Гайворонський В.М., Жушман В.П. Міжнародне приватне право

Подождите немного. Документ загружается.

Правочини з іноземним елементом

181

1) адресована одному або кільком конкретним особам;

2) достатньо визначена, тобто вказано товар і прямо чи

побічно встановлюються кількість і ціна або передбачаєть

ся порядок їхнього визначення;

3) виражає намір оферента бути пов’язаним у разі акцепту.

Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту —

він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік

умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж,

якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг

відповідальності, вирішення спорів.

Договір вважається укладеним з моменту одержання

оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскіль

ки правові системи держав континентального й англоаме

риканського права дотримуються різних позицій у цьому

питанні: перші — «теорії одержання» (вступ акцепту в силу

пов’язується з одержанням його оферентом), другі — «теорії

поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його від

правлення).

Купівляпродаж товарів. У частині третій Конвенції

детально визначаються обов’язки продавця і покупця, а та

кож встановлюються засоби правового захисту у випадку

порушення сторонами договору своїх зобов’язань.

Визначаються також:

1) момент переходу ризиків від продавця до покупця;

2) поняття істотного порушення договору;

3) порядок відшкодування збитків від неналежного ви

конання або невиконання договору;

4) умови звільнення сторін від відповідальності;

5) наслідки розірвання договору.

При вирішенні питання про дію принципу реального

виконання договору застосовують закон країни суду (ст. 28).

Суд може винести рішення про виконання зобов’язання в

натурі тільки за умови, що його національне законодавство

передбачає це.

Стаття 55 містить положення про те, що ціна не є необ8

хідною умовою договору

: якщо ціна не зазначена в дого

На відміну від Господарського кодексу України, який передбачає,

що ціна є обов’язковою умовою будьякого договору.

Глава 7

182

ворі прямо чи непрямо і не встановлений порядок її визна

чення, то вважається, що сторони, у разі відсутності будь

якої вказівки про інше, мали на увазі посилання на ту ціну,

яка на момент укладення договору звичайно стягувалася за

такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у

відповідній галузі торгівлі.

Поняття передбачуваного порушення договору не відо

ме вітчизняному праву — закріплюється у статтях 71, 72

Конвенції. Порушення є передбачуваним, якщо до настан

ня дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін

допустить істотне порушення договору (не виконає своїх

зобов’язань). У такому разі контрагент вправі призупини

ти виконання своїх зобов’язань за договором або заявити про

розірвання договору.

ГЛАВА 8 Спадкування

у міжнародному

приватному праві

§1. Колізії у спадкуванні за МПП

Колізії у міжнародному спадкуванні зумовлені такими

факторами: зв’язком спадкових відносин більш як з однією

правовою системою, плюралізмом правових систем і їхньою

здатністю до взаємодії.

Пов’язаність спадкових відносин з різними правовими си

стемами може виникнути внаслідок руху суб’єктів різних пра

вових систем через державні кордони й поширення майнових

відносин на міждержавному просторі. Територіальні бар’єри

між різними державами почали долатись особливо активно у

другій половині ХХ сторіччя: представники багатьох верств

населення з різних куточків планети активно пересікають

міждержавні кордони, залишаючи при цьому своїх родичів і

своє майно у різних країнах. Мобільність населення дедалі

зростає, що зумовлює збільшення кількості випадків поселен

ня громадян однієї країни на території іншої

. Це приводить

Так, у США, наприклад, іммігрантів із Радянського Союзу (у т. ч.

з дореволюційної Росії) 2,8 млн, з Італії — 10 млн, з Польщі — 8 млн, з

Голландії 8 млн. Одних тільки робітниківмігрантів за останню чверть

ХХ сторіччя у Німеччині було 5—7 млн, а в Італії — 1 млн. Усього в

Західній Європі кількість трудящихмігрантів сягала в 1990 р. 12 млн.

