
робочий стіл лягло аж три офіційних звернення білоруської делеB
гації, датованих кінцем квітня — початком травня. Про одне з них,
де містилося прохання посприяти визнанню більшовицькою РоB
сією незалежності БНР та враховувати її інтереси на мирних укB
раїнськоBросійських переговорах, йшлося вище (в підрозділі 3.3).
М. Василенко своєю резолюцією розпорядився: «1) Завести діло
по справам договору з Білорусією, 2) дати відповідь, що УкраїнB
ська мирна делегація буде підтримувати вимоги Білорусії, 3) дати
відповідне доручення мирній делегації у Курську»
672
.
322 Розділ 5
Принципово іншими за змістом і тоном були два документа,
написані, всупереч попередній практиці, чомусь російською, а не
білоруською чи українською мовами. ПоBперше, в них помітно
збільшився реєстр так званих «спірних територій»: до «південB
них волостей Мозирського і Пінського повітів Мінської губернії,
частин Пружанського, Кобринського і БрестBЛитовського поB
вітів Гродненської губернії» додалися «частини Новгород(
Сіверського і Городнянського повітів Чернігівської губернії».
«Колишній український уряд», тобто Рада народних міністрів
УНР, звинувачувався білоруською делегацією у здійсненні
«анексіоністських планів... щодо білоруської землі» — признаB
ченні «комісарів з досить широкими повноваженнями не лише
у спірні місця, але і в міста та повіти чисто білоруські»
673
. Мова
йшла, очевидно, про Річицький повіт Мінської губернії та ГоB
мельський — Могильовської.
На підтвердження своєї позиції в іншому поданні білоруська
делегація навела заяви Гомельської міської думи і Союзу земельB
них власників Пінського, Мозирського, Річицького та ГомельB
ського повітів. В останньому, зокрема, стверджувалося, що «земB
левласницьке населення означених повітів напевне тяжіє до
центру Білорусі — Мінська, не мислить своє державне існуван(
ня у складі України», а призначення комісарів УНР є «ґвалтуB
вання волі населення.., здійснюване при цьому всупереч усім даB
ним етнографії й історії»
674
. Звичайно, такий підбір авторів скарг
був не випадковий, адже органи міського самоврядування і соB
юзи земельних власників були однією з опор режиму П. СкороB
падського. Але виставляти зрусифіковану гомельську буржуаB
зію й поліських поміщиків за оборонців білоруської національної
державності було вже занадто.
До того ж 15 червня 1918 р. прибулі до Києва делегати спілок
торговоBпромисловиків, фабрикантів і домовласників Гомеля
пред’явили голові Української мирної делегації С. Шелухину клоB
потання про приєднання міста до Української Держави. У ньому,
зокрема, наголошувалося, що міська Дума не уповноважувала
своїх представників робити вищезазначену заяву, що «супереB
чить голосу всього населення Гомеля»
675
. Того ж дня С. Шелухин
отримав доповідну записку заступника голови Гомельської повіB
тової земської управи М. Кириченка, де той від імені селянських
Національно-регіональні виклики... 323
громад і кооперативних організацій клопотався щодо «зарахуB
вання Гомельського повіту в цілому, з новими двома волостями
від Рогачівського повіту, приєднаними до Гомельського повіту,
і прикордонного містечка на р. Сожі Чечерськ до Української
Держави»
676
.
29 травня 1918 р. О. Цвікевич ще раз звернувся з офіційною
заявою до щойно призначеного керівником зовнішньополітичB
ного відомства Української Держави — керуючого справами
МЗС Д. Дорошенка. У ній повторювалися пропозиція поновленB
ня двосторонніх переговорів щодо проходження українськоB
білоруського кордону, а також прохання надати Народному секB
ретаріату «дружню підтримку у справі визнання незалежності
БНР з боку Російської Радянської Республіки»
677
. Але в гетьB
мана П. Скоропадського і Ради міністрів Української Держави
були власні погляди на характер українськоBбілоруських взаєB
мин і підстави визначення лінії кордону. Як високопрофесійB
ний військовий і політичний діяч з широкими державницькими
поглядами, П. Скоропадський чітко усвідомлював значення
По(
ліського регіону для забезпечення оборони, розвитку інфраB
структури, внутрішньої й зовнішньої торгівлі та в цілому екоB
номіки України.
З ним повністю солідаризувався Д. Дорошенко, який трохи
пізніше згадував, що українському керівництву «докоряли тоді
за «імперіялізм», і мені спеціяльно доводилось вислухувати доB
кори з боку моїх приятелівBбілорусів. Але ми не переслідували
ніяких імперіялістичних цілей і не вели заборчої політики: в даB
ному разі нами керували інтереси самоохорони; при тодішніх
неусталених відносинах питання про те, в чиїх руках буде страB
тегічна лінія Берестя
–
Кобрин
–
Лунинець
–
Гомель і самий ГоB
мель, цей ключ до Чернігова й Києва, було для нас питанням
життя і смерти». А далі міністрBгетьманець майже дослівно поB
вторив аргументацію своїх соціалістичних попередників доби
Центральної Ради: «Ми могли бути спокійні тільки тоді, якби
ця лінія належала самостійній сильній Білоруській Державі.
Але, у нас не було певности, що така держава (формально вже
й проголошена) в тодішніх відносинах могла укріпитись і скон(
солідуватись; навпаки, можна було напевно сподіватись, що цю
лінію захопить Совєтська Росія або Польща»
678
.
324 Розділ 5
Але якщо уряд УНР за згоди німецького командування у друB
гій половині березня — квітні 1918 р. «явочним порядком» заB
проваджував власну адміністрацію в Поліському регіоні й ГоB
мельщині, то за гетьманату цей процес набув уже юридичного
оформлення. Вже у середині травня МВС розробило проект заB
кону про адміністративний поділ прилучених до Української
Держави повітів між губерніями, за яким Гомельський повіт мав
увійти до складу Чернігівщини, Мозирський і Річицький — до
Київщини, а Пінський — до Волинської губернії
679
. 25 травня
П. Скоропадський ухвалив закон «Про тимчасове розповсюB
дження Української державної влади», що визначав дії судових
органів, повноваження прокуратури та МВС на новоприєднаних
територіях. Їхнє населення й урядові установи отримували
фінансування з української Державної Скарбниці та сплачуваB
ло до неї податки
680
.
Нарешті, 14 серпня 1918 р. Рада міністрів за головування
М. Василенка, заслухавши доповідь міністра внутрішніх справ
про влаштування управління частин губерній, які відходять від
РСФРР до Української Держави, постановила прилучити ГоB
мельський повіт до Чернігівської губернії, а «повіти Річицький,
Пінський і Мозирський об’єднати в осібну Поліську округу
з адміністративним центром в Мозирі»
681
. Єдине, що вдалося місії
О. Цвікевича до відкликання в Мінськ, це — домогтися згоди від
українського уряду на призначення в Мозирський, Гомельський
та Пінський повіти своїх комісарів як представників Народного
секретаріату БНР
682
.
Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути й мови про
порушення «білоруського питання» українською дипломатією
на мирних переговорах з РСФРР у Києві, як на тому наполягала
делегація О. Цвікевича. Рада міністрів відхилила її прохання
щодо офіційного запрошення білоруських представників на україB
нськоBросійські переговори, але водночас вирішила поставитися
прихильно до білоруських інтересів і чим можна допомагати білоB
русам у національному державотворенні
683
. Зате Х. Раковський,
офіційно не визнаючи БНР, однак зустрівся з білоруськими предB
ставниками в Києві й підтримав їхній протест щодо впроваB
дження в Гомелі й навколишніх повітах адміністрації УкраїнB
ської Держави
684
.
Національно-регіональні виклики... 325
Час від часу голова української делегації на мирних перегоB
ворах С. Шелухин спритно зачіпав «білоруське питання» (як
і питання інших «рандштатів»), аби дипломатично поставити
в скрутне становище свого візаві — Х. Раковського. Так, уже на
першому пленарному засіданні 24 травня 1918 р. при обміні поB
вноваженнями С. Шелухин спритно піддав сумніву документ
Х. Раковського, зауваживши: «Що ж до складу Федеративної
Совітської Республіки, то необхідно мати у данному разі певні
відомості, з яким складом республіки ведеться справа, по тій
причині, що до українського уряду вступив цілий ряд заяв од
Білорусії, Кавказу, Чорноморщини, Донщини, Сибіру, щоби їх
при цих переговорах не уважали за членів Російської ДержаB
ви»
685
. А на 10Bму засіданні 24 серпня голова української делеB
гації прямо попередив Х. Раковського, що «коли буде БілоруB
ська Держава, ми з нею будемо розмежовуватися може інакше,
ніж з Вами»
686
.
