Бусенко О.Т. (ред.). Технологія виробництва продукції тваринництва

Подождите немного. Документ загружается.

Наведені дані є орієнтовними і стосуються середньоспілих тва-

рин, оскільки статева зрілість залежить від породи, статі, умов годів-

лі, вирощування, клімату. У самок скороспілих порід при повноцін-

ній годівлі, а також в умовах теплого клімату вона настає раніше.

Як надто раннє парування, так і затримка його призводять до нега-

тивних наслідків — недорозвиненості, зниження продуктивності,

сповільнення темпів відтворення стада, перевитрат кормів у процесі

вирощування поголів

’я.

Вік тварин, їхній фізіологічний стан, при досягненні якого вони

стають придатними до відтворення без шкоди для здоров

’я та по-

дальшого нормального розвитку, можуть дати повноцінний приплід

і проявити високу продуктивність, називається господарською зрілі-

стю. Оптимальним віком першого парування вважають такий: для

свинок — 8 – 10 міс, кнурів — 10 – 12, ярок — 12 – 18, баранів — 18,

бугаїв — 14 – 16, телиць — 16 – 18 міс, кобил і жеребців — 3 – 4 ро-

ки. Господарська зрілість тварин визначається не тільки їхнім ві-

ком, а й розвитком. Наприклад, для теличок молочних порід жива

маса при першому паруванні (осіменінні) повинна становити при-

близно 70 % від живої маси повновікових нормально розвинених

корів (третє отелення).

Способи парування та осіменіння. Застосовують вільне і руч-

не парування тварин та штучне осіменіння. При вільному паруван-

ні маток і плідників утримують разом в одному стаді. Практикують

його в умовах екстенсивного ведення тваринництва, де переважає

табунно-пасовищний спосіб утримання і здійснюється груповий під-

бір. У такому разі плідник використовується нераціонально, швидко

виснажується й установити походження приплоду, якщо в стаді бу-

ло кілька плідників, неможливо. Крім того, вільне парування при-

зводить до поширення інфекційних захворювань статевих органів,

що завдає економічних збитків господарству. В племінних господар-

ствах його не застосовують.

При ручному паруванні плідників утримують окремо від маточ-

ного поголів

’я. Проводять його у спеціальних загонах, манежах,

станках. Це дає змогу регулювати підбір тварин, кількість пару-

вань, контролювати фізіологічний стан маток і плідників, парувати

їх за наміченим графіком у певні строки, вести зоотехнічні записи

про походження приплоду і дату парування. Однак при ручному

паруванні плідника використовують на обмеженій кількості маток.

Штучне осіменіння — найефективніший спосіб масового поліп-

шення тварин за рахунок використання найцінніших плідників.

Він полягає в одержанні за допомогою штучної вагіни сперми від

плідників, перевірених за якістю потомства, її оцінці, розрідженні

та введенні різними способами у статеві органи самки. Розрідженою

спермою одного плідника можна за сезон осіменити від кількох со-

тень до кількох тисяч маток.

Спосіб тривалого, протягом десятків років, зберігання сперми в

стані глибокого заморожування у рідкому азоті (– 196 °С) дозволяє

одержувати потомство завдяки банкам сперми від найцінніших

плідників, які давно вже вибули із стада, транспортувати її на ве-

ликі відстані, завозити навіть із-за кордону, уникати ряду захворю-

вань, значно скоротити кількість плідників.

Особливо зросло значення штучного осіменіння маток глибоко-

замороженою спермою в системі великомасштабної селекції, спря-

мованої на інтенсивне генетичне поліпшення величезних масивів

тварин у межах області, зони, країни, всього ареалу породи. Вели-

комасштабна селекція об

’єднує в єдине ціле діяльність господарств

усіх категорій при цілеспрямованому управлінні селекційним про-

цесом електронно-обчислювальними центрами, що дає можливість

прогнозувати генетичний процес у породах.

