Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

411

Розділ 24. Застосування норм права

жавними акціонерними компаніями). Зокрема, прикладами може бути

встановлена Законом України «Про державний бюджет на 2007 рік»

вимога, що зобов’язує усіх суб’єктів підприємницької діяльності

переглянути у бік збільшення орендної плати раніше укладені до-

говори оренди державного майна; обов’язок здійснювати медичне

страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії

тощо.

Якщо

держава нав’язує громадянському суспільству опікунські

функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших

сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового ре-

гулювання можна не дочекатися. Роль державно-владного втручання

полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів,

форми правозастосування при звуженні кола суб’єктів цієї діяльності

і розширенні

їх відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відноси-

нах для держав, які є демократичними, соціальними, правовими, по-

винні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на

оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів

правових норм з метою позитивного результативного впливу на сус-

пільні відносини (наприклад

, реєстрація шлюбу і народження, видан-

ня наказу про зарахування на навчання, видання свідоцтва про право

власності на приватизований об’єкт та ін.). Її не слід плутати

з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної

діяльності і спрямована на виявлення, попередження, припинення,

розкриття злочинів і осіб, що їх вчинили.

Правоохоронна діяльність

є формою діяльності державних органів

та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законнос-

ті і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинніс-

тю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх

справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розсліду-

вання діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів,

контрольна закупівля товарів

з метою виявлення фактів протиправної

діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в роз-

гляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних,

кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальними

і спеціалізованими судами.

412

Частина п’ята. Реалізація права

§ 3. Стадії застосування нормативних

приписів

Застосування права являє собою єдиний процес, що складається

з виокремлених і взаємопов’язаних дій — стадій.

Перша (фактична) стадія — це встановлення фактичних обставин

справи. В перебігу цієї стадії компетентні органи виявляють і встанов-

люють тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення

і пов’язані з вирішенням юридичної справи по суті

. Враховуючи, що

такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозастосувач

не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридично значущі фак-

ти встановлюються за допомогою доказів, одержаних у передбачених

законом формах і порядку: показань свідків, протоколів огляду місця

події, висновків експертів, документів тощо. При встановленні фак-

тичних обставин справи слід керуватися

вимогами належності,

об’єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування

є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що

має вирішальне значення для правильного застосування права. Напри-

клад, для призначення пенсії громадянину необхідно подати до органу

соціального забезпечення документи (докази), що підтверджують йо-

го право на пенсію (дані про вік, стаж роботи

, заробітну плату тощо).

Другою (юридичною) стадією є вибір і аналіз правової норми.

Вона включає в себе дії з відшукання юридичної норми, що відповідає

обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню.

Проводяться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точ-

ки зору її дії в часі, просторі, відносно кола осіб,

а також виявлення

змісту норми. При цьому слід ураховувати загальне правило: закон та

інші нормативно-правові акти не мають, як правило, зворотної дії

в часі. Обравши норму, правозастосувач переконується в справжності

її тексту за офіційним виданням (наприклад, «Відомості Верховної

Ради України», «Офіційний вісник України» та ін.), перевіряє, чи не

змінена вона

і чи діяла на період виникнення правовідносин.

Обов’язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюєтся її правозас-

тосовче тлумачення (з’ясування).

На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфі-

кація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи

шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридич-

них норм.

413

Розділ 24. Застосування норм права

На завершальній стадії правозастосування приймається рішення

у справі.

У рішенні втілюються воєдино дві попередні стадії, відбувається

поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини.

Прийняття рішення дає можливість досягнути мети правового регу-

лювання, гарантувати здійснення суб’єктивних прав, а також виконан-

ня юридичних обов’язків.

Результат рішення юридичної справи висловлюється в

індивіду-

альному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій

формі). Цей припис у свою чергу виконує функцію юридичного факту,

з яким пов’язані юридичні наслідки рішення, застосування права в ці-

лому.

Таким чином, через винесення акта застосування права на підста-

ві і в межах правових норм державний орган здійснює

індивідуальне

регулювання суспільних відносин.

Слід констатувати певну умовність розмежування цих стадій —

вони переплітаються, зумовлюються, а також взаємно доповнюють

одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення

від фактів до юридичних норм і навпаки.

§ 4. Основні вимоги до правильного

застосування нормативних приписів

Основними вимогами правильного застосування норм права є їх

обґрунтованість, законність, доцільність.

Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозастосовно-

го рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні

всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його

зміст, тобто мають юридичне значення. Усі недоведені і сумнівні фак-

ти не повинні братися

до уваги. Виконання вимоги обґрунтованості

дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони ство-

рені, виявляти таким чином об’єктивну істину у справі, уникати неви-

правданого затягування правозастосовного процесу.

Вимога законності належить до юридичного боку розглядуваної

справи і означає, що:

правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом

або посадовою особою

в межах їх компетенції;

414

Частина п’ята. Реалізація права

правозастосовна діяльність має здійснюватися в порядку і формах,

передбачених процесуальним законодавством;

правозастосовні органи зобов’язані правильно обирати правові

норми, належним чином їх тлумачити, суворо додержуватися їх змісту,

не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи

і приймати рішення відповідно до приписів цих норм.

Якщо державний орган або посадова особа не

застосували норму,

що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не під-

лягає застосуванню, це є підставою до скасування прийнятого в юри-

дичній справі рішення.

Вимога доцільності полягає в тому, аби правозастосувач, володію-

чи певною свободою в обранні рішення в рамках закону, прагнув до

досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого,

ефективного, оптимального, економічного рішення, тобто найбільш

доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним

законодавцем. Водночас норма права не містить усіх особливостей

кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних від-

носин повинна відповідати конкретним умовам місця і часу вирішен-

ня такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається

можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питан-

ня. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя до-

цільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського

стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в су-

дових органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим.

Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні суперечити

вимозі законності правозастосовних актів.

Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не од-

накові в різних державах. Їх межі значною мірою залежать від політико-

державного режиму, особливостей національної правової системи,

специфіки правової думки та багатьох інших чинників.

§ 5. Акти правозастосування, їх види

Акт застосування права — це такий правовий акт індивідуально-

го характеру, в якому формально закріплюється рішення державного

органу по конкретній юридичній справі. Він являє собою різновид юри-

дичних актів і на відміну від правових приписів має такі ознаки:

видається компетентними державними органами чи посадовими –

особами в процесі правозастосовної діяльності, має державно

-владний

415

Розділ 24. Застосування норм права

характер. Відмова від його виконання або неналежне виконання може

тягнути за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміні-

стративну, майнову, кримінальну;

спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки кон- –

кретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій;

адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їх –

суб’єктивні права, обов’язки і міру юридичної

відповідальності, спря-

мований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (конкрет-

ної життєвої ситуації);

акти застосування норм права вичерпуються їх виконанням, –

хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий

характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);

правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових не –

можуть мати зворотної сили в часі.

Офіційний характер правозастосовного акта потребує його вико-

нання за відповідною формою. Обов’язковими елементами правозас-

тосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий,

назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповнова-

жених осіб. Структура акта застосування норм права містить описову,

мотивовану і резолютивну частини. Він

повинен викладатися ясною,

чіткою, дохідливою мовою, що не допускає подвійного тлумачення,

містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не

бажано застосовувати іноземну, архаїчну та вузькоспеціальну термі-

нологію, неблагозвучні або непоєднувані словосполучення (наприклад,

«живий громадянин», «тваринний організм»).

Класифікація правозастосовних актів здійснюється з таких під-

став:

1) за суб’єктом прийняття: акти

представницьких органів держав-

ної влади, глави держави, органів виконавчої влади, суду, контрольно-

наглядових органів, органів місцевого самоврядування;

2) за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти засто-

сування конституційно-правових, цивільно-правових, адміністративно-

правових, кримінально-правових норм та ін.;

3) за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, на-

кази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів

, вироки, рішен-

ня та ін.;

4) за характером правового впливу: регулятивні, охоронні;

5) за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточне

рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про нагоро-

416

Частина п’ята. Реалізація права

дження), допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття основних

актів (постанова про порушення кримінальної справи, ухвала суду);

6) за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочують, ті, що

зобов’язують або забороняють (наприклад, заборона обіймати відповідні

посади або виконувати відповідні функції, зафіксовані вироком суду);

7) за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, право-

відновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі

;

8) за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі документи,

резолюції на матеріалах справи, що виконані посадовами особами, напри-

клад, «до виконання», «сплатити», «до наказу»), акти-дії (словесні, кон-

клюдентні — виконуються у вигляді жестів, рухів і свідчать про вимогу

до конкретних осіб здійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом

працівника державтоінспекції до учасників

дорожнього руху).

