Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

441

Розділ 25. Тлумачення норм права

таються особи за роз’ясненням тих чи інших положень законодавства,

що підлягають застосуванню у конкретному випадку (наприклад, будь-

які відповіді контролюючого органу на запити зацікавлених осіб з пи-

тань оподаткування, тобто податкові роз’яснення).

Слід зазначити, що акти казуального тлумачення мають певний вплив

на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень

у всіх анало-

гічних юридичних справах. Можливість надання тлумачення правової

норми, яке відповідає тільки одному випадку, взагалі вбачається досить

проблематичною, оскільки норма завжди розрахована на низку однорідних

випадків. Як підтвердження цього, Законом України від 21 грудня 2000 р.

«Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджета-

ми та державними цільовими фондами

» передбачено, що платник подат-

ків має право безоплатно одержати будь-яке податкове роз’яснення, у то-

му числі надане іншому платнику податків з питання, що розглядається.

Отже, податкові роз’яснення, надані з конкретних питань тим чи іншим

особам, можуть використовуватися іншими платниками податків для

розв’язання аналогічних ситуацій. Як підтвердження

цього названим За-

коном також передбачається, що визнання судом податкового роз’яснення

податкового органу недійсними є підставою для використання зазначено-

го рішення всіма платниками податків з моменту його прийняття.

Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою

вираження (усні та письмові); за суб’єктами тлумачення (акти різних

державних

органів та посадових осіб — акти законодавчих, виконавчих

чи судових органів, акти органів прокуратури, а також акти міжнародних

установ, юрисдикція яких визнана Україною); за назвою та внутрішньою

побудовою (структурою) документа (постанови, рішення, ухвали,

роз’яснення, висновки тощо); за галузями права (конституційно-правові,

кримінально-правові, цивільно-правові та ін.).

Тлумачення потребують не

тільки нормативні, а й індивідуальні

юридичні акти, особливо ті, які розраховані на тривалу дію, мають юри-

дично складний характер, спрямовані на індивідуальну регламентацію

суспільних відносин, примусове здійснення прав і обов’язків (індивіду-

альні адміністративні акти, рішення юрисдикційних органів, правочини

та ін.). ЦК України, який набув чинності з 1 січня 2004 р., містить

окрему

ст. 213, присвячену тлумаченню змісту правочину. В цій статті вказується

на особливості способів тлумачення, що застосовуються при з’ясуванні

змісту правочину його сторонами чи судом, а також обставини, з яких

необхідно при цьому виходити (зокрема, мета правочину, зміст попередніх

переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового

442

Частина п’ята. Реалізація права

обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору тощо). Таке

рішення є індивідуальним інтерпретаційним актом, який має казуальний

характер та обов’язкове значення для сторін договору.

§ 5. Тлумачення норм права за обсягом

їх правового змісту

Тлумачення норм права за обсягом — це логічне продовження

і завершення процесу з’ясування значення і змісту норм права. Разом

з тим воно виступає і як закономірний результат застосування всіх

знайомих способів тлумачення (граматичного, логічного та ін.). Тільки

дякуючи їх застосуванню, можна відповісти на запитання, чи повністю

збігається в даній нормі буква

закону з його духом, чи потрібно розу-

міти словесний вираз норми, або нормативно-правового акта в цілому

в буквальному розумінні, або ж необхідно звузити чи розширити їх

зміст. Остаточно відповісти на це питання можна, лише використову-

ючи інші методи тлумачення норм права — за обсягом їх правового

змісту. Сутність їх полягає

у визначенні ступеня відповідності змісту

норми права її текстовому оформленню і виразу.

За названим критерієм сформувалися відомі три види тлумачення:

адекватне (бук вальне), поширювальне (розповсюджувальне) та об-

межувальне.

Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли дійсний

зміст правової норми повністю збігається з її буквальним офіційним

зовнішнім виразом, тобто норму розуміють як

таку, що повністю збі-

гається із відповідним нормативно-правовим приписом (текстовою

формою правової норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим

у статті нормативно-правового акта і не має яки хось труднощів у ро-

зумінні змісту норми: він залишається не змінюваним, незважаючи на

застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний, логіч-

ний та ін

.). Буквальне тлумачення свідчить про те, що використані

в тексті припису терміни тлумачаться однозначно, тобто дійсний зміст

норми права і його текстуальний вираз повністю збігаються.

Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України Конституційний

Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду

України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів

України

призна чають по шість суддів Конституційного Суду України.

Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному

443

Розділ 25. Тлумачення норм права

тексто вому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни,

відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину

в ст. 11 КК України, поняття підприємництва в За коні України «Про

підприємництво» та ін. Неприпустимо поши рювально чи обмежуваль-

но тлумачити наведені у відповідних за конах терміни, бо таке тлума-

чення виходить за межі змісту та обсягу

самої легальної дефініції.

Поширювальне (розповсюджувальне, розширювальне) тлумачення —

це такий вид тлумачення, від повідно до якого дійсний зміст певної

норми права після застосу вання різних способів тлумачення виявився

ширшим, ніж її буквальний текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад,

згідно з п. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе

відповідальність за наявності

її вини (наміру або необережності), якщо

інше не встановлене договором або законом. Тлумачення змісту норми

є можливим завдяки поширювальному розумінню терміна «особа, яка

порушила зобов’язання». Це будь-яка особа — фізична або юридична;

громадянин чи людина без громадянства. Не має значення, яке саме

зобов’язання порушила особа. Таким чином, тут ураховані

усі інші

норми ЦК України про учасників цивільних правовідносин, тобто пра-

вило, викладене в статті, слід тлумачити поширювально стосовно кола

суб’єктів і видів зобов’язань, що порушуються.

Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) най-

модавець передає або зобов’язується передати наймачу майно в користу-

вання за

платню на певний термін. У даному разі також не має значення,

хто саме є наймодавцем (фізична чи юридична особа; власник чи корис-

тувач майна; яке саме майно передано в користування) або наймачем.

Тобто, текст статті також слід розуміти з урахуванням інших норм цивіль-

ного права щодо кола суб’єктів цивільних правовідносин

, ознак та видів

майна та ін. Отже, і тут є необхідним поширювальне тлумачення.

Отже, якщо текст нормативно-правового припису не повною мірою

(неадекватно) відображає зміст і обсяг волі законодавця, то необхідним

стає саме такий вид інтерпретації — поширювальний, коли достатньо

підстав однозначно і ґрунтовно вважати, що законотворчий орган, ство-

рюючи текст

припису, мав на увазі певні факти, ознаки, обставини, жит-

тєві ситуації та ін., що охоплюються реальним юридичним змістом норми,

але не були визначені чітко в тексті нормативно-правового припису.

Іноді передбачити усі такі обставини та факти в тексті неможливо

через величезну кількість зовнішніх проявів цих обставин. Наприклад,

КК Укра їни перелічує

обставини, що пом’якшують відповідальність

осо би, але цей перелік обставин у законі не є вичерпним, оскільки при

444

Частина п’ята. Реалізація права

при значенні покарання суд має право враховувати й інші обставини,

що пом’якшують вину, однак неможливо закріпити усі варіанти

пом’якшуючих обставин у лаконічному тексті статті.

При такому тлумаченні часто розширювально інтерпретуються

неза вершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно

закінчуються словами «і т. ін.», «та інші», «та в аналогічних ви

падках»,

«і в інших випадках, передбачених законодавством».

Як поширювальне, так і обмежувальне тлумачення пов’язані з тим,

що:

одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного –

законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужу-

вати її зміст, а це викликає необхідність од ночасного застосування

систематичного способу тлумачення норм

права;

іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не –

завжди досконалі з погляду законодав чої техніки, способу мовного

викладення, а це ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав зако-

нодавець у текст нормативно-правового акта;

суб’єкт тлумачен ня лише розкриває зміст, дійсний обсяг волі –

законодавця та робить інтелектуальні

висновки про можливість чи

неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних

життєвих обставин, випадків.

Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який міс-

тить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим

за текст статті нормативно-правового акта. Наприклад, згідно з ст. 60

СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу

, належить дружи-

ні і чоловіку на праві загальної сумісної власності незалежно від того,

що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домаш-

нього господарства, догляд за дітьми, хвороба і т. п.) самостійного

заробітку (прибутку). Якщо тлумачити таку норму ізольовано від інших

норм, то відповідно до буквального її

тексту будь-яке майно, набуте

під час шлюбу, є їх сумісною власністю. А якщо тлумачити таку норму

у зв’язку з іншою нормою, то розуміння буде іншим і правильним —

обмежувальним. Так, у пп. 2, 3 ст. 57 того ж кодексу вказано, що осо-

бистою приватною власністю дружини і чоловіка є речі індивідуаль-

ного користування

, у тому числі цінності, навіть тоді, коли вони були

набуті за рахунок загальних засобів подружжя, а також премії, нагоро-

ди, які вона, він отримали за особисті заслуги. Підставою обмежуваль-

ного тлумачення є дія спеціальної або виключної норми (ст. 57 СК

України), яка робить виняток з більш загальної норми (ст. 60 СК Укра-

їни). У цьому застосування систематичного способу тлумачення норми

445

Розділ 25. Тлумачення норм права

дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити зміст

норми, що тлумачиться. Так, згідно з ст. 7 Закону України «Про Все-

український та місцеві референдуми» в референдумах мають право

брати участь громадяни України, які на день прове дення референдуму

досягли вісімнадцяти років і постійно про живають відповідно на те-

риторії України. Але текст

ч. 3 ст. 7 названого Закону вказує на обста-

вини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо

кола суб’єктів, які ма ють право участі в референдумі, та певні можли-

вості її застосу вання (наприклад, у референдумі не беруть участі пси-

хічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).

Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на

підставі норм

загальної частини будь-якого кодексу завдяки тому, що ці норми є за-

гальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини,

входять до їх змісту і саме то му звужують буквальний зміст їх тексто-

вого виразу. Наприклад, стаття Особливої частини КК України містить

норму, яка встановлює підстави кримінальної

відповідальності за роз-

бій. Але звернення до відповідних норм Загальної частини КК України

та їх аналіз приводять до висновку про те, що суб’єктом дано го зло-

чину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кри-

мінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким

чином, уяснення

змісту норми Особливої частини в повному обсязі

передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших

статтях Загальної частини КК України.

Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або об-

межувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поши-

рювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті

статті нормативно-правового акта

; обмежувального тлума чення неза-

вершених переліків; поширювального тлумачення по ложень, які є ви-

нятком із загального правила.

Контрольні запитання

1. Поясніть, чим обумовлена необхідність тлумачення права?

2. Охарактеризуйте граматичний спосіб тлумачення норм права.

3. Чим відрізняються поняття «спосіб тлумачення» та «вид

тлумачення»?

4. Охарактеризуйте офіційне тлумачення правових норм і вка-

жіть їх види.

5. Дайте визначення поняття «інтерпретаційний акт» та проана-

лізуйте його головні ознаки.

446

Частина

шоста

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

І ПРАВОВА СИСТЕМА

СУСПІЛЬСТВА

Розділ 26

Права, свободи і обов’язки

людини і громадянина

§ 1. Поняття прав і свобод людини

і громадянина.

Їх загальна характеристика

До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер-

жави належить те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,

недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найви-

щою соціальною цінністю. Права, свободи і обов’язки людини і гро-

мадянина є складовими елементами правової сутності людини, що

виявляється в її відносинах

з іншими людьми, громадськими та полі-

тичними інститутами, державою.

