Цвік М.В., Петришин О.В. Загальна теорія держави і права

Подождите немного. Документ загружается.

191

Розділ 11. Формування права та його джерела

і власників підприємств. У них закріплюються основні принципи і нор-

ми реалізації соціально-економічних, політичних і трудових відносин.

Відповідні угоди існують на галузевому і регіональному рівнях. По-

рядок укладання та виконання колективних договорів і угод визначається

Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди».

Роль нормативно-правових договорів як

форми права постійно

зростає, що зумовлено об’єктивними процесами децентралізації право-

вого регулювання. Нормативний договір є швидким, зручним і простим

способом регулювання відповідних відносин, дає змогу враховувати

взаємні інтереси суб’єктів і забезпечувати відносно безконфліктне іс-

нування громадянського суспільства.

§ 6. Нормативно-правовий акт

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, прийнятий

компетентними суб’єктами нормотворчості, який встановлює, змі-

нює або скасовує норми права.

Нормативно-правовий акт як форма права з’являється на ранніх

етапах розвитку державності і в більшості країн поступово, витиску-

ючи правові звичаї і правову доктрину, стає основним нормативним

регулятором у суспільстві. З

посиленням державної влади, її центра-

лізацією, розвитком правової культури діяльність законодавчих органів

держави набуває пріоритетного значення, а право одержує нову, авто-

ритетну зовнішню форму виразу — закон.

Нормативний акт відносять до первинних джерел права практично

в усіх сучасних державах. З огляду на його юридичну форму і зміст це

найбільш досконале джерело

права. На відміну від інших форм права

нормативно-правовий акт характеризується такими рисами:

приймається тільки уповноваженими суб’єктами нормотворчості; –

має визначену структуру, чітко формулює зміст правових норм, –

має письмову форму і оприлюднюється в офіційних виданнях, –

що дає змогу оперативно доводити його до відома адресатів;

розробляється і ухвалюється з

додержанням встановленої зако- –

ном процедури;

може бути оперативно змінений і доповнений відповідно до по- –

треб соціальної практики;

є обов’язковим до виконання і містить гарантії на випадок його –

можливого порушення;

192

Частина третя. Загальне вчення про право

підлягає систематизації, яка дає можливість легко відшукати –

його в нормативно-правовому масиві.

Ці особливості зумовлюють домінуючу роль нормативного акта

в системі форм права в країнах романо-германської правової сім’ї та

його поширеність в країнах англо-американського права. Нормативно-

правовий акт є основною формою права і в Україні.

Нормативні акти

забезпечують ефективне правове регулювання

у відповідних сферах суспільних відносин. Вони:

диференційовані – за видами органів, які їх видають. Апарат дер-

жави складається з розгалуженої системи органів, наділених певним

обсягом нормотворчих повноважень, який реалізується шляхом при-

йняття нормативних актів різних видів та різної сфери дії;

конкретизовані – за предметом правового регулювання,

що відо-

бражається в назві (преамбулі) нормативного акта;

існують у вигляді – ієрархічної системи, в основі якої лежить юри-

дична сила актів — властивість нормативних актів, що визначає їх спів-

відношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від

компетенції нормотворчого органу та його місця в механізмі держави.

Систему нормативно-правових

актів очолює конституція держави.

Це основний закон, який має найвищу юридичну силу. Залежно від спо-

собу вираження розрізняють писані та неписані конституції. Писана

конституція складається із одного або декількох окремих документів,

прийнятих в різний час і офіційно проголошених основними законами

держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління»,

акта

про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною

конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судо-

вих прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний

лад у країні, але формально не проголошені її основним законом. Не-

писані конституції мають Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль.

