Бусенко О.Т. (ред.). Технологія виробництва продукції тваринництва

Подождите немного. Документ загружается.

мок — на гармонійність та пропорційність будови тіла тварини,

ступінь вираженості бажаного типу породи.

Загальна окомірна оцінка екстер’єру є найскладнішою і вимагає

від спеціалістів великого досвіду й знання екстер’єрних особливос-

тей тварин певних порід. Тому для порівняння окремих особин за

екстер’єром у цілому, а не тільки за деякими статями в різних краї-

нах для кожного виду тварин і напряму продуктивності розроблені

шкали екстер’єрних оцінок, де кожну стать (або групу статей) залеж-

но від її значення оцінюють певною кількістю балів (пунктів).

В Україні прийняті 5-бальна і 100-бальна системи оцінки екс-

тер’єру. В першому випадку тварину оцінюють за загальним вигля-

дом і розвитком без оцінки конкретних статей. У другому — кожну

стать або групу статей оцінюють певною кількістю балів і за одер-

жаною сумою визначають клас тварин за екстер’єром. Шкали оцінок

наведені у відповідних інструкціях з бонітування. В них є перелік

недоліків екстер’єру, за які знижується встановлений для статі бал.

У великої рогатої худоби зустрічаються, наприклад, такі недолі-

ки (вади): голова важка, груба або легка, ніжна; шия коротка, товс-

та, довга, вузька, не типові для породи; грудна клітка неглибока,

вузька, із западинами чи перехватом за лопатками; холка вузька,

гостра; спина провисла або горбата; поперек провислий (м’ який);

крижі звислі, дахоподібні, звужені в сідничних горбах (шилоза-

дість); задні кінцівки шаблисті, передні й задні зближені в суглобах

(іксоподібні), слонова постава, слабкий копитний ріг; вим’я недоста-

тньо розвинене, неправильної форми та ін.

Оцінка за лінійними промірами — точніший і об’єктивніший

метод, що дає можливість порівнювати екстер’єр тварин. Проміри

беруть у певних точках тіла мірною палицею, циркулем, стрічкою,

на яких є поділки в сантиметрах. Тварину ставлять на твердий рів-

ний майданчик так, щоб передні кінцівки закривали задні, а при

огляді збоку праві закривали ліві чи навпаки. Голова і шия повинні

знаходитися на одній лінії з верхньою частиною тулуба. При вимі-

рюванні інструменти мають лише доторкатися до тіла тварини, не

вдавлюючись у нього. Показання на інструментах слід фіксувати,

не відриваючи їх від точок вимірювання.

Кількість і перелік промірів залежать від виду, породи, віку тва-

рин, а також мети вимірювання. При оцінці загального розвитку

обмежуються невеликою кількістю промірів (3 – 4), для запису в

Державну книгу племінних тварин (ДКПТ) — 5 – 12, при детальних

спеціальних дослідженнях — до 70 промірів, причому найбільше їх

беруть у великої рогатої худоби, менше — у коней і ще менше — у

свиней та овець. Що стосується племінних тварин, то результати

екстер’єрної оцінки заносять у спеціальні картки для опрацювання

їх на електронно-обчислювальних машинах (ЕОМ).

У великої рогатої худоби найчастіше беруть такі проміри: пали-

цею — висота в холці, попереку, маклаках, крижах, сідничних гор-

бах; коса довжина тулуба — палицею або стрічкою; довжина таза —

палицею або циркулем; глибина грудей за лопатками — палицею й

обхват — стрічкою. Крім того, палицею ще вимірюють висоту в спи-

ні, ширину грудей за лопатками, ширину таза у маклаках, сіднич-

них горбах, тазостегнових зчленуваннях; циркулем — розміри голо-

ви і таза; стрічкою — обхват п’ясті та інших частин тулуба тощо.

