Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

201

Розділ 12. Принципи права

Принцип свободи як можливість вибору варіанту поведінки являє

собою абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю

забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення

певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і по-

садових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації

і захисту свободи людини.

Принцип рівності

забезпечує однакові для всіх умови здійснення

власної свободи. В праві він виражається у рівності правового стано-

вища всіх перед законом, наявності рівних загальносуспільних прав

і обов’язків, рівному захисті перед судом незалежно від національної,

статевої, релігійної належності, походження, місця проживання, по-

садового стану та інших обставин.

§ 3. Загальні принципи права

Загальні принципи характерні для права в цілому, визначають якіс-

ні особливості всіх правових норм національної правової системи неза-

лежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють

у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або

основними. До них належать такі: єдності прав і обов’язків суб’єктів

суспільних відносин, гарантованості прав і свобод громадян, відповідаль-

ності за вину, законності, поєднання стабільності і динамізму та ін.

Принцип єдності прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин

спрямовано на поєднання публічних і приватноправових засад у праві,

узгодження інтересів різних соціальних груп, громадян і держави

в цілому. Його сутність полягає

в тому, що праву користування одним

суб’єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншо-

го суб’єкта виконати необхідні для особи та (або) суспільства дії.

Носіями прав і обов’язків є фізичні та юридичні особи (приватного та

публічного права), їх об’єднання, посадові особи, держава в цілому.

Конкретні прояви

дії зазначеного принципу можуть бути виражені

таким поєднанням прав і обов’язків:

загальному суб’єктивному праву (на працю, відпочинок, охоро- –

ну здоров’я) кореспондує обов’язок інших осіб сприяти здійсненню

цих прав, хто б не був їх носієм;

загальним юридичним обов’язкам (не посягати на права і свобо- –

ди, честь і гідність інших людей) кореспондують суб’єктивні юридич-

ні права конкретних осіб вимагати їх додержання;

202

Частина третя. Загальне вчення про право

праву одного суб’єкта кореспондує обов’язок – іншого. Праву

громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю відповідає обов’язок

органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайня-

тості — допомогу по безробіттю;

кожен суб’єкт виступає щодо іншого водночас і носій як прав, –

так і обов’язків. Наприклад, у відносинах за

договором купівлі-продажу

обов’язку продавця передати товар кореспондує його право одержати

за нього обумовлену договором плату, а обов’язку покупця оплатити

товар — право одержати товар на погоджених умовах.

Обов’язок тісно пов’язаний з суб’єктивним правом — вони є парни-

ми категоріями. Відомо, що будь-яка правова норма має представницько

зобов’язальний характер, тобто передбачає як можливий, так і зобо-

в’язальний варіанти поведінки.

Принцип гарантованості прав і свобод громадян забезпечується

системою політичних, економічних (матеріальних), ідеологічних (ду-

ховних), а також юридичних та організаційних гарантій, без яких ре-

алізація прав була б неможливою.

До політичних гарантій належить наявність у державі розвинутої

системи народовладдя і демократичних форм її здійснення, реальної

можливості у особистості брати участь в управлінні справами держави

та суспільства, гарантії місцевого самоврядування, можливості корис-

туватися правами і основними свободами; до економічних — рівність

усіх форм власності, економічних можливостей всіх суб’єктів суспільних

відносин, єдність економічного простору, вільне переміщення товарів,

послуг та грошових

коштів, соціальне партнерство між людиною і дер-

жавою, робітником та роботодавцем, виробником та споживачем, захист

конкурентного середовища, обмеження монополізму; до ідеологічних

(духовних) — ідеологічна різноманітність, заборона монополізації іде-

ології, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, за-

гальнодоступність і безоплатність загальної освіти та ін.

