Гайворонський В.М., Жушман В.П. Міжнародне приватне право

Подождите немного. Документ загружается.

Міжнародний цивільний процес

341

раїни — це, як правило, договори про надання правової до

помоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних

справах, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України, а також інші міжнародні двосторонні чи

багатосторонні договори за участю України, якими перед

бачається визнання та виконання в Україні рішень інозем

них судів.

Суди повинні з’ясовувати наявність міжнародних дого

ворів про взаємне надання правової допомоги між Україною

і державою, від якої надійшло клопотання про визнання й

виконання рішення її суду.

Якщо держава не є учасницею Конвенції, міжнародного

договору про правову допомогу (наприклад, США, Ізраїль,

Франція), за якими Україна взяла на себе обов’язок щодо

визнання і виконання судових рішень іншої договірної сто

рони, клопотання про визнання і виконання на території

України рішень судів цієї держави судами України не роз

глядаються, а при надходженні таких суд постановляє ух

валу про відмову в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 122 ЦПК.

Якщо провадження у справі було відкрито, його закривають.

(Про практику розгляду судами клопотань про визнання й

виконання рішень іноземних судів і арбітражів і про скасу

вання рішень, постановлених у порядку міжнародного

комерційного арбітражу на території України: Постанова

Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. //

Вісн. Верхов. Суду України. — 2000. — № 1.)

Коло рішень, які згідно з міжнародними договорами ви

знаються та виконуються на територій іншої держави, до

сить широке. Як правило, визнання і виконання не пов’язу

ються з характером правовідносин, по яких постановлене

рішення. Наприклад, відповідно до Конвенції держав—

членів СНД, кожна із Договірних Сторін визнає і виконує

такі рішення, ухвалені на території інших Договірних

Сторін:

а) рішення судів з цивільних і сімейних справ, включаю

чи затверджені судом мирові угоди;

б) рішення судів з кримінальних справ у частині, що сто

сується відшкодування шкоди, заподіяної злочином.

Глава 13

342

У більшості договорів питання про коло рішень, які підля

гають визнанню та виконанню, вирішуються аналогічно.

Водночас у договорах про правову допомогу порізному

вирішується питання про визнання рішень, які не потребу

ють примусового виконання. У деяких договорах вказуєть

ся на конкретні справи, рішення з яких визнаються на те

риторії іншої Договірної Сторони без проведення дій про

визнання. Так, у договорах між Україною та Республікою

Польща, Республікою Молдова йдеться про рішення з ци

вільних немайнових справ, що набрали законної сили, а зі

справ, що стосуються батьківських прав, — про рішення,

які не набрали законної сили, але підлягають негайному

виконанню. Проте багато договорів не розрізняють рішен

ня про визнання і про виконання.

Міжнародні договори вирішують питання про те, куди

подається клопотання про визнання і виконання рішень

іноземних судів. Згідно зі ст. 53 Конвенції державчленів

СНД, ст. 50 Договору між Україною і Республікою Молдо

ва, ст. 51 Договору між Україною і Республікою Польща,

клопотання про визнання і виконання рішення може бути

подано безпосередньо до компетентного суду Договірної Сто

рони, де рішення підлягає виконанню (відповідно до ст. 20

Закону «Про виконавче провадження» за загальним прави

лом в Україні місцем виконання рішення вважається місце

проживання, роботи боржника або місцезнаходження його

майна).

В Україні клопотання стягувача про надання дозволу на

примусове виконання рішення іноземного суду розглядаєть

ся судом за місцем проживання (перебування) або місце

знаходження боржника. Якщо боржник не має місцепро

живання (перебування) або місця знаходження на території

України або його місце проживання (перебування) або

місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу

на примусове виконання рішення іноземного суду розгля

дається судом за місцезнаходженням в Україні майна борж

ника (ст. 392 ЦПК).

