Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

401

Розділ 23. Юридична діяльність

них виділяють методи інформаційного впливу, переконання, приму-

су та ін.

Метод інформаційного впливу на суспільство передбачає прове-

дення державою через засоби масової інформації роботи з повідомлен-

ня населення про прийняті рішення, формування суспільної думки,

цілеспрямованого регулювання інформаційних потоків та ін. Метод

переконання полягає в доведенні суб’єктів суспільних відносин до

впевненості

в необхідності певної поведінки, яка відповідає загальним

інтересам без застосування силового тиску. Метод рекомендації і за-

охочення має місце тоді, коли держава орієнтує і спонукає суб’єктів

суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним

на її погляд. Використовуючи цей метод, держава може досягти значних

успіхів у стимулюванні суспільно

корисної діяльності. Метод при-

мусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні.

Він виражається у схиленні суб’єктів суспільних відносин до певної

поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управ-

ляють), у такий спосіб обмежуючи свободу їх вибору. Примушування

може здійснюватися через такі юридичні засоби, як заходи припинен-

ня

правопорушень, застосування покарання тощо.

§ 4. Юридичний процес

У літературі звертається увага на циклічний, процедурно-проце-

суальний характер юридичної діяльності. Цей аспект має велике теоре-

тичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність

як систему взаємозалежних, спеціально впорядкованих, послідовних дій

та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкрет-

ного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована

процесуально-правовими

вимогами, які офіційно встановлюють умови,

порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу про-

тиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше —

більш широке і охоплює всі сфери процедурної регламентації, а друге, як

зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика

сприймає ці терміни як

синоніми. Наприклад, у Франції замість

Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р.

новий, який має назву Кодекс кримінальної процедури. У США в 1985 р.

видано коментар з цивільного процесу «Цивільна процедура».

402

Частина п’ята. Реалізація права

Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних

механізмів, які можуть додати державно-правовим інститутам легітим-

ного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру.

В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес.

Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до роз-

ширення сфери і уніфікації використання інструментарію традиційних

юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального

та

господарського. Набули свого статусу бюджетний, конституційний,

правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний,

житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законо-

давчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Теорію юридичного процесу активно розробляли професор В. Гор-

шеньов та його наукова школа. Вони визначають юридичний процес

як комплексну систему правових порядків (форм)

діяльності уповно-

важених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у ви-

рішенні різноманітних юридичних справ інших суб’єктів права. Таким

чином, нормативно встановлені процесуальні форми впорядкування

юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Переваги та-

кого підходу полягають у тому, що у кінцевому результаті забезпечу-

ються сприятливі умови для оптимального міждисциплінарного

(між-

галузевого) спілкування, взаєморозуміння між представниками різних

галузей юридичної науки, перш за все теорії держави і права та всіма

спеціальними юридичними науками.

Норми матеріального права визначають сутність юридичних про-

цесів, а процесуальне право закріплює відповідні ним процесуальні

форми, необхідні для реалізації норм матеріального права, регулюван-

ня суспільних відносин. Закріплення і

додержання процесуальних

форм сприяє здійсненню норм матеріального права, подальшому зміц-

ненню законності, правопорядку.

Юридичний процес — це система нормативно встановлених

процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, спря-

мованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та

гарантування інтересів суб’єктів права.

Цей процес притаманний будь-якій юридично значущій діяльнос-

ті, містить її програму

і виступає суттєвою гарантією точного додер-

жання та результативного здійснення правових приписів. Процесуаль-

на форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну

характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених

процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допо-

403

Розділ 23. Юридична діяльність

могою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридично-

му процесі.

Основу процесуальної форми становлять багаторазова повторюва-

ність певних юридичних дій і операцій, способів і засобів їх здійснен-

ня, їх стабільність і навіть стереотипність за наявності відповідних

суспільних відносин і передумов.

Процесуальна форма належить до числа головних чинників, які

систематизують юридичну

діяльність. Вона закладає програму, алго-

ритм юридичної діяльності, забезпечує порядок, чітко орієнтований

рух суб’єктів та учасників до наміченої цілі. Процесуальна форма ви-

значає завдання, які стоять перед певним різновидом юридичної ді-

яльності в цілому і на окремих його етапах, коло суб’єктів і учасників,

обсяг їх процесуальних прав і

обов’язків, процесуальний режим, стадії

і провадження, строки та час здійснення дій, процесуальні гарантії,

умови і процедуру прийняття та виконання рішень, інші процедурні

вимоги, що зв’язують у єдине ціле елементи юридичної діяльності.

