Бусенко О.Т. (ред.). Технологія виробництва продукції тваринництва

Подождите немного. Документ загружается.

410

Жеребцям рисистих і верхових порід у парувальний період на

100 кг живої маси згодовують 2 к. од. і 130 г перетравного протеїну,

а в інші періоди — 1,6 к. од. та 100 г; кальцію — 6 – 8 г, фосфору —

5 – 4 г, каротину 35 – 15 мг. Плідникам ваговозних порід раціон

зменшують на 0,2 к. од.

Після закінчення парувального періоду жеребців переводять на

звичайний раціон, вилучаючи корми тваринного походження. Плід-

нику живою масою 550 кг у непарувальний період згодовують: сіна —

9 кг, концкормів 4 – 5 і соковитих — 3 – 5 кг.

Племінним кобилам у раціон вводять сіно лучне чи злаково-

бобове, моркву, буряки, картоплю, якісний силос. У літній період

кобилам верхових і рисистих порід дають зелену масу чи випасають

на пасовищах, а також згодовують 2 – 3 кг сіна і 1,5 – 2 кг вівса на

одну голову за добу. Для забезпечення організму мінеральними ре-

човинами використовують кісткове борошно, преципітат, трикаль-

ційфосфат або крейду кількістю 30 – 60 г і кухонну сіль 30 – 50 г на

одну голову за добу.

У другій половині жеребності норму концентрованих кормів збіль-

шують на 1 – 2 кг, а в раціон вводять пророщене зерно, моркву,

трав’яне і м’ясо-кісткове борошно та мінерально-вітамінні добавки.

Із розрахунку на 100 кг живої маси жеребним кобилам дають

1,6 – 1,7 к. од. і 105 – 110 г перетравного протеїну, а підсисним від-

повідно 2,0 та 100 – 105. Якщо підсисних кобил використовують на

легких роботах, то норми годівлі збільшують на 30 %.

Перед годівлею коней напувають (добова потреба води взимку —

30 – 50, влітку — 70 – 80 л на одну голову), після чого згодовують

корми у такій послідовності: грубі, соковиті й концентровані. Поло-

вину грубих кормів дають у вечірню годівлю.

Концентровані корми згодовують однаковими даванками або за-

лежно від характеру й тривалості роботи розділяють їх на ранок і

обід.

Годувати коней припинять за 30 – 40 хв до початку роботи, оскіль-

ки в цей період відбувається часткове перетравлення корму і пере-

вантаження травного каналу зменшується.

10.8. Використання коней у сільському

господарстві та спорті

Коней використовують для роботи в упряжі, під сідлом, в’юком,

одержання від них м’яса й молока, у різних видах кінного спорту

тощо.

Робоча продуктивність коней характеризується такими пока-

зниками як тяглове зусилля (сила тяги), кількість виконаної роботи,

швидкість руху, витривалість і потужність.

411

Під тягловим зусиллям розуміють силу, яку прикладає кінь для

долання опору рухові вантажного транспорту чи сільськогосподар-

ського знаряддя. Зусилля, з яким кінь працює щоденно протягом

тривалого часу без втоми, вважається нормальним. Кінь може роз-

винути і максимальне тяглове зусилля, яке дорівнює його живій

масі, а іноді й перевищує її.

Величина тяглового зусилля залежить від живої маси, віку, фізіо-

логічного стану тварин, якості дороги, конструкції возів та сільсько-

господарських знарядь. Визначають його динамометром у кілограм-

силах (кгс) або розраховують за формулами А. О. Малігонова та

В’юста:

(для невеликих коней);

(для коней живою масою понад 500 кг),

де Р — тяглове зусилля, кгс; Q — жива маса коня; 8, 9, 12 — емпі-

ричні величини.

Робота. Обсяг виконаної роботи при транспортуванні вантажів

визначають у тонно-кілометрах (маса вантажу, т, перемножена на

шлях, км). Але для перевезення одного й того самого вантажу різ-

ними дорогами необхідне неоднакове тяглове зусилля. Тому для

точнішого визначення обсягу роботи коня користуються формулою

де Р — тяглове зусилля; S — шлях.

