Бусенко О.Т. (ред.). Технологія виробництва продукції тваринництва

Подождите немного. Документ загружается.

1.4. Порода та її структура

Порода є основною одиницею систематики в зоотехнії при класи-

фікації сільськогосподарських тварин різних видів.

Порода — це

створена працею людини, досить численна група домашніх тварин,

які мають спільне походження і спільність ряду господарсько кори-

сних особливостей, що стійко передаються за спадковістю.

Тварини однієї породи схожі за типом будови тіла, продуктивніс-

тю, плодючістю, мастю. Це дає змогу відрізняти їх від таких іншої

породи. У породі повинна бути достатня кількість тварин, інакше

обмежується можливість застосування відбору та підбору, що швид-

ко призводить до вимушеного спорідненого парування і як наслі-

док — до виродження породи.

Чисельність тварин у породі залежить від їхнього виду, присто-

сованості до природно-кліматичних умов, якості плідників, швидко-

сті зміни поколінь, цінності й віку породи та інших факторів. У кож-

ній новій породі має приблизно налічуватися племінних маток не

менше: коні — 2000 голів, свині — 5000, велика рогата худоба —

5000, вівці скороспілих м

’ясо-вовнових порід — 10 000, інших по-

рід — 25 000, водоплавна птиця — 15 000, кури-несучки — 40 000

голів. Деякі старі породи значно численніші й налічують декілька

сотень тисяч тварин.

Порода повинна мати добрі якості, передусім — високу продук-

тивність, інакше подальше використання її буде обмежуватись.

Професор М. В. Зубець підкреслює, що порода — це економічна ка-

тегорія і як засіб виробництва вона вимагає безперервного вдоско-

налення відповідно до змін соціально-економічних умов і мети її

розведення.

Інтенсифікація тваринництва загострює міжпородну конкурен-

цію, прискорює заміну одних порід іншими, продуктивнішими і до-

сконалішими за господарсько корисними ознаками. Деякі класичні

породи, які вважались одними з кращих, виявилися порівняно ни-

зькопродуктивними і малопридатними для використання на висо-

комеханізованих фермах і комплексах. Це, зокрема, стосується си-

ментальської, яка свого часу вважалась універсальною. Симентали,

незважаючи на добрі м

’ясні якості, поступаються за молочністю і

придатністю до машинного доїння спеціалізованим породам. У по-

дібному стані опинилися лебединська, бура карпатська, пінцгау та

інші комбіновані породи.

Крім високої продуктивності й численності, порода повинна бути

досить поширеною. Це збільшує можливості для створення в ній рі-

зних типів, що сприяє її подальшому поліпшенню. Великий вплив

на формування особливостей порід мають природно-географічні

умови — особливості ґрунтів, рослин, клімату, рельєфу місцевості

тощо.

При завезенні тварин у нові природно-кліматичні умови в їхньо-

му організмі відбуваються фізіологічні зміни, причому в одних ви-

падках глибокі, в інших поверхові. Перебудова систем організму

тим глибша, чим більша різниця між новими і минулими умовами

існування. Процес пристосування тварин до нових умов існування

називається акліматизацією і тривати вона може кілька поколінь.

Помісні та гібридні тварини акліматизуються легше, ніж чистопо-

родні, молоді краще, ніж дорослі. Швидшій акліматизації сприяють

повноцінна годівля, належні умови утримання, ретельний догляд.

Якщо порода в нових умовах не знижує плодючості й основної проду-

ктивності, заради якої її розводять, то вона вважається такою, що

легко акліматизується. Це стосується порід широкого ареалу, таких

як велика біла порода свиней, мериносові вівці, симентальська, гол-

ландська, швіцька, герефордська породи великої рогатої худоби.

Породи сільськогосподарських тварин мають свою

структуру,

основними складовими частинами якої є: відріддя, породна група,

внутрішньопородний тип, заводський тип, лінія, родина.