Юридичними гарантіями є система правових засобів, за допомогою

яких

реалізуються можливості використати або захистити свої права

і свободи: шляхом встановлення меж здійснення прав і свобод в за-

конодавстві, пільг і засобів заохочення для стимулювання правомірної

поведінки, процедур захисту своїх прав у суді, встановлення міри

юридичної відповідальності за порушення прав і свобод людини, за-

собів попередження і профілактики правопорушень, доступністю

за-

конодавства та інших нормативних актів, можливістю не свідчити

проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальністю держави

за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін.

203

Розділ 12. Принципи права

Згідно з принципом відповідальності за вину однією з підстав юри-

дичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне став-

лення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності)

та її наслідків у формі умислу або необережності. Сутність цього

принципу полягає в тому, що застосування міри юридичної відпові-

дальності в усіх

галузях права можливе лише за наявності вини. Як

вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток,

коли заходи цивільно-правової відповідальності застосовуються до

володільця джерела підвищеної безпеки за безвинне заподіяння шкоди,

тобто за об’єктивно протиправний вчинок. Водночас чимало дослід-

ників таке заподіяння шкоди не відносять до правопорушення,

а це

означає, що загальна дія цього принципу не порушується.

Принцип законності виражається в системі вимог суворого і неу-

хильного додержання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма

суб’єктами суспільних відносин. Він виявляється у правотворчій і пра-

возастосовній діяльності. Цей принцип вимагає також верховенство

закону в системі юридичних актів, єдність

законності, тобто однакове

розуміння і дотримання законів, несуперечність норм, що становлять

чинну систему права, обов’язковість норм права для всього населення,

неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або

більш тяжку юридичну відповідальність, та ін.

Дія принципу поділу права на публічне і приватне, на відносно само-

стійні галузі та інститути

притаманна праву України, бо цей поділ сфор-

мулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської) правової

сім’ї. Галузі права, призначенням яких є забезпечувати загальне благо,

виконувати функції соціального служіння, належать до публічно-

правових (конституційне, адміністративне, кримінальне право та ін).

Приватне (особисто вільне) право встановлює лише юридичні форми,

рамки, в межах яких

суб’єкти здійснюють права, що їм належать, у будь-

якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а та-

кож інтересів третіх осіб (цивільне, трудове, сімейне право).

І публічне, і приватне право рівною мірою призначені слугувати інте-

ресам суспільства та особистості. Державні, «публічні» інтереси врешті-

решт виконують службову роль

відносно інтересів громадянського сус-

пільства та особистості, а останні в не меншому ступені зацікавлені в міц-

ності внутрішньодержавного та міжнародного правопорядку.

Сутність принципу поєднання стабільності і динамізму полягає

в тому, що право активно впливає на регульовані відносини, і в разі

адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій

204

Частина третя. Загальне вчення про право

встановлюється правопорядок як головна мета механізму правового

регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує по-

треб соціального регулювання, що тягне за собою її реформування.

§ 4. Галузеві та міжгалузеві принципи

права. Принципи правових

інститутів

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в де-

кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий харак-

тер, бо вони більш-менш одноманітно виражені в нормах декількох

галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивіль-

ного, господарського, кримінального) і правового становища осіб, які

беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі:

незалежність суддів

і підкорення їх тільки закону; –

здійснення правосуддя тільки судом; –

рівність прав учасників судового розгляду перед законом і судом; –

всебічність, повнота та об’єктивність з’ясування обставин справи; –

ніхто не може бути суддею у власній справі; –

гласність та відкритість судового розгляду; –

змагальність сторін і диспозитивність

судочинства; –

національна мова судочинства; –

доступність судового захисту; –

обов’язковість судових рішень та ін. –

Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все,

що не заборонено законом», а також «дозволено тільки те, що прямо

дозволено законом, все інше заборонено», які відповідають загально-

дозволеному і дозволено-заборонному типам правового регулювання

Загальнодозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу

галузей, зі змісту яких випливає, що громадяни та юридичні особи

можуть займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом.