Велика кількість турків (понад 1,5 млн у Німеччині, майже 125 тис. у

Франції, понад 150 тис. в Нідерландах) і югославів переселились у За

хідну Європу; багато тисяч мексиканців переїхали до США; з колишніх

бельгійських, французьких, англійських колоній в Африці величезна

кількість людей повернулися у свої рідні країни (понад 1млн 150 тис. у

Францію, 90 тис. в Об’єднане Королівство); більше того, робітники з

країн Магриб, особливо з Марокко, оселились у Франції, Бельгії (115

тис.), Нідерландах (113 тис.), у США і Німеччині близько 80 тис. і по

над 70 тис. в Об’єднаному Королівстві. Hague Conference on Private

International Law. — Proceedings of the Sixteenth Session 3 to 20 October

1988. Tome 2/ Succession to estates — Applicable Law., 1990. — P. 151.

Глава 8

184

до того, що спадкодавці можуть мати спадкоємців у різних

країнах, вони також можуть залишати своє спадкове майно у

кількох країнах. До збільшення проблем міжнародного спад

кування призводить тенденція до придбання іноземцями не

рухомого майна в інших країнах (особливо у країнах зі спри

ятливим кліматом, таких як, наприклад, Франція, Португа

лія, Італія, Іспанія)

На збільшення кількості майна померлих осіб, щодо яко

го повинні бути застосовані норми МПП, впливають також:

шлюби з іноземцями, придбання подвійного громадянства,

міжнародні інвестиційні процеси, економічна і лінгвістич

на пов’язаність регіонів (Україна — Росія, Німеччина —

Франція, Бельгія — Нідерланди, Латвія — Литва — Есто

нія і т. ін.).

Плюралізм правових систем як передумова виникнення

колізій означає, що спадкове право різних країн має значні

розбіжності в регулюванні процесу спадкування. Вони зу

мовлені значною мірою історичними, економічними, релі

гійними, моральними, культурними, соціальними й інши

ми чинниками. Спадкове право найбільш консервативне,

воно по суті є продовженням і доповненням права власності,

містить чимало положень, що випливають з права власності,

яке діє на певній території у певний період.

Норми спадкового права загалом відзначаються єдністю

соціальноекономічних функцій, проте мають значні

відмінності й характерні особливості у різних системах пра

ва. Розбіжності між внутрішніми законами спадкування

частково мають технічну природу, як, наприклад, ситуація

з процедурою переходу майна при спадкуванні: у країнах

континентальної Європи спадкування є універсальним пра

вонаступництвом, що означає безпосередній перехід прав і

обов’язків спадкодавця до спадкоємців, а у країнах загаль

ного права спадкове майно спершу потрапляє до особистого

Так, 75 відсотків квартир на Канарських островах належить іно

земцям, в основному німцям і скандинавам; на Коста Дель Соль є бага

то англійських і арабських власників, на Болеарських островах —

англійців і німців // Hague Conference on Private International Law. —

Proceedings of the Sixteenth Session 3 to 20 October 1988. Tome 2/

Succession to estates — Applicable Law., 1990.— P. 159.

Спадкування у міжнародному приватному праві

185

представника померлого, який передає його спадкоємцям

тільки після процедури очищення від боргів, тобто після

розрахунків з кредиторами. Частково такі розбіжності

відображають різні погляди на інтереси, що підлягають за

хисту: наскільки вони беруться до уваги тим чи іншим за

конодавством, настільки підлягають захисту права одного

з пережившого подружжя, зрівняння в правах законних і

незаконних дітей, надання певним категоріям спадкоємців

за законом обов’язкових часток і т. ін.

Зокрема, неоднаковими є правила, що стосуються запо

віту. Наприклад, законодавство Німеччини дозволяє спільні

заповіти між подружжям; взаємні заповіти відомі в праві

Англії, США. Для права Італії і Польщі заповіт — односто

ронній акт, тому двоє чи більше осіб не можуть викласти

свою волю в одному документі незалежно від того, на чию

користь заповіт складався. Цивільний кодекс Франції пря

мо забороняє спільні та взаємні заповіти. У Німеччині,

Швейцарії, Франції існує інститут договорів про спадкуван

ня, що діють з моменту їх укладення і не можуть бути розі

рвані в односторонньому порядку.