Міжнародні договори про правову допомогу не містять

реквізитів клопотання, а зазначають, що його форма і зміст

Міжнародний цивільний процес

343

встановлюються запитуваною договірною стороною. Щодо

форми і змісту клопотання про надання дозволу на приму

сове виконання рішення іноземного суду в Україні, а також

щодо переліку доданих до нього документів (у разі відсут

ності про це вказівок у міжнародному договорі), застосо

вуються положення ЦПК, згідно зі ст. 394 якого до рекві

зитів клопотання належать:

1) ім’я (найменування) стягувача або його представника

(якщо клопотання подається представником), зазначення

їхнього місця проживання (перебування) або місцезнахо

дження;

2) ім’я (найменування) боржника, зазначення його місця

проживання (перебування), його місцезнаходження чи

місцезнаходження його майна в Україні;

3) мотиви подання клопотання.

Згідно з договорами про правову допомогу, а також відпо

відно до ч. 3 ст. 394 ЦПК, до клопотання додаються такі

документи:

— засвідчена в установленому порядку копія рішення

іноземного суду, про примусове виконання якого подається

клопотання;

— офіційний документ про те, що рішення іноземного

суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому

рішенні);

— документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої

постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі

в судовому процесі, була належним чином повідомлена про

час і місце розгляду справи;

— документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу

рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно

вже виконувалося раніше);

— документ, що посвідчує повноваження представника

стягувача (якщо клопотання подається представником);

— засвідчений відповідно до законодавства переклад пе

рерахованих документів українською мовою або мовою, пе

редбаченою міжнародними договорами України.

Договори про правову допомогу передбачають порядок

розгляду клопотання. Визнання і виконання судового

Глава 13

344

рішення здійснюються договірною стороною, до якої звер

нене клопотання, згідно з порядком, встановленим її зако

нодавством. Компетентний суд при розгляді клопотання

перевіряє його на предмет відповідності встановленим формі

та змісту і наявності підстав для визнання і виконання

рішення, але не може перевіряти його по суті справи, ос

кільки це порушувало б суверенітет держави, суд якої ух

валив рішення.

При розгляді таких клопотань суди України повинні ке

руватися ст. 395 ЦПК. Відповідно до цієї статті про надхо

дження клопотання про надання дозволу на примусове ви

конання рішення іноземного суду, компетентний суд Украї

ни повинен у п’ятиденний строк письмово повідомити

боржника і запропонувати йому в місячний строк подати

можливі заперечення проти цього клопотання.

Після подання боржником заперечень у письмовій

формі або в разі його відмови від подання заперечень, а так

само коли у місячний строк з часу повідомлення боржни

ка про одержане судом клопотання заперечення не пода

но, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце

судового розгляду клопотання, про що стягувач і боржник

повідомляються письмово не пізніш як за 10 днів до його

розгляду.

За заявою стягувача або боржника і за наявності поваж

них причин суд може перенести час розгляду клопотання,

про що повідомляє сторони. Неявка без поважних причин у

судове засідання стягувача або боржника або їх представ

ників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм

повісткивиклику до суду, не є перешкодою для розгляду

клопотання, якщо будьякою із сторін не було порушене

питання про перенесення його розгляду.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконан

ня рішення іноземного суду розглядається суддею одноосо

бово у відкритому судовому засіданні.

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснен

ня сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на

примусове виконання рішення іноземного суду або про

відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія

Міжнародний цивільний процес

345

ухвали надсилається судом стягувачеві та боржникові у три

денний строк з дня постановлення ухвали.

Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося рані

ше, компетентний суд України визначає, в якій частині чи

з якого часу воно підлягає виконанню.

Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення заз

начено в іноземній валюті, суд, який розглядає це кло

потання, визначає суму в національній валюті за курсом

Національного банку України на день постановлення ух

вали.

Ухвала, постановлена відповідним судом України про

надання дозволу на примусове виконання рішення інозем

ного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього

питання, може бути оскаржена стягувачем або боржником

у порядку і строки, передбачені ЦПК України.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконан

ня рішення іноземного суду не задовольняється у випадках,

передбачених міжнародними договорами. Наприклад, у

визнанні рішення й дозволі на його примусове виконання

може бути відмовлено згідно з Конвенцією державчленів

СНД, якщо:

1) відповідно до законодавства Договірної Сторони, на

території якої постановлено рішення, воно не набрало чин

ності чи не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли

рішення підлягає виконанню до набрання ним законної

сили;

2) відповідач не брав участі у процесі внаслідок того, що

йому або уповноваженому ним представникові не було своє

часно й належним чином вручено виклик до суду;

3) на території Договірної Сторони, де має бути визнано і

виконано рішення, вже було постановлено рішення у справі

між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же

підстав, що набуло чинності, або є визнане рішення суду

третьої держави, або установою цієї Договірної Сторони ра

ніше було порушено провадження в цій самій справі;

4) згідно з положеннями даної Конвенції, а у випадках,

не передбачених нею, згідно із законодавством Договірної

Сторони, на території якої рішення має бути визнано й ви

Глава 13

346

конано, справа належить до виключної компетенції її ус

танов;

5) відсутній документ, який підтверджує угоду сторін у

справі про договірну підсудність;

6) закінчився строк давності примусового виконання,

передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої

виконує доручення (ст. 55 Конвенції державчленів СНД).

Якщо міжнародними договорами, згода на обов’яз

ковість яких надана Верховною Радою України, підстави

для відмови у задоволенні клопотання про надання дозво

лу на примусове виконання рішення іноземного суду не пе

редбачено, суди України повинні керуватися ст. 396 ЦПК,

яка передбачає крім названих у ст. 55 Конвенції держав

членів СНД ще такі підстави для відмови у задоволенні кло

потання:

а) якщо предмет спору за законами України не підлягає

судовому розгляду;

б) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам

України;

в) в інших випадках, встановлених законами України.

Перелік передбачених договорами підстав для відмови у

задоволенні клопотання, як правило, є вичерпним. Тому

суди не мають права відмовляти у видачі дозволу на приму

сове виконання рішення з інших підстав.

Порядок примусового виконання регулюється законодав

ством Договірної Сторони, на території якої має бути

здійснене примусове виконання. Рішення іноземного суду

може бути пред’явлено до примусового виконання в Україні

протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за

винятком рішення про стягнення періодичних платежів

протягом строку, що перевищує три роки, яке може бути

пред’явлено до примусового виконання протягом усього

строку проведення стягнення з погашенням заборгованості

за останні три роки.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про на

дання дозволу на його примусове виконання, що набрала

законної сили, компетентний суд України видає виконав

чий лист, який надсилається для виконання в порядку, вста

Міжнародний цивільний процес

347

новленому Законом України «Про виконавче провадження»

від 21 квітня 1999 р. Дії та заходи з примусового виконання

рішення іноземного суду провадяться державними виконав

цями у порядку, передбаченому цим Законом та іншими

нормативноправовими актами.

Порядок визнання рішення іноземного суду, що не підля

гає примусовому виконанню, практично такий самий, як і

для примусового виконання іноземних рішень. Він перед

бачений главою 2 розділу VIІІ ЦПК України.

ГЛАВА 14 Міжнародний

комерційний арбітраж

§ 1. Поняття і види міжнародного

комерційного арбітражу

Міжнародний комерційний арбітраж (або третейський

суд) є різновидом комерційного арбітражу. Законодавство

про арбітраж багатьох країн відображає природу арбітра

жу як альтернативного засобу вирішення спорів, що вини

кають у сфері економічного обігу, в основі якого лежить

договір і який виключає юрисдикцію державних судів по

розгляду конкретної справи.

Договірна природа арбітражу означає, що його формуван

ня є прерогативою сторін. Заснування або обрання арбітражу

здійснюється сторонами, між якими існує спір про право.

Чинне законодавство різних держав, як правило, закрі

плює можливість розгляду міжнародними комерційними

арбітражами цивільних справ між національними, з однієї

сторони, та іноземними суб’єктами права — з іншої, а в ряді

випадків — і можливість розгляду арбітражами цивільних

справ у спорах між іноземними суб’єктами права.

Так, згідно із Законом України «Про міжнародний комер

ційний арбітраж», у міжнародний комерційний арбітраж

можуть передаватися спори, що виникають з договірних та

інших цивільноправових відносин при здійсненні зовніш

ньоторгових та інших видів міжнародних економічних

зв’язків, якщо комерційне підприємство принаймні однієї із

сторін розміщене за кордоном, а також спори підприємств з

іноземними інвестиціями та міжнародних об’єднань і орга

нізацій, створених на території України, між собою, спори

їх учасників, а рівно їх спори з іншими суб’єктами права Ук

раїни (ст. 1). У ст. 3 Регламенту міжнародного арбітражного

суду при Білоруській Торговельнопромисловій палаті пря

Міжнародний комерційний арбітраж

349

мо передбачено, що арбітражний суд поряд з іншими спора

ми розглядає спори між іноземними суб’єктами господарю

вання, розташованими за межами Білорусі.

