Бугайов В.Д., Васильківський С.П. та ін.; за ред. М.Я. Молоцького. Спеціальна селекція польових культур

Подождите немного. Документ загружается.

110

явність подвійних зерен є спадковою негативною ознакою і за селекції

на якість зерна зразки з подвійними зернами потрібно бракувати.

Селекція на стійкість проти вилягання. Менш вилягають сорти із

короткою грубою соломиною, товстими і короткими нижніми міжву-

злями (висота рослини 70-90 см), але і серед більш високорослих (90-

120 см) зустрічаються сорти, які не вилягають. На основі анатомічно-

го вивчення в умовах Ленінградської області виявлено комплекс

ознак, характерних для стійких до вилягання сортів: значна виповне-

ність стебла, сильний розвиток механічної тканини, товстіші оболон-

ки кліток склеренхіми, сильне здерев'яніння тонкостінної паренхіми.

Чим коротші другі міжвузля знизу і зверху та чим товстіший діа-

метр другого міжвузля, тим стійкіший сорт до вилягання.

Найбільш стійкі до вилягання короткостеблові сорти: Ангус, Ма-

рія (Великобританія), Вігор, Ведетта (Бельгія), Рекорд, Етзел (Німеч-

чина), Д-101, Д-104 (Перу), Манго, Мапуру (Нова Зеландія) (Кремко-

ва та ін., 1986).

Оскільки відмічений зв'язок між висотою рослин, довжиною верх-

нього міжвузля і стійкістю до вилягання, а також позитивний зв’язок

висоти і продуктивності рослин, є підстава вважати, що для селекції

будуть мати цінність зразки, які об'єднують в собі добру продук-

тивність з довгою соломиною і коротким верхнім міжвузлям. В цьо-

му відношенні цікавий сорт Фрезер, який має відносно довгу соло-

мину (до 100 см), коротке верхнє міжвузля (31 см) і відмічений як

урожайний.

Міцну соломину та високу стійкість проти вилягання мають сор-

ти: Ригіда, Стайленд (Франція) Ангус і С-172 (Англія), Компакт, Ot-

ter і Бронко (США), Екводора (к 11811, 11815, 11818, 11277) та ін. За

врожайністю вони поступаються реєстрованим сортам і представля-

ють інтерес лише як вихідний матеріал для селекції.

Селекція на посухостійкість. Овес – рослина вологолюбна,

але сорти різних екологічних типів по-різному реагують на неста-

чу вологи в ґрунті. Високою посухостійкістю характеризуються

крупнозерні сорти Ірвін і Сван з Австралії, Меза зі США, а також

К-11576 (Чилі), К-11797, 11800, 11806 (Перу), Мона із Бельгії,

Фрезер із Канади.

Посухостійкими є сорти із подовженим періодом сходи-

виколошування: Культурний, Фаленський, Синельниківський-15 та

ін. (Хариков та ін., 1984). Донорами посухостійкості також є: Іншим-

ський-14, Грета, Фалей, Флама, Бізантіна 11.

Між урожайністю та довжиною вегетаційного періоду у продук-

тивних зразків США й Канади відмічена кореляційна залежність,

пов’язана з періодом сходи-виколошування, а зв'язок з періодом ви-

колошування-дозрівання недостовірний. І навпаки, відмічена досто-

вірна позитивна кореляція між масою 1000 зерен і періодом виколо-

шування-дозрівання.

111

У Поліссі й Лісостепу поширені сорти середньостиглі. Як вихідний

матеріал для створення середньостиглих сортів можна використовувати

високопродуктивні колекційні зразки (600-780 г/м

, К-12361, 12557

(СРСР), К-15579 (Данія), 11908, 12566 (Швеція), К-11721 (Бельгія), К-

11841 (Франція), К-11728 (Австрія), 12167 (Німеччина) та ін.

Селекція на стійкість до хвороб. Найбільш поширені хвороби

вівса – корончаста листова іржа, стеблова лінійна іржа, летюча саж-

ка. Найбільшу цінність (як вихідний матеріал) під час виведення іму-

нних сортів представляють сорти із груповою стійкістю проти іржі:

Келсі, Фрезер, Бонкі, Кохмен, Аламах, які поряд з повною польовою

стійкістю до корончастої і стеблової іржі відзначаються і високою

врожайністю. Стійкість сортів до хвороб успадковується.

Донорами стійкості до стеблової іржі слугують сорти Гарланд,

Годрільд, Додж.

Як донори стійкості до корончастої іржі можна використати сорти:

Гарланд (К-11401), Гардфільф (К1392), Фультекс (К-9969) Норман (К-

6903), виділені Л.В. Корольовою в Інституті фітопатології (Росія).

В останні роки для більш успішної боротьби із хворобами селек-

ціонери США створюють багатолінійні сорти, які являють собою по-

пуляції фенотипово однакових стосовно основних біологічних і гос-

подарських ознак, але різняться генами резистентності до хвороб рі-

зних збудників.

5.2. Генетика

Рід Avena включає близько 70 видів, із них – 5 культурних, інші –

бур'яни і дикі.

Диплоїдні види (2n-14) – овес піщаний (strigosa) і філогенетично

близький до нього дикий овес (A. Hirtula Lagassa) та ін. мають геном А.

У тетраплоїдних видів (2n-28) – вівса абіссинського (А. Abyssinika), ди-

кого вівса бородатого (A. Barbata polt) – геном АВ, причому геном А

в тетраплоїдів гомологічний геному А диплоїдів. Гексаплоїдні види

(2n-42) – овес посівний (A.sativa) і візантійський (A.Bisantina), вівсюг

звичайний (A.fatua), вівсюг південний (A. Ludoviciana), вівсюг істе-

риліс (A. Sterilis) мають геном АСД. Генома В тетраплоїдних видів у

гексаплоїдних немає.

Успадкування деяких ознак. Голозерність. Голозерність у вівса

успадковується комплексно з багатоквітковістю колоска і його видо-

вженістю. За схрещування голозерних і плівчастих форм у рослин

першого покоління спостерігається мозаїчне розділення ознак: на

одній і тій же волоті знаходяться колоски, типові як для голозерно-

го, так і для плівчастого вівса.

Ознака голозерності детермінується декількома генами. Ген 1 кон-

тролює прикріплення плівки до зернівки. В домінантному гомози-

112

готному стані він обумовлює голозерність вівса, в рецесивному (пп)

– плівчастість. Три допоміжних гени (2, 3, 4) взаємодіють з геном 1,

їх сумісна дія (комбінований ефект) встановлює ступінь голозернос-

ті. Вторинні за значенням гени 2 і 3 в домінантному гомозиготному

стані посилюють ефект головного гена, проявляючи неповне доміну-

вання. Модифікуючий ген 4 в домінантному гомозиготному стані за

гетерозиготності по головному гену визначає плівчасте зерно.

Повністю голозерні волоті – це тільки домінантні зиготи по гену

1 і генам-модифікаторам. Неоднозначний характер розщеплення у

вивчених гібридах підтверджують висновки про складність генетич-

ного контролю голозерності. Відхилення від типового за моногібри-

дного схрещування відношення 3:1 пов'язані з тим, що одночасно із

розщепленням по головному гену має місце розщеплення по генах-

модифікаторах.

Прояв голозерності буває рідко повним тому, що майже всі сорти

голозерного вівса мають невелику долю плівчастих зерен (Jenkins,

1969). Досліди з голозерним вівсом у Фінляндії показали, що вміст

плівки у різних сортів голозерного вівса коливається від 1 до 6 %,

хоча у деяких він досягає 13 %. Селекція дозволяє скоротити вміст

плівчастих зерен, у сучасних сортів він може бути менше 1 % .

Вегетаційний період. З умовами вегетації і довжиною вегетацій-

ного періоду пов'язані такі важливі показники, як продуктивність,

якість зерна, схильність до ураження хворобами і шкідниками. Дов-

жина вегетаційного періоду визначається генотипом сорту, сукупніс-

тю зовнішніх умов, в яких проходить його розвиток.

Скоростиглість – це домінантна, або не повністю домінантна кі-

лькісна ознака, контрольована полігенами. Деякі вчені вказують на

частковий прояв позитивної і негативної трансгресії за цією ознакою.

Успадкування ознаки довжини періоду "сходи-дозрівання" ви-

значається адитивними ефектами генів, що дозволяє вести добір за

цією ознакою уже в ранніх поколіннях гібридних популяцій. Ви-

явлена позитивна кореляція (r – +0,92, +0,93) між довжиною і кі-

лькістю міжвузлів стебла. Пізні форми мають більшу кількість

міжвузлів.

Білки. Для вівса найкраще співвідношення амінокислот поясню-

ється тим, що домінуючими фракціями білка в зерні є глобуліни. У

високолізинових і високобілкових сортах відмічений позитивний

зв'язок між умістом білка і лізину в зерні, причому мінливість умісту

лізину набагато менша.

Овес середземноморський може бути добрим вихідним матеріа-

лом за селекції на підвищення вмісту білка в зерні, оскільки ця озна-

ка легко передається нащадкам. В дослідженнях з різними плівчас-

тими і голозерними вівсами встановлено наявність негативної коре-

ляції (у плівчастих r = 55, у голозерних r = 0,62) між білком і продук-

тивністю, між крупністю зерна і вмістом білка в ньому.

113

Продуктивність волоті. Ознака «продуктивність волоті» склада-

ється з двох компонентів: кількість зерен у волоті і маси 1000 зерен,

головну роль у формуванні продуктивності волоті має її озерненість.

Дослідженнями встановлена висока позитивна кореляція між цими

ознаками (r = 0,73-0,86). Але величина цього зв'язку може коливатися

залежно від сорту і погодних умов, особливо в період формування

колосків і у фазі цвітіння.

Кількість колосків у волоті залежить від умов вегетації в період фо-

рмування генеративних органів. У найбільш засушливі роки кількість

колосків скорочується. Крупність зернівок вівса сильно змінюється як в

середині колоска, так і в середині волоті, на що більшою мірою вплива-

ють погодні умови, а також сортова детермінованість. Щодо впливу

крупності зерна на продуктивність волоті існують значні розбіжності.

Для плівчастих і голозерних сортів установлено середній або тіс-

ний достовірний зв'язок між ознакою «маса зерна з волоті–кількість

зерна у волоті» (r = 0,5-0,98), тоді як у ознак «маса зерна з волоті–

маса 1000 зерен» коефіцієнти кореляції низькі або середні у сприят-

ливі роки для їх формування. Для ознаки «кількість зерен у волоті–

маса 1000 зерен» відмічено слабкий зв'язок.

На рівень продуктивності вівса значний вплив має не тільки

фактор «рік», але і фактор «місце вирощування». Коливання вро-

жайності пов'язане, в першу чергу, з різними умовами вегетації,

кліматичними і погодними особливостями і строками проходжен-

ня фаз онтогенезу.

Жир. Жирність характеризується полігенністю генетичного конт-

ролю ознаки, яка проявляє неповне домінування, має адитивний ха-

рактер генів і достатньо високий рівень успадкування. В досліджен-

нях висока врожайність поєднувалась з низьким умістом жиру і зу-

мовлена тим, що збільшення вмісту жиру потребує більшої ефектив-

ності фотосинтезу і скорочення частки, яка приходиться на форму-

вання врожаю зерна. Великий відсоток жиру в зерні, яке йде на пере-

робку й харчові продукти, небажаний. Жири легко окисляються, що

сприяє згіркненню продуктів.

Кормове зерно, навпаки, повинно мати в своєму складі підвище-

ний вміст жиру. За вмістом жиру зерно вівса переважає всі зернові

культури. Максимальний вміст його – 16,4 % (на голе зерно) – виявле-

но у середземноморського вівсюга (К-17). Високий вміст жиру в зерні

(8-10 %) є у місцевих зразках: К-1975, К-10778, К-112266, К-112267,

К-11201 та ін., які потрібно використовувати у селекції на вміст жиру.

Короткостебловість. У різних видів вівса описано і класифіко-

вано вісім генів короткостебловості, з яких п'ять (DW1-DW5) не ма-

ють практичного використання, бо призводять до екстремальної кар-

ликовості, низької стійкості проти хвороб.

Інші три гени (DW6, DW7, DW8) впливали на довжину міжвузлів

і виявляли свій вплив на порушення синтезу гіберелінів. Хоч деякі

114

лінії, які несуть домінантний ген DW6, можуть підвищувати врожай-

ність, але використання таких генотипів обмежене через зниження у

них розмірів зерна, його якості.

Низька врожайність зерна короткостеблових сортів пояснюється

структурою волоті – меншою кількістю колосків і зерен у ній.

У короткостеблових сортів процес фотосинтезу протікає на більш

низькому рівні через невеликий індекс листової поверхні.

У сухі роки через меншу біомасу коренів сорти не можуть повні-

стю реалізувати свій генетичний потенціал.

5.3. Вихідний матеріал

Вихідним матеріалом для селекції вівса є місцеві та селекційні сор-

ти, гібриди, мутанти, дикі форми та велика різноманітність видів із ко-

лекції Національного центру генетичних ресурсів України. Яким би

способом не був одержаний вихідний матеріал, в ньому обов'язково по-

трібно проводити добір відповідно до основної селекційної роботи.

Світова колекція по вівсу, яка знаходиться у ВІР (Росія), нарахо-

вує 12 тисяч зразків. Тут зібрані у великій кількості сорти різних кра-

їн з цінними селекційними ознаками, бур'янисто-польові і дикі вівси.

Групуючи місцеві сорти на аборигенні і натуралізовані, М.М. Ку-

лешов відокремлює важливі в селекційному відношенні старі місцеві

селянські вівси. Він вважав, що серед посівних вівсів України не вда-

ється з достовірністю назвати жодного сорту, який можна віднести

до одвічних, аборигенних для досліджуваного району. Такі вівси бу-

ли "приховані" під назвою місцевих, серед яких є багато привезених.

Скороспілі степові сорти із південного заходу України викорис-

товувались як вихідний матеріал для селекції на Немерчанській сор-

товипробувальній станції, а також селекціонерами США і Англії.

Як вихідний матеріал для селекції на врожайність бажано вико-

ристовувати українські продуктивні сорти: Миронівський 29-484,

Херсонський Рихлик, Немерчанський самий ранній, а також місцеві

зразки Полтавської та інших областей України і АР Крим – 3762,

9349, 9392, 9467 та ін., плівчастість яких коливається від 24 до 28%.

На сьогодні як вихідний матеріал цінними є внутрішньовидові і між-

видові гібриди, а також штучні мутанти.

5.4. Методи селекції

Гібридизація. Добір батьківських форм для схрещування здійс-

нюється з конкретними селекційними завданнями і великою мірою

визначає успіх, але проведення схрещування – це тільки початок се-

лекційної роботи.

115

Простий гібрид, одержаний від схрещування двох сортів, несе в

собі спадкові особливості обох батьків. У гібридів нерідко спостері-

гається явище трангресії, тобто поява форм, у яких будь-яка ознака

виражена сильніше, ніж у батьківських форм. Добір рослин з більш

чітко вираженими господарсько-цінними ознаками може дати добрі

результати. Від схрещування сорту Чернігівський 83 з колекційним

зразком 11613 (США) і наступним індивідуальним добором виведе-

ний сорт Чернігівський 27, який за врожайністю і стійкістю проти

хвороб переважав обидві батьківські форми.

Методом складної гібридизації виведений сорт Райдужний. Ма-

теринською формою слугував сорт Чернігівський 27, який схреще-

ний з високоврожайним голландським сортом Астор, нестійким до

ураження корончастою іржею. Індивідуальні добори з гібридного

матеріалу дали добрі результати.

Стійкість сортів вівса до хвороб успадковується, тому сорти і фо-

рми, імунні до хвороб, слід використовувати для добору та гібриди-

зації. За селекції на стійкість до хвороб використовуються схрещу-

вання кращих високопродуктивних, найбільш пристосованих до міс-

цевих умов реєстрованих сортів із сортами інших регіонів, які мають

високу стійкість до хвороб. Щоб зберегти комплекс господарсько-

цінних ознак реєстрованого сорту, використовують зворотні схрещу-

вання (бекроси). Методом насичувальних схрещувань у Швеції виве-

дений сорт Вейбуллс 16627. Батьківськими формами слугували ви-

сокопродуктивний, стійкий до вилягання голландський сорт Кондор,

який у Швеції займав великі площі посіву, і малопродуктивний в

умовах Швеції, але стійкий до корончастої іржі сорт Клінтленд 60 зі

США. Внаслідок п'яти бекросів та індивідуальних доборів створений

новий сорт Вейбуллс 16627, який не відрізняється за морфологічни-

ми і господарсько-цінними ознаками від Кондора, але має стійкість

до корончастої іржі від сорту Клінтленд.

Сорти для схрещування підбирають за екологічним принципом,

які мають різне географічне походження.

Деякі дослідники рекомендують проводити добір за елементами

структури врожаю. При цьому схрещують сорти, які доповнюють

один одного за рядом ознак і властивостей.

Сорт Чернігівський 28, одержаний від схрещування сортів Лібер-

тас і Льговський 1026, який об'єднав в собі такі ознаки, як стійкість

до вилягання від сорту Лібертас і стійкість до хвороб від сорту

Льговський 1026. При цьому підбирають батьківські форми з най-

меншою кількістю негативних ознак. Як і по інших культурах, в се-

лекції вівса застосовуються також східчасті і складні схрещування.

Методи добору. За селекції вівса використовують, головним чи-

ном, багаторазовий індивідуальний добір, рідше масовий. Нині всі

сорти, які реєстровані в Україні, виведені методом індивідуального

добору.

116

Добір починають з другого або третього покоління за комплексом

господарсько-цінних ознак.

У Швеції і Фінляндії в селекції вівса застосовується метод пере-

сіву гібридних популяцій, за якого перший добір (він може бути єди-

ним) проводять в четвертому-шостому поколіннях. Більшість селек-

ціонерів вважають, що добір у більш пізніх поколіннях доцільно

проводити за міжвидових схрещувань, оскільки в старших поколін-

нях збільшується кількість константних форм.

Метод роздільної сівби насіння (педігри). Метод роздільної сів-

би насіння полягає в наступному. Кожну рослину першого покоління

збирають і обмолочують окремо, їх насіння зберігають в пакетах та-

кож ізольовано і висівають на наступний рік на окремих ділянках

поряд. У другому поколінні йде розщеплення, тому кожний окремий

нащадок являє собою гібридну популяцію. Добір починають прово-

дити у другому поколінні. Рослини, відібрані для майбутньої роботи

з нащадками, знову індивідуально обмолочують і висівають окремо.

У третьому поколінні, якщо формотворчий процес продовжується у

нащадків, з ними проводять роботу так само, як і в попередніх поко-

ліннях. Якщо під час польових і лабораторних аналізів який-небудь

нащадок виявиться константним, то все зерно рослин після розділь-

ного обмолоту висівається в розсадники для виявлення однорідності.

Цей метод є трудомістким і потребує великих масштабів роботи,

тому багато селекціонерів застосовують його в різних модифікаціях.

Наприклад, друге і третє покоління можна пересівати 4-5 років, а по-

тім зробити кінцеве оцінювання константності. Інші селекціонери

проводять одноразовий добір у другому поколінні і кращі лінії схре-

щують між собою.

Міжвидові схрещування. Посівний і візантійський вівси мають

однакову кількість хромосом (2n = 42) і легко схрещуються між со-

бою. Цінність деяких форм візантійського вівса в селекційному від-

ношенні полягає в їх солевитривалості, стійкості до посухи (в період

наливу зерна), крупнозерності. Деякі форми цього вівса з Алжиру,

Тунісу, Марокко мають комплексний імунітет до летючої сажки, ко-

рончастої і стеблової іржі. Сорти США Рапіда і Майза, одержані вна-

слідок схрещування візантійського вівса зі звичайним вівсюгом

(A. bisantina x A. fatua). Обидва сорти універсального призначення, ви-

користовуються на зерно, сіно і пасовищний корм, стійкі до корончастої

і стеблової іржі.