Різний підхід спостерігається і щодо змісту законодав

чих приписів. Законодавство деяких країн дозволяє у за

повіті робити визначення виключно щодо розпорядження

майном і призначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина).

Інші крім розпоряджень майнового характеру і визначен

ня кола спадкоємців допускають у заповіті також положен

ня щодо визнання позашлюбної дитини, призначення непов

нолітньому опікуна, призначення виконавця заповіту і т. ін.

У французькому праві є три види заповідальних розпоря

джень (легатів): універсальні, часткові, сингулярні. Уні

версальні легати являють собою такі заповідальні розпоря

дження, з допомогою яких вся сукупність прав і обов’язків

спадкодавця переходить до одного чи кількох осіб; за лега

том по частковому титулу здійснюється перехід лише пев

ної частини спадкового майна; сингулярні легати мають

своїм предметом лише окремі майнові права.

Досить часто принцип свободи заповіту обмежується на

користь сім’ї спадкодавця, що неоднаково виражається у

праві різних країн. Так, право Угорщини надає обов’язко

Глава 8

186

ву частку дітям, онукам, правнукам спадкодавця і його дру

жині (чоловіку), а також (у другу чергу) — батькам. Розмір

обов’язкової частки складає половину майна, яке ці особи

отримали б у разі спадкування при відсутності заповіту. За

правом Іспанії право на обов’язкову частку мають діти і їх

нащадки. Розмір обов’язкової частки дітей складає 2/3 ча

стки, яку вони б отримали у разі спадкування за законом.

Обов’язкова частка батьків і їх висхідних становить по

ловину частки, яку б вони отримали при спадкуванні без

заповіту. Ця частка буде зменшена до 1/3, якщо ця катего

рія спадкоємців конкуруватиме з пережившим чоловіком

чи дружиною. Згідно із законами Сербії, Чорногорії, Хор

ватії, Словенії, незалежно від змісту заповіту діти померло

го отримають половину, а батьки й один з подружжя 1/3

тієї частки, яку б вони отримали у разі спадкування за за

коном.

Зазвичай до числа спадкоємців за законом законодавець

прираховує найближчих родичів померлого та його чолові

ка (дружину). Проте коло таких спадкоємців неоднакове в

різних законодавствах. Для Болгарії — це діти, брати, сест

ри, один із подружжя. Для Угорщини — це діти, онуки,

правнуки, переживший чоловік (дружина), батьки помер

лого. У законодавстві Німеччини встановлені парантели

(групи кровних родичів, що походять від загального пред

ка і його низхідних). Спершу спадкують низхідні спадко

давця, а потім: батьки, їх низхідні, дід і бабка, їх низхідні,

прадід, прабабка, їх низхідні. Поряд із родичами по паран

телах спадкує чоловік (дружина) спадкодавця. Для права

Італії характерно те, що до кола спадкоємців входять

низхідні спадкодавця, його батьки, брати, сестри, висхідні

родичі — дід, бабка, прадід, прабабка, і т.д.; родичі за боко

вими лініями. За законодавством Румунії, спадкують діти,

їх низхідні. Якщо вони відсутні — спадкують батьки, бра

ти, сестри померлого. Якщо їх не залишилося — спадкують

родичі (дід, бабка і т.д.). Переживший чоловік (дружина)

спадкує самостійно й одноособово тільки в тому разі, якщо

не залишилося родичів ближче четвертого ступеня. В інших

випадках він (вона) спадкує разом з батьками, братами чи

сестрами спадкодавця. У Франції є чотири категорії спад

Спадкування у міжнародному приватному праві

187

коємців за законом: діти, інші низхідні та висхідні родичі

спадкодавця, а також родичі спадкодавця за боковою

лінією, переживший чоловік (дружина). У Чехії є чотири

черги спадкоємців, у Швейцарії — три парантели і т. ін.