За абсолютними показниками розмірів тварин або окремих ста-

тей можна порівняти їх одну з одною, кращими тваринами такого

самого віку, записаними в ДКПТ. Але проміри, взяті окремо, не да-

ють повного уявлення про гармонійність будови тіла, взаємний роз-

виток його частин, тому обчислюють індекси (відношення одного

проміру до іншого, виражене у відсотках). Проміри беруть не випад-

кові, а пов’язані між собою анатомічно, які характеризують пропор-

ції розвитку тварин, особливості будови тіла і конституції. Розріз-

няють індекси прості (відношення одного проміру до іншого) й

складні (відношення одного або групи промірів до іншої групи про-

мірів). Наприклад: розтягнутості (відношення косої довжини тулуба

до висоти в холці); грудний (ширина грудей до їхньої глибини); зби-

тості (обхват грудей до косої довжини тулуба); костистості (обхват

п’ясті до висоти в холці). За індексами можна зробити об’єктивні

висновки щодо відмінностей розвитку екстер’єру тварин різних на-

прямів продуктивності. Проміри також використовують для побудо-

ви екстер’єрного профілю (графіка) тварин із метою порівняльного

опису особливостей будови тіла окремих груп і типів у межах породи.

Одним із методів додаткової оцінки екстер’єру є фотографуван-

ня тварин, яке широко застосовується і дає можливість точніше й

повніше зафіксувати їхні характерні особливості. Воно вимагає пев-

них навичок та дотримання необхідних умов: тварину ставлять на

рівному місці так, щоб фотоапарат знаходився на відстані 6 – 7 м

від тулуба й перпендикулярно до його середини. Краще фотографу-

вати вранці або ввечері, коли сонячні промені освітлюють тварину

збоку, підбираючи контрастний фон. Особливо це стосується видат-

них тварин, а також тих, яких записують у ДКПТ.

При загальній оцінці екстер’єру звертають увагу не тільки на

окремі статі та проміри, а й на другорядні екстер’єрні особливості

(масть, відмітини, краніологічні особливості тощо). Забарвлення

волосу в більшості випадків є ознакою породної належності твари-

ни. Кількість і розподіл пігментів зумовлюють те чи інше забарв-

лення шкіри, волосяного покриву, сітківки очей, рогів, копит, у пти-

ці — пір’я, пуху. Масті бувають прості й складні. Деякі масті та сту-

пінь пігментації певною мірою характеризують міцність конституції

й життєздатність тварин. Інтенсивна пігментація часто супроводжу-

ється вищою конституційною міцністю, альбіноси ж мають знижену

життєздатність.

Поряд із цим за особливостями розвитку екстер’єру визначають

кондиції тварин, тобто фізіологічний стан і вгодованість, які най-

краще відповідають їх певному господарському призначенню. Кон-

диції змінюються під впливом умов годівлі, догляду, утримання та

використання тварин. Розрізняють такі типи кондицій: заводська

(племінна), виставкова, відгодівельна, робоча й тренувальна.

Екстер’єрна оцінка, огляд, промацування й вимірювання тварин

дають змогу судити про внутрішню будову організму і функції

окремих систем та органів лише за зовнішніми формами тварини,

тому оцінку доповнюють вивченням інтер’єру — внутрішньої будо-

ви, біохімічних, фізіологічних і анатомо-гістологічних особливостей

організму.

1.3. Індивідуальний розвиток

сільськогосподарських тварин

Індивідуальний розвиток охоплює морфологічні, біохімічні та фі-

зіологічні зміни, які відбуваються в організмі тварин різних видів,

від часу утворення зиготи і до кінця використання або життя тва-

рини.

У 1866 р. німецький вчений Е. Геккель обґрунтував і сформулю-

вав так званий біогенетичний закон і ввів у біологію терміни онто-

генез та філогенез. Термін онтогенез означає індивідуальний роз-

виток особин, філогенез — історичний розвиток виду. Ці процеси

взаємопов’язані.

Професор К. Б. Свєчин в індивідуальному розвитку розрізняє два

основних процеси: ріст і диференціювання. Ріст — це збільшення

маси клітин організму, його тканин та органів, їхніх лінійних і

об’ємних розмірів, яке відбувається головним чином за рахунок кі-

лькісних змін живої речовини внаслідок новоутворень. Диференці-

ювання — це виникнення в процесі розвитку організму біохімічних,

морфологічних та функціональних відмінностей між клітинами,

тканинами й органами.

Індивідуальний розвиток тварин охоплює всі зміни у процесі ро-

сту, диференціювання, спеціалізації, інтеграції тощо, які в різні пе-

ріоди відбуваються з неоднаковою інтенсивністю. Вони пов’язані

між собою і мають свої особливості. Молоді тварини розвиваються у

результаті переважання процесів асиміляції над процесами дисимі-

ляції. В зрілому організмі нових клітин утворюється стільки, скільки

й розпадається, у старих же тварин процеси відновлення поступа-

ються розпаду.

Кількісні та якісні зміни в різні періоди розвитку організму зу-

мовлені еволюційно і відбуваються при постійній взаємодії спадко-

вої основи (генотипу) та умов зовнішнього середовища. В процесі

індивідуального розвитку спостерігається певна періодичність, про

що свідчить різна швидкість росту органів і тканин тіла, періодич-

ність та ритмічність реакцій організму на закономірні зміни у зов-

нішньому середовищі.

Індивідуальний розвиток тварин поділяється на два основних

періоди: внутрішньоутробний (ембріональний) та післяутробний

(постембріональний).

Період внутрішньоутробного розвитку організму починаєть-

ся з моменту запліднення яйцеклітини й утворення зиготи і закін-

чується народженням особини. Він має три підперіоди: зародковий,

передплідний та плідний.

У зародковий підперіод поділяється зигота, формуються осно-

вні органи і тканини, утворюється зародок. У передплідний під-

період інтенсифікується процес диференціювання і формуються

основні морфологічні породні ознаки. У плідний підперіод інтен-

сивно збільшується маса тіла, відбуваються фізіологічні та морфо-

логічні зміни, завершується диференціювання тканин і органів,

утворюється плід. У процесі онтогенезу інтенсивність росту живої

маси тварин в різні періоди неоднакова — в ембріональний вона

набагато більша, ніж у постембріональний.

Тривалість підперіодів і періоду ембріонального розвитку зумов-

лена спадково й у різних сільськогосподарських тварин значно ва-

ріює. Наприклад, у верблюдиць вагітність у середньому триває 390

днів, ослиць — 360, кобил — 340, великої рогатої худоби — 280,

овець і кіз — 150, свиней — 115, кролиць — 30 днів. Тривалість

внутрішньоутробного розвитку може коливатися в невеликих межах

і залежить від породи, умов годівлі й утримання самок, вгодованості

та стану їхнього здоров’я.

Спадково зумовлена також величина живої маси новонародже-

них. Так, лоша важить 40 – 60 кг, теля — 25 – 40, ягня — 3 – 5, по-

рося — 1 – 1,5 кг, кроленя — 45 – 55 г. Жива маса залежить від ви-

ду, породи, статі, умов годівлі та живої маси матері у період вагітно-

сті. Самці при народженні важчі, ніж самки, на 10 – 20 %.

Післяутробний (постембріональний) період триває від на-

родження тварини до кінця її життя. Він поділяється на п’ять під-

періодів: новонародженості, молочний, статевого дозрівання, госпо-

дарської зрілості й старіння.

Підперіод новонародженості починається з переходу від внут-

рішньоутробного до післяутробного розвитку. В цей час відбувається

адаптація (пристосування) організму новонародженого до нових

умов існування, становлення функцій кровотворення, терморегуля-

ції, сечовиділення, змінюється характер дихання та інших функцій

організму. Під дією зовнішніх факторів виробляються умовні реф-

лекси. Підперіод новонародженості триває 1,5 – 2 тижні. У цей час

основним кормом є спочатку молозиво, а потім молоко матері.

Молочний підперіод триває кілька місяців — до відлучення

молодняку від матерів або припинення випоювання йому молока:

для поросят — до 2 міс, ягнят — 3,5 – 4, телят — 5 – 6, лошат —

6 – 8 міс. У цей час тварин поступово привчають до поїдання рос-

линних кормів, що сприяє посиленому розвитку органів травної сис-

теми.

Підперіод статевого дозрівання триває доти, доки тварини

не стануть здатними до розмноження, тобто коли не досягнуть ста-

тевої зрілості. Вік настання статевої зрілості та першого парування

наведено на с. 39 – 40.

Підперіод господарської зрілості охоплює час виробничого

використання тварин, розквіту їхньої функціональної діяльності,

максимальної продуктивності та відтворної здатності. Він настає у

свиней в 2 – 3 роки, овець і кіз — 2 – 4, великої рогатої худоби — 5 – 6,

коней — у 6 – 7 років. Тривалість цього підперіоду залежить від

умов годівлі, догляду, утримання та використання тварин.

Підперіод старіння характеризується зниженням інтенсивно-

сті обміну речовин, відтворної здатності, продуктивності, поступо-

вим згасанням функціональної діяльності організму. При старінні

утримання тварин стає збитковим і їх вибраковують, тому період

використання останніх коротший, ніж тривалість життя. Так, період

використання свиней становить 4 – 5 років (тривалість життя —

15 – 20), овець — 6 – 8 (10 – 15), великої рогатої худоби — 10 – 12

(20 – 25), коней — 18 – 20 (35 – 40 років).

Тривалість життя та використання тварин пов’язані з породни-

ми, індивідуальними, продуктивними і племінними якостями, що

значною мірою залежать від їхніх спадкових особливостей. При

цьому необхідно пам’ятати, що повноцінна збалансована годівля,

раціональний режим догляду та утримання сприяють продовженню

періоду господарського використання тварин.

² Закономірності росту окремих

частин тіла та основних тканин

У процесі індивідуального розвитку інтенсивність росту живої

маси тварин у різні періоди неоднакова: в ембріональний вона ви-

ща, ніж у постембріональний, тобто з віком тварин знижується. Та-

ка закономірність характерна не лише для росту живої маси в ціло-

му, а й для окремих частин тіла.

Вивчаючи інтенсивність росту тканин та органів великої рогатої

худоби у другій половині ембріонального і в постембріональному

періоді, А. О. Малігонов і Г. Ф. Расходов дійшли висновку, що орга-

ни, які повільно ростуть в ембріональний період, швидше ростуть в

постембріональний і навпаки. Вони розподілили їх на три групи:

найшвидше ростуть в ембріональний період підшлункова залоза,

кишки, кістяк, серце, шкіра, м’язи; із середньою швидкістю збільшу-

ються об’єм крові, селезінка, шлунок, нирки, язик; повільно ростуть

печінка, щитоподібна залоза, легені, сім’яники, головний мозок.

Нерівномірність росту тканин і органів зумовлена необхідністю

пристосування тварин до певних умов існування, які виникли в

процесі еволюції. Тому до моменту народження більш розвинені се-

рце, легені, органи травлення, руху та ін.

У більшості сільськогосподарських тварин кістки скелета протя-

гом онтогенезу ростуть із неоднаковою швидкістю. Розрізняють три

типи його ембріонального росту: інтенсивніший ріст периферичного

скелета; інтенсивніший ріст осьового скелета; однакова інтенсив-

ність росту обох відділів.

Велика рогата худоба, коні, вівці, кози та інші травоїдні за інтен-

сивністю росту скелета належать до першого типу, тобто в утробний

період у них інтенсивніше ростуть кістки периферичного скелета

порівняно з осьовим. Вони народжуються відносно високоногими, з

укороченими тулубом і головою. Така будова тіла утворилася в про-

цесі еволюції. Завдяки цьому молодняк зразу ж після народження

може самостійно рухатися, діставати до дійок вимені матері й ряту-

ватися від переслідування хижаками. В післяутробний період у них

інтенсивніше ростуть кістки осьового скелета — хребет, грудна і та-

зова кістки, ребра. До другого типу належать гризуни, хижаки та

свині, до третього — морські свинки.

Жива маса після народження тварин максимально збільшується

у великої рогатої худоби від 4 – 5 до 15 – 18 міс, свиней — від 4 до 8,

овець — від 1,5 – 2 до 6 – 7 міс, потім швидкість росту зменшується.

На розвиток травного каналу значною мірою впливають тип і рівень

годівлі. Ріст м’язів залежить також від швидкості росту кісток, до

яких вони прикріплені.

На індивідуальний розвиток тварин великий вплив мають як

спадкові фактори, так і фактори зовнішнього середовища. Діяль-

ність залоз внутрішньої секреції (гіпофіз, щитоподібна й статеві) та

нервової системи зумовлені спадковістю. Серед зовнішніх факторів

найсуттєвіший вплив на розвиток тварин проявляють годівля, клі-

матичні умови, вологість і температура повітря, освітленість, атмо-

сферний тиск та ін. Їхня дія залежить від виду і віку тварин, трива-

лості та сили впливу.

Провівши фундаментальні дослідження щодо вивчення впливу

різних рівнів годівлі на ріст маси і лінійних розмірів скелета овець,

М. П. Чирвинський дійшов висновку, що при недостатній годівлі

найбільше гальмується ріст маси тих частин скелета, які в цей пері-

од найшвидше ростуть. Дослідженнями А. О. Малігонова та його

співробітників, проведеними на великій рогатій худобі, були під-

тверджені висновки М. П. Чирвинського і доповнені даними про те,

що така закономірність поширюється на всі органи й тканини.

Це дало можливість сформулювати так званий закон недороз-

витку або закон Чирвинського — Малігонова:

ступінь недорозвитку різних тканин та органів перебуває в пев-

ному зв’язку з інтенсивністю росту того чи іншого органа й тка-

нини; органи з інтенсивним ростом недорозвиваються при недо-

статній годівлі більше, ніж органи з менш інтенсивним ростом і,

навпаки, при посиленій годівлі тварин у певний період їхнього

розвитку найінтенсивніше будуть рости й розвиватися ті частини

та органи, які мають у даний період найбільшу природну швид-

кість росту.

Залежно від стадії, на якій відбулася затримка росту, А. О. Малі-

гонов виділив три форми недорозвитку: ембріоналізм, інфанти-

лізм, неотенію. Перша виникає внаслідок затримки росту плода в

ембріональний період, що пов’язано передусім із недостатньою або

неповноцінною годівлею матері під час вагітності та іншими при-

чинами. У таких тварин і в дорослому стані зберігаються деякі риси

ембріона — непропорційно велика голова, тонкі й короткі кінцівки.

Друга форма є наслідком затримки росту в постембріональний пері-

од. Основні причини — несприятливі умови годівлі та утримання,

рання вагітність, хвороби тощо. Такі тварини високоногі, плоског-

руді, мають короткий тулуб, недорозвинені статеві органи. Третя

форма — це передчасний розвиток статевих органів у тварин, недо-

розвинених в ембріональний чи постембріональний період.

Здатність тварин компенсувати у майбутньому деяку затримку

росту, викликану недостатньою годівлею чи іншими причинами,

зумовлена спадково і має велике практичне значення. Рівень ком-

пенсації затримки розвитку залежить від віку, тривалості пригні-

чення і ступеня недогодівлі. Чим коротший несприятливий період,

менша затримка і молодша тварина, тим швидше і більшою мірою

відбувається компенсація. При цьому необхідно враховувати, що

найбільш захищеними проти негативних впливів є органи і ткани-

ни, найважливіші для життя індивідууму.

Повноцінна збалансована годівля сприяє прискоренню розвитку

органів і тканин. Наприклад, статеве дозрівання телиць та їхнє за-

пліднення настають на 3 – 6 міс раніше при достатній годівлі, ніж

при помірній, і на 6 – 9 міс раніше, ніж при зниженій.

Таким чином, численні дослідження свідчать про великий вплив

умов годівлі молодняку з перших днів його життя на інтенсивність

росту і розвитку, формування скороспілих викокопродуктивних тва-

рин. Важливу роль при цьому відіграють загальний рівень годівлі,

її біологічна повноцінність, структура раціонів (співвідношення кор-

мів за поживністю), різний розподіл поживних речовин за окремими

періодами росту.

Певна ритмічність годівлі також має вплив на ріст і розвиток

тварин. Професор В. І. Федоров, щоденно і щодекадно зважуючи

телят, дійшов висновку, що їхній ріст характеризується хвилеподіб-

ною кривою, довжина хвилі якої досить постійна. Тривалість періо-

ду підвищення і зниження інтенсивності росту телят становить до

12 днів.

Застосування перемінного рівня годівлі (збільшення на 20 % до-

бової даванки в період послаблення росту телят і зменшення її у

період посилення росту) забезпечує вищі середньодобові прирости

порівняно з приростами телят контрольної групи, яких годували

звичайним способом. Збільшення приростів досягається без додат-

кових витрат кормів і затрат праці, виключно за рахунок викорис-

тання закономірностей саме процесів росту.

Проведені дослідження показують, що привчання телят із ран-

нього віку до поїдання грубих кормів рослинного походження, особ-

ливо високоякісного сіна, стимулювало розвиток травного каналу.

Професор М. А. Кравченко, вивчаючи проблеми управління онтоге-

незом, підкреслює, що спрямоване вирощування — це система дії

різних факторів на індивідуальний розвиток тварин, яку застосову-

ють у відповідні періоди життя, щоб максимально розвинути у них

бажані ознаки, зумовлені спадковістю.

При спрямованому вирощуванні намагаються максимально роз-

винути у тварин бажані ознаки, затримуючи розвиток небажаних.

Наприклад, формуванню м’ясної продуктивності сприяє інтенсивна

(до 12 – 15 міс) годівля в період прискореного росту м’язової та жи-

рової тканин. Ремонтних телиць молочних порід слід вирощувати

так, щоб їхня жива маса протягом усіх вікових періодів була не ниж-

чою від вимог стандарту першого класу.

Формування молочної продуктивності починається з настанням

статевої зрілості й закінчується першим отеленням. У цей час поси-

лено росте молочна залоза, тому в даний період необхідно забезпе-

чувати тварин повноцінною посиленою годівлею.

Система спрямованого вирощування залежно від мети викорис-

тання дорослих тварин передбачає два напрями: вирощування

племінного та неплемінного (користувального) молодняку. Вимоги

при цьому різні. Науковці, вивчаючи протягом багатьох десятиріч

питання спрямованого вирощування тварин, узагальнили дані пе-

редових господарств і науково-дослідних установ та розробили нау-

ково обґрунтовані технологічні схеми вирощування тварин різних

видів, типів, напрямів продуктивності, віку, статі тощо.

На індивідуальний розвиток тварин, крім годівлі, діють також

інші зовнішні фактори, що мають вплив на формування господар-

сько корисних ознак: мікроклімат, температура і вологість примі-

щень, освітленість, моціон, кліматичні та інші умови.

Роботами багатьох вчених виявлено зв’язок типів нервової дія-

льності тварин, їхньої поведінки з важливими господарсько корис-

ними ознаками. Сформувалася окрема галузь науки — етологія,

яка й вивчає поведінку тварин. Особливо великого значення набула

вона при переведенні виробництва продукції тваринництва на про-

мислову основу.

² Облік росту сільськогосподарських тварин

Інтенсивність росту і розвитку тварин у різні періоди онтогенезу

неоднакова. Про швидкість збільшення живої маси, лінійних про-

мірів та об’ємних показників судять за абсолютним або відносним

приростом усього тіла, окремих органів чи тканин протягом певного

періоду.

Живу масу тварин визначають на підставі систематичних зважу-

вань, інтервали між якими можуть бути різними і залежать від ме-

ти роботи. При цьому необхідно пам’ятати, що молодих тварин у

період інтенсивного росту, а також дрібних і скороспілих треба зва-

жувати частіше, ніж старих, пізньоспілих та великих. Ступінь точ-

ності зважування залежить від величини тварин. Дрібних зважу-

ють із точністю до 1 г, великих — до 100 г.

У зоотехнічній практиці тварин зважують у перший день після

народження, а потім щомісячно або рідше до певного віку. Це

пов’язано з метою зважувань і видом тварин. Для одержання точ-

ніших результатів тварин зважують в однаковий час — уранці до

годівлі й напування, а корів — після ранкового доїння. Величина

живої маси при народженні — дуже важлива селекційна ознака,

яка є показником подальшого розвитку організму.

Повніше уявлення про ріст тварин можна мати, якщо доповнити

зважування систематичним взяттям промірів, оскільки організм,

який росте, при тимчасовій недостатній годівлі може збільшуватися

у висоту, довжину, ширину й глибину без зміни величини живої ма-

си. Лінійний ріст у сантиметрах вимірюють за допомогою мірної па-

лиці, циркуля, стрічки у ті самі дні, коли їх зважують.

Дані систематичних зважувань і вимірювань характеризують

швидкість росту, що має велике господарське значення, тому що

тварини, які інтенсивніше ростуть, менше витрачають поживних

речовин на одиницю приросту, ніж ті, що ростуть повільно. Швид-

кість росту визначають за абсолютними та відносними показниками

приростів за добу, місяць, рік.

Абсолютний приріст обчислюють за певний проміжок часу як

різницю показників у кінці й на початку періоду за формулою

0п

−=

де

A — абсолютний приріст;

W — показник у кінці облікового

періоду;

W — показник на початку облікового періоду.

Середньодобовий приріст визначають за формулою

−

де

C — середньодобовий приріст;

W — показник у кінці обліково-

го періоду;

W — показник на початку облікового періоду; t — три-

валість періоду.

Абсолютні показники певною мірою характеризують швидкість

росту тварин і мають велике практичне значення, оскільки дають

можливість порівнювати фактичні результати з плановими, конт-

ролювати виконання завдань, робити розрахунки щодо заробітної

плати працівників господарства.

Молоді тварини ростуть нерівномірно, тому показник абсолютно-

го приросту не відображує дійсної інтенсивності процесів росту, сту-

пеня їхньої напруженості, тобто взаємовідношення між величиною

маси тіла, яка збільшується, і швидкістю росту. З цією метою визна-

чають відносний приріст, який вираховують у відсотках або разах

за формулою

%,100B

⋅

−

де

B — відносний приріст у відсотках за певний проміжок часу;

W — показник у кінці облікового періоду;

W — показник на поча-

тку облікового періоду.

T Наприклад, двоє телят чорно-рябої породи при народженні мали живу масу

32 і 38 кг, через місяць — 55 і 61 кг. Абсолютний приріст у них був однаковим —

23 кг, проте відносний (або напруженість ростових процесів) виявився різним:

у першого теляти В

п1

= 100 % · (55 – 32) : 32 = 72 %, у другого В

п2

= 100 % ×

× (61 – 38) : 38 = 61 %, тобто за інтенсивністю росту перше теля мало переваги

перед другим.

Точніші результати при обчисленні відносної швидкості росту за

тривалий період можна одержати, використовуючи формулу, запро-

поновану С. Броді:

(

)

()

100

⋅

−

Встановлено, що молоді тварини мають значно вищу інтенсив-

ність росту й розвитку, ніж дорослі. За відносною швидкістю росту

оцінюють господарсько біологічні особливості тварин, інтенсивність

процесів дисиміляції в організмі.