Для Москви ж на засіданні політичної комісії київські диплоB
мати запропонували таку лінію північного кордону Української
Держави: від Вигоновського озера на схід у межах Мінської гуB
бернії — річкою Шарою — на Любашево — Круговичі — ЛокB
тиші — Чепелі — Погост — Уріччя — Пасіки — Слуцьк — БороB
ву — Новий Степ; у межах Могильовської губернії — р. Дніпро
в чотирьох верстах вище Жлобина, далі на Рачин — ШепетоB
вичі — річкою Сожем на Святське; потім — адміністративною
межею Чернігівської губернії
687
.
Таким чином, намічена делега%
цією С. Шелухина межа охоплювала спірний українсько%біло%
руський регіон, який фактично вже був включений до складу
Української Держави.
У правильності обраного напряму білоруської політики уряд
Української Держави переконав і візит до Києва Р. Скірмунта
в другій половині червня 1918 р. Як зазначав Д. Дорошенко, після
розмов з ним «з’ясувалося, що фактично білоруський уряд не має
влади, що німці його офіціяльно не визнають і що будучність і форB
ма білоруської державности ще не усталені в поглядах самого
білоруського уряду. Так, наприклад, були течії за федерацію
з Литвою, були й прихильники федерації з Україною»
688
.
Тоді Р. Скірмунт уже не очолював білоруський уряд, головою
коаліційного Народного секретаріату в червні став представник
326 Розділ 5
Білоруської соціалBдемократичної партії, що саме оформилася
з правого крила БСГ, — Іван Середа (1879
–
?), а в липні його зміB
нив голова вільненської Білоруської ради, також соціалBдемократ
Антон Луцкевич (1884
–
1946). Напередодні цього призначення
він повідомляв київського знайомого з МЗС про ставлення діячів
білоруського національного руху до Української Держав: «Ані
наша Рада, ані білоруські політичні діячі не мають нічого проти
найтісніших зносин Білорусі з Україною — тільки в той момент,
коли у відомих Вам колах піднімається думка «собиранія русB
ских земель», починаючи з України, вважаємо розмови про білоB
руськоBукраїнське зближення небезпечними. Так само перекоB
нана і мінська Рада»
689
.
Таким чином, маємо підстави констатувати ще на початку
літа 1918 р. недовірливе ставлення національно зорієнтованих
білоруських діячів до соціальної природи гетьманату П. Скоро%
падського, який, на їхню думку, за певних обставин міг перетво%
ритися на плацдарм реставрації «єдиної і неділимої» Росії. Саме
цим і пояснюється негативна реакція Білоруської ради у Вільно
на пропаговану визначним діячем білоруського визвольного руху,
істориком і майбутнім головою уряду БНР Вацлавом Ластовським
(1883
–
1938) ідею українськоBбілоруського об’єднання.
Але й перспективи міжнародноBправового утвердження БНР
у світлі буквального дотримання Брестського мирного договору
між РСФРР і Німеччиною були досить сумнівні. Білоруські землі
під німецькою юрисдикцією на захід від «лінії Гофмана», тобто
більша частина Гродненської та Вільненської губерній, формальB
но перебували у віданні Тариби — вищого органу влади в Литві,
що був створений 18
–
22 вересня 1917 р. і проголосив незалежність
країни 16 лютого 1918 р., перетворившися після її визнання ВільB
гельмом ІІ на Державну раду Литви. Остання не надто переймаB
лася національноBкультурними потребами численного (близько
40
%) білоруського населення, а на переговорах із представникаB
ми Білоруської ради у Вільно навіть заявила, що «рахується
з претензіями Польщі на Бєлосточчину і Бєльщину»
690
.
Основна ж частина етнічних білоруських земель, на схід від
«лінії Гофмана» (Мінська і Могильовська губернії та східні поB
віти Вільненської), згідно статті ІV Брестського договору після
укладення загального миру й повної демобілізації російської армії
Національно-регіональні виклики... 327
підлягала очищенню від німецьких військ та окупаційної адмініB
страції і, таким чином, могла бути зайнята більшовицькою влаB
дою. Берлін розраховував використати цю обставину для вчи%
нення дипломатичного тиску на Москву з метою отримання від
неї економічних вигод і тому не лише не погоджувався на офі%
ційне визнання БНР, а й забороняв робити це Києву.
Особливо жорсткою стала позиція Німеччини після підписанB
ня 27 серпня 1918 р. фінансової угоди з РСФРР, що передбачала
сплату останньою контрибуції в 6 млрд марок, масштабні поB
ставки Берліну продовольчих товарів, нафти та іншої стратеB
гічної сировини і, згідно таємного протоколу, часткову компенB
сацію Москвою вартості націоналізованої німецької власності.