Залежно від відносної величини тяглового зусилля у відсотках до

живої маси роботу коня розділяють на легку (до 10 %), середню (15) і

важку (близько 20 %).

До легких робіт відносять перевезення дрібних вантажів у межах

господарства, транспортування їх впорядкованими дорогами, їзду

перемінним алюром на невеликі відстані, роботу в легких боронах,

а також інші упряжні роботи з тягловим зусиллям до 10 % живої

маси коня. Шлях, пройдений конем за робочий день, має бути в ме-

жах 15 км, а час корисної роботи — до 4 год.

Роботу, яку виконує тварина з тягловим зусиллям 13 – 15 % її

живої маси, відносять до середньої (легка оранка, культивація, бо-

ронування важкими боронами тощо). Тривалість корисної роботи

6 год, а загальний пройдений шлях — близько 25 км.

412

До важких робіт відносять перевезення великих вантажів, оран-

ку плугами з передплужниками, сівбу сівалками, скошування трав і

зернових кінними косарками та ін. Тривалість корисної роботи

9 год, а пройдений шлях — у межах 35 км.

Швидкість руху характеризує індивідуальні робочі якості коня.

Вона залежить від породних особливостей, здоров’я тварини, алюру,

величини вантажу, якості дороги, тривалості роботи та тяглового

зусилля. Від швидкості руху залежить величина тяглового зусилля.

Чим швидше кінь рухається, тим менше тяглове зусилля він розви-

ває. Найпродуктивнішим робочим алюром є крок, при якому кінь

розвиває найвищу вантажопідйомність.

Для обліку денного виробітку коня необхідно знати середню швид-

кість. Визначають її діленням пройденого шляху на одиницю часу.

Швидкість руху коня залежить від алюру (кроком — 4 – 7 км/год,

риссю — 10 – 12, галопом — 20 – 25 км/год).

Коні найбільше втомлюються від збільшення швидкості руху,

менше — від зміни тяглового зусилля і ще менше — від збільшення

тривалості їх роботи. Для забезпечення максимального денного ви-

робітку й збереження роботоздатності тварин необхідно правильно

вибрати оптимальне співвідношення тяглового зусилля, швидкості

руху та тривалості роботи. Перевезення важких вантажів на далекі

відстані знижує швидкість руху коня.

Продуктивність коня визначається часом його корисної роботи.

Протягом 8-годинного робочого дня корисна робота повинна станови-

ти не менше 6 год, а влітку вона може бути збільшена до 9 – 10 год.

Потужність — це кількість виконаної роботи за одиницю часу.

Одиницею її є кінська сила, що дорівнює 75 кгм/с (в системі СІ

1 к. с. = 735,5 Вт). Потужність коня живою масою 500 кг дорівнює

одній кінській силі, а невеликих коней — 0,6 – 0,7 к. с. Її можна ви-

значити, перемноживши тяглове зусилля на швидкість руху. Поту-

жність залежить від типу, породи, маси тварин, фізичного стану,

тренованості, роботи тощо.

Коні рисистих порід більшу потужність розвивають на високій

жвавості, а ваговозних — з малою швидкістю руху.

Потужність тварин протягом робочого дня не постійна, що нега-

тивно впливає на тяглове зусилля й швидкість руху. З настанням

втоми кінь часто зупиняється і може повністю відмовитися від роботи.

Витривалість — це здатність коня розвивати властиву йому по-

тужність і швидко відновлювати свої сили після годівлі та відпочи-

нку. Вона залежить від навантаження, тривалості роботи, консти-

туційних особливостей, тренованості й вгодованості.

Ознаками втоми є: зниження реакції на спонукання, нечіткі ру-

хи, тремтіння кінцівок і м’язів, пітливість, прискорені дихання й

413

пульс, підвищена температура, відмова від корму, понурий вигляд,

в’ялість тощо.

До основних показників втоми і витривалості належать темпера-

тура і пульс. Про значну перевтому коня свідчить підвищена тем-

пература (40°), прискорене дихання (70 за 1 хв) і пульс (100 ударів

за 1 хв).

