Гайворонський В.М., Жушман В.П. Міжнародне приватне право

Подождите немного. Документ загружается.

Спадкування у міжнародному приватному праві

191

декс Бустаманте. Закону суду дотримуються Ємен і Латвія;

національного права спадкодавця — Польща та Іран; місця

останнього перебування — Естонія; правила місцезнаход

ження для всіх категорій майна — Уругвай.

Російський теоретик МПП А. А. Рубанов в одній із своїх

робіт, серед іншого, зауважує, що вибір спадкового права з

допомогою різних критеріїв (громадянства, постійного

місця проживання, доміциля, місцезнаходження спадково

го майна), чи їх комбінацій, обумовлюється не міркування

ми теоретичного порядку, а передусім обставинами, що ле

жать поза сферою науки МПП. Як приклад наводиться за

стосування закону громадянства у країнах еміграції (Італія)

і закону доміциля у країнах імміграції (США)

Аргументом на користь прив’язки до закону громадян

ства особи є та обставина, що особа, яка залишає за собою

своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо,

прагне зберегти зв’язок з країною свого громадянства, і спо

дівається на те, що в певних обставинах до відносин за її

участі буде використаний саме закон громадянства.

Більше того, інколи у правовій літературі з МПП підкрес

люється, що у питаннях стосовно правового статусу фізич

них осіб усі закони як основну колізійну прив’язку закріп

люють закон громадянства. Щодо питання про визначення

права, застосовуваного до спадкових відносин, усі закони

про МПП містять однакову колізійну прив’язку — закон

громадянства спадкодавця на момент смерті

. Такі й подібні

твердження є щонайменше спірними з огляду на наявні за

конодавчі акти з МПП

З іншого боку, критерій громадянства має свої вади. Вони

пов’язані з випадками подвійного громадянства та з випад

ками відсутності громадянства, що порізному вирішуються

у законодавстві різних країн і представниками доктрини.

Рубанов А. А. Вопросы наследования в договорах СССР с другими

странами социалистического лагеря // Проблемы международного част

ного права. — М.: Междунар. отношения, 1960. — С. 169.

Международное частное право: современные проблемы: В 2 кн. —

М.: Наука, 1993. — Кн. 2. — С. 70, 87.

Международное частное право: Иностранное законодательство. —

М.: Статут, 2000.

Глава 8

192

Так чи інакше, неважко помітити, що використання од

ного з критеріїв — постійного місця проживання чи грома

дянства не веде до повноцінного вирішення проблем адек

ватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на

недоліки обох принципів, Інститут міжнародного права на

сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р. прийняв резолюцію віднос

но спадкування за заповітом у міжнародному приватному

праві, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю мож

ливість обирати між законом свого громадянства і законом

доміциля

Використовуючи міжнародний досвід науки і практики,

автори Проекту закону України «Про міжнародне приват

не право» передбачили можливість вибору між двома кри

теріями – постійного місця проживання і громадянства для

спадкодавця в його заповіті, хоча і з певними обмеженнями

(ст. 65). Таким чином, для спадкових відносин, що пов’я

зані більше ніж з одним правопорядком, автономія волі по

стає як можливість спадкодавця обрати право певної краї

ни для встановлення майбутнього правонаступництва на

випадок смерті.

Країни СНД, в яких були недавно прийняті цивільні ко

декси, містять норму, що закріплює автономію волі у спад

кових відносинах: «Відносини по спадкуванню визначають

ся за правом країни, де спадкодавець мав останнє постійне

місце проживання, якщо ним не обрано в заповіті закон сво

го громадянства» (ЦК Вірменії, Білорусі, Казахстану, Кир

гизії, Узбекистану).

Законодавство БуркінаФасо крім закріплення прив’яз

ки до закону найбільш тісного зв’язку з державою місця

проживання як альтернативу основній прив’язці до закону

громадянства на момент смерті встановлює можливість ви

словити в заяві або розпорядженні на випадок смерті авто

номію волі у межах тих же законів. У межах національного

закону й закону місця перебування спадкодавець може ско

ристатися автономією волі в Італії; в межах законів грома

Кичигин Л. Ф. Международноправовые аспекты наследственного

права ФРГ и практика его применения по делам советских граждан: Дис. …

канд. юрид. наук. — М., 1972. — С. 208—209.

Спадкування у міжнародному приватному праві

193

дянства, доміциля і місцезнаходження нерухомості у Канаді

(Квебек). Право Ліхтенштейну дозволяє спадкодавцю підко

рити правонаступництво після нього одному з його вітчиз

няних правопорядків або праву держави свого останнього

місцеперебування. За законодавством Естонії можна вико

ристати автономію волі стосовно рухомого майна в межах

його місцезнаходження і закону громадянства. У Швейцарії

автономія волі у спадковому праві допускається в межах

закону постійного місця проживання і громадянства. Фак

тично необмежену автономію волі дозволяє лише законодав

ство Румунії.