За допомогою процесуальної форми стає можливим розчленувати

правову форму діяльності на процесуальне провадження, процесуаль-

ні стадії та процесуальні

режими. Причому кожний із цих елементів

має свою структуру і зміст. Такий підхід дозволяє внести ясність у ро-

зуміння будь-якої процесуальної діяльності так само, як це здійсню-

ється за допомогою категорії «склад правопорушення» при кваліфіка-

ції будь-якого протиправного діяння.

Процесуальне провадження — це головний елемент процесуальної

форми, що являє

собою комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених

процесуальних дій, які: 1) утворюють певну сукупність процесуальних

правовідносин; 2) викликають необхідність у встановленні, доведенні,

обґрунтуванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається;

3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення одер-

жаних процесуальних результатів у відповідних актах-документах.

Процесуальна стадія — це динамічна, відносно замкнута сукуп-

ність закріплених чинним законодавством

способів, прийомів, форм,

які виражають неухильне виконання процедурно-процесуальних вимог,

що забезпечують послідовність здійснення конкретних дій, спрямова-

них на досягнення кінцевого процесуального результату.

Процесуальний режим — це конструкція, яка складається з принципів,

що діють у процесуальній сфері, засобів і способів здійснення ефектив-

ного процесу, гарантій забезпечення оптимальних результатів процесу, та

відображає

якісні характеристики правових форм діяльності.

404

Частина п’ята. Реалізація права

Так, у правотворчій діяльності легко виявити всі основні елементи

процесуальної форми з їх специфічними рисами і особливостями. Від-

значимо, що правотворчий процес надзвичайно різноманітний і являє

собою систему різних правових операцій. Саме тому в загальнотеоре-

тичному аспекті у правотворчості виділяють провадження, стадії та

процесуальні режими.

З огляду на предметну характеристику, зазвичай

виділяють такі

провадження, як поточна правотворчість, правотворчість із впорядку-

вання чинного нормативно-правового матеріалу, санкціонована право-

творчість, делегована правотворчість тощо. Видається оптимальним

виділення трьох стадій правотворчості: а) підготовчої, яка поєднує

комплекс дій з правотворчої ініціативи, підготування та оформлення

проекту нормативного акта; б) основної, яка включає комплекс дій

з обговорення проекту

і його прийняття як правового нормативного

акта; в) вирішальної, яка складається з комплексу дій з оприлюднення

прийнятого нормативного акта і встановлення порядку введення його

в дію. Кожна стадія відрізняється від інших характером здійснюваних

дій, специфічністю складу вповноважених суб’єктів та особливостями

юридичних наслідків правотворчих операцій. Режим правотворчості

також неоднаковий за своєю

сутністю. Його можна виділити насампе-

ред виходячи з безпосередніх умов правотворчості і характеру здій-

снюваних суб’єктами повноважень. Відзначимо такі режими право-

творчої діяльності: безпосередня правотворчість народу — референ-

дум; правотворчий режим колегіальних органів держави; правотворчий

режим посадових осіб, які мають повноваження приймати нормативні

акти одноособово.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття юридичної діяльності та її ознаки.

2. Вкажіть структурні елементи юридичної діяльності.

3. Охарактеризуйте основні параметри юридичної діяльності,

що мають значення для її дослідження як на теоретичному,

так і на практичному рівні.

4. Сформулюйте поняття правової форми діяльності органів

держави, її ознаки та види.

5. Дайте визначення поняття юридичного процесу, процесу-

альної форми та її структурних елементів.

405

Розділ 24

Застосування норм права

§ 1. Поняття реалізації правових норм

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його

норми втілюються у суспільних відносинах, правомірній поведінці

осіб, яким вони адресовані, тобто тоді, коли ці норми реалізуються.

Реалізація норм права завершує процес правового регулювання сус-

пільних відносин, уособлюючи тим самим його певний результат.

Реалізація правових норм завжди передбачає наявність причинно-

го зв

’язку між юридичною регламентацією певних соціальних стосун-

ків та набуттям ними впорядкованого стану. З огляду на це реалізацію

правових норм слід відрізняти від тих проявів людської поведінки, які

хоча і узгоджуються з правовими приписами, але стимулюються різно-

манітними неюридичними чинниками (наприклад, власними переко-

наннями особи, релігійними настановами, чинниками біологічного

порядку),

що діють в одному напрямі з нормами права.

Отже, в загальному плані реалізацію правових норм можна ви-

значити як зумовлену правовими приписами правомірну поведінку

учасників суспільних відносин.

Конкретний характер реалізації тих чи інших юридичних норм за-

лежить від функцій, які вони виконують у правовому регулюванні

суспільних відносин. Зокрема, реалізація класичних правових

при-

писів, або, як їх ще іменують, «норм-масштабів» (тобто приписів, які

містять всі необхідні елементи логічної правової норми, а саме: гіпо-

тезу, диспозицію, санкцію та в яких застосовано певний спосіб регу-

лятивного впливу на поведінку людей: дозвіл, зобов’язання, заборона,

406

Частина п’ята. Реалізація права

рекомендація, заохочення), полягає в обранні особами, на яких поши-

рюється їх дія, саме тих варіантів поведінки, що пропонуються цими

нормами. В інший спосіб відбувається реалізація спеціалізованих (не-

типових) юридичних приписів (норм-принципів, норм-дефініцій,

норм-засад, норм-конструкцій, оперативних, колізійних норм, норм-

строків, норм-презумпцій, норм-фікцій, що на відміну від

класичних

норм не мають логічної будови та не володіють безпосередніми регу-

лятивними властивостями), призначенням яких є створення умов для

більш ефективної та узгодженої дії класичних норм права, усунення

випадків невизначеності в правовому регулюванні, підвищення його

економічності тощо.

Реалізацію правових норм не слід ототожнювати з іншим за змістом

процесом — реалізацією права

як такого, під якою розуміють усі шля-

хи набуття ним властивостей позитивного утворення, переведення

його з модусу лише потенційно можливих у даному соціумі юридичних

форм, з рівня природного права на рівень реального чинника суспіль-

ного життя. Зокрема, для країн, що входять до романо-германської

правової сім’ї, до яких належить

і Україна, згаданий процес пов’язаний

передусім з фіксацією правових норм у нормативно-правових актах та

договорах з визнанням державою правової природи деяких звичаїв.

Акти реалізації правових норм можуть бути класифіковані за низ-

кою підстав.

Так, залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізняють

реалізацію правових норм, яка відбувається через загальні правові

відносини, та реалізацію норм права, що здійснюється у конкретних

правових відносинах. У першому випадку суб’єктивні юридичні пра-

ва і обов’язки учасників правових відносин (набуття яких відповід-

ними особами являє собою необхідну передумову реалізації правових

норм) виникають безпосередньо на основі норми права, тобто з підстав,

загальних для всіх осіб,

на яких поширюється дія зазначених приписів.

Такими, наприклад, є передбачені ст. 32 Конституції України право

громадян на судовий захист, а також право на ознайомлення в органах

державної влади та органах місцевого самоврядування з відомостями

про себе, які не становлять державної або іншої таємниці.

В разі ж реалізації правових норм у відносинах конкретного

типу,

крім загальних умов наділення певних осіб суб’єктивними юридични-

ми правами та обов’язками, необхідна наявність й інших фактів, які

здебільшого мають індивідуалізований характер та відображають спе-

цифіку буття цих соціальних суб’єктів. Наприклад, для виникнення

407

Розділ 24. Застосування норм права

суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які випливають з договору

міни, крім їх закріплення у відповідних нормах цивільного права згід-

но із ст. 715 ЦК України, потрібна наявність ще й додаткового юридич-

ного факту, яким є акт обміну сторонами цього договору відповідними

товарами.

За характером її суб’єктів реалізацію правових норм

поділяють

на індивідуальну і колективну. Індивідуальна реалізація полягає у мож-

ливості окремої особи самостійно, не вступаючи у відносини з іншими

суб’єктами, здійснювати свої юридичні права і обов’язки. Колективна

ж реалізація, навпаки, потребує для цього поєднання зусиль декількох

осіб. Зокрема, норма ст. 45 Конституції України, яка закріплює право

громадян на

відпочинок, може бути реалізована як в колективному, так

і в індивідуальному порядку. На відміну від неї норма ст. 36 Консти-

туції України, що визнає право громадян на об’єднання в політичні

партії та громадські організації, передбачає тільки колективні форми

її реалізації.

З огляду на методи, якими забезпечується реалізація правових

норм, розрізняють добровільні

та примусові акти їх реалізації.

Враховуючи те, чи вимагає реалізація правових норм здійснення

якогось одного (як, наприклад, при реалізації норма ст. 15 КЗпП Укра-

їни, яка встановлює обов’язок реєстрації у місцевих органах виконав-

чої влади укладених на підприємствах, установах, організаціях колек-

тивних договорів) або ж декількох послідовних актів поведінки (як

цього вимагає ч. 2 ст. 60 ГК України, що встановлює порядок ліквіда-

ції суб’єктів господарювання), вона може бути класифікована на про-

сту та складну.

З огляду на характер поведінки, яку передбачають правові норми,

розмежовують активну (пов’язану з необхідністю здійснення певних

дій) та пасивну (що полягає в утриманні від деяких вчинків)

форми їх

реалізації.

Залежно від проміжку часу, який вона займає, розрізняють негай-

ну (як, наприклад, при реалізації норми ст. 266 КАП, що передбачає

відсторонення від управління транспортним засобом осіб, які пере-

бувають у нетверезому стані), тривалу із точно або відносно визна-

ченим її строком (як у разі реалізації норми ст. 762 ЦК

України, що

встановлює строковий обов’язок орендаря сплачувати за користування

орендованим майном орендну плату) та тривалу реалізацію правових

норм без визначення такого строку (як, наприклад, при реалізації

норми ч. 2 ст. 202 СК України, що покладає на повнолітніх дітей

408

Частина п’ята. Реалізація права

обов’язок утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потре-

бують матеріальної допомоги).

За конкретними способами здійснення правових приписів виді-

ляють такі основні форми реалізації норм права, як використання,

виконання та додержання. Використання є формою реалізації уповно-

важуючих норм права і полягає в обранні особою для задоволення

своїх потреб та інтересів

певного юридично дозволеного варіанту її

поведінки. Використання може відбуватися як через активну, так і че-

рез пасивну поведінку юридичних суб’єктів. Виконання являє собою

форму реалізації правових зобов’язуючих приписів, які покладають на

особу юридичні обов’язки активного типу, і тому вимагає від неї здій-

снення дій, що становлять зміст

таких обов’язків. Додержання є фор-

мою реалізації забороняючих правових норм, що встановлюють юри-

дичні обов’язки пасивного типу, яка полягає у відмові зобов’язаних

осіб від юридично заборонених видів поведінки.

Використання, виконання та додержання становлять ординарні

(звичайні) форми реалізації правових норм, тобто такі, які, по-перше,

проходить будь-який

процес реалізації правових норм, і, по-друге, що

здійснюються через власну поведінку осіб, яким вони адресовані.

Разом з тим існують випадки, коли поряд із звичайними видами реа-

лізації норм права виникає потреба в особливій формі їх реалізації,

а саме: у застосуванні норм права.

§ 2. Застосування норм права як

специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою

в юридичному процесі, спрямованою на індивідуальне регулювання

суспільних відносин.

Застосування норм права — це правова форма діяльності уповно-

важених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів

норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом вине-

сення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування норм

права як особлива форма його реалізації на від-

міну від додержання, виконання та використання має певні характерні

риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів

держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних при-

писів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом

409

Розділ 24. Застосування норм права

конкретних суб’єктів. У передбачених законодавством випадках воно

є необхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого від-

бувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділе-

ними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція,

президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які

задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють

у публічних,

а не у своїх особистих інтересах. Такі суб’єкти займають активну про-

відну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не

є суб’єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх

ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення,

позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб’

єктами

в «чужому інтересі», порядку і процесуальних формах, встановлених за-

конодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла-

дається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність

винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосу-

вання норми права, обов’язковість до виконання якого забезпечується

примусовою силою держави (вироком, рішенням суду

, розпорядженням

тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні право-

застосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його

реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист

суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок

боржника і, таким чином, не реалізувати своє право

одержати борг за до-

помогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки

обов’язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здій-

снюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях

суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалі-

зуватися без державного втручання

, що і становить правозастосовну

діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

Коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки в кон-1.

кретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально влад-

ного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину

призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення;

абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після

видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають

відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо).

410

Частина п’ята. Реалізація права

Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого 2.

рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків

(наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських спо-

рах між юридичними особами в господарському суді та ін. Обсяг таких

прав і обов’язків визначається судовими рішеннями).

Коли вчинено

правопорушення і необхідно визначити міру юри-3.

дичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчи-

нений злочин).

Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, 4.

що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім

або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершу-

вати реалізацію права. Наприклад, прийняття

посадовою особою ор-

гану державної реєстрації повідомлення про скасування державної

реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи

завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціону-

ванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права

може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів

реалізації — додержання, виконання, використання

. Наприклад, вине-

сенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна ді-

яльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання.

Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміж-

ний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивіду-

альних відносин пов’язується з наявністю відповідних державних інте-

ресів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує дер-

жава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення

проміжної, а не кінцевої мети реалізації норм права і компенсує в такий

спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

В окремих випадках правозастосування має бути обов’язковою

стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи

при-

пинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація

об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь-

якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозасто-

совного регулювання або підкорення державою громадянського

суспільства. В деяких випадках воно може обмежувати реалізацію

прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у від-

носинах

між особою (юридичною, фізичною) і державними орга-

нами (іноді державними або комунальними підприємствами, дер-