Показник витривалості треба враховувати при розподілі коней

на сільськогосподарські та інші роботи.

10.9. Використання робочих коней

Роботоздатність коня значною мірою залежить від правильного

вирощування молодняку й підготовки його до використання в

упряжі чи під сідлом.

У заїздку молодняк робочих коней надходить у 2 – 2,5-річному

віці. Спочатку його привчають до недоуздка, рухів за поводом, керу-

вання віжками, хомута, сіделка, запрягання.

На легких роботах коней починають використовувати з 2,5 – 3-

річного віку. Помірна робота сприяє гармонійному розвитку організ-

му, а важка — гальмує його і може спричинити захворювання орга-

нів дихання, серцево-судинної системи, сухожилок і зв’язок.

Повної роботоздатності коні досягають у 4 – 5-річному віці, але

найвищу продуктивність вони проявляють у 6 – 12 років. Оптималь-

ні умови годівлі, утримання й експлуатації дають можливість вико-

ристовувати робочих коней до 18 – 20 років.

Для ефективної роботи коня повинна бути підібрана упряж, яка

буває дугова, бездугова, транспортна, обозна, сільськогосподарська,

виїзна, однокінна, парокінна, трієчна й багатокінна.

Однокінна дугова упряж складається з вуздечки, недоуздка, хо-

мута, шлеї, сіделка і віжок; бездугова — вуздечки, хомута, посторо-

нок, шлеї, сіделка та віжок. У комплект парокінної дишлової упря-

жі входять: вуздечки, хомути, нагрудники і нашильники, посторон-

ки та віжки.

Розрізняють запряжки хомутові та шорні. Хомутові запряжки

поділяють на голобляно-дугові, голобляно-посторонкові, посторон-

ково-дишлові, посторонкові та змішані (парні, трієчні тощо).

Техніка запрягання. Коня виводять із стійла чи денника і на-

дівають упряж у такій послідовності: вуздечка, сіделко, хомут із

шлеєю. При запряганні в однокінну дугову упряж коня заводять у

голоблі і на ліву надівають черезсідельник, а потім попругу, у ви-

падку роботи в гірській місцевості та напування коней попругу мож-

на переносити на праву голоблю.

Лівим гужем підхоплюють знизу вверх і закладають дугу. Пра-

вим гужем охоплюють голоблю зверху вниз і закладають протилеж-

414

ний кінець дуги. Потім затягують супоню так, щоб стягнути гужі і

дуга не хиталася, а хомут на затискав шию.

Потім черезсідельник перекидають через сіделко і на відстані

40 – 50 см позаду дуги підв’язують його на правій голоблі з розра-

хунку, щоб між хомутом і шиєю, холкою та хомутом можна було про-

тиснути два пальці.

Попругу підтягують, пропустивши її в шлевку підпруги. Поводи

вуздечки перекидають на обидва боки шиї коня, протягують у дуго-

ве кільце, обмотують навкруги чи позаду дуги і прив’язують за пра-

ву голоблю. Зверху черезсідельника та гужів пропускають віжки й

пристібають їх до кілець вудил.

Найпоширенішою при використанні коней в парі є посторонково-

дишлове запрягання. Коней запрягають у вози, сільськогосподарсь-

кі знаряддя і машини, що мають дишло. Їх ставлять між дишлом,

на кінець якого одягають нашильник так, щоб він був на рівні сере-

дини грудей коня. Потім пристібають до барок посторонки: спочатку

внутрішні, а потім зовнішні. Закінчують запрягати пристібанням

віжок.

Спорядження верхового й в’ючного коня складається з вуздечки і

сідла. Найпоширенішими сідлами є: стройові, козачі, спортивні та

в’ючні.