В умовах все більшого розвитку і спеціалізації міжнарод

ного економічного обміну роль комерційного арбітражу зро

стає. У ряді публікацій справедливо підкреслюється ефек

тивність арбітражу, його переваги при розгляді міжнарод

них цивільних справ порівняно з національними судами.

Перевага арбітражу полягає, насамперед, у тому, що він

забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну

від судової, процедуру вирішення спорів. Досить суттєвим

є і те, що сторони можуть формувати склад арбітражу, який

розглядає і вирішує справи, що сприяє довірі сторін до

арбітрів і їхньої компетентності.

Провадження в арбітражі передбачає також можливість

узгодити взаємоприйнятну мову провадження, проваджен

ня в арбітражі має конфіденційний характер на відміну від

гласності судового процесу, що також є його перевагою.

До переваг арбітражу належить і можливість обирати не

тільки прийнятну арбітражну процедуру, а й прийнятне

право. Рішення комерційного арбітражу, на відміну від

рішень суду, є остаточними, що сприяє завершеності будь

якого арбітражного провадження.

Особливо слід підкреслити існування механізму, що за

безпечує визнання і виконання рішень комерційного арбіт

ражу в межах конвенційного регулювання цього питання.

Міжнародна практика створила різні види комерційно

го арбітражу: випадковий і інституційний. Випадковий ар

бітраж створюється для розгляду конкретного спору (авст

рійський юрист Ламмош назвав його арбітражем ad hoc).

Після вирішення того чи іншого спору арбітраж припиняє

існування. Процедура випадкового арбітражу може визна

чатися сторонами самостійно або шляхом домовленості про

використання модельних правил арбітражу (наприклад,

Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ)

У даний час поширення дістали постійно діючі, або інсти

туційні, арбітражі. Вони створюються при торговельних

ЮНСІТРАЛ — комісія ООН з права міжнародної торгівлі.

Глава 14

350

палатах, біржах, різних асоціаціях, організаціях і т. ін.

Інституційний арбітраж організується як арбітражна уста

нова, що не входить до державного апарату і є недержав

ним утворенням. Склад інституційного арбітражу може

формуватися різними способами. Як правило, він утво

рюється з осіб, що внесені до списку арбітрів, органом тієї

організації, при якій він перебуває. У деяких арбітражних

установах коло осіб, які можуть входити до складу арбітра

жу, визначається не списком арбітрів, а членством у

відповідній організації. Для інституційного арбітражу, на

відміну від арбітражу ad hoc, характерним також є наявність

власних правил процедури, які передбачають порядок ут

ворення складу арбітражу і вирішення комерційних спорів.

Інституційний арбітраж зазнав деякої еволюції у своєму

розвитку. У цьому відношенні слід сказати про спеціаліза

цію постійно діючих арбітражів. Так, поряд з арбітражами,

так би мовити, загальної юрисдикції, які розглядають будь

які спори з договірних або інших цивільноправових відно

син, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних

та інших форм міжнародних економічних зв’язків, створю

ються арбітражі із спеціальною (обмеженою) юрисдикцією

(торговельні, морські і т. ін.). До арбітражів спеціальної

юрисдикції належать, наприклад, Міжнародний третейсь

кий суд по справах морського і річного пароплавства в Гдині,

Арбітражний суд Асоціації з бавовни в Польщі, Морська

арбітражна комісія при Торговельнопромисловій палаті

України, Морська арбітражна комісія при Торговельнопро

мисловій палаті Російської Федерації та ін.

§ 2. Міжнародно(договірна уніфікація

комерційного арбітражу

У міру поширення міжнародного комерційного арбітра

жу зростала необхідність його правової регламентації. На

самперед це знайшло своє відображення в укладенні дво

сторонніх договорів і угод, що містять положення про арбі

траж. Особливо слід відзначити колективні зусилля держав

у плані міжнароднодоговірної уніфікації питань арбітра