Ведення племінної роботи у господарствах різних категорій.

Тваринницькі господарства за своїм призначенням поділяються на

товарні (користувальні), в яких зосереджено основне поголів

’я

(85 – 90 %), і племінні різного призначення, де знаходиться 10 – 15 %

племінних тварин від усієї кількості поголів

’я. Племінну роботу не-

обхідно вести в усіх господарствах, у яких одержують і вирощують

молодняк, але форми й рівень її в племінних і товарних господарст-

вах відрізняються за методами розведення, способами відбору й під-

бору тварин та іншими особливостями.

Для одержання користувальних тварин, що дають молоко, м’ясо,

вовну, яйця, застосовують як чистопородне розведення, так і промис-

лове, перемінне та ротаційне схрещування з метою одержання по-

місей. Підвищення продуктивних якостей товарних стад залежить

від рівня роботи племінних господарств щодо поліпшувального

впливу племінного поголів’я на промислове тваринництво. Оціню-

ють у товарних господарствах не всіх тварин. Індивідуальному від-

бору підлягають маточне поголів

’я племінного ядра та виробничої

групи і ремонтний молодняк. При цьому застосовують лінійно-гру-

повий підбір маток до плідників, іноді — індивідуальний для цін-

них маток.

Основне завдання племінних господарств — здійснення заходів

щодо поліпшення продуктивних і племінних якостей тварин. Від-

повідно до Закону про племінне тваринництво його суб

’єктами є

підприємства з племінної справи, селекційно-гібридні центри, кон-

трольно-випробні станції, центри трансплантації ембріонів та інші

організації незалежно від форм власності, а також селянські (фер-

мерські) господарства, які мають свідоцтва на право займатися

племінною справою. База племінного тваринництва — це племза-

води, племгоспи, племрепродуктори, племпідприємства.

Державні племінні заводи — найвища категорія племінних

господарств, де зосереджена краща частина тварин для ведення

поглибленої племінної роботи. Діяльність племзаводів спрямована

на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин певних

порід, виведення високопродуктивних типів, ліній і родин, вирощу-

вання високоякісного племінного молодняку для ремонту власного

стада та реалізації в інші господарства.

Основним методом розведення тут є чистопородне, яке ґрунтуєть-

ся переважно на роботі з лініями та родинами. Проте при виведенні

нових ліній або порід, якщо це передбачено планом племінної робо-

ти, може застосовуватися ввідне і відтворне схрещування.

Племінні господарства. Завдання племінних господарств ба-

гато в чому подібні до завдань племзаводів. Вони (племгоспи,

племферми і дочірні господарства племзаводів) є репродукторами,

тобто базою розширеного відтворення та вдосконалення планових

порід, типів і ліній тварин, які надходять із держплемзаводів для

ремонту стада й продажу молодняку. У племгоспах (репродукторах)

основними методами розведення є чистопородне і поглинальне

схрещування. Тут основне стадо комплектують за рахунок племза-

водів, які працюють із ними за єдиним перспективним планом се-

лекційно-племінної роботи.

Племінні ферми створюються на базі кращих за породністю й

продуктивністю товарних ферм і займаються розширеним відтво-

ренням цінного поголів

’я для ремонту власного стада та реалізації

в інші господарства. На племінних фермах використовують плідни-

ків держплемоб

’єднань і селекційну роботу проводять відповідно до

обласного плану племінної роботи з породами. Форми і методи пле-

мінної роботи з тваринами різних видів у зазначених господарствах

в основному подібні, але мають свої специфічні особливості.

При держплемоб

’єднаннях діють спеціалізовані господарства,

контрольні ферми та контрольно-випробні станції для вирощування

та випробування племінних плідників. Комплектують їх спеціально

відібраними у племзаводах і племгоспах бугайцями, яких вирощу-

ють в оптимальних умовах. Після випробування й комплексної оці-

нки плідників вирішують питання про подальше їх використання.