Водночас діяльність органів держави базується на дозволено-

заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції

в рамках адміністративного, криміналістичного і процесуального ци-

клів галузей і побудована

на забороні виходити за її рамки.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі

права і нарівні з предметом та методом сприяють індивідуалізації

галузі як самостійної в загальній системі права. Принципи галузей — це

205

Розділ 12. Принципи права

не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть зміню-

ватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає

галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, со-

ціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на

змісті галузевих принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад

сприяла становленню низки нових принципів галузі трудового права. За

часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодавцем

все ж стояла держава, тому основні умови трудового договору з праців-

ником (розмір зарплати, строки договору, тривалість відпусток та ін.)

були значною мірою усередненими. В умовах ринкової організації еко-

номіки основоположними принципами трудового

права стають:

свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного гро- –

мадянина свободу вибору місця роботи, форми і виду реалізації своїх

здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудо-

вих відносин при встановленні державою обов’язкового мінімуму прав

найманого працівника;

державний нагляд і контроль за умовами праці найманих праців-

–

ників;

принцип обов’язковості умов договорів про працю, в тому числі –

вимоги дисципліни і підпорядкування працівника організаторам ви-

робництва в процесі праці;

принцип оплати праці найманого працівника за її результатами –

відповідно до встановленого державою мінімуму оплати і договорів

про працю;

принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатнос- –

ті,

а також матеріального забезпечення у разі безробіття, що зафіксо-

вано на міжнародно-правовому рівні.

З часом зникли такі принципи цивільного права, як переважна

охорона соціалістичної власності і її необмежена віндикація, принцип

планування та ін., що вихолощували зміст галузі цивільного права.

Водночас з’явилися принципи, сформульовані в процесі багатовікової

історії розвитку тієї

чи іншої галузі, які або не згадувалися взагалі, або

мали другорядний, підпорядкований щодо названих вище принципів

характер. Йдеться про принципи неприпустимості свавільного втручан-

ня у сферу особистого життя людини та позбавлення права власності,

рівності учасників цивільних правовідносин, свободи договору, повно-

го поновлення порушеного стану суб’єктів цивільного права та ін.

Не могли не відбитися на змісті галузевих принципів відхід від

класового тлумачення права, а також загальні тенденції до гуманізації

і демократизації правової системи в цілому.

206

Частина третя. Загальне вчення про право

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних сус-

пільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іно-

ді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами,

піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих

інститутів права. Однак принципи окремих інститутів права становлять

цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим

елементом системи загальних принципів

права.

Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві ко-

респондує система принципів, які є логічним продовженням загальних

засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орі-

єнтацією, зокрема:

законність покарання у розумінні його конкретного прояву; –

визначеність покарання у вироку суду; –

обґрунтованість і обов’язковість його мотивування у вироку;

–

гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізич- –

них страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання не- –

безпечності особи злочинця та характеру злочину.

Свої принципи притаманні інститутам цивільного процесу. На-

приклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі

принципи:

виконання судових рішень державними

виконавцями; –

швидке і реальне виконання судових рішень; –

мирова угода у виконавчому провадженні; –

диспозитивність виконавчого провадження; –

повернення стягнення на майно боржника та ін. –

Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідникам дійти

висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють

у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися

із соціальної

дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.

Контрольні запитання

1. Що таке принцип права?

2. Наведіть класифікацію принципів права.

3. Які загальнолюдські (цивілізаційні) принципи діють у праві?

4. Назвіть загальні принципи права.

5. Наведіть приклади принципів права будь-якої галузі.

207

Розділ 13

Правове регулювання

суспільних відносин

§ 1. Поняття правового регулювання

суспільних відносин

Необхідною умовою існування і гармонійного розвитку кожного

суспільства, справедливого задоволення інтересів всіх його членів

є встановлення і підтримування у стосунках між ними певного по-

рядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на

поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних

і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, біоритмів, при-

родного добору, демографічних процесів

та ін.). Однак основне на-

вантаження у виконанні зазначених функцій лягає на спеціально

пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену сис-

тему соціального регулювання, важливе місце в якій посідає правове

регулювання.