§ 6. Прогалини в законодавстві і засоби

їх заповнення та усунення

Прогалина в законодавстві — це відсутність регулювання певних

суспільних відносин за умови, коли ці відносини мають бути врегульо-

ваними з позицій принципів права.

Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій у суспільних

відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають

у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неврегульова-

ними ті

відносини, які повинні бути врегульовані правом.

Причини прогалин різні. Це стосується первісних і наступних про-

галин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував

у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих

ситуацій, які вимагають правового регулювання. Це може трапитися

також через прорахунки, допущені при розробленні закону, у викорис-

танні прийомів юридичної

техніки. Наступні прогалини з’являються

об’єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, ви-

никнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь пе-

редбачені законодавцем.

Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини

є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного

заповнення (усунення чи подолання).

Єдиним засобом заповнення

прогалин є правотворча діяльність

державних органів. Однак якщо прогалину виявлено в процесі право-

застосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не за-

417

Розділ 24. Застосування норм права

вжди можливе, тому правозастосовні органи використовують опера-

тивні засоби заповнення прогалин з метою вирішення конкретної

юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, анало-

гія права, субсидіарне застосування правових норм.

Аналогія закону — це поширення в процесі правозастосування на

конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм,

які регулюють відносини, подібні тим, що

потребують урегулювання

в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність»

відносин означає однотипність правового режиму їх регулювання.

Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішен-

ні справи, правозастосовувач знаходить норму, що регулює такі «подібні»,

аналогічні відносини і застосовує її до конкретної ситуації. Так, цивільне

законодавство, що діяло

раніше, містить норми, які регулювали порядок

відшкодування збитків, заподіяних особі тільки при рятуванні майна.

Водночас у ньому була відсутня норма, яка б визначала порядок відшко-

дування шкоди, що виникла внаслідок рятування людського життя. З огля-

ду на істотну подібність між означеними відносинами правила про від-

шкодування збитків про рятування майна використовувалися

судовою

практикою як правова підстава при прийнятті судового рішення щодо

відшкодування майнової шкоди, яка виникла при рятуванні людського

життя. На необхідність застосування аналогії закону подекуди прямо

вказується в нормі: ст. 716 ЦК України передбачає, що до договору міни

застосовуються положення про купівлю-продаж, договір поставки, до-

говір контрактації або інші договори,

елементи яких містяться в договорі

міни, якщо це не суперечить сутності зобов’язання.

На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регу-

люючого впливу норми. Внаслідок цього норма стає такою, що має два

предмети регулювання: визначений законодавцем, а також юридичною

практикою застосування норми за аналогією і в субсидіарному порядку.

Аналогія права — це

застосування до конкретних відносин загаль-

них засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють

подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юри-

дична справа вирішується на основі принципів права, таких як спра-

ведливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність за вину та

ін., що переважно закріплені у відповідних статтях

Конституції або

загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії пра-

ва до конкретної справи не має у майбутньому обов’язкової сили при

вирішенні інших, подібних справ.

Субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) є застосуванням

до конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні

418

Частина п’ята. Реалізація права

за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях.

При цьому запозичення можливе тільки з галузей, що мають подібність

у засобі правового регулювання, наприклад, застосування приписів

про строки в цивільному праві до регулювання трудових правовідно-

син. У субсидіарному застосуванні закладено важливий момент —

економність нормативного матеріалу: коли є можливість застосувати

відпрацьоване в інших

галузях, то немає сенсу приймати нові норми.

Можливість застосування норм за аналогією закону та аналогією

права прямо передбачена в окремих законодавчих актах (наприклад,

ст. 8 ЦК України встановлює: якщо цивільні відносини не врегульовані

цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором,

вони регулюються тими правовими нормами Кодексу, інших актів ци-

вільного

законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні від-

носини, тобто за аналогією закону, а у разі неможливості використання

аналогії закону цивільні відносини регулюються відповідно до загальних

засад цивільного законодавства, тобто за аналогією права). Це свідчить

про те, що аналогія цілком виправдана в конституційному, цивільному,

трудовому, земельному, процесуальному та інших галузях права

Інститут аналогії не може бути використаний для заповнення про-

галин в Особливій частині кримінального права (в Загальній — це

трапляється). У цьому разі слід пам’ятати про сформульований ще

в Стародавньому Римі принцип: «Немає злочину без вказівки на те

в законі». Неможливе застосування аналогії закону і аналогії права

у разі притягнення

осіб до адміністративної і дисциплінарної відпо-

відальності, оскільки перелік заборонених державою діянь має бути

повно і недвозначно сформульований у законодавстві.

Прогалини в праві слід відрізняти від поняття юридичних колізій.

На відміну від прогалин юридичні колізії — це «надлишок» нормативно-

правових актів, які суперечать один одному.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте форми та способи реалізації правових

норм.

2. Назвіть випадки, коли виникає необхідність у застосуванні

норм права з боку державних органів або посадових осіб.

3. Що таке юридична кваліфікація?

4. Чим відрізняється вимога доцільності правозастосування від

вимоги законності?

5. Яка існує класифікація актів правозастосування?

419

Розділ 25

Тлумачення норм права

§ 1. Поняття тлумачення норм права

Самостійне місце в механізмі правового регулювання суспільних

відносин посідає діяльність, спрямована на осмислення норм права,

урозуміння їх справжнього змісту. Така діяльність становить тлума-

чення норм права, їх інтерпретацію. Особливості правотлумачної ді-

яльності зумовили виокремлення окремої галузі знань у курсі філосо-

фії права — юридичної герменевтики, тобто вчення про принципи

інтерпретації юридичних текстів

Термін «тлумачення» (інтерпретація) означає уяснення, роз’яснення,

розкриття сутності певного явища. Цей термін не є суто правовим, він

використовується також й іншими гуманітарними науками, досягнен-

ня яких враховуються при розробленні теорії тлумачення права.

В юридичній науці поняття «тлумачення права» розуміється в двох

значеннях:

1) як певний розумовий процес, інтелектуальна діяльність,

спря-

мована на встановлення змісту норм права. В такому розумінні тлума-

чення права виражається в сукупності способів його інтерпретації;

2) як результат зазначеної діяльності, що виражається у тексті,

в якому розкривається, відтворюється дійсний зміст відповідних норм

права.

Таким чином, тлумачення норм права можна визначити як ді-

яльність, спрямовану на з’ясування

, осмислення дійсного змісту норм

права з метою сприяння їх практичній реалізації, а також результат

420

Частина п’ята. Реалізація права

такої діяльності, що переважно виражається в інтерпретаційно-

правовому акті.

Необхідність тлумачення права зумовлена особливостями його

предмета, а саме:

1) нормативністю права, загальним, абстрактним характером

правових норм. Реалізація абстрактної норми права в конкретній жит-

тєвій ситуації без з’ясування її змісту виявляється неможливою;

2) формальною визначеністю правил поведінки в юридичному тек-

сті, що

зумовлює такі обставин, що викликають необхідність тлума-

чення:

вживання термінів, які є більш вузькими чи більш широкими, –

ніж пра вове поняття, що вони виражають, або вживання слів-синонімів

на позначення одного поняття (наприклад, одночасне використання

у тексті слів «повинен», «зобов’язаний», «слід», «належить» тощо);

наявність в юридичних текстах спеціальних юридичних

термінів –

(іпотека, юридична особа, злочин та ін.) та оціночних категорій («тяж-

кі наслідки», «моральна шкода» тощо);

вживання висловів, які вимагають з’ясування можливих варіан- –

тів поведінки, що ними передбачаються (наприклад, «і так далі», «то-

що», «та інше», «інші»);

недосконалість юридичної техніки, відсутність ясної, точної, –

зрозумілої мови юридичного

акта, двозначність, розпливчатість фор-

мулювань;

3) системністю норм права, що зобов’язує суб’єкта тлумачення

враховувати взаємозв’язок і взаємозумовленість норм права (напри-

клад, зв’язок між загальними та спеціальними, конкретизуючими,

спеціалізованими правовими нормами);

4) необхідністю забезпечення органічної єдності «духу» і «букви»

закону.

Тлумачення норм права як діяльність складається з двох

основних

елементів: уяснення змісту норм права та його роз’яснення. Уяснення —

це перший та обов’язковий елемент тлумачення права, який полягає

у з’ясуванні суб’єктом тлумачення змісту правових норм «для себе».

Це внутрішній творчий процес, який відбувається у свідомості суб’єкта

тлумачення та не містить зовнішніх форм виразу. Уяснення правових

норм є необхідною умовою належної реалізації права в усіх його фор-

мах (додержання, виконання, використання, а також правозастосуван-

ня), що вимагає від нього максимальної адекватності, повноти та

юридичної точності. Тлумачення права може включати тільки стадію