² Планування селекційно-племінної роботи

Поліпшення продуктивних і племінних якостей сільськогоспо-

дарських тварин можливе лише тоді, коли всі заходи будуть зведені

в єдину систему і цілеспрямовано здійснюватимуться протягом ряду

років. З цією метою спеціалісти під керівництвом науково-дослідних

установ розробляють перспективні плани племінної роботи на п

’ять

років окремо за видами тварин для господарств, районів, областей,

зон діяльності держплемоб

’єднань і на десять років — для породи у

цілому.

План племінної роботи зі стадом складається з двох частин: ана-

лізу стану і результатів виконання попереднього плану; основних

напрямів племінної роботи щодо вдосконалення стада та конкрет-

них організаційно-господарських заходів, спрямованих на підви-

щення ефективності племінної роботи зі стадом. Його щорічно, піс-

ля проведення бонітування тварин, коригують, і якщо необхідно,

вносять зміни.

Перспективний план племінної роботи з породою охоплює ширше

коло питань і також має дві частини: перша — аналітичний огляд

стану племінної роботи з породою за попередні роки і друга — перс-

пективи племінної роботи з породою та комплексні заходи щодо по-

дальшого її поліпшення. Схеми побудови планів заходів щодо пле-

мінної роботи з тваринами різних видів в основному подібні, але зміст

розділів і конкретні завдання у кожному випадку будуть різними.

В Україні розроблені селекційні програми племінної роботи з

окремими видами й породами сільськогосподарських тварин, які

забезпечують поетапну оцінку, відбір, підбір та використання пле-

мінного поголів

’я. Ці програми є технологічною основою великомас-

штабної селекції, для впровадження досягнень якої створені селек-

ційні центри за типом науково-виробничих об

’єднань.

Розробка перспективних планів селекційно-племінної роботи з

породою — процес творчий і досить складний. Тому для участі в

ньому запрошуються спеціалісти провідних племзаводів, племоб

’єд-

нань, фахівці наукових та вищих навчальних закладів, які добре

знають породу і працюють над її поліпшенням. План складається

під керівництвом ради по племінній роботі з породою, затвердженої

Міністерством аграрної політики України. Її рекомендації, пропо-

зиції, вказівки затверджуються цим самим міністерством і є обов’яз-

ковими для всіх господарств, які ведуть роботу з породою.

Районування порід. Всі види сільськогосподарських тварин

розміщуються по областях і зонах за державним планом породного

районування. Ним передбачається розведення лише однієї планової

породи в межах зони або області, що сприяє кращій організації

племінної роботи. Для розведення кожної породи відводиться певна

зона. Це зумовлено тим, що тварини мають свої біологічні особливо-

сті, тому для їх існування й одержання найвищої продуктивності

необхідні відповідні природно-кліматичні та економічні умови.

Інтенсифікація тваринництва вносить нові корективи в породне

районування, розширюється зона розведення найперспективніших

порід. У багатьох областях проводиться їх випробування, тобто вивча-

ється питання, яка порода за своїми продуктивними якостями, при-

стосованістю до прогресивних технологій найбільше підходить для

тієї чи іншої зони. Тому плани породного районування періодично

переглядаються, координуються радами по племінній роботі з поро-

дами і затверджуються Міністерством аграрної політики України.

Державні книги племінних тварин (ДКПТ). Ефективне ве-

дення племінної роботи, якісне поліпшення порід неможливе без

організації чіткого обліку походження, племінних та продуктивних

якостей тварин, тому державні книги племінних тварин мають ве-

лике значення. В історії зоотехнії перший том книги племінних

тварин вийшов в Англії у 1793 р. по чистокровній верховій породі

коней, потім там же були видані книги по великій рогатій худобі.

В Росії перша книга племінних тварин вийшла у 1834 р. по чисто-

кровній верховій породі коней. Згодом такі книги створювалися по

всіх цінних породах у багатьох країнах світу.