Наступний щабель в ієрархії нормативних актів займають закони,

які ухвалюються парламентом і мають вищу юридичну силу порівня-

но з нормативними актами інших державних органів. Види законів

виокремлюють за їх змістом, формою, юридичною силою і порядком

ухвалення. Найбільш поширеними є конституційні (органічні) і по-

точні (базові, рамочні, програмні) закони. Різновидом поточного за-

кону є кодекс — результат наукової систематизації норм права

певної

галузі. У країнах романо-германського права (Франція, ФРН, Іспанія,

Італія, Португалія) майже всі основні галузі права кодифіковані: існують

цивільний, торговельний, кримінальний, кримінально-процесуальний,

193

Розділ 11. Формування права та його джерела

цивільний процесуальний кодекси, кодекс законів про працю, соціаль-

ний кодекс та ін.

Особливу роль в регулюванні таких сфер, як освіта, охорона здоров’я,

соціальне страхування та ін., в деяких зарубіжних країнах відіграє деле-

говане законодавство — система актів, прийнятих органами виконавчої

влади (урядом, міністерствами, відомствами) на основі повноважень,

наданих їм парламентом, з

питань законодавчого регулювання. При-

кладом тому можуть бути ордонанси — акти, що приймаються Радою

Міністрів Франції з дозволу парламенту і за висновком Державної Ради

з питань, які належать до сфери законодавства; в Італії — це законодав-

чі декрети, видані урядом, декрети Президента, які мають силу закону.

Вищою формою делегованого законодавства у

Великій Британії є наказ

в Раді, який видається урядом від імені королеви і Таємної Ради. Акти

делегованого законодавства фактично мають силу закону.

Крім законодавчих актів, система нормативно-правових актів вклю-

чає й численні підзаконні акти, прийняті центральними і місцевими

органами виконавчої влади (регламенти, адміністративні циркуляри,

накази міністрів, інструкції тощо). Такі акти

засновані на законах, не

можуть їм суперечити і покликані конкретизувати їх зміст.

§ 7. Загальні принципи права та правова

доктрина як джерела права

У деяких правових системах особливого значення набуває правова

доктрина (Греція, Франція, Швеція), а також так звані загальні прин-

ципи права. Останнім традиційно надають велике значення в системі

джерел романо-германського права, відносячи їх до первинних джерел

права поряд із нормативно-правовими актами та санкціонованими

звичаями. Іноді загальні принципи права розглядають як

джерело пра-

ва, що знаходиться понад всіма іншими джерелами та має над ними

перевагу.

Загальні принципи права виходять як з норм позитивного права,

так і з самого існуючого в країні правового порядку та являють собою

положення об’єктивного права, які можуть виражатися або не вира-

жатися в текстах писаного права,

але мають загальний характер та

обов’язково застосовуються в судовій практиці

. До таких принципів

Див.: Бержель Ж.-Л. Общая теория права. – М., 2000. – С. 163.

194

Частина третя. Загальне вчення про право

належать принцип додержання прав людини, принцип національного

суверенітету, принцип висловленості в законі загальної волі, принцип

«все, що не заборонено законом, то дозволено», принцип можливості

вчиняти все, що не завдає шкоди іншим, принцип встановлення тільки

таких покарань, які беззаперечно необхідні для загального блага, та ін.

До загальних принципів права як джерел

права відносять також «прин-

ципи морального порядку, які не записано в законі». До них належать,

зокрема, такі: «обман спростовує всі юридичні наслідки», «ніхто не

може бути суддею у власній справі», «хто милує винуватого, карає не-

винуватих», «гнів не виправдовує порушників» тощо.

Правова доктрина традиційно належить до вторинних джерел як

романо-германського

, так і англосаксонського права. Особливе зна-

чення вона зберігає у країнах релігійно-традиційної сім’ї правових

систем, зокрема у релігійних правових системах, передусім у мусуль-

манському праві. Поняття «правова доктрина» є похідним від загально-

філософського розуміння доктрини, яка розглядається як вчення, на-

укова теорія, система ідей та поглядів, керівний теоретичний

та полі-

тичний принцип. Правова доктрина являє собою концептуальні ідеї,

теорії та погляди щодо права, державно-правової дійсності в цілому.