Техніка сідлання. Коня виводять із денника і прив’язують у

проході приміщення. Сідло беруть лівою рукою за передню, а пра-

вою — за задню луку. З лівого боку коня кладуть його вище холки й

спускають на спину так, щоб передня лука знаходилася над самою

високою частиною холки. Потім необхідно перейти на праву сторо-

ну, спустити підпруги й заправити їх під крило сідла. Знову повер-

нутися до лівого боку коня і підтягнути підпруги, спочатку передню,

а потім — задню. Затягують їх так, щоб під першу можна було про-

тиснути один палець, а під другу — два.

Перевіряють довжину петлиць. Вони повинні бути рівні за дов-

жиною руці з витягнутими пальцями. Після надівання вуздечки

кінь вважається спорядженим для роботи під сідлом. Під сідлом

тварин використовують для догляду на пасовищах за гуртами ве-

ликої рогатої худоби, табунами коней, отарами овець, а також у по-

шукових і туристичних групах, для спортсменів, прикордонників,

єгерів.

Раціональне використання коней. У місцях, де не можна за-

стосовувати технічні транспортні засоби, використовують коней під

в’юком. Вони можуть перевозити вантажі, які становлять 35 % їх-

ньої живої маси. Вантаж розміщують так, щоб 75 % його знаходило-

ся на боках коня, а 25 % — на спині. В’юк фіксують до сідла, щоб

під час руху він не переміщувався. На привалах коней розв’ючують.

Для ефективного використання коней необхідно ретельно до-

бирати пари з урахуванням живої маси, тяглового зусилля, віку,

415

статі, довжини та частоти кроку, типу нервової діяльності, норову

тощо. Так, під час оранки сильнішим має бути кінь, що йде в бороз-

ні. У напружений період сільськогосподарських робіт при трива-

лому світловому дні коні працюють 9 – 12, а при меншій потребі —

5 – 7 год. Протягом року робочий кінь повинен відпрацювати 290, а

жеребець і жеребна кобила — 230 днів.

Раціонально слід використовувати жеребних і підсисних кобил.

До шести місяців жеребності кобили виконують будь-яку роботу, а

після семи — тільки легку. Кобилу звільняють від роботи за два мі-

сяці до жеребіння і на два тижні після нього. Спочатку їх викори-

стовують на легких, а через два–три місяці після жеребіння — на

середніх і важких роботах.

Для підвищення продуктивності праці коней необхідно механі-

зувати процеси навантаження й розвантаження, оскільки на них

витрачається 50 – 70 % робочого часу. Застосування возів самоскид-

ного типу сприяє підвищенню продуктивності праці й поліпшенню

роботи їздового (рис. 67).

При використанні коней на середніх і важких роботах їм нада-

ють відпочинок протягом 10 – 30 хв. Для годівлі та відновлення ро-

ботоздатності тваринам необхідна перерва на 1,5 – 2 год.

Одним із економічних показників використання коней є собівар-

тість коне-дня. Витрати на утримання коня відносять на види про-

дукції, що виробляється з використанням живої тяглової сили.

Калькуляцію собівартості коне-дня становлять такі витрати: вар-

тість кормів і підстилки, заробітна плата, загальновиробничі й за-

гальногосподарські витрати, амортизація, поточний ремонт та ін.

Рис. 67. Вози самоскидного типу конструкції колишнього ВНДІ конярства

416

У суму не включають витрати на утримання молодняку коней і

оплату праці їздовим.

Суму річних витрат за мінусом вартості побічної продукції (гній,

молоко, кінський волос тощо) ділять на кількість днів утримання

тварин. Одержаний показник буде становити собівартість коне-дня.

Її можна розрахувати також за формулою

ПЖ60

ПЗ

к.д

−⋅⋅

−

де

к.д

— собівартість коне-дня; З — сума витрат на утримання ко-

ней; П — вартість побічної продукції; Ж — кількість приплоду; Ф —

загальна кількість кормо-днів за рік; К — річний виробіток, коне-

днів.

Із метою раціонального використання коней необхідно планува-

ти обсяг виконуваних ними робіт, налагодити їх облік і калькуляцію.

Розрахунок потреби в робочих конях. Оптимальну кількість

робочих коней визначають за обсягом робіт у рослинництві, тварин-

ництві, транспортних робіт, потреби в них населення тощо.