Відбирають тварин для запису в ДКПТ спеціальні комісії за да-

ними зоотехнічного та племінного обліку з обов

’язковим оглядом їх

у натурі. Після бонітування відбирають лише кращих особин, що

відповідають вимогам стандартів, розроблених для кожної породи, і

положенню для запису в ДКПТ. Стандарти й положення періодич-

но переглядаються та уточнюються. Всі дані про тварин ретельно

звіряються з первинними документами й оформляються спеціальні

індивідуальні картки, які надсилаються відповідним сільськогоспо-

дарським органам. За індивідуальними картками тварин під пев-

ним номером записують в обласний реєстр і у міру нагромадження

записів видають черговий том ДКПТ.

У Державні книги племінних тварин записують короткі відомос-

ті про останніх: кличку, інвентарний номер, масть, походження, да-

ту і місце народження, живу масу, продуктивність, оцінку екстер

’єру

в балах, основні проміри, комплексний клас, якому господарству

належить тощо. Номер, за яким тварину занесено до ДКПТ, збері-

гається за нею назавжди. Чим більше з господарства поголів

’я за-

писано в ДКПТ, тим більший прибуток воно має, тому що на при-

плід від таких тварин встановлені спеціальні надбавки до основної

ціни. Матеріали книг племінних тварин — це не просто реєстр

останніх, а своєрідний довідник, паспорт порід, на підставі яких

складаються перспективні плани племінної роботи, розробляються

заходи щодо поліпшення порід.

Виставки, виводки, аукціони. Для популяризації досягнень

кращих господарств, районів, областей, наукових організацій, орга-

нів племінної служби і широкого впровадження в практику тварин-

ництва досвіду їхньої роботи періодично проводяться сільськогоспо-

дарські виставки. За масштабом вони бувають всеукраїнські, облас-

ні, міжрайонні, районні, кущові, а за змістом — загальні сільського-

сподарські, загальні тваринницькі та спеціалізовані, на яких де-

монструються тварини певного виду або породи.

Керує роботою виставковий комітет, створений із представників

сільськогосподарських органів і організацій, науково-дослідних

установ, керівників та спеціалістів передових господарств, кращих

тваринників. Він розробляє детальний план підготовчих заходів і

безпосереднього проведення виставки.

Комплексну оцінку тварин здійснює експертна комісія, до складу

якої входять висококваліфіковані фахівці. Вона кращим тваринам

присвоює атестати І – ІІІ ступенів і медалі й визначає чемпіона по-

роди за рік. Комісія нагороджує також передовиків тваринництва

дипломами, грамотами, грошовими преміями, цінними подарунками.

Під час виставок проводяться аукціони, тобто продаж тварин із

публічного торгу покупцеві, що запропонував найвищу ціну. Експе-

ртна комісія заздалегідь визначає початкові ціни, погоджуючи їх з

господарствами — власниками тварин. Продаж-купівля оформля-

ється відповідним актом.

У зоні діяльності племінного об

’єднання або в масштабах району

організовуються також виводки — огляд кращих племінних тварин.

Вони, як правило, тривають один день. Проводять їх спеціально

створені комісії, які оцінюють тварин і розробляють рекомендації

щодо поліпшення племінної роботи у господарствах.

² Зоотехнічний і племінний облік

Чіткий зоотехнічний облік у господарствах має важливе значен-

ня незалежно від того, племінні вони чи товарні. Він дає змогу кон-

тролювати продуктивні й племінні якості тварин, їхній ріст і розви-

ток, походження та породний склад, облік і рух поголів

’я, витрати

кормів, оплату праці тощо. Ведеться виробничо-зоотехнічний і пле-

мінний облік за спеціальними формами, розробленими Міністерст-

вом аграрної політики України та Центральним статистичним

управлінням.