Відріддя (зональний тип) — досить велика за чисельністю части-

на породи, добре пристосована до умов зони поширення. Симен-

тальська порода, наприклад, розпадається на кілька відрідь: Укра-

їнське, Східного і Західного Сибіру, Поволжя та ін. В Україні симе-

нтали Степу, Лісостепу, передгірної та гірської зон Карпат.

Породна група — це велика однорідна група тварин, яка є осно-

вою для створення нової породи. Вона характеризується певним ти-

пом будови тіла й напрямом продуктивності, але ще не набула стій-

ких ознак, характерних для нової породи. Породна група повинна

налічувати певну кількість тварин і складатися з кількох неспорід-

нених між собою ліній та родин.

Внутрішньопородний тип — однорідна група тварин в межах

породи, які відрізняється напрямом продуктивності, конституційно-

екстер

’єрними ознаками, пристосованістю до умов розведення. Се-

ред свиней великої білої породи є тварини як м

’ясного, так і сально-

го типів, у симентальській породі — молочно-м

’ясного та м’ясо-

молочного типів тощо.

Заводський тип — порівняно однорідна, дещо обмежена група

тварин із специфічними особливостями будови тіла і продуктивнос-

ті, характерними для тварин тільки певного племінного заводу або

дочірніх господарств.

Лінія — це група високопродуктивних племінних тварин, що по-

ходять від видатного родоначальника і мають подібні з ним госпо-

дарсько корисні ознаки. В заводських породах повинні бути 10 – 15

ліній.

Родина — група високопродуктивних племінних маток, які похо-

дять від видатної родоначальниці й мають подібні з нею певні біо-

логічні та господарські ознаки, що стійко передаються потомству.

Усі породи поділяються на племінну та неплемінну (користува-

льну) частини. Племінне тваринництво займається виведенням но-

вих порід, удосконаленням існуючих, вирощуванням молодняку для

поліпшення стад неплемінних ферм. Ця робота проводиться у плем-

заводах та в інших племінних господарствах. Мета користувального

тваринництва — виробляти основну кількість товарної продукції.

Для порівняння тварин різних порід і видів уведені стандарти,

тобто встановлені на даний час мінімальні показники щодо розвит-

ку та продуктивності. Вони є орієнтиром при роботі з породою. На

підставі стандартів визначають класи тварин при їхній індивіду-

альній оцінці (бонітуванні). Стандарти періодично переглядаються,

оскільки породи постійно вдосконалюються, поліпшуються.

Класифікація порід. Породи тварин створювалися у різний час

і в неоднакових географічних, кліматичних, соціально-економічних

умовах. Тварин, подібних за екстер

’єрно-конституціональними особ-

ливостями, живою масою, продуктивністю, плодючістю та іншими

ознаками, прийнято об

’єднувати у певні групи (класи). В різний час

пропонувалося багато класифікацій, але найбільш поширеними є

ті, що ґрунтуються на таких основних принципах, як ареал (поши-

рення) породи, місце походження (географічний принцип), рівень

племінної роботи з породою та напрям продуктивності.

За поширенням виділяють чотири типи порід: широкого ареа-

лу — по всій земній кулі; міжзональні — поголів

’я менше, ніж у по-

передній групі; зональні — в одній певній зоні; локальні породи —

в обмеженому регіоні (область, край).

За місцем виведення породи поділяють на низинні й гірські, сте-

пові та лісові, континентальні й острівні, північні та південні тощо.

При класифікації за кількістю та якістю праці, затраченої на фор-

мування порід, їх поділяють на три групи: примітивні, заводські

(культурні) й перехідні.

Продукція — головне, заради чого розводять сільськогосподарсь-

ких тварин, тому класифікації за продуктивністю надають великого

значення. Від тварин, як правило, одержують кілька видів продук-

ції. Якщо ж одна з них переважає інші, то таку породу вважають

спеціалізованою за даним напрямом продуктивності. У зоотехнії

породи тварин за напрямом продуктивності поділяють на спеціалі-

зовані й комбіновані.