Автономія волі закріплено також і в Гаазькій конвенції

1989 р. щодо права, яке має застосовуватися до спадкування

майна померлих осіб (про автономію волі у відносинах по

спадкуванню). Так, згідно зі ст. 5 Конвенції, особа може об

рати закон певної держави для регламентації спадкування

свого майна. Вибір права буде юридично значущим у момент

складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була

громадянином держави або постійно там проживала. Саме це

положення за змістом і правовим значенням є основною нор

мою Конвенції; до того ж не має значення, залишила особа

заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління її май

ном діє через застосування колізійних норм указаної статті

Конвенції. Таким чином, особі надається право волевиявлен

ня щодо вибору закону для майбутнього правонаступництва

на випадок її смерті. Іншими словами, колізійноправове

визначення права, що регулює спадкування, надає спадко

давцеві можливість знайти правопорядок, найбільш власти

вий даним відносинам у рамках його зв’язку з відповідною

державою.

Згідно з превалюючою на даний час доктриною, спадко

давець може підкорити спадкування тому закону, з яким ці

відносини певним чином пов’язані. Відповідно, особа не

може обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Оче

видно, що через такі міркування міжнародні документи і

внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розу

мінням «суттєвого» або «найбільш тісного зв’язку» відно

син з певним правом або обмежують автономію волі чітко

окресленими межами. Проте в деяких нормативних актах

Глава 8

194

автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджуєть

ся керівна роль волі спадкодавця, який може вільно підко

рити регулювання процесу спадкування певному правопо

рядку, хоч і з урахуванням застереження про публічний по

рядок і надімперативних норм.

На відміну від прив’язки рухомого майна до особистого

закону спадкодавця, для нерухомого майна (якщо воно ви

діляється) законодавчо встановлюється правило lex rei

sitae, тобто закон місцезнаходження речі.

Щодо Проекту закону Про міжнародне приватне право

України, то у ст. 66 передбачена норма про те, що спадку

вання нерухомого майна регулюється правом країни, в якій

знаходиться це майно.

Інколи особливим статусом може користуватися також і

інше майно через своє історичне, культурне, економічне,

політичне та інше значення. Таке майно підкоряється регу

люванню виключно одному закону (місцезнаходження,

місця реєстрації тощо). Воно дістало назву «особливого». З

точки зору Л. Ф. Кічигіна, під цим майном слід розуміти

таке майно і цінності, які по праву держави, на території

якої вони знаходяться, виділяються з основної спадкової

маси і спадкуються інакше, ніж все інше майно, наприклад

цінності валютного фонду країни, морські та річкові судна

приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї

в акціонерних товариствах і приватних компаніях

. Особ

ливого статусу при спадкуванні набуло також майно, при

значене слугувати цілям відправлення релігійного культу

в Японії — власність на такі предмети може переходити

тільки до жерців цього культу

Однак існує й інша система застосування колізійних при

в’язок до спадкування майна — вона базується на принципі

використання єдиного права для спадкування як рухомого,

так і нерухомого майна. У деяких країнах (наприклад, в

Уругваї), все майно спадкується на основі lex situs, але така

позиція, що походить від суворих феодальних законів і те

Кичигин Л. Ф. Зазнач. праця. — С. 159—160.

Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под

ред. К. К. Яичкова. — М.: Междунар. отношения, 1966. — С. 530.

Спадкування у міжнародному приватному праві

195

риторіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходить

теоретично і практично своїх прибічників.

Застосування єдиного колізійного критерію базується на

римській концепції розуміння спадкування як універсаль

ної правонаступності (коли до спадкоємця переходить все

спадкове майно в цілому, в тому числі обтяжене боргами),

яка пояснювалась, зокрема, тим, що померлий і його спад

коємець є в певному сенсі однією особою (Юстиніан), або

тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого

(Франкенштейн)

. Принцип використання єдиного права до

процесу спадкування поширений по всьому світі. Більшість

країн (наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія, Півден

на Корея, ОАЕ, Грузія, БуркінаФасо, Греція, Єгипет, Ве

несуела, Чилі, Угорщина, Австрія, Італія, Бразилія,

Ліхтенштейн, Португалія, Ємен, Латвія, Перу, Польща,

Туніс, Уругвай, Іран), а також Кодекс Бустаманте своїм за

конодавством ствердили вибір на одному праві, що найчас

тіше базується на особистому законі спадкодавця. І тільки

штат Луїзіана і ще 16 країн (законодавства яких описують

ся у цьому параграфі, — Вірменія, Канада, Китай, Литва,

Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, Таїланд, Туреччина,

Франція, Естонія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбе

кистан, Румунія) виділяють нерухомість в окрему катего

рію спадкування.

Друга колізія в міжнародному спадкуванні — це колізія

відносно здатності до складання заповіту.