У різних галузях тваринництва форми обліку мають свої позна-

чення: в молочному скотарстві — мол; м

’ясному — м’яс, свинар-

стві — свн, конярстві — к, звірівництві — зв. Племінні записи про

тварин різних видів мають свою специфіку. Основними документа-

ми племінного обліку є спеціальні картки. В них наводяться всі ві-

домості, що характеризують племінні та індивідуальні якості плід-

ника, його родовід, лінійну належність, інтенсивність використання

та ін. У картці матки дається повна інформація про неї від наро-

дження до кінця використання або життя.

У журналах обліку роблять записи про відтворну здатність тва-

рин, одержання приплоду та вирощування молодняку, продуктив-

ність. Оцінка племінних і продуктивних якостей різних видів тва-

рин подається в бонітувальних відомостях.

Зоотехнічна документація повинна вестися за формами, придат-

ними для опрацювання даних на електронно-обчислювальних ма-

шинах, тому що головною умовою при організації й планування се-

лекційно-племінної роботи незалежно від розмірів та напряму спе-

ціалізації господарств є добре налагоджений, чіткий зоотехнічний і

племінний облік.

Мічення тварин і присвоєння кличок. Для ведення індивіду-

ального обліку продуктивності та племінного використання тварин,

запобігання плутанині при визначенні походження всім їм у перші

дні після народження при складанні акта про приплід обов

’язково

присвоюють індивідуальні номери, під якими їх записують у всі фо-

рми зоотехнічних документів. Цей номер зберігається за твариною

протягом усього її життя. Наносять його на певні ділянки тіла за

допомогою міток.

У практиці тваринництва застосовують різні способи мічення, які

залежать від мети і тривалості використання тварин, умов утри-

мання, технології виробництва продукції та інших факторів. Вимо-

ги до міток такі: вони повинні бути чіткими й легко читатися на від-

стані, бажано без фіксації тварини, безпечними для людини і тва-

рини, довго зберігатися.

Способи мічення можна умовно розділити на дві групи: перша —

мічення з тривалим зберіганням міток, яке застосовують переважно

в племінному обліку (татуювання, вищипування номерів на вухах,

випалювання на рогах, мічення рідким азотом); друга — мічення на

порівняно невеликий проміжок часу (тварини різного фізіологічного

стану, на відгодівлі тощо), при цьому використовують вушні мета-

леві або пластмасові бирки, сережки, кнопки, а також різнокольоро-

ві нашийники з нанесеними на них номерами. Птицю мітять мета-

левими кільцями на кінцівках, криломітками (на крилі) або проко-

люють перетинку між пальцями.

При будь-якому способі мічення в господарстві не допускають

повторення однакових номерів. Для цього за кожною фермою закрі-

плюють певні номери.

T Наприклад, ферма № 1 одержує номери від 1 до 199, ферма № 2 — від 200 до

399 і т. д. Нанесені номери періодично, і особливо перед бонітуванням, перевіря-

ють, оскільки вищипи й татуювання іноді заростають, а бирки губляться.

Крім мічення, тваринам присвоюють клички, які одночасно з ін-

дивідуальними номерами заносять до акта про приплід і у всі інші

документи. Клички повинні бути короткими, милозвучними, прос-

тими й зрозумілими, необразливими, не збігатися з іменами людей,

суспільно-політичними термінами, назвами національностей, орга-

нізацій, партій, а також не повторюватися.

Існує кілька варіантів присвоєння кличок, але мета кожного із

них — полегшити запам

’ятовування походження чи року наро-

дження тварини та іншої інформації. Мічення і клички допомага-

ють спеціалістам й обслуговуючому персоналу при догляді за пого-

лів

’ям, дають можливість здійснювати індивідуальний облік пле-

мінних і продуктивних якостей кожної тварини, запобігти плутани-

ні у визначенні її походження.

