Гайворонський В.М., Жушман В.П. Міжнародне приватне право

Подождите немного. Документ загружается.

Міжнародний комерційний арбітраж

351

жу в багатосторонніх угодах на регіональному або універ

сальному рівнях.

Двосторонні договори та угоди давали змогу здолати

відмінності у практиці виконання рішень іноземного арбіт

ражу в різних державах, враховуючи те, що внутрішнє за

конодавство порізному визначало умови визнання і приму

сового виконання його рішень.

У міжнародноправовій практиці вперше норми про ви

знання та приведення до виконання арбітражних рішень

були включені до Конвенції про компетентність судів і про

приведення до виконання рішень з цивільних справ, укла

дену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р.

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень були передбачені у Договорі про міжнародне проце

суальне право 1889 р., Договорі про приведення до виконан

ня іноземних актів, підписаних або ратифікованих незнач

ною кількістю держав (Аргентиною, Болівією, Колумбією,

Парагваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором).

1925 року в Гавані на шостій конференції американсь

ких держав був прийнятий Кодекс міжнародного приват

ного права (кодекс Бустаманте — за ім’ям кубинського

юриста Антоніо Бустаманте), який передбачав умови вико

нання іноземних арбітражних рішень. Порівняно із згада

ними договорами, Кодекс застосовувався у багатьох держа

вах (Бразилії, Кубі, КостаРиці, Гаїті, Нікарагуа, Панамі

та ін.).

Найбільш масштабною спробою міжнароднодоговірної

уніфікації питань арбітражу стали Женевські угоди, про які

вже йшлося (Протокол про арбітражні застереження 24 ве

ресня 1923 р. і Конвенція про визнання приведення до ви

конання іноземних арбітражних рішень 26 вересня 1927 р.).

Наступна уніфікація правового регулювання питань ар

бітражу відбулась у НьюЙоркській Конвенції про визнан

ня і приведення до виконання іноземних арбітражних

рішень 1958 р.

Конвенція 1958 р. містить норми про визнання арбітраж

ної угоди і про виконання іноземних арбітражних рішень.

Сфера її поширення закріплена у ст. 1, в якій передбачено,

що Конвенція застосовується щодо визнання і приведення

Глава 14

352

до виконання арбітражних рішень, винесених на території

держави іншої ніж та держава, де одержується визнання і

приведення до виконання таких рішень, по спорах, сторо

нами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не

вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де одер

жується їх визнання й приведення до виконання.

Підвищенню ефективності правової регламентації фун

кціонування арбітражу сприяла та сприяє Європейська кон

венція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., яка є

прикладом регіональної уніфікації інститутів арбітражно

го провадження. У преамбулі Конвенції наголошено, що

вона покликана сприяти розвитку європейської торгівлі

шляхом усунення, по мірі можливості, деяких ускладнень

у функціонуванні зовнішньоторговельного арбітражу при

розгляді спорів у відносинах між фізичними та юридични

ми особами різних європейських країн. Згідно зі ст. 1 Кон

венція застосовується: а) до арбітражних угод як фізичних,

так і юридичних осіб, які на момент укладення такої угоди

мають постійне місце проживання або відповідно своє місце

проживання в різних державах, що домовляються, про ви

рішення в порядку арбітражу спорів, що виникають при

здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі; б) до арбітраж

них процесів і рішень, що ґрунтуються на даних угодах.

У зв’язку з формуванням в останні роки економічного

простору в рамках Співдружності Незалежних Держав до

сить актуальною стала проблема міжнародної підсудності

спорів між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності

країн СНД. У правовому забезпеченні зовнішньоекономіч

них зв’язків країн СНД виключне значення має механізм

вирішення правових спорів, які, як свідчить практика, ви

никають досить часто. При цьому найбільш принциповими

питаннями є питання про компетенцію судів, інших органів,

що вирішують ці спори та про визнання й виконання відпо

відних іноземних рішень.

Першою спробою міжнародноправового регулювання в

цій сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов’я

заних із здійсненням господарської діяльності, підписана

урядами державучасниць СНД 20 березня 1992 р. в м.