Вона проявляється в наукових працях видатних учених-юристів.

Уперше в історії людства професійна думка видатних юристів була

використана як джерело права в Стародавньому Римі. При розгляді

спірних питань сторони, що брали

участь в судовому процесі, зверта-

лися до визнаних юристів, імена яких дійшли до наших часів (Гай,

Павел, Ульпіан, Модестин, Папініан та ін.), з проханням висловити

свою думку з тих чи інших питань щодо належного застосування пра-

ва. Суддя розглядав такі думки як «загальнообов’язкове правило по-

ведінки — джерело римського права»,

а в разі їх суперечності мав

право вирішувати, чию думку вважати правильною.

Правова доктрина відіграла значну роль у процесі становлення

континентального права, що сформувалося під впливом відомих на-

укових шкіл (глосаторів, постглосаторів та гуманістів), осередками

яких стали перші європейські університети. Не менше значення мала

правова доктрина і для становлення англосаксонського права

. На

ранніх етапах свого розвитку загальне право зазнало істотного впли-

ву праць таких відомих для свого часу юристів, як Кок, Бректон,

Гленвілл та ін.

На ранніх стадіях розвитку релігійно-традиційних правових систем,

зокрема іудейського права, вирішальну роль відіграла релігійна док-

195

Розділ 11. Формування права та його джерела

трина. Вона розумілася у гранично широкому сенсі: і як писання бого-

словів, і як думки різних іудейських академічних шкіл, і як равинські

погляди на ідеї стосовно розуміння та тлумачення різних біблейських

текстів.

На сьогодні правова доктрина як джерело права не втратила свого

значення. З одного боку, сучасне право багато в чому

сформувалося

під впливом класичних доктрин природного, приватного та публічно-

го права, верховенства права, прав людини, правової держави, консти-

туціоналізму, і таких, що були розроблені протягом століть видатними

мислителями різних історичних епох (Аристотелем, Платоном, Цице-

роном, Б. Спінозою, Г. Гроцієм, Дж. Локком, І. Кантом та ін.). Вони

стали основою формування сучасного

національного та міжнародного

права, зокрема міжнародного права прав людини. Конституція України

як вищий правових акт нашої держави, що виступає основою розвитку

всієї правової системи України, є втіленням філософсько-правових

концепцій пріоритету прав людини, верховенства права, правової дер-

жави та громадянського суспільства.

Отже, правова доктрина як сукупність ідей, поглядів, теорій, уяв-

лень

про необхідні суспільству права, нерідко втілюється в правових

приписах як на конституційному рівні, так і на рівні звичайного за-

конодавства. Такі ідеї та концепції набувають нормативного,

загальнообов’язкового характеру і визначають основні напрямки нор-

мотворчості та правозастосування. В такому разі правова доктрина

відтворюється у змісті первинних джерел права.

З другого

боку, все більшого значення при розв’язанні правових

конфліктів великої суспільної значущості набуває думка видатних

учених-юристів сучасності, а також провідних наукових та навчальних

юридичних закладів України. Зокрема, суб’єктом формування правової

доктрини може виступати Конституційний Суд України, до складу яко-

го входять визнані юристи-науковці та практики. Реалізуючи повнова-

ження

щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України,

Конституційний Суд викладає власне розуміння духу Основного Закону

та поточного законодавства у своїх правових позиціях. Вироблена ним

у правових позиціях правова доктрина набуває обов’язкового значення

для всіх суб’єктів правотворчості та правозастосування в наслідок

загальнообов’язковості рішень Конституційного Суду України.

Істотний вплив

на юридичну практику правова доктрина справляє

через науково-практичні коментарі до актів законодавства України.