Бонітування тварин. Щороку в серпні — вересні у господар-

ствах проводять індивідуальну комплексну оцінку племінних та

продуктивних якостей тварин для визначення їхнього подальшого

використання, яка називається бонітуванням. Із цією метою пого-

лів

’я оглядають і аналізують дані зоотехнічного обліку, зібрані за

рік, що минув після попереднього бонітування. Це і є основою селек-

ційно-племінної роботи при вдосконаленні та створенні порід і ти-

пів тварин.

При бонітуванні оцінку здійснюють відповідно до вимог інструк-

цій по бонітуванню, розроблених Міністерством аграрної політики

України окремо для кожного виду тварин і навіть напряму продук-

тивності. У цих інструкціях для кожної породи визначено стандарт-

ні вимоги щодо враховуваних ознак згідно з віком і статтю тварин.

На підставі всебічної оцінки тварини одержують відповідні класи

за комплексом ознак, від яких залежать їхнє подальше господар-

ське використання та ціна. Бонітування проводить комісія на чолі з

досвідченим зооінженером, добре обізнаним із породою й оцінюва-

ним стадом. До її складу входять спеціалісти державної племінної

служби, ветеринарної медицини, працівники наукових установ,

спеціалісти господарств, завідуючі ферм (бригадири).

Після закінчення бонітування всі матеріали порівнюють із да-

ними оцінки тварин за минулий рік і роблять висновок про рівень

племінної роботи в господарстві за звітний період. Складають звіт

за відповідно затвердженими формами з аналізом результатів боні-

тування. На його підставі розробляють заходи щодо подальшого

підвищення продуктивності та поліпшення племінних якостей тва-

рин, плани комплектування виробничих груп, продажу й закупівлі

племінної худоби, оздоровчих і профілактичних заходів, готують

документи для запису кращих тварин до ДКПТ. Бонітування має

велике значення, оскільки всі його матеріали використовують при

складанні перспективних планів селекційно-племінної роботи зі

стадом.

1.8. Біотехнологія у тваринництві

Збільшення виробництва продукції й зниження матеріало-

та енергоємності тваринницької галузі — важливе народногоспо-

дарське завдання. Його розв

’язання залежить від формування і

розвитку складних інтегрованих систем, які включають тварин,

техніку й людину. Особливістю нового напряму в розвитку біотех-

нологічних систем у тваринництві є інтегроване застосування тех-

нічних засобів механізації та автоматизації, електроніки й обчис-

лювальної техніки, створення систем управління біотехнологічними

процесами.

Зооінженерія визначає спосіб одержання продукції при мініма-

льних затратах сировини (кормів), праці й матеріальних ресурсів з

оптимальним використанням біологічних можливостей тварин, сис-

теми утримання, годівлі та догляду, вивчає питання відтворення

стада і санітарно-ветеринарного обслуговування.

Стабільне відтворення поголів

’я — складне й економічно важли-

ве питання будь-якої технології виробництва тваринницької про-

дукції. Це основна умова інтенсивного розвитку галузі, оскільки з

кожною новою твариною, включеною в процес відтворення, визна-

чаються рівень, якість і ефективність виробництва продукції на пе-

ріод, який залежить від тривалості господарського використання

тварин та інтервалу між поколіннями.

Велика рогата худоба відіграє неабияку роль у виробництві тва-

ринницької продукції, але вона належить до одноплідних видів

тварин, тому чисельність її та плодючість є факторами, що ліміту-

ють відтворення і як наслідок — виробництво молока та м

’яса. Су-

часні біотехнологічні методи дають змогу раціонально впливати на

відтворювальний потенціал самок, значно збільшувати кількість

високопродуктивних особин і тим самим — виробництво продукції

тваринництва.

Біотехнологія — наука молода й у наш час існує багато тлума-

чень цієї назви. Міжнародний журнал «Кур

’єр ЮНЕСКО» наводить

таке визначення: «біотехнологія — це сукупність промислових ме-

тодів, які використовують живі організми і біологічні процеси для

виробництва й модифікації різноманітних продуктів, у тому числі

спрямованих на поліпшення властивостей економічно цінних видів

рослин і тварин».