Породи сільськогосподарських тварин створювалися в певних

кліматичних та економічних зонах, що й зумовило їхню спеціаліза-

цію і поширення. Тому правильне розміщення або переміщення по-

рід повинно вирішуватися з урахуванням їхніх біологічних особли-

востей, відповідно до плану породного районування, спеціалізації

тваринництва даного району.

1.5. Відбір і підбір сільськогосподарських

тварин

Відбір і підбір — важливі методи поліпшення стад та порід тва-

рин. Під відбором розуміють виділення кращих особин бажаного

типу, пристосованих до певних умов існування. Підбір — це спря-

мована система парувань відібраних тварин для одержання потомс-

тва з бажаними якостями. Ці два методи пов

’язані між собою і тіль-

ки в поєднанні дають позитивні результати.

Відбір. Вчення про відбір розроблено Ч. Дарвіном, який на під-

ставі вивчення матеріалів щодо поліпшення порід тварин і сортів

рослин дійшов висновку, що цей процес відбувається під дією при-

родного і штучного відбору.

Природний відбір — це виживання в боротьбі за існування тих

організмів, які найбільше пристосовані до умов зовнішнього середо-

вища й відтворення потомства. Природний відбір мав, безумовно,

вирішальне значення у періоди приручення та одомашнення тва-

рин. Проте в умовах сучасних технологій ведення тваринництва на

всіх етапах поліпшення чи створення порід його дія послаблена, але

неминуча.

Штучний відбір здійснюється людиною і спрямований на виді-

лення для наступного розведення тварин, найбільш міцних, здоро-

вих і цінних за продуктивними та племінними якостями.

Ефективність відбору залежить від таких факторів: напряму (ме-

ти) та інтенсивності відбору; кількості ознак і чисельності тварин;

оцінки за фенотипом, генотипом та якістю потомства; групування

тварин за походженням, господарською і племінною цінністю, при-

значенням, віком, класами; рівня знань та досвіду селекціонерів

тощо. У тваринництві існує декілька форм методичного відбору —

масовий, індивідуальний, технологічний, стабілізуючий та ін.

Масовий (фенотиповий) відбір проводять за індивідуальними

особливостями тварин — продуктивністю, конституцією, екстер

’єром,

інтер

’єром, життєздатністю без урахування їхнього походження та

якості потомства. В товарних господарствах застосовують ще групо-

вий відбір (форма масового), тобто тварин поділяють на групи зале-

жно від мети використання.

При індивідуальному (генотиповому) відборі враховують переду-

сім походження (генотип) та якість потомства, а також власний фе-

нотип тварини, її предків, родичів, потомства. Індивідуальний від-

бір є основною формою роботи в племінному тваринництві, оскільки

дає кращі результати при вдосконаленні продуктивних і племінних

якостей тварин порівняно з масовим відбором.

Технологічний відбір. Інтенсифікація тваринництва, переведен-

ня галузі на промислову основу поставили свої вимоги щодо відбору

тварин, найбільш пристосованих до нових умов утримання та вико-

ристання. При технологічному відборі враховують придатність корів

для машинного доїння, стійкість проти хвороб (вим

’я, кінцівки),

стабільність лактації, темперамент тощо.

Стабілізуючий відбір. У зоотехнії під цим поняттям розуміють

відбір, спрямований на збереження і закріплення у стаді на певний

період тварин бажаного типу без зміни їх в іншому напрямі.

Відбір тварин проводять за такими основними ознаками: великої

рогатої худоби — за молочною продуктивністю і жирномолочністю;

свиней — скороспілістю та плодючістю; овець — настригом, довжи-

ною й тониною вовни; коней — робочою продуктивністю; птиці — за

несучістю, скороспілістю тощо.

Кожен селекціонер, поліпшуючи стадо, намагається періодично

видаляти з нього тварин, що не відповідають вимогам, і замінювати

їх продуктивнішими. Інтенсивність відбору визначається відсотком

щорічної заміни тварин, причому в племінних стадах він вищий,

ніж у неплемінних. Вибраковують тварин не тільки низькопродук-

тивних, малоцінних, а й за старістю, хворих, непристосованих до

специфічних умов промислових технологій.

Не всі тварини, видалені із стада, надходять на забій. Частину з

них перед реалізацією інтенсивно відгодовують, а частину переда-

ють іншим господарствам, де рівень продуктивності тварин нижчий.

Такий різновид видалення поголів

’я з основного стада називається

виранжуванням.

Поновлення і заміна тварин у стаді залежать від інтенсивності

їхнього господарського використання, плодючості, плану поновлен-

ня стада, рівня годівлі, умов утримання і догляду, продуктивності

та породності, рівня й напряму племінної роботи та інших факторів.

Чим інтенсивніший відбір, тим швидше і в більшій кількості замі-

нюється гірша частина поголів

’я, тим успішнішою буде і племінна

робота. Але це за умови, що молоді ремонтні тварини, які надходять

для заміни вилучених із стада, повинні бути добре вирощені й за

спадковими якостями переважати тих особин, яких вони замінюють.

Ознаки та показники відбору. При веденні селекційної робо-

ти враховують різні господарсько корисні ознаки й показники, за

якими здійснюють відбір. Ознаки — це ті господарські якості, зара-

ди яких розводять сільськогосподарських тварин (молочність, м

’яс-

ність, якість смушків, міцність конституції, придатність корів до

машинного доїння та ін.). Показники — це переважно кількісні

критерії, за якими можна визначити розвиток тієї чи іншої ознаки

(жива маса, приріст, забійний вихід, товщина шпику, кількість мо-

лока, вміст жиру та білка в молоці тощо). Залежно від мети відбору

кількість ознак і показників може бути різною.

Проводити відбір тварин за великою кількістю ознак практично

досить важко. Крім того, чим більше ознак враховують при відборі,

тим менший ефект може бути одержаний по кожній із них. Відбір

же за невеликою кількістю ознак хоч і прискорює досягнення мети,

однак часто супроводжується зниженням міцності конституції, пло-

дючості, що негативно позначається на продуктивності та племін-

них якостях тварин.

T Наприклад, відбір голландської худоби тільки за молочністю призвів до

ослаблення конституції й зниження жирномолочності. В американських риса-

ків, яких відбирали лише за жвавістю (швидкістю), погіршився екстер’єр, змен-

шилися зріст і сила. Ці приклади свідчать про те, що, відбираючи тварин навіть

за найважливішою ознакою, необхідно дуже ретельно контролювати розвиток

інших. Найкращих результатів досягають лише при відборі поголів’я за ком-

плексом ознак, тісно пов’язаних з основною продуктивністю, міцністю конститу-

ції, станом здоров’я.

Щорічно в серпні — вересні у господарствах проводять комплекс-

ну оцінку племінних і продуктивних якостей тварин із метою ви-

значення подальшого їх використання, яка називається бонітуван-

ням. Тварину протягом її життя оцінюють кілька разів, і кожна на-

ступна оцінка уточнює попередню.

Бонітувальні класи — головні критерії якісного групування по-

голів

’я. Основним (базисним) класом є перший. Тварини, що нале-

жать до першого класу, повинні відповідати вимогам затвердженого

стандарту і бути придатними для запису їх в Державну книгу пле-

мінних тварин. До другого й третього класів відносять тварин, які

мають показники, нижчі від стандарту породи.

Селекційні ознаки відбору. Оцінку і відбір тварин за компле-

ксом ознак здійснюють за генотипом (походження та якість потомс-

тва) й фенотипом (індивідуальний розвиток, конституція, екстер

’єр,

жива маса, продуктивність). Кожна з цих оцінок доповнює одна од-

ну і дає змогу відбирати найкращих тварин, поліпшувати стадо. По-

слідовність оцінки може дещо змінюватися залежно від виду тва-

рин, напряму їхньої продуктивності.

Оцінка і відбір за походженням дають можливість визначити

ще до народження тварини її призначення — для вирощування на

плем

’я, м’ясо та ін. Зоотехнічні записи щодо походження тварин

ведуть за певними формами, які називаються родоводами. В родо-

водах зазначають не тільки клички предків (батьки і матері, діди та

бабусі, прадіди і прабабусі тощо), а й основні відомості про них —

інвентарний номер і номер за ДКПТ, породність, продуктивність,

живу масу, проміри, клас та ін. Особливо ціняться ті тварини, у ро-

доводах яких продуктивність зростає від далеких до ближчих роди-

чів і де зустрічаються рекордисти й рекордистки, чемпіони виставок.

При оцінці також враховують продуктивність бічних родичів (брати,

сестри, напівбрати, напівсестри тощо).

Оцінку і відбір тварин за якістю потомства проводять

для визначення племінної цінності батька й матері і ці питання є

одними з найскладніших у зоотехнії. Оцінка спадкових та племін-

них якостей тварин за розвитком господарсько корисних, морфоло-

гічних і фізіологічних якостей приплоду надійніша, ніж за родово-

дом, але дані про походження тварин дають можливість глибше

оцінювати їхні племінні якості.

Оцінка маток за якістю потомства має велике значення при від-

борі багатоплідних тварин. Наприклад, у свинарстві для першого

опоросу залишають набагато більше свиней, ніж потрібно для ремо-

нту стада. Оцінюють їх за плодючістю, молочністю, вирівняністю

приплоду і в основне стадо переводять лише кращих із перевірюва-

них першоопоросок. У молочному скотарстві корів оцінюють за якіс-

тю потомства при створенні родини, що інколи має великий вплив

на одержання цінних плідників. При широкому використанні мето-

ду трансплантації ембріонів зростає значення донорів — корів-

рекордисток.

У зв

’язку з тим, що штучне осіменіння сільськогосподарських

тварин стало основним способом їх розмноження, від плідників одер-

жують набагато більше потомства, ніж від самок, і якість плідника

має вирішальний вплив на підвищення продуктивності великих

масивів тварин. Оцінка плідників за якістю потомства дає змогу

відібрати кращих у племінному відношенні плідників-поліпшува-

чів, тобто таких, чиє потомство, безумовно, продуктивніше порівня-

но з іншими. Не менш важливо виявити плідників-погіршувачів

(показники гірші, ніж у матерів і потомства інших плідників) й ней-

тральних, але це залежить від кількості та значення ознак, за яки-

ми проводять відбір.

Для правильної оцінки плідників за якістю потомства необхідно

враховувати вік батьків, яких спаровують, і їхнього потомства;

вплив матерів; умови вирощування, годівлі, утримання та викорис-

тання; оцінку всього одержаного потомства й аналіз його за ком-

плексом біологічних та господарсько корисних ознак; точність оцін-

ки ознак селекції; кількість потомства й облік генеалогічних поєд-

нань, при яких вони одержані. Кінцеві результати оцінки плідника

великою мірою залежать і від того, з якими групами тварин порів-

нювати показники його потомства, щоб одержати об

’єктивну оцінку

племінних якостей плідника.

Залежно від конкретних господарських умов і мети оцінку по-

томства, наприклад бугая-плідника, починають із визначення сере-

днього надою всіх його дочок із нормальними лактаціями, середньо-

го вмісту жиру і білка в їхньому молоці, живої маси, екстер

’єру, тех-

нологічних ознак. Проводять її кількома методами порівнянням по-

казників: дочок плідника з дочками іншого чи інших плідників; до-

чок плідника з матерями; дочок з їхніми однолітками; дочок із серед-

німи даними по стаду; дочок із стандартом породи. При оцінці плід-

ників різних видів сільськогосподарських тварин за якістю потом-

ства користуються відповідними інструкціями, затвердженими Мі-

ністерством аграрної політики України.

Оцінка і відбір тварин за індивідуальним розвитком,

конституцією, екстер’єром, живою масою.

Практика зоотех-

нічної роботи свідчить, що існує певний зв

’язок між зовнішньою

будовою тіла тварини та її господарсько корисними ознаками. Роз-

роблені певні вимоги до окремих статей, особливо тих, що тісно

пов

’язані з основною продуктивністю. Тільки конституціонально

розвинена тварина з міцним кістяком, достатньо щільною та елас-

тичною шкірою, розвиненою мускулатурою, добре вираженим типом

породи може бути високопродуктивною.

Тварин із конституціонально-екстер

’єрними недоліками, такими

як провислість попереку й спини, слабкість кінцівок, перехват за

лопатками, перерозвиненість, шилозадість, дахоподібність спини й

заду, залишати на плем

’я недоцільно, оскільки такі вади можуть

успадковуватися.

Нормальний розвиток, велика жива маса поряд з іншими показ-

никами свідчать про можливість одержання від тварини високої

продуктивності. Для оцінки та відбору поголів

’я за живою масою

розроблені спеціальні нормативи або стандарти, які наведені в ін-

струкції по бонітуванню. Показниками цих стандартів керуються

при розв

’язуванні питання подальшого використання тієї чи іншої

тварини.

Оцінка і відбір тварин за продуктивністю мають вирішальне

значення, тому що навіть при високих показниках за генотипом,

але низькій продуктивності тварину вибраковують. Продуктивність

визначають за кількість та якістю тієї чи іншої продукції, яку одер-

жують від однієї тварини за певний проміжок часу. Для кожного

виду й породи відбір за продуктивністю має свої специфічні особли-

вості, хоча й оцінюється однаково — порівнянням основних показ-

ників із стандартами.

У молочному скотарстві корів відбирають за надоєм, вмістом жи-

ру і білка в молоці, кількістю молочного жиру за 305 днів лактації

або за вкорочену (не менше 240 днів) закінчену лактацію. При цьо-

му залежно від кількості отелень корів оцінюють за показниками

першої й найвищої лактацій, середньою продуктивністю за три лак-

тації, надоєм за все життя.

Основними факторами, що впливають на кількісні та якісні по-

казники м

’ясної продуктивності сільськогосподарських тварин, є

інтенсивність вирощування й відгодівлі, порода, вік, стать, скоро-

спілість. Ці показники визначають за життя тварин і після їх забою.

За життя враховують живу масу, абсолютний та середньодобовий

прирости, вгодованість, скороспілість, витрати кормів на одиницю

приросту.

Вгодованість визначають зовнішнім оглядом і промацуванням

мускулатури та підшкірних жирових відкладень у певних місцях.

Вимоги, якими керуються при оцінці м

’ясних кондицій, наведені у

відповідних стандартах з урахуванням видових, породних, статевих

та вікових особливостей тварин. При визначенні м

’ясної продукти-

вності звертають увагу на скороспілість тварин, тобто здатність у

ранньому віці досягати високих м

’ясних кондицій.

Заключну оцінку м

’ясних якостей тварин проводять лише після

їх забою. Забійна маса великої рогатої худоби та овець — це маса

знекровленої й охолодженої туші з внутрішнім жиром, без голови,

хвоста, шкури, внутрішніх органів, нижніх відділів кінцівок (перед-

ніх — до зап

’ясть, задніх — до скакальних суглобів). Забійна маса

свиней — це маса туші з внутрішнім жиром, головою, шкурою, але

без внутрішніх органів, щетини, нижніх відділів кінцівок (перед-

ніх — до зап

’ясть, задніх — до скакальних суглобів).

Забійний вихід — відсоткове відношення забійної маси тварини

до її живої передзабійної маси (без напування та годівлі протягом

12 – 24 год). Цей показник залежить від виду, вгодованості, пород-

них особливостей, віку і статі тварини. Найвищий забійний вихід у

свиней — 70 – 85 % і птиці — 72 – 82 (залежно від вгодованості та

типу відгодівлі), у м

’ясо-сальних овець і м’ясної худоби — 60 – 70,

молочно-м

’ясної — 50 – 60 та у молочної — 50 – 55 %.

Якісні показники м

’ясної продуктивності тварин після їх забою

визначають також за сортовим складом туші у відрубах, співвідно-

шенням м

’язової, кісткової, жирової й сполучної тканин, хімічним

складом, поживністю та смаковими якостями м

’яса.

Оцінка і відбір тварин за технологічними ознаками. Пе-

реведення тваринництва на промислову основу поставило перед

працівниками галузі нові завдання, пов

’язані з виведенням тварин,

пристосованих до специфічних умов промислової технології, оскіль-

ки ці умови незвичні і часто проявляють негативний вплив. На

комплексах у тварин обмежений моціон, утримують їх на щілинних

підлогах або з твердим покриттям. Велика скупченість спричиняє

швидке поширення інфекційних захворювань. У зв’язку з цим ви-

никла потреба відбирати поголів

’я за технологічними ознаками.

Однією з основних технологічних ознак у молочному скотарстві є

пристосованість корів до машинного доїння, яка визначається та-

кими показниками: формою та об

’ємом вим’я, рівномірністю розвит-

ку часток, формою і величиною дійок, одночасністю видоювання ча-

сток вим

’я, швидкістю молоковіддачі, повнотою видоювання, стійкі-

стю проти маститів.

Для комплектування промислових комплексів необхідно відби-

рати тварин із міцними кінцівками й копитним рогом, тому що

утримання на підлогах із твердим покриттям призводить до його

стирання, травмування копит, зв

’язок, сухожиль.

Комплексна оцінка, проведена на підставі вивчення індивіду-

альних особливостей тварини (її продуктивність, екстер

’єр, консти-

туція та інші ознаки) у взаємозв

’язку із зовнішнім середовищем і

доповнена оцінкою за походженням та якістю потомства, забезпечує

оптимальний відбір племінних тварин і як результат — успіх пле-

мінної роботи.

Підбір. У тваринництві відбір й підбір є основними зоотехніч-

ними методами поліпшення продуктивних та племінних якостей

тварин. Підбір — це використання для спаровування кращих із ві-

дібраних особин із метою одержання від них потомства з бажаними

ознаками. Підбір певною мірою продовжує відбір і не лише закріп-

лює, а й розвиває ознаки, за якими ведуть селекцію.

Підбирають тварин для парування на підставі матеріалів боні-

тування, тобто за конституцією та екстер

’єром, живою масою і про-

дуктивністю, плодючістю, скороспілістю, походженням та якістю

потомства. Широка мережа спермобанків, де тривалий час зберіга-

ється в замороженому стані сперма різних плідників, відкриває ве-

ликі можливості для цілеспрямованого підбору і підвищення його

ефективності.

У практиці племінної роботи залежно від мети й завдань, що

стоять перед тваринництвом, керуються такими головними прин-

ципами проведення підбору (за М. А. Кравченком), як: цілеспрямо-

ваність; перевага плідників над матками, з якими їх парують; мак-

симальне використання найкращих плідників; збереження у потом-

ства позитивних якостей батьків за допомогою однорідного підбору;

одержання у потомства бажаних змін порівняно з батьками методом

різнорідного підбору; виявлення й використання найкращих поєд-

нань; недопустимість спорідненості тварин, яких парують, або регу-

лювання її ступеня й спрямованості; розведення за лініями та ро-

динами.

Після проведення бонітування залежно від виробничого напряму

господарства та рівня племінної роботи спеціалісти складають план

підбору тварин на певний період, що є одним із розділів перспек-

тивного плану племінної роботи зі стадом, який розробляється на

4 – 5 років.

Розрізняють дві форми підбору — індивідуальний і груповий.

Індивідуальний підбір застосовують здебільшого у племінних гос-

подарствах і на племінних фермах, закріплюючи за маткою певного

плідника для одержання цінного потомства з необхідними якостя-

ми. При цьому враховують племінні та продуктивні якості тварин,

яких парують, їхні екстер

’єрні й конституціональні особливості, по-

ходження, належність до ліній або родин.

При індивідуальному підборі важливо завжди звертати увагу на

генеалогічну поєднуваність тварин і виділяти батьківські пари, від

яких одержане найцінніше потомство, для повторення подібних по-