Права людини виражають і гарантують певну міру (норму) її свобо-

ди і відповідальності, яка є формальною, оскільки не повинна залежати

від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, ре-

лігійних та інших уподобань. У цьому сенсі німецький філософ К. Яс-

перс

виокремлював три можливі типи соціальності і відповідно три

способи організації суспільства: по-перше, на засадах приватного інтер-

есу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей,

об’єднаних на національних чи духовних засадах; по-третє, формально-

правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в яко-

му він рівний будь-якому

іншому. Формально-правова організація сус-

пільства, як свідчить досвід економічно розвинутих країн, найбільш

447

Розділ 26. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина

відповідає завданням індустріального та постіндустріального розвитку,

оскільки спирається на загальну норму, що передбачає необхідність

урахування інтересів автономних соціальних суб’єктів, досягнення со-

ціального компромісу. Водночас права людини мають й свій власний

зміст — свободу, що визнається вагомим надбанням для гармонійного

розвитку як особистості, так і суспільства.

Визнання і юридична захищеність прав і

свобод людини і грома-

дянина вважаються головною ознакою правової держави, за якою

остання відрізняється від іншої організації політичної влади, у тому

числі заснованої лише на законі, який може бути за умов авторитарно-

го режиму і несправедливим. Саме на фундаменті прав і свобод люди-

ни і громадянина засновуються та функціонують інститути

правової,

демократичної, соціальної держави, яка визнається Конституцією

України головним орієнтиром розвитку української державності.

Утвердження прав і свобод людини і громадянина розглядається як

один з найважливіших пріоритетів у діяльності органів державної

влади, інших державно-правових інститутів та органів місцевого само-

врядування.

Права людини виступають системотворчою засадою в процесі

творення при розробленні окремих

законів України, підзаконних

нормативно-правових актів, які регламентують ті чи інші види со-

ціальних відносин. Поняття прав і свобод людини і громадянина,

безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю

теорії держави і права, усіх галузей юридичної науки, є одним із

центральних її понять, яке концептуально визначає їх зміст і

поня-

тійну структуру.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові мож-

ливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які ви-

знаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кож-

ного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних

стандартів.

Розглянемо основні ознаки прав і свобод людини і

громадянина.

1. Права людини — це її правові можливості (надбання).

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу авто-

номного існування (можливостей) індивіда у взаємовідносинах з іншими

людьми, суспільством та державою, а тому є невід’ємною складовою

його життєдіяльності як члена суспільства. За умов правової державнос-

ті дана правова категорія набуває

нової якості — юридичного блага, зміст

якого полягає у визначенні і гарантуванні певних меж (норм) соціальної

448

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

свободи/несвободи учасників соціальних взаємовідносин. Правові мож-

ливості формуються в перебігу розвитку людини та людської спільноти,

і тому кожному історичному етапу соціального розвитку відповідає

більша або менша сукупність прав і свобод учасників суспільних від-

носин. Тенденцією їх розвитку як певного правового інституту є посту-

пове, але невпинне розширення за рахунок включення

до переліку прав

і свобод людини нових соціальних можливостей. Права і свободи люди-

ни і громадянина є критерієм розвитку особи як суб’єкта права, показ-

ником рівня правових можливостей людини, а тому й її правової гіднос-

ті та культури. Вони є правовим надбанням людини в тому розумінні,

що не даруються

державою, а здобуваються — на противагу авторитар-

ним чи патерналістським запитам державної влади.

2. Права і свободи людини і громадянина визнаються як «при-

родні».

Права і свободи людини і громадянина не можуть бути природними,

як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але вони визна-

ються природними тому, що організоване на цивілізованих засадах

суспільство

виходить із необхідності та доцільності існування формаль-

ної рівності людей, їх рівних можливостей як правових суб’єктів, які не

повинні залежати від неправових чинників і тому пов’язуються лише

з фактом народження та існування людини. «Всі люди народжуються

вільними і рівними у своїй гідності та правах», — проголошує ст. 1 За-

гальної декларації

прав людини ООН 1948 р. Визнання правової рівно-

сті має яскравий гуманістичний сенс, а в практичному аспекті це спри-

яє максимальному використанню кожним своїх здібностей, реалізації

особистісного потенціалу. Водночас соціальна зумовленість змісту прав

і свобод людини і громадянина передбачає їх певні обмеження їх здій-

снення, що залежать від рівня економічного, соціального,

духовного та

культурного розвитку суспільства.

3. Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними.

Передусім вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину

особистості, є правовим надбанням людини. Права і свободи є невід-

ємними в екзістенціональному сенсі як елемент соціального буття

людини, без чого вона не може існувати як суб’єкт

суспільних відносин,

бути соціально і юридично дієздатною. А в державно організованому

суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати ви-

рішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визна-

чають найважливіші аспекти життєдіяльності людини в її відносинах

з суспільством і державою.

449

Розділ 26. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина

Держава не дарує права людині, а тому й не може їх відібрати.

Держава, що порушує або обмежує права людини, несе за це відпові-

дальність. Цей принцип закріплено в Конституції України. Кожен має

право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого само-

врядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними

рішеннями

, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх життє-

вих повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується

право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер-

жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службо-

вих осіб (ст. 55 Конституції України).

4. Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нор

мального існування і розвитку.

Людина як соціальна істота, що позбавлена прав, є не лише без-

правною у вузькому юридичному розумінні, а й не має можливостей для

задоволення своїх потреб та інтересів. Тому перелік конкретних прав

людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку

особи. Яскравим прикладом таких прав є

закріплене у ст. 11 Міжна-

родного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кож-

ного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає

достатнє харчування, одяг та житло, право на безперервне поліпшення

умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цього пакту право кожного на

справедливі і сприятливі

умови праці, яке включає винагороду, що за-

безпечується як мінімум всім трудящим: справедливу зарплату, задо-

вільне існування для них самих і їх сімей, умови роботи, що відповіда-

ють вимогам безпеки і гігієни.

5. Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними

для кожного.

Права людини є загальними, оскільки вносять у

суспільне життя

єдиний (формальний) вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеа-

лі — всіх людей як суб’єктів права. Відтак, інститут прав людини

формується у зв’язку з руйнуванням у суспільстві прошаркових пере-

городок на етапі переходу від феодалізму з його жорстким соціальним

ранжуванням до буржуазного устрою з його засадничою

формальною

рівністю для всіх і кожного. В суспільстві, яке суворо поділене на зам-

кнуті привілейовані корпорації, не може бути прав людини саме за

браком ознаки «загальності».

Але права людини повинні бути не тільки загальними, а й рівними

для кожного, тобто без урахування належності до раси, статі, націо-

нальності, релігії, політичних переконань

тощо. При цьому правова

450

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

рівність тлумачиться в міжнародних документах про права людини

у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і правах та як

рівність перед законом і судом.

6. Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися і га-

рантуватися державою в обсязі міжнародних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина

шляхом за-

кріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим кроком

до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері

прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має

докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони та захисту

прав і свобод людини і громадянина

, що визначає головний напрямок

гуманізації держави, її основні цивілізаційні характеристики.

Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи люди-

ни і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності

Української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядаються як

головний обов’язок держави. Міжнародні стандарти у сфері гарантуван-

ня прав людини,

їх зміст та обсяг закріплені в основних міжнародних

документах про права людини: Загальній декларації прав людини 1948 р.,

міжнародних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про

громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та

основоположних свобод. Вони виконують роль взірця, до якого мають

прагнути всі народи і держави

Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержав-

ного співробітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності

спеціальних міжнародних органів, що спостерігають за додержанням

і захистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав

людини та Європейський суд з прав людини. За умов юрисдикції між-

народного законодавства

та міжнаціональних інституцій щодо захисту

прав і свобод людини, насамперед Європейського суду з прав людини,

індивіди набувають нового для себе статусу, стають своєрідними

суб’єктами міжнародного права.

§ 2. Права і свободи людини

і громадянина в їх історичному

розвитку

Родовід прав і свобод людини і громадянина розпочинається від

ідеї про природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції.