Бугайов В.Д., Васильківський С.П. та ін.; за ред. М.Я. Молоцького. Спеціальна селекція польових культур

Подождите немного. Документ загружается.

210

Оцінювання ліній у конкурсному, попередньому і контрольному

сортовипробуваннях та селекційному розсаднику за расоспецифічною

стійкістю до патотипів сажки (РССПС) здійснють на однорядкових ді-

лянках на фонах штучного зараження шляхом роздільної інокуляції на-

сіння кожного з патотипів сажки, зібраних та ідентифікованих в селек-

ційній установі. Збудники патотипів сажки розмножують та підтриму-

ють у генетичній чистоті за відповідними методичними рекомендаціями

з використанням спеціально підібраних генотипів рослин проса – дифе-

ренціаторів. Такими диференціаторами в ННЦ «Інститут землеробства

НААНУ» слугують сорти проса – Радуга, Лілове, л.1245, Київське 87,

Масловське 3, Саратовське 2, Благодатне, колекційні зразки ВІР:

К-1456, К-8751 та л. 832 ( виділена із сорту Ільїновське).

У розсадниках сортовипробування проводять фенологічні спо-

стереження (відмічають фази сходів, початку (25%) і повного (75%)

викидання волотей, початку і повного достигання), обліки – стійкості

до вилягання й осипання, виміри висоти рослин, довжини волоті, кіль-

кості міжвузлів.

У лабораторних умовах визначають масу 1000 зерен, плівчас-

тість, ураження ядер меланозом, тип крохмалю, вміст білка тощо.

Дослідження з вивчення особливостей успадкування та прояву

окремих ознак здійснюють на гібридах F

і F

спеціально підібраних

комбінацій схрещувань. Результати гібридологічного аналізу статис-

тично опрацьовують за методикою багатоелементного генетичного

аналізу за критерієм Пірсона – χ

(хі-квадрат).

10.6. Методи оцінювання селекційного матеріалу

Результативність селекційної роботи значною мірою залежить від

правильного оцінювання селекційного матеріалу, який отримують

для створення нових сортів відповідно до селекційних програм, а та-

кож продуктів добору. Відбирати, оцінювати і випробовувати весь

селекційний матеріал необхідно в тих ґрунтово-кліматичних умовах,

для яких створюються сорти проса.

Оцінювання урожайності селекційного матеріалу. Урожайність з

одиниці площі визначається середньою продуктивністю однієї рослини,

яка, у свою чергу, складається з кількості стебел, що сформували во-

лоть, середньої кількості зерен з однієї волоті й маси 1000 зерен, і серед-

ньої кількості рослин. На ранніх етапах селекційного процесу, коли до-

бирають кращі рослини, оцінювати майбутні сорти можна тільки за

продуктивністю вихідного матеріалу. Пізніше селекційний матеріал за

врожайністю оцінюють в розсадниках сортовипробування – контрольно-

му, попередньому і конкурсному. Оцінювання за урожайністю в польо-

вих умовах значно ускладнюється модифікаційним впливом умов ви-

рощування, який можна значно нівелювати шляхом закладання дослідів

211

у кількох повтореннях та схемою розміщення ділянок (рендомізоване,

латинський прямокутник тощо). У розсадниках сортовипробування зра-

зу ж після збирання урожаю проводять зважування зерна проса з кожної

ділянки, перерахунок на урожай з гектара і отримані дані з урожайності

піддають дисперсійному аналізу для визначення найменшої істотної

різниці та точності досліду.

Оцінювання стійкості проса до рас сажки. Створення сортів

проса, стійких до всіх відомих рас сажки, є одним із найбільш важ-

ливих завдань селекції. Оцінювання расоспецифічної стійкості селек-

ційного матеріалу до сажки проводять у польових умовах на штуч-

ному інфекційному фоні, створеному шляхом заспорювання селек-

ційного матеріалу чистими расами сажки до посіву з розрахунку 0,3-

0,7% від маси насіння. Генетичну чистоту 12 рас сажки підтримують

за відповідними методичними рекомендаціями з використанням спе-

ціально підібраних генотипів рослин проса –диференціаторів.

Ступінь стійкості до відповідних рас сажки оцінюють шляхом

обліку уражених рослин у фазі початку стиглості проса (25%).

Оцінювання стійкості до меланозу. Меланоз – хвороба ядра проса,

яка значною мірою знижує якість крупи. Оцінювання стійкості до мела-

нозу проводять на штучному фоні, створеному за методикою НДІСГ

Центрально-Чорноземної смуги ім. В.В.Докучаева, що дає змогу збіль-

шувати ураження проса цією хворобою в 2-2,5 рази (Сурков, 1982).

Оцінюють селекційний матеріал за стійкістю до меланозу обру-

шуванням квіткових плівок шляхом підрахунку уражених ядер.

Методи оцінювання на стійкість до несприятливих абіотичних

факторів середовища. Оцінювання рослин проса за холодостійкістю

проводять шляхом виділення проростків з прискореними темпами про-

ростання за штучного зниження температури до 7° С, а також за стійкіс-

тю до знижених температур вночі та під час початку цвітіння вранці.

Більш холодостійкі лінії і сорти зацвітають на 15-30 хв раніше.

Ступінь посухостійкості оцінюють за темпами росту кореневої

системи в період кущення, характером і швидкістю в’янення листків

за нестачі вологи в ґрунті, за показниками інтенсивності транспірації,

кількістю продихів на одиницю площі листків, за кількістю пасоки,

що виділяється кореневою системою рослин із зрізаними стеблами,

за озерненістю волоті і ступенем зниження крупності зерна. У біль-

шості випадків таке оцінювання проводиться візуально.

Методи оцінювання якості зерна і крупи. Крупність зерна оці-

нюється масою 1000 зерен, вирівняність – часткою фракцій, які зі-

йшли з двох суміжних сит з отворами довжиною 20 мм і шириною

2,0; 1,9; 1,8; 1,7; 1,5; 1,4; 1,2 мм.

Плівчастість визначається зважуванням 50 зерен у 2-х повторен-

нях, обрушуванням їх і зважуванням ядер.

Оцінювання за типом крохмалю зернівок здійснюють у лаборатор-

них умовах за забарвленням борошнистої частини зернівок розчином

212

Люголю. Вміст сирого протеїну в зерні проса визначають загально-

прийнятими методами.

Оцінювання якості крупи проводять шляхом органолептичної

оцінки каші, звареної з пшона різних ліній і сортів проса, порівнюю-

чи із стандартами.

Біометричні методи оцінювання селекційного матеріалу поля-

гають у математичній обробці отриманих результатів досліджень

(дисперсійний аналіз урожайних даних, діалельний аналіз за Гріфін-

гом, тестерний аналіз, багатоелементний генетичний аналіз за крите-

рієм Пірсона – χ

(хі-квадрат) тощо.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. У яких напрямах розробляються селекційні програми із ство-

рення сортів проса?

2. Які цитогенетичні особливості проса ?

3. Як у проса успадковуються ознаки: забарвлення зернівки, тип

волоті, антоціанове забарвлення, висота рослин, тривалість вегета-

ційного періоду, крупність зерна, плівчастість, тип крохмалю, стій-

кість до сажки?

4. Назвіть типи дії і взаємодії генів у проса.

5. Які принципи підбору батьківських форм для схрещування?

6. Які методи селекції використовують у процесі створення сор-

тів проса?

7. Назвіть типи схрещувань за трансгресивної селекції проса?

8. Які типи схрещувань за конвергентної селекції?

9. Назвіть ланки селекційного процесу з просом і особливості за-

кладки різних розсадників.

Література

1. Агафонов Н.П. Изучение мировой коллекции проса: Методические

указания / Н.П. Агафонов, А.Ф. Курцева. – Л.: ВИР, 1988. – 30 с.

2. Широкий уніфікований класифікатор проса (Panicum miliaceum L.) /

Л.В. Григоращенко, С.Г. Холод, О.І. Рудник та ін. – Харків, 2009. – 61 с.

3. Яшовский И.В. Селекция и семеноводство проса / И.В. Яшовский. –

М.: Агропромиздат, 1987. – 268 с.

213

11. СЕЛЕКЦІЯ СОНЯШНИКУ

Кириченко В.В. – академік НААНУ

11.1. Історія виникнення соняшнику

Олійний соняшник – достатньо нова технічна культура. Він ство-

рений руками російських і українських селекціонерів. Площі посіву у

світі складають більше 18 млн га. В Україні соняшник висівають на

площі більш як 3,8 млн га. Порівняно з багатьма сільськогосподарсь-

кими культурами, історія селекції яких простежується в глибину сто-

річ, свідчення про селекцію соняшнику зовсім обмежені. За даними

С.В. Хайзера, індіанці, які мешкали на Американському континенті,

вирощували соняшник поруч з кукурудзою і картоплею. Насіння ди-

ких видів, крупу і муку з соняшнику використовували в їжу, з них

готували фарби та ліки. Широко використовували квітки соняшника

в ритуалах. Індіанським народностям було відомо про вміст жиру в

насінні, його використовували для змащення волосся.

У Європу соняшник був завезений з Нової Мексики приблизно в

1510 році до Іспанії. Тільки у 1568 році бельгійський ботанік

Р.Додоней дав характеристику соняшника, виконав гравюру одно-

стеблової рослини лузального типу. Ботанік Монард (1582) дав назву

соняшнику "трава сонця". І лише у 1654 році Титчас розмістив соня-

шник у каталозі рослин Кенігсберзького ботанічного саду під назвою

"Перувіанська квітка сонця". У період 1568-1570 рр. в Падуанському

ботанічному саду (Італія) вирощували гігантський одностебловий

соняшник під назвою Planta Massima.

У 1686 році було надруковано повідомлення щодо соняшнику

меншої висоти з мілким насінням, тонким лушпинням і виповненим

ядром. Ця форма, яка має назву Helianthemon perusicenum, через Ні-

меччину і Польщу розповсюдилась у західні райони України.

Але окультурений індіанцями соняшник, який опинився в Європі,

довгий час залишався декоративною рослиною.

З 1510 р. з'явилися перші повідомлення щодо утилітарного зна-

чення соняшнику. Ні в Німеччині, ні в Португалії, ні в будь-якій ін-

шій державі не знайшлося такого застосування цієї культури, як у

Росії та Україні.

Перші згадування щодо культури соняшнику в Росії знайдені в

матеріалах з історії заснування міста Валуйки (1599 р.). Свідчення

щодо вирощування цієї культури в Україні знаходимо в травнику

Д. С. Сиренія за 1613 р.

Наприкінці 60-х років ХVІІІ сторіччя в наукових виданнях вислов-

лено думку щодо розведення соняшнику з використанням сім'янок на

олію, а стебла на паливо. В 1780 р. газета "Экономический магазин" ро-

змістила дві статті: "О масле особого ряда" і "О подсолнечнике", в яких

214

автор відмічав, що йому пощастило куштувати олію "…в одном знат-

ном доме…", після чого висловив думку про видобуток такої олії з со-

няшнику, що дасть можливість скоротити витрати на закупівлю імпор-

тованої прованської олії. Вільне Економічне Товариство в 1791 р. зро-

било заяву про нагородження того "…кто масло из рыжечного семени и

подсолнечных семян во множестве приготовит…".

У 1816-1817 рр. Харківське філотехнічне товариство розглянуло

питання щодо вирощування соняшнику в південних губерніях з ме-

тою отримання олії і використання стебел на паливо.

Подальша історія соняшнику і його селекція в Росії та Україні

пов'язана з його використанням для отримання олії. Пріоритет у цій

справі належить слобожанському майстру зі слободи Олексіївка Бі-

рючинського повіту Воронезької губернії, який сконструював руч-

ний прес і вперше зробив вижимку олії. В 1833 р. з'явилася перша

олійниця на кінному приводі, а в 1865 р. – перший паровий олійно-

переробний завод. У період з 1864 по 1867 рр. добувалося до 920 тис.

пудів соняшникової олії.

11.2. Емпірична селекція соняшнику

У створенні олійного соняшнику важливе значення відіграла на-

родна селекція, підсумком якої були створені нерозгалужені форми зі

значно підвищеним умістом олії. 1853 року вміст олії у соняшника

складав лише 15 %, що у 2-4 рази менше порівняно з іншими олій-

ними культурами. Широкий поліморфізм привів до великого різно-

маніття соняшнику. У формуванні культурного соняшнику відбува-

лися мутації, які на фоні добору за 250 років сприяли створенню но-

вого вихідного матеріалу для наступної селекції. Після того, як було

зроблено перший крок до свідомого поліпшення шляхом добору

кращих біотипів, відкрився шлях для емпіричної селекції. Інтуїція,

художній смак, цікавість до справи стали мірою селекційного успіху.

Незважаючи на те, що соняшник вже висівали на площі 136 тисяч

десятин, культура стала занепадати, тому що розповсюдження соня-

шникової вогнівки і вовчка повністю знищувало врожай. У зв'язку з

повільним перебігом природного процесу удосконалення, який лише

за довгий строк викликає помітні зміни і знаходиться за межами

прямих спостережень, людина давно почала впливати на формування

соняшнику, надаючи перевагу кращим рослинам і насінню. Добір за

зовнішніми ознаками за довгий термін привів до поліпшення рослин.

У 1910 році були створені панцирні популяції соняшнику, який та-

кож був стійким до соняшникової вогнівки. Невідомий господар-

дослідник вдало відібрав панцирний зразок соняшника і назвав його

"Зеленка". У цей час відомий селекціонер Карзін створив панцирний

сорт. Впровадження нових сортів-популяцій забезпечило в 1913 році

поширення посівів соняшнику до 982 тис. гектарів.

215

На початку ХХ сторіччя в Україні вирощували низьковрожайні

морфологічно невирівняні популяції, у складі яких перевершували

розгалужені лузальні та межеумочні типи. Рослини пошкоджувалися

вовчком, іржею, соняшниковою вогнівкою.

Вміст олії місцевих популяцій (Американка, Зеленка, Зеленка

Карбутовського) складав 26-31 % у перерахунку на абсолютно сухе

насіння. Кількість розгалужених рослин у популяціях складала від

18,6 до 41,1 %.

Народною селекцією були створені форми соняшнику під назва-

ми: Зеленок, Фуксинок, Пузанків та інші, які широко використовува-

лись господарями і залишаються до цього часу для сівби на присадиб-

них ділянках.

11.3. Основні етапи наукової селекції соняшнику

Планомірні роботи щодо вивчення і розвитку наукової селекції

соняшнику були розпочаті трьома дослідними установами: у 1910

році – Харківською дослідною станцією (сучасна назва – Інститут рос-

линництва ім. В.Я. Юр'єва НААНУ), у 1912 – дослідним селекційним

полем "Круглик" (ВНДІОК ім. В.С. Пустовойта, Росія), у 1913 році – Са-

ратовською дослідною станцією (НДІ СГПС, Росія). У 20-ті роки бу-

ло розпочато масштабні роботи з вивчення біології соняшнику,

що стало фундаментом наукової селекції. Зібрано і вивчено величез-

ну колекцію зразків, з яких методом індивідуального та масового до-

борів були створені високопродуктивні селекційні номери. Внаслідок

проведеної наукової роботи професор Б. К. Єнкен створив перший в

Україні сорт соняшнику Зеленка Харківська 76, а у 1929 році на Хар-

ківській дослідній станції – сорт-популяцію Харківський 22-82.

У період з 1920 по 1929 рр. на приватних полях вирощували селек-

ційні сорти, такі як Саратовський 169, Фуксинка воронезька, Круглик

А41, Зеленка Харківська 76 та інші, які не вражалися вовчком

(Orobanche cumana Walr.). Перші селекційні сорти перевищували

місцеві популяції за врожаєм на 0,2-0,5 т/га, вмістом олії на 3-5%.

Вони були вже стійкими до існуючих рас вовчка, іржі та проти со-

няшникової вогнівки.

У 1925-1929 рр. було відмічено значне зараження соняшнику на

Дону, Північному Кавказі, в Україні. Досліди з вивчення вірулентно-

сті і агресивності вовчка виявили появу нової раси.

Завдяки зусиллям селекціонерів, до 1934 року вже було створено

сорти Жданівський 8281, Жданівський 6432, Вейделевський 61, Вей-

делевський 62, Армавірський 762, Армавірський 768, які значно мен-

ше вражалися вовчком раси Б. За недовготривалий термін сорт со-

няшнику, створений академіком Л.А. Ждановим, Жданівський 8281,

зайняв понад 1 млн га. Впровадження у сільськогосподарське вироб-

216

ництво України жданівських сортів відіграло значну роль у збіль-

шенні виробництва олії у передвоєнні роки.

Але великим недоліком перших сортів, стійких до вовчка, була їх

низька олійність, яка складала 28-33 % на абсолютно суху сім'янку. Та-

ким чином, перед селекціонерами постало завдання підвищення рівня

олійності. На початку 50-х років у Росії та Україні почали вирощувати

високоолійні сорти соняшнику селекції ВНДІОК, створені під керівниц-

твом академіка В.С. Пустовойта, а також селекціонерами: В.І. Щерби-

ною, Г.Р. Романюком, К.І. Прохоровим. Сорти Армавірський 3497,

ВНДІОК 1646, ВНДІОК 6540, Передовик, Зеленка 368, Восход, Заря

мали вміст олії 49-55 %. До 1970 року вони зайняли основні площі посі-

ву соняшнику в Україні, що складало більше 1,7 млн га.

Використовуючи класичний метод, який було розроблено акаде-

міком В.С. Пустовойтом, заснований на індивідуальному доборі рос-

лин із сортів та гібридних популяцій, індивідуального оцінювання за

нащадками і наступним направленим перезапиленням кращих сімей

за вільного цвітіння на ізольованих ділянках, в Інституті рослинниц-

тва ім. В.Я. Юр'єва УААН було створено і впроваджено у виробниц-

тво сорти-популяції: Харківський 100, Харківський 50, Харківський

101, Харківський скоростиглий.

Особливий період у селекції соняшнику відведено напряму під-

вищення стійкості рослин до різного роду патогенів. Селекція на

груповий імунітет – одне з важливих завдань покращення цієї олій-

ної культури. Вона будувалась на штучно виниклих мутаціях в гено-

фонді, які присутні в промислових сортах, дикорослих формах, а за-

раз – у гібридах соняшнику.

1950 року прийшов час використання міжвидових гібридів для

отримання селекційно цінного матеріалу, який мав груповий іму-

нітет. У Краснодарі – Г.В. Пустовойт, у Харкові – І.І. Марченко,

В.Г. Вольф, М.С. Ситник, в Одесі – Б.К.Погорлецький взялися за

створення міжвидових гібридів соняшнику з використанням віддале-

них однорічних і багаторічних видів.

Створення міжвидових гібридів типу культурного соняшнику, які

мали імунітет до вовчка, іржі, несправжньої борошнистої роси, у по-

єднанні з високою продуктивністю, відкрило шлях до нових сортів-

популяцій: Лідер, Конкурент, Березанський, Одеський 63, Родник,

Харківський 3, Харківський 7 та інші, а найголовніше – підготувало

підґрунтя для створення лінійного матеріалу, який у наш час викори-

стовується в гетерозисній селекції.

Зміни клімату, активне впровадження пізньостиглих сортів, збіль-

шення площ посіву з порушенням чергування культур у сівозміні

призвело до накопичення збудників білої та сірої гнилей, що збіль-

шило вірогідність виникнення епіфітотій некротрофних патогенів.

Розпочався новий етап у боротьбі за існування соняшнику. В

1984 році були створені в Одесі, Харкові, Краснодарі і Бельцах нау-

217

кові лабораторії з вивчення гнилей. Завданням цих лабораторій була

також оцінка селекційного матеріалу соняшнику на стійкість до сірої

і білої гнилей. Одним з важливих напрямів у боротьбі проти гнилей

була селекція на скоростиглість і особливий тип архітектоніки рос-

лин. За порівняно короткий період селекціонерами були створені

спочатку сорти-популяції: Кавказець, Саратовський скоростиглий,

Родник, а потім гібриди першого покоління (F

): Одеський 149, Хар-

ківський 49, Світоч, Донський 22 та інші, які мали захист проти пато-

генів сірої і білої гнилей.

Особливе місце в історії становлення науково обгрунтованої се-

лекції відведено вивченню явища гетерозису і використанню цито-

плазматичної чоловічої стерильності. До створення промислових гіб-

ридів соняшнику був період планомірного вивчення гібридних ком-

бінацій, які отримували завдяки вільному запиленню на основі вибір-

кового запліднення.

Використанню гетерозису у соняшнику, як резерву підвищення

врожайності цієї культури, приділяв значну увагу академік В.С. Пус-

товойт, але його рекомендації з отримання міжсортових гібридів не

знайшли широкого розповсюдження. Навіть сортолінійні гібриди,

створені в Селекційно-генетичному інституті (м. Одеса) В.В. Бурло-

вим (Одеський 91, Одеський 96) недовго трималися в промисловому

виробництві.

Суттєві зміни в наукових селекційних програмах сталися в ре-

зультаті використання ЦЧС, відкритої П. Леклерком у 1969 році та

активного залучення лінійного матеріалу, стійкого до небезпечних

хвороб соняшнику.

За період з 1985 по 1995 рр. Державна комісія по сортовивченню

і охороні сортів рослин України внесла в Реєстр значну кількість гіб-

ридів вітчизняної та закордонної селекції. На 2009 рік в Реєстрі сор-

тів рослин України налічується 271 гібрид. Кожен рік Реєстр попов-

нюється новими гібридами, потенціал урожайності яких складає від

4,2 до 5,0 т/га. Це відомі гібриди: Ясон, Оскіл, Дарій, Зорепад, Кап-

рал, Квін, Боєць, Кий, Максимус, Етюд, Еней та інші харківської се-

лекції; Згода, Злива, Одеський 122, Одол, Сонячний одеської селек-

ції; Запорізький 28, Запорізький 32, Рябота, Надійний запорізької се-

лекції; Титанік, Імператор, Президент, Гена та ін. селекції ІПіОК

(Нові Сад) та багато інших.

Селекціонерами Інституту рослинництва ім. В.Я. Юр'єва УААН,

Селекційно-генетичного інституту УААН, Інституту олійних куль-

тур УААН були започатковані нові напрями селекції, які пов'язані з

поліпшенням жирокислотного складу олії, а також зі стійкістю гіб-

ридів до гербіцидів імадозолової групи.

Сучасні напрями селекції соняшнику будуть розглянуті нами в

наступних розділах.

218

11.4. Походження роду Helianthus L., його класифікація

та ботанічна характеристика

Все різноманіття дикорослих видів роду Helianthus L. зосередже-

но у Новому світі. Центром походження видів роду Helianthus L. є

Північна та Південна Америка. За ареалом однорічні види перевер-

шують багаторічні, а за кількістю видів набагато більше багаторіч-

них. Між північноамериканськими та південноамериканськими ди-

корослими видами існує генетична ізоляція. Між собою як ті, так і

інші – самосумісні.

Північноамериканські дикорослі види соняшнику завжди трав'я-

нисті і в більшості (85 %) багаторічні. Особливою їх ознакою є відсут-

ність центрального кошика, сильне галуження (гілки 1-4-го поряд-

ків). Нижні гілки довші за верхні. Стебло дуже шорстке, густо опу-

шене жорсткими волосками, що сидять на невеликих виступах, пля-

мисте від наявності антоціану. Існують форми без антоціану, яскра-

во-зелені, але зубчики трубчастих квіток, а часто і черешки листків,

антоціанові. Кількість суцвіть, що зацвітають одночасно, може сяга-

ти 200 (H. nuttallii T. d G.), кількість листків – від 160 до 1057 (H.

microcephalus T.&G.), висота рослин – від 100 см (H. petiolaris Nutt.)

до 260-300 см (H. salicifolius Pigtr.), кількість трубчастих квіток у

суцвітті коливається від 72 (H. tuberosus L.) до 797 (H. bolanderi A.

Gray), на одне суцвіття зав'язується від 1-3 сім'янок (H. salicifolius

Dictr.) до 520 (H. annuus var. lenticularis, Dougl. Skll.), діаметр кошика

– від 1,3 до 6,7 см (H. annuus var. Lenticularis).

Південноамериканські дикорослі види Helianthus L. – високогі-

рні рослини 4 м заввишки, відрізняються дуже щільним опушенням

верхньої частини стебла та черешків листків. Листки дуже великі.

Листки обгортки кошика – трирядні.

У однорічних дикорослих видів з диплоїдним набором хромосом

(2n=2х=34) коріння звичайно стрижневе, як і у культурного соняш-

нику. Багаторічні диплоїдні види, яких найбільше, мають кореневу

систему у вигляді кореневищ з ризомами, що зумовлює їх багаторіч-

ність. У тетраплоїдних видів (2n=4х=68) коренева система з невели-

кою кількістю дрібних бульб – середнє між ризомами та бульбами.

Коріння гексаплоїдних видів (2n=6х=102) з потовщеними столонами,

на яких утворюється багато справжніх бульб, під час висмикування

рослини бульби залишаються в ґрунті.

За ботанічним складом рід Helianthus L. родини Asteraceaе L. під-

триби Helianthinae нараховує від 10 видів за систематикою О.В. Ана-

щенка (1979) до 256 видів за систематикою Ф.А. Сациперова (1913).

На сьогодні у світовій практиці найбільш поширеною є класифікація

роду Helianthus L. за Шилінгом та Хейзером. Відповідно до неї рід

Helianthus L. містить 49 видів, з яких 12 однорічні та 37 – багаторіч-

ні, об'єднані у три великі секції (групи).

219

1. Annui – багаторічні та однорічні види, які мають стрижневе ко-

ріння та диплоїдний набір хромосом.

2. Ciliares – багаторічні види заходу Північної Америки з диплоїд-

ним, тетраплоїдним і гексаплоїдним набором хромосом.

3. Atrorubentes – багаторічні види сходу та центру Північної Амери-

ки з диплоїдним, тетраплоїдним і гексаплоїдним набором хромосом.

У систему Хейзера увійшли також природні міжвидові гібриди,

такі як H. laetiflorus Pers. (H. tuberosus L. x H. rigidus (Cass.) D.C. та

H. multiflorus (H. decapetalus L. x H. annuus L.).

Увесь культурний соняшник за класифікацією О.В. Анащенка

(1987) належить до виду Helianthus аnnuus L. та підвиду аnnuus. У

межах підвиду проведено такий розподіл на різновиди і форми.

Різновид аnnuus – проміжні форми між дикорослим та олійним соняш-

ником. Характерне сильне (7-9 балів) галуження домінантного типу:

- форма аnnuus;

- форма ornamentalis (Wensl.) Anashcz. – декоративний соняшник

(у тому числі й селекційні сорти).

Різновид australis Anashcz. – рослини пізньостиглі, високорослі з

великими листками, головним чином кормового та силосного напря-

му. Кількість листків велика (до 40 штук):

- форма australis;

- форма intermedius – рослини в основному гібридного похо-

дження між формами australis та аnnuus або формою primigenius. За

габітусом проміжного типу – з великими відхиленнями до типової

форми australis.

Різновид armeniacus (Wensl.) Anashcz. – рослини міцні, добре

розвинені, культурного типу. Характерними особливостями є круп-

ний листок, що поникає за умов низької вологості повітря, сім’янки

великі, видовжені (до 25-28 мм) з співвідношенням ширини до дов-

жини як 1:3:

- форма armeniacus;

- форма hibridis Anashcz. – гібридні рослини між формами

armeniacus та primigenius або pustovojtii. Зберігається габітус культур-

ної рослини (іноді з слабким верхнім галуженням). Листки великі,

сім’янки зі співвідношенням ширини до довжини як 1:2.

Різновид pustovojtii Anashcz. – олійний соняшник:

- форма ruralis Anashcz. – слабкокультурні вихідні форми куль-

турного соняшнику. За габітусом рослини розгалужені (переважно

верхній тип галуження), але значно менше, ніж у форми аnnuus. По-

пуляції не вирівняні за морфологічними ознаками. Сім’янки невели-

кі, здебільшого смугасті або різнокольорові, не осипаються;

- форма primigenius Anashcz. – культурний олійний соняшник,

переважно однокошикового типу. До цієї форми віднесено місцеві

сорти народної селекції, перші селекційні сорти СРСР, майже усі сор-

ти закордонної селекції;