Проект Закону України про МПП у ст. 67 визначає

здатність особи до складання і скасування заповіту також

за законом постійного проживання, але в момент його скла

дання або в момент смерті.

Необхідність існування колізійних норм стосовно здат

ності до складання заповіту зумовлена, зокрема, значними

відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набут

тя вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Великій

Британії, більшості штатів США здатність до складання

заповіту виникає разом з повноліттям — 18 років, за пра

вом Німеччини — по досягненні 16 років. Так само вік 16

Вольф М. Международное частное право. — М.: Гос. издво иностр.

лит, 1948. — С. 606.

Глава 8

196

років дає право складати заповіт у Франції, але тільки щодо

половини майна — предмета заповідального розпоряджен

ня, а в разі відсутності родичів до шостого ступеня спорід

нення, дозволяється заповідати все майно. З 14 років скла

дають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років

заповіт можуть укладати військові і моряки

Законодавства більшості держав не наділяють здатністю

до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих,

німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спирт

ними напоями тощо.

Через законодавчі відмінності різних країн щодо здат

ності до складання заповіту в колізійному праві багатьох

країн природно існує норма щодо вибору права для питань

про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему

колізійних прив’язок визначаються своєю різноманітністю

в межах особистого закону. Усі закони виходять із застосу

вання особистого закону спадкодавця на момент волевияв

лення і здатності особи до складання і відміни заповіту.

Так, заповідальна здатність визначається законом гро

мадянства в Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріо

ритет закону країни перебування на час складання, зміни,

відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон

місця складання заповіту; Монголія надає перевагу пост

ійному місцю проживання; Італія — національному зако

ну. Лише деякі країни допускають кілька альтернативних

колізійних прив’язок. Законодавство Швейцарії встанов

лює прив’язки до місця проживання, звичайного перебуван

ня, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн

надає найбільш широке коло можливостей для вибору пра

ва в питанні заповідального розпорядження: обирати мож

на серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної

дії або смерті, звичайного місця перебування на момент юри

дичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана

використовує критерій доміциля на момент складання за

повіту чи смерті. Однак більшість країн у своїх колізійних

нормах окремо не визначають право для встановлення за

Гражданское и торговое право капиталистических государств.

Ч. II / Под ред. Р. Л. Нарышкиной. — М.: Междунар. отношения,

1984. — С. 285—286.

Спадкування у міжнародному приватному праві

197

повідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є

позиція законодавства Швейцарії і Ліхтенштейну, які ок

реслюють найбільшу кількість альтернативних прив’язок

щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки

особистого закону.

Третя колізія спадкування в МПП — це колізія стосовно

форми заповіту.

На форму заповіту завжди впливали історичні та куль

турні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби

класичного візантійського приватного права для складан

ня усного заповіту вимагалася наявність семи свідків, які

виконували обов’язкові формальності; на той час вже існу

вала можливість складання «пільгового заповіту для пев

них категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так, «поранений

воїн взагалі міг залишити заповіт кров’ю на щиті, піхвах

чи мечем на землі»

І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотриму

ватися встановленої у законодавстві форми для складання

заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною і обтяж

ливою, що перешкоджало б можливості скласти заповіт,

однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати

автентичність заповіту і забезпечувати виконання волі спад

кодавця, таємницю заповіту тощо. Виконання таких вимог

до форми заповіту забезпечується законодавствами різних

країн порізному. Через це заповіт, складений без дотриман

ня встановленої форми, може бути визнаний недійсним че

рез максиму: форма заповіту = його суть.

Національні законодавства часто встановлюють різно

манітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий

у Німеччині, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай скла

дається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси ба

гатьох країн (США, Італії, Франції, Німеччини) допуска

ють олографічний заповіт, який повинен бути власноручно

написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім

переданий нотаріусу в закритому конверті. У деяких краї

нах можна скласти, хоча і з деякими обмеженнями, усний

Храбсков Е. О. Історія приватного права Європи: східна традиція. —

Одеса: Юрид. літ., 2000.— С. 151.

Глава 8

198

заповіт за участі свідків (Німеччина, США), а також взаємні

заповіти, які відомі в англоамериканському праві, що

містять взаємні зобов’язання заповідачів. Законодавство

часто передбачає спрощену форму для складання заповітів:

просту письмову, усну — для осіб, що перебувають у місце

вості, з якою немає зв’язку через виключні обставини. У

Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, написаний на

щаблинах сходів

В Англії прийняли одну форму заповіту: письмовий до

кумент, підписаний заповідачем чи особою за його вказів

кою, завірений не менш як двома свідками. Заповіт може

бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді

криптограми; можливе поєднання надрукованого й написа

ного текстів

. За правом США в різних штатах встановлені

норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту.

Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, а

в деяких — ні; усні заповіти в деяких штатах допустимі

лише для рухомого майна чи обмежені певною вартістю

спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості

свідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим,

підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідче

ним (ст. 1247 ЦК).

Прив’язка до locus regit actum використовується в зако

нодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких краї

нах, як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика,

Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують при

в’язку до locus regit actum з національним правом спадко

давця (громадянством). До них належать, наприклад,

Польща, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія.

Прив’язка щодо форми заповіту, який містить розпоряд

ження нерухомістю за законодавством деяких країн перед

бачає застосування закону місця знаходження нерухомості.

Крім того, якщо національне законодавство передбачає

здійснення заповіту за певною формою, заповіт не буде ви

Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под

ред. К. К. Яичкова. — М.: Междунар. отнош., 1966. — С. 539—546.

Гражданское и торговое право капиталистических государств. —

Ч. II / Под ред. Р. Л. Нарышкиной. — М.: Междунар. отношения,

1984. — С. 284.

Спадкування у міжнародному приватному праві

199

знаний дійсним за національним законодавством у разі про

тиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди),

хоча не виключене визнання заповіту дійсним за іншими

правовими системами.

У найбільш розвинених цивільних законодавствах світу

прив’язка locus regit actum доповнюється рядом прив’язок

до особистого закону спадкодавця (постійного місця прожи

вання — доміциля, місця перебування), місця знаходжен

ня нерухомості чи до права, яке регулює правонаступницт

во на випадок смерті (Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн,

Італія, Угорщина, Румунія та ін.).

§ 3. Міжнародні документи з питань

іноземного спадкування

Важливе значення для України мають двосторонні дого

вори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах

колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в

основному жорсткі колізійні прив’язки до конкретно виз

наченого в угоді правопорядку.

Характерні риси договорів про правову допомогу у спад

кових нормах:

1) майже всі вони надають національний режим громадя

нам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до

складання заповіту і здатності отримувати майно і права;

2) договори виходять з розщеплення спадкування згідно

з категоріями майна, що спадкується, тобто, сповідується

принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується

закон громадянства чи постійного місця проживання, а до

нерухомого – закон його місця знаходження;

3) форма заповіту майже завжди визначається за законом

громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складан

ня заповіту.

На сьогоднішній день в Україні діють близько 30 двосто

ронніх договорів про правову допомогу (у т. ч. Конвенція з

Італією 1979 р. та Угода з Туреччиною 2001 р.), 16 з яких

діють з часів колишнього СРСР, а також багатостороння

Конвенція про правову допомогу 1993 р.

Глава 8

200

Договір з Іракською Республікою (1973 р.), Конвенція з

Італією про правову допомогу (1979 р.), договори з Алжирсь

кою Народною Демократичною Республікою (1982 р.), Ту

нісом (1984 р.), Народною Демократичною Республікою

Ємен (1985 р.), КНР (1992 р.), Монголією (1995 р.), Угорсь

кою Республікою (2001 р.) не містять норм, присвячених

спадкуванню.

Відповідно, прив’язку до закону громадянства стосовно

рухомого майна та місцезнаходження нерухомого містять

договори з Корейською Народною Демократичною Респуб

лікою (1957 р.), ст. 36, Румунською Народною Республікою

(1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Албанія (1958 р.),

ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37,

Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 32, Польщею

(1993 р.), ст. 37, Молдовою (1993 р.), ст. 37, Соціалістич

ною Республікою В’єтнам (2000 р.), ст. 34, Македонією

(2000 р.), ст. 34, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 38. При

в’язку до закону постійного місця проживання для рухомо

го майна та місцезнаходження для нерухомого використо

вують договори з Республікою Куба (1984 р.), ст. 31, Ли

товською Республікою (1993 р.), ст. 35, Республікою Грузія

(1995 р.), ст. 34, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34,

Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 36, Республікою

Узбекистан (1998 р.), ст. 45, а також угода з Турецькою Рес

публікою (2000 р.), ст. 30.

Відносно заповідальної здатності прив’язку до закону

громадянства використовують договори з Румунською На

родною Республікою (1958 р.), ст. 39, Народною Республі

кою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Респуб

лікою (1958 р.), ст. 39, Корейською Народною Демократич

ною Республікою (1957 р.), ст. 38, Народною Республікою

Болгарія (1975 р.), ст. 34, Республікою Куба (1984 р.),

ст. 33, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Республікою

В’єтнам (2000 р.), ст. 36, Македонією (2000 р.), ст. 36, Чесь

кою Республікою (2001 р.), ст. 40. Договори з Естонською

Республікою (1995 р.), ст. 34, з Грузією (1995 р.), ст. 34,

підкоряють це питання регулюванню у відповідності з на

ціональним режимом. І тільки Договір з Узбекистаном

(1998 р.) у ст. 47 підкоряє заповідальну здатність закону