Конституційно-правова, кримінально-правова, цивільно-правова,

196

Частина третя. Загальне вчення про право

адміністративно-правова та інші галузеві доктрини виступають осно-

вою потужних коментарів основних галузевих кодифікованих актів

(Кримінального кодексу, Цивільного кодексу та ін.), які слугують важ-

ливими орієнтирами для правозастосовної практики України.

Контрольні запитання

1. З яких етапів складається процес правоутворення?

2. Що таке форма (джерело) права? Які види джерел права іс-

нують в сучасних правових системах?

3. Дайте визначення поняття правового звичаю та наведіть його

ознаки.

4. У чому полягають особливості правового прецеденту як

форми права?

5. Назвіть характерні риси нормативно-правового акта

і нормативно-правового договору.

197

Розділ 12

Принципи права

§ 1. Поняття, риси та класифікація

принципів права

У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як

найбільш загальні вимоги, що ставляться до суспільних відносин та

їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлен-

ня, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливос-

ті та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші

риси чинної правової системи.

Поняття «принцип

» у перекладі з латинської означає «початок»,

«першооснова», «первинність». З давніх давен принцип вважався під-

валиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі

правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до

цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов’язків

і не завжди забезпечені конкретними законодавчими санкціями

, однак

про те, на яких принципах засновано правовий порядок, можна зна-

чною мірою судити щодо характеру самої держави (демократична,

тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується їх прямим чи непрямим

закріпленням у нормах права. Засади, не закріплені у правових при-

писах, є ідеями права і належать до сфери правосвідомості. Ці ідеї-

принципи передують створенню системи права. Принципи права мо-

жуть бути прямо сформульовані в законодавстві або ж випливати

з його загального сенсу. Хоча у більшості випадків принципи прямо

198

Частина третя. Загальне вчення про право

закріплюються в преамбулах і загальних статтях законодавчих актів,

необхідним є процес їх розвитку і конкретизації, якій здійснюється

в окремих правилах поведінки. При цьому принципи стають орієнти-

ром правотворчої і правозастосовної діяльності органів держави, без-

заперечною вимогою до цієї діяльності.

Коли принципи логічно «виводяться» зі змісту чинного законодав-

ства, вони об’єктивуються

у вигляді менш загальних правових норм.

Так, у законодавстві України прямо не зафіксовано провідний принцип

ринкової економіки «дозволено все, що не заборонено», проте він

може бути виведений із загальних засад і сенсу цивільного законодав-

ства та знаходить у ньому ж подальшу конкретизацію.

Значення принципів права зумовлюється тим, що вони:

мають

властивість вищої імперативності, загальності, універ- –

сальності, значущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом

невизначено тривалого часу;

спрямовують розвиток і функціонування всієї правової систе- –

ми;

зумовлюють напрямки правотворчої, правозастосовної та інших –

форм юридичної діяльності;

виступають найважливішим критерієм законності дій громадян, –

посадових осіб та інших суб’єктів права;

сприяють

заповненню прогалин у праві; –

забезпечують підвищення рівня правосвідомості в суспільстві. –

Аналізуючи чи реалізуючи ту або іншу правову норму, слід урахо-

вувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спря-

мованості.

Принципи, що діють у праві, можна класифікувати за такими під-

ставами:

а) за формою нормативного виразу (тобто

за характером норматив-

ного джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в декількох галузях, праві в цілому);

в) за змістом;

г) за сферою суспільних відносин, на які поширюються принципи,

та характером суспільних закономірностей, що ними відбивається.

За формою нормативного виразу принципи можна поділити на

такі, що

закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклара-

ціях, конституціях і в поточному законодавстві.

За сферою дії вирізняють загальні, міжгалузеві, галузеві принципи

та принципи правових інститутів.

199

Розділ 12. Принципи права

За змістом можуть бути загальносоціальні (економічні, політичні

та ін.) і спеціально-юридичні принципи.