У рослинництві визначають обсяг робіт, що будуть виконані кінь-

ми. Польові роботи переводять у гектари м’якої оранки. Виходячи з

норми м’якої оранки на одного коні 0,3 га, визначають кількість

коне-днів. Строки виконання польових робіт і кількість коне-днів

дають можливість встановити потребу в конях для галузі рослинни-

цтва.

Потребу в конях для кожного виду польових робіт визначають за

формулою

−

де К — необхідна кількість коней; О — обсяг робіт, які будуть вико-

нані кіньми; Т — обсяг робіт, що будуть виконані механічним тяг-

лом; Н — денна норма виробітку на одну голову; С — строки вико-

нання робіт.

Кількість коней для обслуговування тваринництва визначають із

розрахунку потреби в них на 100 умовних голів великої рогатої ху-

доби. Там, де добре організований виробничий процес, 100 голів ве-

ликої рогатої худоби обслуговує 2,5 голови робочих коней, свиней —

0,37, овець — 0,4, птиці — 0,07. Також ураховують кількість коней,

що необхідна для випасання худоби.

Усі транспортні роботи переводять у тонно-кілометри. Денна

норма на транспортних роботах на одного коня за день становить

7 тонно-кілометрів. Враховуючи ці показники й сезонність вико-

417

нання робіт, визначають загальну кількість коней, яка потрібна для

виконання транспортних робіт.

Потребу в конях для населення розраховують, виходячи з норми,

що на один двір протягом року необхідно 10 – 12 коне-днів.

Для виконання інших робіт, роз’їздів та задоволення потреб на-

селення на 100 га сільськогосподарських угідь необхідно 0,6 – 0,7

голови дорослих коней.

Загальну потребу в конях для господарства визначають, підсу-

мовуючи одержані показники кількості поголів’я для рослинницт-

ва, тваринництва, транспортних робіт, потреб населення, роз’їздів

тощо. Необхідно також мати певний страховий запас коней.

Потребу в конях можна визначити за показником щільності

поголів’я на 100 га сільськогосподарських угідь, яка повинна дося-

гати від 1,5 до 3,5 голови залежно від інтенсивності розорювання

земель.

Практика свідчить, що для господарств бажаними є два типи ко-

ней: запряжно-універсальний і легкозапряжний. Коні першого типу

середні на зріст, із видовженим тулубом, добре розвиненим кістяком

і м’язами, високою роботоздатністю, рухаються кроком із швидкістю

4,8 – 5, риссю — 12 – 15 км за 1 год. Легкозапряжний тип характер-

ний для коней, що мають добру роботоздатність і рухаються риссю в

запряжці зі швидкістю 15 – 18 км/год.

10.10. Одержання і переробка молока кобил

Кобил доять у спеціально обладнаних приміщеннях або на доїль-

них майданчиках вручну чи апаратами типу

ДА-3, ДА-3М, «Темп»,

ДДА-2 (рис. 68). Найбільшого розповсюдження набув апарат ДДА-2,

оскільки він працює у дво- і тритактному режимі залежно від інтен-

сивності молоковиділення. Від початку лактації кобил доять з ін-

тервалом 1,5 – 2 год, на другому-третьому місяцях — 3 – 3,5, а в кін-

ці — через 4 – 5 год.

Свіже молоко кобил для харчування не придатне, оскільки спри-

чинює пронос, тому його використовують для виготовлення кумису.

З цією метою в молоко вносять закваску, що містить молочнокислі

бактерії та молочні дріжджі.

Використовують різні види заквасок — суміш пивних дріжджів,

пшеничного борошна і меду або пшона, солоду й меду. Як за-

кваску застосовують молочнокислий продукт катик (айран), що

готують із коров’ячого молока, кор (залишки старого кумису),

штами чистих культур молочних дріжджів та молочнокислих пали-

чок (ацидофільна, болгарська), свіжоприготовлений міцний кумис

тощо.

418

Кумис виготовляють народним (традиційним) способом із витри-

муванням 2 – 3 доби і сучасним (промисловим) — протягом 1 – 1,5

доби.