Міжнародний комерційний арбітраж

353

Києві. В угоді передбачено, що господарюючі суб’єкти кож

ної з держав СНД користуються правовим та судовим захи

стом своїх майнових та законних інтересів, рівним з госпо

дарюючими суб’єктами даної держави правом безперешкод

но звертатися до судів, арбітражних, господарських судів,

третейських судів та інших органів, до компетенції яких

входить вирішення господарських спорів (ст. 3). Передба

чено також взаємне визнання та виконання рішень компе

тентних судів (ст. 7), що набули законної сили.

Крім зазначених Конвенцій та угод заслуговує на увагу і

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерцій

ний арбітраж 1975 р. Незважаючи на регіональне походжен

ня та найменування приєднатися до даної Конвенції може

будьяка держава. Конвенція передбачає остаточність

рішення арбітражу та порядок його визнання і виконання,

який діє відносно рішень, винесених місцевими чи інозем

ними загальними судами згідно з процесуальним законодав

ством країни, де воно повинно бути виконане, та положен

нями міжнародних договорів (ст. 4).

§ 3. Міжнародні регламенти,

типовий закон про міжнародний

комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ

Поряд з формуванням міжнароднодоговірного регулю

вання комерційного арбітражу вживались інші зусилля,

спрямовані на уніфікацію арбітражної процедури. Особли

ве значення при цьому мають розроблені під егідою ООН

міжнародні регламенти ЮНСІТРАЛ, ЄЕК

, ЕКАДВ

, а та

кож Типовий закон про міжнародний комерційний арбіт

раж ЮНСІТРАЛ.

У Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною Асамблеєю

ООН 15 грудня 1976 р., зазначається, що, визнаючи цінність

арбітражу як методу регулювання спорів, що виникають з

міжнародних торговельних угод, та доцільність розробки

ЄЕК —

Економічна комісія ООН для Європи.

ЕКАДВ —

Економічна комісія ООН для Азії та Далекого Сходу.

Глава 14

354

регламенту для спеціального арбітражу, який був би прий

нятним для держав з різними правовими, соціальними та

економічними системами, з метою гармонізації міжнарод

них економічних відносин Генеральна Асамблея рекомен

дує використовувати Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ

при врегулюванні таких спорів, зокрема посилання на Рег

ламент в комерційних контрактах.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, на відміну від

інших міжнародних регламентів, є документом, що містить

універсальні правила арбітражної процедури, які характе

ризують її як завершене процесуальне провадження.

Згідно зі ст. 1 Регламенту, якщо сторони в договорі пого

дились у письмовій формі, що спори, які належать до цього

договору, будуть передані на розгляд в арбітражі згідно з

Арбітражним регламентом ЮНСІТРАЛ, такі спори підля

гають розгляду відповідно до даного Регламенту з тими

змінами, про які сторони можуть домовитись у письмовій

формі. Арбітражний регламент регулює арбітражний роз

гляд, за винятком випадків, коли те чи інше з його правил

суперечить нормі застосованого до його арбітражу закону,

від якої сторони не вправі відступати. До цього слід додати,

що Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, як видно з Резо

люції 31/98 і його змісту, розроблений для спеціального

арбітражу, тобто арбітражу ad hoc, і не торкається правила

процедури в інституційних арбітражах.

Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ, як і Регламент

ЮНСІТРАЛ, є результатом уніфікації правил арбітражної

процедури. Одначе, якщо Регламент ЮНСІТРАЛ має більш

універсальний характер, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ

розроблялись, як видно з їх найменування, для регіональ

ного застосування. У Правилах ЕКАДВ прямо передбачена

їхня застосовність до арбітражного розгляду, що виникає з

міжнародної торгівлі регіону ЕКАДВ (ст.1). Як і Арбітраж

ний регламент ЮНСІТРАЛ, Регламент ЄЕК та Правила

ЕКАДВ регулюють процедуру арбітражу ad hoc.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі підготувала і

прийняла 1985 р. Типовий закон про міжнародний комер

ційний арбітраж. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН

40/172 від 11 грудня 1985 р. з урахуванням потреб міжна

Міжнародний комерційний арбітраж

355

родної торгівлі цей закон рекомендовано усім державам з ме

тою одноманітності арбітражного законодавства і конкрет

них потреб практики міжнародного комерційного арбітражу.

Типовий закон не має прямої дії в національній системі

законодавства тієї чи іншої держави. Йдеться про те, що

національні закони про арбітраж повинні ґрунтуватися на

Типовому законі ЮНСІТРАЛ.

Законодавство, що базується на Типовому законі, вже

прийнято в Австралії, Канаді, Кіпрі, Нігерії, штаті Каліфор

нія (США), Російській Федерації, Україні.

Найбільш принципове положення закону можна звести

до такого. Типовим законом визначена сфера його застосу

вання. Стаття 1 передбачає, що він застосовується до міжна

родного комерційного арбітражу за умови дотримання будь

якої угоди, діючої між даними державами та будьякою

іншою державою або державами. Положення даного зако

ну застосовуються тільки тоді, коли місце арбітражу розта

шоване у даній державі. Арбітраж є міжнародним, якщо

комерційні підприємства сторін арбітражної угоди в момент

її укладання розміщені в різних державах або одне з наступ

них місць розташоване за межами держави, в якій сторони

мають свої комерційні підприємства (місце арбітражу;

місце, де повинна бути виконана значна частина зобов’я

зань, або з яким найбільш пов’язаний предмет спору; сто

рони домовилися про те, що предмет арбітражної угоди по

в’язаний більш як з однією стороною).

Велика кількість норм типового закону носить диспози

тивний характер, що дає змогу сторонам за своєю згодою

встановлювати інші правила процедури (п. 1 ст. 19).

§ 4. Арбітражна угода та компетенція

міжнародного комерційного

арбітражу

В основі арбітражного вирішення спорів лежить арбіт

ражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і

вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для виз

нання компетенції арбітражу, і тому найбільш актуальни

Глава 14

356

ми були й залишаються проблеми правової природи арбіт

ражної угоди та компетенції арбітражу.

Арбітражна угода є специфічним договором. Спе

цифічність арбітражної угоди полягає в тому, що як ци

вільноправовий правочин, вона має процесуальні наслідки.

А це означає, що для кваліфікації арбітражної угоди як

цивільноправового правочину застосовується цивільне за

конодавство; щодо виключення державного суду, тобто ви

лучення тієї чи іншої справи з його ведення та допустимості

арбітражної угоди, ці питання вирішуються на підставі ци

вільного процесуального законодавства.

У міжнародному комерційному обігу зустрічаються два

види арбітражних угод: арбітражне застереження та тре

тейський запис. Угода про арбітраж, включена до контрак

ту й така, що передбачає можливість розгляду спорів, які

можуть виникнути з контракту, називається арбітражним

застереженням. Угода про арбітраж, що передбачає мож

ливість розгляду спору, укладена у формі, відмінній від зов

нішньоторговельного контракту угоди, називається тре

тейським записом.

У більшості країн, у тому числі в Україні, Білорусі, Росії,

країнах Східної Європи, Великій Британії, Франції, ФРН,

Данії, Норвегії, США, Канаді та ін., передбачений єдиний

правовий режим арбітражного застереження та третейсько

го запису. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про міжнарод

ний комерційний арбітраж», арбітражна угода — це угода

сторін про передачу до арбітражу всіх або окремих спорів,

які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з

будьякими конкретними правовідносинами, незалежно від

того, носять вони договірний характер чи ні. Арбітражна

угода може бути укладена у вигляді арбітражного застере

ження або окремої угоди. Аналогічна норма міститься у ст.

7 Закону Російської Федерації «Про міжнародний комер

ційний арбітраж».