Біотехнологія прискореного й спрямованого управління розмно-

женням сільськогосподарських тварин стала можливою завдяки

штучному осіменінню, гормональному регулюванню статевих цик-

лів самок, трансплантації (пересадці) ембріонів, методам клітинної

та генної інженерії. Сільськогосподарська біотехнологія в рослин-

ництві досягла значних успіхів при виведенні нових сортів рослин,

у тваринництві вона спрямована переважно на створення бажаних

генотипів, що забезпечують високу продуктивність тварин та їх ін-

тенсивне відтворення нетрадиційними методами.

Як біотехнологічний метод успішно використовують статеві клі-

тини плідників при штучному осіменінні самок в усіх галузях тва-

ринництва.

T Наприклад, спермою одного бугая можна щорічно осіменити від 2 до 50 тис.

корів. У багатьох країнах є банки, де зберігаються мільйони доз замороженої

сперми. Від деяких плідників за період використання одержують 300 – 400 тис.

доз сперми.

Штучна гормональна регуляція статевих циклів самок сприяє

синхронізації охоти і дозволяє організувати одночасно штучне осі-

меніння великих груп тварин. З настанням статевої зрілості у фолі-

кулах яєчників дозрівають яйцеклітини. Вихід їх із фолікулів нази-

вається овуляцією. У корів та кобил дозріває одночасно, як правило,

один фолікул, в овець — 2 – 3, у свиней — 8 – 12 у кожному яєчни-

ку. Від кількості фолікулів, що овулювали, і запліднених яйцеклі-

тин залежить кількість приплоду.

Гормональні засоби здавна використовували для підвищення

плодючості тварин. Уведення гормонів стимулює численну овуля-

цію (суперовуляцію), або збільшення у 10 – 12 разів кількості яйце-

клітин, які утворюються в кожному циклі. У корів та овець кількість

їх зростає до 25, у свиней — до 80. Цей метод застосовують для оде-

ржання потомства від високопродуктивних особин шляхом пересад-

ки запліднених яйцеклітин самкам-реципієнтам.

Трансплантація ембріонів — це вилучення їх з яйцепроводів

або матки однієї тварини (самка-донор) і пересадка в яйцепровід

або матку іншої тварини (самка-реципієнт), яка перебуває в тій са-

мій фазі статевого циклу, що й донор. У подальшому ембріон розви-

вається в організмі реципієнта. Теля-трансплантат успадковує тіль-

ки генетичні якості батька і матері-донора, реципієнт не впливає на

якість приплоду.

Трансплантація ембріонів — прогресивний напрям прискореного

відтворення поголів

’я, який дає можливість розв’язувати такі за-

вдання: інтенсивно використовувати генетичний потенціал корів-

рекордисток, прискорити створення високопродуктивних родин та

ліній, одержання двійнят шляхом пересадки двох ембріонів одному

реципієнту, створення банку ембріонів від видатних тварин спосо-

бом глибокого їх заморожування (кріоконсервації), збереження ге-

нетичних ресурсів нечисленних і зникаючих порід, спрощення

транспортування живого матеріалу (ембріонів) у різні регіони зем-

ної кулі.

Для одержання ембріонів у виробничих умовах застосовують

нехірургічний метод, тобто вимивання їх із матки за допомогою

спеціальних інструментів і живильних середовищ. Уводять ембріо-

ни реципієнтам спеціальним катетером через шийку матки. Зде-

більшого від одного донора одержують за одне вимивання від трьох

до десяти придатних для трансплантації ембріонів. Вимивання про-

водять 3 – 4 рази на рік, тільність настає у 40 – 50 % реципієнтів,

тобто поки реально можна розраховувати на одержання до десяти

телят-трансплантатів за рік від одного донора. Для порівняння за-

значимо, що від 100 корів при належній організації штучного осі-

меніння одержують лише 90 – 100 телят. Перевага ембріопересадок

очевидна.