Перший спосіб ґрунтується на тривалому дозріванні бродильної

суміші. Виготовлений в такий спосіб кумис не містить цукру, що дає

можливість подовжити строк його зберігання. Частину старого ку-

мису або іншої закваски змішують із трьома–чотирма частинами

свіжого молока. Суміш розмішують протягом 15 хв. Через 2 – 3 год

додають свіже молоко й бродильну суміш вимішують. Свіже молоко

додають стільки разів, скільки доять кобил. На другий день суміш

періодично перемішують. Якість кумису залежить від тривалості

вимішування. На третій день ще раз додають свіже молоко, одер-

жану суміш вимішують і переливають у діжки для зберігання й ви-

користання.

За умов сучасного виробництва кумис готують у пляшках, беручи

40 – 50 % закваски і 50 – 60 % свіжого молока. Після доведення кис-

лотності до 60 – 70 °Т суміш вимішують протягом 40 – 60 хв, розли-

вають у пляшки, закупорюють і ставлять у холодильну камеру (тем-

пература 0 – 4 °С) для охолодження й визрівання. Через 24 год ку-

мис готовий до вживання.

У результаті бродіння в кумисі утворюються органічні кислоти,

спирти, ферменти, біологічно активні та ароматичні речовини. При

Рис. 68. Механічне доїння кобил

419

температурі до 6 °С він зберігається не більше двох діб, оскільки

належить до продуктів, що швидко псуються.

В Україні кумис виготовляють на Дібрівському кінному заводі

Полтавської та Новоолександрівському кінному заводі Луганської

областей і підприємстві «Зеленогірський» Автономної Республіки

Крим.

10.11. Відгодівля коней на м’ясо

та їх реалізація

З метою підвищення вгодованості та забійних кондицій дорослих

коней ставлять на відгодівлю, тривалість якої становить 30 – 60

днів. Для відгодівлі використовують різні корми, що є в господарст-

ві. На 100 кг живої маси згодовують 2,5 – 2, 7 к. од. і 80 – 100 г пере-

травного протеїну з розрахунку на 1 к. од.

У перший період відгодівлі (30 –35 днів) на концентровані корми

припадає 30, а в заключний — 50 – 60 % раціону. Середньодобові

прирости коней на відгодівлі становлять 0,7 – 1,5 кг. Після досяг-

нення тваринами вищої вгодованості прирости живої маси різко

зменшуються і подальше їх утримання не рентабельне. Тому коней

знімають з відгодівлі й реалізують на м’ясо.

Молодняк вищої вгодованості приростає за рахунок відкладення

жиру і росту органів та тканин. Основними кормами молодняку від

8- до 14-місячного віку є концентровані корми й доброякісне сіно,

оскільки в нього ще недостатньо розвинена товста кишка і тварини

не здатні перетравлювати значну кількість об’ємистих кормів. Ви-

трати кормів із розрахунку на 1 кг приросту у дорослих коней дося-

гають 8 – 10, у молодняку — 5 – 5,8 к. од.

Коней на м’ясо здають згідно з державним стандартом 20079-74.

Перед відправкою на м’ясопереробні підприємства тварин зважу-

ють, оформляють товарно-транспортну накладну й ветеринарне сві-

доцтво.

Реалізують коней за живою масою і вгодованістю, кількістю та

якістю м’яса. Залежно від віку їх розділяють на три групи: дорослі

(від 3 років і старше), молодняк (від одного до 3 років) і лошата (до

року живою масою не менше 120 кг).

За вгодованістю дорослих коней і молодняк ділять на дві катего-

рії — першу (І) й другу (ІІ), жеребців відносять до І категорії.

До І категорії відносять тварин з добре розвиненими м’язами,

округлими формами тулуба; груди, лопатки, поперек, крижі й стег-

на добре виповнені; остисті відростки спинних і поперекових хреб-

ців не виступають: ребра непомітні, промацуються слабо; на гребені

шиї і біля кореня хвоста є жирові відкладення.