Як правило, у внутрішньому законодавстві передбачено

коло спорів, що підлягають розгляду міжнародним комер

ційним арбітражем. Крім того, для більшості країн є харак

терним для визначення дійсності арбітражної угоди засто

сування категорії публічного порядку. Інакше кажучи,

Міжнародний комерційний арбітраж

357

якщо спір торкається публічного порядку відповідної краї

ни, він виключається з компетенції арбітражу.

Згідно з п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний ко

мерційний арбітраж», до міжнародного комерційного арбі

тражу можуть передаватися спори з договірних або інших

цивільноправових відносин, що виникають при здійсненні

зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних еко

номічних зв’язків, якщо комерційне підприємство при

наймні однієї із сторін розміщене за кордоном, а також спо

ри підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних

об’єднань і організацій, створених на території України, між

собою, спори між їхніми учасниками, а так само їх спори з

іншими суб’єктами права України. Даний закон також пе

редбачає можливість скасування арбітражного рішення та

відмови у визнанні та приведенні до виконання арбітраж

ного рішення, якщо суд вирішить, що арбітражне рішення

суперечить публічному порядку України (п. 2 ст. 34) або

визнання та приведення до виконання цього рішення супе

речить публічному порядку України (п. 1 ст. 36).

§ 5. Арбітражні рішення.

Виконання рішень

Розглянувши спір, арбітраж виносить рішення, яким

вирішується справа по суті.

Арбітражне рішення є остаточним. Воно виноситься в

письмовій формі та підписується одноособовим арбітром або

арбітрами. При колегіальному арбітражному розгляді дос

татньо наявності підписів більшості членів арбітражу за

умови пояснення причини відсутності інших підписів. В

арбітражному рішенні повинні бути вказані мотиви, на яких

воно ґрунтується, висновок про задоволення або відхилен

ня позовних вимог, сума арбітражного збору та витрат по

справі, їх розподіл між сторонами, дата і місце арбітражу.

Після винесення арбітражного рішення кожній стороні по

винна бути надана його копія, підписана арбітрами.

У національному законодавстві можуть бути передбачені

різні форми оскарження рішення (заява про скасування,

Глава 14

358

апеляція та ін.). Типовий закон ЮНСІТРАЛ передбачає

можливість скасування арбітражного рішення шляхом ос

карження. Оскарження в суді арбітражного рішення може

бути здійснено тільки шляхом передачі клопотання про ска

сування, зокрема у тому випадку, коли сторона, яка заяв

ляє клопотання, надасть докази того, що одна із сторін в

арбітражній угоді була в будьякій мірі недієздатною; якщо

ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпо

рядкували, а за відсутності такої вказівки — за законом

країни суду; якщо сторона не була належним чином по

відомлена про призначення арбітра або про арбітражний

розгляд або з інших причин не могла надати свої пояснен

ня, або рішення винесено по спору, не передбаченому чи не

підлягаючому умовам арбітражної угоди, або містить поста

нови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; якщо

склад арбітражного суду або арбітражна процедура не відпо

відали угоді сторін і т. ін. Рішення може бути оскаржене і

тоді, коли суд визначить, що об’єкт спору не може бути пред

метом арбітражного розгляду за законами даної держави або

арбітражне рішення суперечить публічному порядку даної

держави.

Рішення арбітражу виконуються добровільно. Доб

ровільність виконання рішень арбітражу відповідає пра

вовій природі цієї юрисдикції. Разом з цим іноді виникає

необхідність звернення до використання заходів примусо

вого виконання рішень арбітражу.

Арбітражне рішення національного арбітражу в тій чи

іншій державі звичайно виконується в тому ж порядку, що

і рішення суду.

Для міжнародного комерційного арбітражу більш акту

альною проблемою є порядок виконання іноземного арбіт

ражного рішення. Йдеться про те, чи може арбітражне

рішення бути виконаним в іншій країні.