За сферою суспільних відносин, на які поширюються принципи, та

характером суспільних закономірностей, що ними відбивається, в науці

виділяють такі принципи: 1) загальнолюдські; 2) загальні принципи

права; 3) міжгалузеві; 4) галузеві; 5) окремих інститутів права.

Можлива й інша класифікація, пов’язана з дослідженням специ

фічних принципів, притаманних певним структурним спільнотам,

наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та

ін. Розглянемо деякі з них.

§ 2. Загальнолюдські (цивілізаційні)

принципи права

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо

визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним,

економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати уні-

версальним критерієм та всезагальними вимогами до становлення

національних правових систем.

Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної

взаємодії людського суспільства на тлі виникнення цивілізаційної

ідентичності народів і являють собою одне з найкращих досягнень

людства. Вони закріплені в міжнародно-правових документах і част-

ково у внутрішньому законодавстві деяких держав.

Будучи визнаними загальнолюдськими, ці принципи стають

обов’язковими для всіх держав (наприклад, принципи, закріплені

в Статуті Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 р., За-

ключному акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1

серпня 1975

р., Декларації про принципи міжнародного права, що

стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами від-

повідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 жовтня

1970 р. та ін.).

Статут Міжнародного Суду згідно зі ст. 38 оперує категорією «за-

гальні принципи права, визнані цивілізованими націями», які харак-

терні лише для держав з демократичною

і гуманістичною орієнтацією.

Прогресивна правова думка сформулювала загальні засади, які

є об’єктивно необхідними, реалізуються через принципи організації

і функціонування всієї соціальної системи, включаючи правову. До них

200

Частина третя. Загальне вчення про право

належать принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи,

рівності та ін., тобто ті, без яких право не може функціонувати. Кожен

з них виявляється як у системі права в цілому, так і в його окремих

галузях та інститутах.

Принцип гуманізму — одна з найважливіших ціннісних характерис-

тик цивілізованого суспільства, що визнає самоцінність людини, її

гідність

, право на щастя, виявлення своїх здібностей. Його застосуван-

ня є критерієм прогресивності соціальних інститутів.

Мрії про щастя і захищеність людини беруть початок з глибокої

давнини і сформувалися в систему гуманістичних поглядів в епоху

Відродження. В радянські часи ідеали гуманізму тлумачились занадто

вузько. Вони асоціювалися тільки зі звільненням трудящих від екс-

плуатації і становленням системи соціалістичного права. При цьому

замовчувався загальнолюдський характер ідеї гуманізму. У праві про-

яв принципу гуманізму означає закріплення у правових формах від-

носин між людиною, державою і суспільством на основі визнання

самоцінності людської особистості, невід’ємності її прав і свобод, по-

важання її гідності, захисту від свавільного втручання

у сферу осо-

бистого життя. Принцип гуманізму в праві втілюється в низці норма-

тивних положень різноманітної галузевої належності. Прикладами

цього є встановлення приписів про те, що ніхто не може бути безпід-

ставно заарештованим або утримуватися під вартою; батьки зобов’язані

утримувати дітей до їх повноліття; ніхто не може бути підданий

кату-

ванню, іншим жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують

його гідність, видам примушування і покарання; трапляються випадки,

коли забороняється допуск преси і публіки на судовий розгляд з мір-

кувань моралі.

Принцип справедливості передбачає його тлумачення як зовнішнього

щодо права явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває пев-

ні властивості самої

юридичної форми. Йдеться про здатність права за-

хищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп

(класів), кожна з яких має свої уявлення про справедливість (наприклад,

на погляд вільного населення Рима рабство цілком відповідало його уяв-

ленням про справедливість). Як спеціально-юридична категорія справед-

ливість розглядається в масштабі відповідності, пропорційності

, збалан-

сованості і певної гармонійності між здійсненими витратами, зусиллями,

звершеннями людей і відповідною реакцією на це суспільства, вираженою

у вигляді винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі зазначений

принцип виступає як принцип усієї правової системи.