Правове регулювання здійснюється через складну взаємодію бага-

тьох правових явищ: правотворчості, правових норм та актів їх засто-

сування, правовідносин, правосвідомості,

правової культури та ін.

Власне саме в цьому — здатності забезпечувати ефективне юридичне

регулювання суспільних відносин — і полягає головне призначення як

кожного окремого із названих правових феноменів, так і утворюваної

ними в їх єдності правової системи суспільства. Отже, правове регу-

лювання може бути охарактеризоване як здійснюваний за допомогою

юридичних засобів процес упорядкування

суспільних відносин з метою

208

Частина третя. Загальне вчення про право

забезпечення певної сукупності соціальних інтересів, які вимагають

правового гарантування.

Сутність будь-якого соціального регулювання (правового, мораль-

ного, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного та ін.) так чи

інакше полягає у цілеспрямованому визначенні на нормативному та

індивідуальному рівнях відповідно до завдань такого регулювання

форм і меж дозволеної та необхідної поведінки соціальних суб’

єктів

у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного до-

держання ними цих установлень. Водночас правове регулювання має

й низку специфічних властивостей, не притаманних (або лише част-

ково притаманних) іншим видам соціального регулювання.

Перш за все серед таких властивостей слід відзначити державну

забезпеченість правового регулювання, яка виявляється в активній

участі

держави в процесах правоутворення та сприяння подальшій

реалізації правових норм. Зокрема, саме держава в особі її уповнова-

жених органів встановлює за власною ініціативою та остаточно фор-

мулює (у разі їх ініціювання іншими суб’єктами правоутворення) пере-

важну більшість діючих у суспільстві юридичних приписів, забезпечує

впорядкування, юридико-технічну досконалість та періодичне

онов-

лення нормативно-правового матеріалу, здійснює контроль за своєчас-

ним та точним виконанням правових норм, організує (через діяльність

розгалуженої системи судових та інших юрисдикційних органів) усу-

нення невизначеності з правових питань (наприклад, шляхом встанов-

лення та реєстрації фактів, що мають юридичне значення) та розв’язання

суперечок (конфліктів) між суб’єктами права

, що виникають у про-

цесі реалізації його норм.

Важливе значення для ефективної дії права мають різноманітні

державні заходи, спрямовані на поширення серед населення правових

знань, його ознайомлення з наявними юридичними механізмами задо-

волення та захисту зацікавленими особами своїх інтересів, формуван-

ня у суспільстві поважного ставлення до правових інституцій.

Виключною формою

державного забезпечення правового регулю-

вання, до якої звертаються переважно у разі свідомого ухилення деяких

осіб від виконання своїх обов’язків є притягнення зазначених суб’єктів

до юридичної відповідальності, а також застосування до них інших

заходів державного примусу.

Водночас слід відмітити, що при всій значущості ролі держави

в організації правового регулювання суспільних

відносин вона не

є монополістом в його здійсненні. У відповідних межах та формах

209

Розділ 13. Правове регулювання суспільних відносин

в правовому регулюванні беруть участь й інші суб’єкти, зокрема, органи

місцевого самоврядування, громадські об’єднання, комерційні органі-

зації, трудові колективи, третейські суди, комісії з трудових спорів на

підприємствах і навіть окремі громадяни. Наприклад, органи місцевого

самоврядування відповідно до Конституції України та Закону України

«Про місцеве самоврядування в Україні» володіють

власною правотвор-

чою компетенцією з встановлення конкретного переліку та визначення

розміру і порядку сплати місцевих податків та зборів; у сфері трудових

відносин широкі можливості в їх правовому врегулюванні мають проф-

спілки, які уповноважені узгоджувати з власниками і адміністрацією

підприємств низку питань, що стосуються умов праці та соціального

захисту працівників. При цьому

, враховуючи помітне посилення на су-

часному етапі розвитку суспільства тенденцій до подальшої диференці-

ації та ускладнення соціальних відносин, що унеможливлює концентра-

цію повноважень з управління суспільними справами виключно на

державному рівні, можна прогнозувати подальше підвищення значення

правового регулювання за участю зазначених суб’єктів.