Окрему групу країн у плані спадкового права становлять

країни мусульманського права. Мусульманське право знач

но обмежує свободу заповіту; основним тут є спадкування

за законом: спадкодавець не вправі змінити встановлений

правом порядок спадкування і в змозі розпорядитися у за

повіті лише 1/3 частиною спадкового майна на користь осіб,

які не входять до кола спадкоємців за законом. Відсутня

рівність чоловіка й жінки: жінка може отримати лише по

ловину частки чоловіка; спадкоємцем не можуть бути осо

би, які належать до інших релігій чи віросповідань.

У спадковому праві країн тропічної Африки найчастіше

визначено, що спадок ділиться між найближчими родича

ми померлого. Традиційно спадкує старший син або сини

спадкодавця. Якщо їх немає – старша дочка. Лише в дея

ких країнах пережившому чоловіку (дружині) надається

право отримати половину майна померлого. У полігамних

сім’ях жінки отримують частки, які залежать від кількості

дітей кожної з них. За окремим порядком спадкуються

сільськогосподарські землі, врожай і домашня худоба: на

їх спадкування впливають право чи звичай громади, пле

мені, релігії, секти померлого

Спадкове право України визнає спадкування за законом

і за заповітом, Цивільний кодекс запроваджує такі інсти

тути спадкового права, як заповіт подружжя, шість черг

спадкоємців, спадковий договір, секретний заповіт тощо.

Передумовою виникнення колізій спадкового права

вважається і взаємодія національних правових систем у

цій галузі. Така взаємодія виражається у застосуванні в

одній країні норм спадкового права, які існують в іншій

країні щодо іноземного спадкування, і у позитивному

Основные институты гражданского права зарубежных стран.: Срав

нительноправовое исследование / Рук. В. В. Залесский. — М.: Норма,

2000. — C. 489—570.

Гражданское и семейное право развивающихся стран: Учеб. пособие /

Под ред. В. К. Пушинского и В. В. Безбаха. — М., 1989. — C. 152—164.

Глава 8

188

ставленні до набутих в іншій країні суб’єктивних спад

кових прав.

Установлюючи колізійні норми внутрішнього спадково

го права, кожна держава самостійно визначає межі дії влас

них законів і законів інших країн до спадкових відносин,

виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином

гарантувати перехід прав і обов’язків померлого до його

нащадків чи держави. Тому будьяку колізійну норму, що

стосується міжнародного спадкування, можна визнати та

кою, яка певним чином забезпечує взаємодію різних систем

права щодо спадкових відносин, допускаючи чи ні дію іно

земного спадкового права на своїй території. Як видається,

такий допуск іноземного права може мати місце лише тоді,

коли іноземні норми відповідатимуть цілям і характеру

норм власної правової системи для забезпечення відповід

ного переходу прав і обов’язків у процесі міжнародного спад

кування і для забезпечення недоторканності належним чи

ном придбаних спадкових прав.

Взаємодія різних систем права в регулюванні спадкових

відносин здійснюється визнанням прав, що виникли при

спадкуванні за кордоном, і встановленням й застосуванням

правових норм, що стосуються спадкування своїм громадя

нином за кордоном, коли спадкоємцю надаються суб’єк

тивні права й накладаються обов’язки. За концепцією ви

знання набутих прав, законодавство національної системи

права щодо правосуб’єктності не впливає на визнання «іно

земних» прав, що виникли при спадкуванні. Це зумовлюєть

ся тим, зокрема, що визнанню іноземного права не пере

шкоджає той факт, що здатність до володіння таким же пра

вом не входить до змісту правосуб’єктності громадянина за

законом даної країни тому, наприклад, що її правова систе

ма взагалі не знає подібного права.