У свою чергу, Німеччина приступила до поступової передачі
більшовицькій Росії більшої частини Могильовської губернії до
р. Березини. Рада і уряд БНР у своєму зверненні до Д. ДорошенB
ка від 18 вересня назвали цю угоду «загрозою самому національB
ному існуванню» Білорусі
691
.
А 12 вересня МЗС Української Держави отримало з німецьB
кого посольства запит з приводу чуток про «призначення білоB
руських дипломатичних представників та генеральних консулів
в межах України». Німецька сторона також цікавилася, «яке стаB
новище займає МЗС відносно Білоруської Республіки»
692
. Дійсно,
ще 22 липня 1918 р. Народний секретаріат БНР призначив Павла
Тремповича генеральним консулом у Києві, «давши йому особисB
то права Дипломатичного представника» при особі міністра закорB
донних справ та уряді Української Держави. На початку наступB
ного місяця П. Тремпович передав свої повноваження керуючому
справами консульства Олександру Модзолевському
693
. 30 серпB
ня Народний секретаріат БНР призначив білоруським консулом
в Одесі Степана Некрашевича
694
. Відповідно, з початку липня
1918 р. діяло українське консульське агентство І розряду у Мінську
(консульський агент — Анатолій Квасницький) і ІІ розряду
в Орші (консульський агент Костянтин Ільченко, потім — ОлекB
са Пожар)
695
.
Але з огляду на негативне ставлення Берліна до будьBяких
зовнішніх проявів білоруської державності директор Загального
департаменту МЗС К. Лоський змушений був дезавуювати акреB
дитацію консулів БНР. У своїй резолюції на зверненні німецького
328 Розділ 5
посольства він зазначив: «Повідомити п. Посла, що зараз на УкраB
їні немає жодних представників Білоруської Республіки: ні дипB
ломатичних, ні консульських. Якби такі особи з’явилися, то МЗС
буде вважати їх за фактичних, а не юридичних представників»
696
.
А директор Департаменту чужоземних зносин А. Яковлів повідоB
мив міністерство внутрішніх справ, «що МЗС не має жодних відоB
мостей про призначення консула в Одесу»
697
.
Перед неминучою загрозою повної окупації БНР більшовиB
цькою Росією й анексії західної та північноBзахідної Білорусі ЛитB
вою чи Польщею голова Народного секретаріату і секретар заB
кордонних справ А. Луцкевич 19 вересня 1918 р. прибув до Києва
на чолі Надзвичайної білоруської делегації. Вона мала нарешті
добитися офіційного визнання Українською Державою незалежB
ності БНР і отримати від Києва допомогу в створенні збройних
сил «для самооборони і для зміцнення державності».
У ході нарад у МЗС білоруська делегація отримала запевненB
ня в тому, що український уряд готовий піти їй назустріч щодо
зазначених питань, а також у болючій справі можливої передачі
БНР окремих поліських повітів
698
. Проте реальні можливості гетьB
манату на середину осені 1918 р. вже були недостатніми для наB
дання ефективної допомоги білоруській національній державності,
оскільки формування регулярної української армії (на основі заB
гального військового обов’язку) внаслідок тривалої протидії БерB
ліна невиправдано затягнулося.
Тому МЗС Української Держави на початку жовтня офіційно
звернулося до посла Німеччини А. Мумма з інформацією про клоB
потання делегації А. Луцкевича, щоб німецькі війська не квапиB
лися залишати територію Білорусі, яку відразу ж окупують більB
шовики, а натомість посприяли передачі управління краєм Раді
БНР. Зі свого боку, зовнішньополітичне відомство Української
Держави, посилаючись на загрозу, що виникне внаслідок зайнятB
тя Червоною армією Білорусі, підтримало клопотання білоруської
делегації й прохало німецького посла передати його імперському
урядові
699
.
А 9 жовтня 1918 р. Надзвичайна делегація БНР для закордон(
них переговорів була прийнята гетьманом П. Скоропадським,
який завірив її у своїй прихильності й підтвердив фактичне
визнання незалежності Білорусі, а також пообіцяв якнайшвидше
Національно-регіональні виклики... 329
вирішити формальний бік справи. Заохочена таким результаB
том візиту, білоруська делегація через два дні письмово звернуB
лася до Д. Дорошенка з проханням терміново порушити в Раді
міністрів питання офіційного визнання БНР. Наприкінці місяця
білоруси ще раз звернулися у цій справі до МЗС і, зрештою, доB
моглися прийому у прем’єрBміністра Ф. Лизогуба.