Державна забезпеченість правового регулювання, суверенний ха-

рактер

влади держави багато в чому зумовлюють й такі особливі риси

правового регулювання, як його загальність та єдність.

Зокрема, загальність правового регулювання полягає в охопленні

ним з більшості питань, що визначаються правом, усіх членів та всієї

території відповідного державного утворення. Подібне не завжди при-

таманне іншим проявам соціального регулювання, які часто мають

локальний характер та (або) поширюються лише на окремі прошарки

населення. Наприклад, дія багатьох традицій, звичаїв не поширюється

за межі окремих регіонів держави; постулати певної релігії визначають

поведінку тільки тієї частини населення, яка належить до відповідної

конфесійної групи.

Що ж стосується єдності правового регулювання, то вона виража-

ється в його моністичності,

тобто неможливості одночасного функ-

ціонування в певному державно організованому суспільстві одразу

декількох не узгоджених поміж собою систем правової регуляції. Тим

самим забезпечуються послідовна реалізація в правовому регулюван-

ні принципу юридичної рівності, застосування однакового масштабу

правового оцінювання для всіх тотожних за своїм змістом життєвих

ситуацій, які потребують юридичної регламентації.

Для порівняння

відзначимо, що інші види соціального регулюван-

ня не виключають певного плюралізму в оцінці подібних за їх озна-

210

Частина третя. Загальне вчення про право

ками людських вчинків, що зумовлюється можливістю співіснування

в межах однієї людської спільноти водночас декількох відносно неза-

лежних (а іноді і конкуруючих поміж собою) систем моральних, релі-

гійних, звичаєвих, корпоративних, професійних норм. Зокрема, навіть

моральні правила поведінки, яким зазвичай притаманний найвищий

ступінь універсальності, можуть істотно варіюватися з огляду на на-

лежність носія

відповідних моральних уявлень до конкретної соціаль-

ної страти (представників влади, працівників правоохоронних органів,

членів злочинних угруповань, військових, священиків, осіб, що нале-

жать до заможних або знедолених верств населення, прибічників різних

релігій тощо).

Ще однією специфічною властивістю правового регулювання є йо-

го формалізованість, яка виявляється в урахуванні при реалізації

правових норм

тільки тих соціальних фактів, що передбачені у праві,

і навпаки — в ігноруванні всіх інших не відображених у ньому фак-

тичних обставин. Наприклад, згідно із Законом України від 18 січня

2001 р. «Про громадянство України» (в редакції від 21 липня 2005 р.)

право на прийняття до громадянства України мають особи, які визна-

ють і дотримуються

Конституції України; подали декларацію про від-

сутність іноземного громадянства; безперервно проживають на закон-

них підставах на території України останні п’ять років; отримали дозвіл

на імміграцію; володіють державною мовою в обсязі, необхідному для

спілкування; мають законні джерела існування. Водночас при вирішен-

ні питання про надання громадянства України не беруться до уваги

вік,

стать, майновий стан, рівень освіти, етнічна належність та інші якості

претендентів на його отримання, які з тих чи з інших міркувань не

знайшли відповідного законодавчого закріплення.

Відзначена особливість правового регулювання, а також помірність

вимог, що висуваються при його здійсненні (зумовлена орієнтацією

права на осіб з найбільш типовими соціальними якостями,

наявними

в усіх або ж у переважної більшості членів суспільства), стали при-

чиною дещо скептичної оцінки деякими вченими здатності права,

особливо у його порівнянні з мораллю, визначати певні сторони люд-

ської поведінки. Саме з цим перш за все пов’язані відомі визначення

права як «етичного», «морального мінімуму».

В більшій мірі, ніж

іншим формам соціального нормування, право-

вому регулюванню притаманна системність, яка передбачає чітку

узгодженість дії та взаємну підтримку залучених до нього правових

явищ. Так, недодержання заборон, передбачених правовими нормами,