Так само не мають значення умови спадкування, що не

відомі національній системі права, але встановлені за іно

земним законом — останній визнаватиметься. Тому грома

дянин вважатиметься спадкоємцем, якщо він може спадку

вати за іноземним законом, і навпаки, якщо громадянин

згідно з іноземним законом не визнається спадкоємцем —

він не буде суб’єктом спадкування за національним зако

Спадкування у міжнародному приватному праві

189

ном. Аналогічно з цим, майно, яке не може спадкуватися

за іноземним законом, не може бути успадковане за націо

нальною системою права. Якщо іноземний закон визнає

певні суб’єктивні права при спадкуванні — національний

закон також повинен визнати правомірність таких прав, а

також дії і їх наслідки, що випливають з указаних прав

Описаний допуск дії іноземного права може бути лише в

тому разі, коли іноземні норми відповідатимуть нормам влас

ної правової системи щодо забезпечення недоторканності

суб’єктивних спадкових прав. Ось чому виключенням із кон

цепції визнання суб’єктивних прав може бути їх протиріччя

важливим основам національного законодавства країни.

Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що ко

лізія у міжнародному спадкуванні виникає у вигляді про

тиріччя між системами права в цілому і нормами права, зок

рема, що стосуються міжнародного спадкування в різних

країнах через їхню здатність до взаємодії. Тому колізію в

міжнародному спадкуванні слід визначити як таку право8

ву ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з

двома чи більше національними системами права, що шля8

хом взаємодії здатні їх регулювати.

§ 2. Колізійні норми спадкового права

В українському Проекті закону про міжнародне приват

не право окреслено три види правових колізій застосування

права, що регулює спадкування в МПП:

1) колізії щодо об’єкта спадкових відносин;

2) колізії відносно здатності до складання заповіту;

3) колізії відносно форми заповіту.

Перша група колізій визначається існуванням розподі

лу майна на рухоме й нерухоме, що зумовлює різні колізійні

прив’язки для його спадкування.

Вітчизняна доктрина МПП пояснює пріоритет прив’яз

ки для спадкування рухомого майна до закону постійного

Рубанов А. А. Заграничные наследства (отношения между социали

стическими и капиталистическими странами). — М.: Наука, 1975. —

С. 88—116.

Глава 8

190

місця проживання тим, що вказані відносини є різновидом

прояву відносин власності, де постійне місце проживання

спадкодавця за кордоном є тим чинником, який визначає

зіткнення відносин спадкування з системою власності іно

земної держави. Якщо спадкодавець проживає за кордоном,

він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які,

зазвичай, включаються в систему власності певної країни,

тому природно, що після смерті спадкодавця відносини сто

совно переходу майна до спадкоємців є майновими відноси

нами, які входять в систему власності певної держави.

Щодо громадянства як колізійного критерію, то воно

само по собі не спричинює зв’язку спадкодавця із системою

власності певної держави, не є тим чинником, який веде до

взаємодії правових систем, тому правило постійного місця

проживання спадкодавця є більш обґрунтованим

І хоча з часом прив’язка до місця постійного проживан

ня втрачає своє вирішальне значення, все ж таки необхідно

нагадати, що більше половини з відомих законодавств у

сфері МПП містять прив’язку до місця проживання спад

кодавця на момент смерті для визначення спадкового пра

ва. Крім України, яка послідовно дотримується вказаного

колізійного правила, такі країни, як Росія, Вірменія, Біло

русь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуе

ла, Китай, Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі,

Швейцарія закріплюють у своєму законодавстві прив’язку

до місця проживання спадкодавця як основну щодо спад

кування майна. У свою чергу, критерій громадянства вста

новлений у Грузії, БуркінаФасо, Німеччині, Греції, Єгипті,

Кубі, Литві, Тунісі, Туреччині, Чехії, Південній Кореї,

Японії. Принципу доміциля традиційно дотримуються Ав

стралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі

країни встановлюють більш широку прив’язку до особисто

го закону спадкодавця, яка, очевидно, надає більш гнучкі

можливості для визначення необхідного права. Це законо

давства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об’єдна

них Арабських Еміратів, Португалії, Румунії, а також Ко

Рубанов А. А. Наследование в международном частном праве (отно

шения СССР с капиталистическими странам). — М.: Наука, 1966. —

С. 160—161.