Тим часом уся Могильовська губернія була зайнята російсьB
кою Червоною армією, і голова Народного секретаріату БНР
А. Луцкевич вирішив за краще повернутися до Мінська. 5 лисB
топада 1918 р. білоруська делегація востаннє звернулася до
українського МЗС, звернувши його увагу на те, що «кожен день
зволікання, ставлячи Білорусь перед фактом окупації РадянB
ською Республікою все нових і нових обширів Білорусі, знеціB
нює евентуальну допомогу Білорусам з боку Української ДерB
жави, котра може виявитися запізнілою». Ще раз попрохавши
Раду міністрів прискорити розгляд запропонованих делегаB
цією питань, вона запропонувала українському урядові надати
офіційну відповідь «безпосередньо Народному Секретаріату
в Мінську»
700
.
Очевидно, перебуваючи в стані розпачу від невтішних звісток
з батьківщини, де відтворювалася ситуація з Україною річної
давності — «тріумфальна хода радянської влади», НадзвичайB
на делегація БНР, нарешті, зважилася запропонувати для Києва
«вступ Білорусі в тісніший державний зв’язок з Україною (на
ґрунті спільності митного кордону, об’єднання автономних
армій, єдності зовнішньої політики)». Передумовою такого кроB
ку й мало стати офіційне визнання незалежності БНР УкраїнB
ською Державою
701
.
Цього разу білоруська делегація цілком слушно аргументуваB
ла свою позицію тим, що в результаті поразки Німеччини у війні
анулювався Брестський мирний договір Берліна з Москвою, який
юридично унеможливлював дипломатичне визнання БНР сусіB
дами. Безперечно, приємним для П. Скоропадського мало стати
й поповнення Ради БНР, згідно закону про її «реконструкцію» від
10 жовтня 1918 р., представниками «союзу землеробів, сільськоB
господарських товариств, торговельноBпромислових кіл, духоB
венства, православних братств, земств і міст і різноманітних
громадських організацій». Нарешті, мінська делегація не без
330 Розділ 5
задоволення повідомляла український уряд, що «в Білорусі вже
маються досить значні кадри військ (до 1 дивізії) з деякою кільB
кістю військового спорядження, зорганізовані неофіційно й готові
кожного моменту до активного виступу за директивами білоруB
ського уряду»
702
.
Питання, порушені в зазначеній заяві білоруської НадвичайB
ної делегації для закордонних переговорів, були настільки важB
ливими, що до їхнього розгляду в МЗС узялися відразу ж після
призначення 14 листопада 1918 р. нового керівника — Г. АфанаB
сьєва. Він особисто відредагував матеріал для доповіді на Раді
міністрів і особисто гетьманові.
У «Міркуваннях Міністерства закордонних справ» наголошуB
валося на доцільності скористатися скрутним становищем БілоB
русі (недовершеність національної державності, слабкість поліB
тичної еліти, фінансовоBекономічна криза, відсутність боєздатної
армії та ін.) для досягнення певних українських державних інтеB
ресів. Передусім, офіційне визнання БНР урядом П. СкоропадB
ського надало б серйозної підтримки правим і центристським елеB
ментам у Білоруській раді. А слабкість білоруського державного
апарату уможливлювала його поповнення київськими фахівцяB
ми «для спрямування... найвигіднішим для України шляхом і для
попередження можливого захоплення поляками керівної ролі
в політичному житті Білорусі»
703
.
Не менше значення мав і економічний бік справи — «ствоB
рення найсприятливіших для України міцних портових зв’язB
ків». А з огляду на більш ніж 1000Bкілометровий тогочасний
українськоBбілоруський кордон, допомога у створенні боєздатB
ної білоруської армії забезпечила б Україну від більшовицькоB
го вторгнення з півночі. До того ж у разі польського загарбання
Західної Білорусі та «створення безпосереднього РосійськоB
Польського кордону Україна опиниться відрізаною від БалтиB
ки, що негативно відіб’ється на її економічних інтересах». Тому
керівництво МЗС прийшло до одностайного висновку про «баB
жаність і своєчасність» визнання Україною незалежності БілоB
русі та надання її урядові фінансової й військової допомоги
зброєю та військовим спорядженням
704
. Але швидкий крах гетьB
манату П. Скоропадського перекреслив можливість реалізації
цих намірів.