Незважаючи на відмінності у національних законодав

ствах, можна констатувати, що, в принципі, можливість

примусового виконання іноземного арбітражного рішення

передбачена в усіх країнах. При цьому загальний принцип

виконання іноземних арбітражних рішень зводиться до

того, що вони можуть бути виконані за законодавством

Міжнародний комерційний арбітраж

359

іншої країни, де одержується їх виконання. Якщо існує

міжнародний договір, учасниками якого є та чи інша дер

жава, то згідно з договірною міжнародною практикою за

стосовуються міжнародноправові норми.

Незважаючи на загальне положення про можливість при

мусового виконання іноземного арбітражного рішення, роз

роблені різні механізми визнання іноземного арбітражного

рішення як підстави його подальшого виконання.

Згідно зі ст. 35 Закону України «Про міжнародний ко

мерційний арбітраж», арбітражне рішення, незалежно від

того, в якій країні воно було винесено, визнається обов’яз

ковим та при поданні в компетентний суд письмового кло

потання приводиться до виконання. Сторона, яка спираєть

ся на арбітражне рішення або клопотання про приведення

його до виконання, повинна надати оригінал належним чи

ном завіреного арбітражного рішення або належним чином

завірену копію останнього, а також оригінал арбітражної

угоди або належним чином завірену її копію. Якщо арбіт

ражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сто

рона повинна надати належним чином завірений переклад

цих документів українською чи російською мовою.

Як бачимо, в наведених випадках для визнання рішення

іноземного арбітражу законодавство не передбачає формаль

ної процедури підтвердження юридичної дійсності рішен

ня (екзекватурування). Однак у законодавстві окремих

країн передбачені різні процедури екзекватурування. Так,

згідно зі статтями 1477 і 1478 ЦПК Франції, іноземне арбі

тражне рішення підлягає приведенню до виконання тільки

на підставі постанови про екзекватуру, що надходить від

суду першої інстанції, в районі якого рішення було винесе

не. Екзекватура видається судовим виконавцем вказаного

суду.

Правила визнання і можливості виконання арбітражних

рішень уніфіковані в міжнародному масштабі, зокрема в

НьюЙоркській конвенції про визнання і приведення до

виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

Конвенцією врегульовані основні питання про визнання

та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень

(статті IІІ, ІV, V, VІ). Зобов’язання учасників Конвенції про

Глава 14

360

визнання і приведення арбітражних рішень міститься, на

самперед, у ст. ІІІ, яка передбачає, що держава, яка домо

вляється, визнає арбітражні рішення як обов’язкові і при

водить їх до виконання згідно з процесуальними нормами

тієї території, де одержується визнання і приведення до ви

конання цих рішень, на умовах, викладених в наступних

статтях. До визнання і приведення до виконання арбітраж

них рішень не повинні застосовуватися суттєво більш обтя

жуючі або більш високі мито чи збори, ніж ті, які існують

для визнання і приведення до виконання внутрішніх арбіт

ражних рішень.

Конвенція встановила норми, які попереджують дискри

мінаційний підхід до визнання та виконання іноземних ар

бітражних рішень, передбачивши не обтяжливий митний

режим. Крім того, у тих же цілях ст. ІV передбачає вичерп

ний перелік документів, які повинна надати сторона, яка

одержує визнання та приведення до виконання при поданні

такого прохання. Це належним чином завірене автентичне

арбітражне рішення або належним чином завірена його ко

пія, автентична арбітражна угода або належним чином за

вірена її копія.

Згідно зі ст. V Конвенції у визнанні та приведенні до ви

конання арбітражного рішення може бути відмовлено на

прохання тієї сторони, проти якої воно направлене, тільки

якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем, де

одержується визнання та приведення до виконання, дока

зи того, що:

а) сторони в угоді були за застосованим до них законом в

будьякій мірі недієздатні або ця угода не дійсна за законом,

якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутністю

такої вказівки — за законом країни, де рішення було вине

сено, або

б) сторона, проти якої винесене рішення, не була належ

ним чином повідомлена про призначення арбітра або про

арбітражний розгляд чи з інших причин не могла надати

свої пояснення, або

в) зазначене рішення винесене по спору, не передбачено

му чи не підлеглому умовам арбітражної угоди або арбітраж

ного застереження, або