В Канаді ряд ліній вівсюга (A. Sterilis) використовують для гіб-

ридизації з культурними видами у селекції на стійкість проти корон-

частої іржі. В зерні деяких форм цього виду є до 20 % білка, так що

овес Стериліс селекціонери використовують в селекції також на

якість зерна.

Представляє інтерес схрещування посівного вівса з піщаним че-

рез стійкість останнього до грибних захворювань і невимогливість

117

до ґрунтів. Овес піщаний має в соматичних клітинах 14 хромосом і

одержати плодючі гібриди від схрещування із 42-хромосомними ви-

дами можливо лише шляхом поліплоїдії, тобто подвоєння у нього

кількості хромосом.

Мутагенез. Появу мутацій в природних умовах вчені спостеріга-

ли давно, але більша їх частина не має практичного значення. До

спонтанних мутацій належать фатуоїди з ознаками вівсюга, які на

сортових посівах потрібно видаляти.

Штучний мутагенез знайшов широке застосування в селекції

пшениці, ячменю та інших культур, проте в селекційній роботі з вів-

сом цей метод використовується обмежено.

У США, внаслідок опромінення тепловими нейтронами насіння

вівса і наступним добором одержаний стійкий до вилягання і стебло-

вої іржі сорт Флорида.

У Краснодарському НДІ сільського господарства під час обробки

мутагенами насіння сорту Краснодарський 73 і наступним індивідуа-

льним добором з мутантів створений сорт вівса Зелений, а один із

мутантів сорту Орел став вихідним матеріалом сорту Білозерний.

Для одержання позитивних мутацій потрібно проводити значний

обсяг селекційної роботи.

5.5. Методика і техніка селекційного матеріалу

Селекційний процес ведеться за схемою, прийнятою для самоза-

пилювачів (розсадники вихідного матеріалу, селекційний, контроль-

ний, конкурсний і виробниче та державне сортовипробування).

У розсадник вихідного матеріалу входять: колекційний, гібрид-

ний і гібридизаційний. Технічні прийоми, які застосовуються під

час сівби, догляду, браковки і оцінювання селекційного матеріалу,

збирання рослин з розсадників і сортовипробувань, схожі із прийо-

мами ячменю та пшениці.

Техніка схрещування. Відсоток успішних схрещувань за штучної

гібридизації залежить від генетичної близькості схрещуваних форм,

ступеня зрілості пилку і приймочок, погодних умов в період кастра-

ції, опилення і кваліфікації виконавця. Але навіть за наявності доста-

тнього досвіду у виконанні роботи результативність схрещування

залишається низькою, що пов'язано з морфологічними і біологічними

особливостями культури (3-50%).

Каструють крупні, добре розвинені (перші) квітки колосків. У во-

лоті для схрещування беруть 7-12 колосків. Не слід брати багато ко-

лосків, бо вони різновікові і в молодих квітах тканини настільки ніж-

ні, що під час кастрації пошкоджуються.

Кастрацію проводять таким чином: притримуючи лівою рукою

колосок біля його основи пінцетом, тримаючи його у правій руці,

118

розсовують і видаляють із колоска другу та третю квітки. Потім в

нижню квітку, між зовнішньою і внутрішньою квітковими лусками,

вводять зімкнуті кінці пінцета в середині квітки, кінці трохи розво-

дять і, захопивши пиляки, виймають їх із квітки, всі три зразу або по

черзі. На кастровану волоть надівають пергаментний ізолятор. Для

запилення ізолятор знімають, потім надівають знову і залишають на

волоті до збирання. На ізоляторі зверху пишуть назву материнських

та батьківських сортів, нижче – дату кастрації.

Деякі селекціонери застосовують іншу методику кастрації: із

першої квітки, яка залишається на волоті після видалення другої і

третьої, послідовно видаляють внутрішню квіткову луску і пиляки

першої квітки. Таке визволення генеративних органів відкриває віль-

ний підхід до них і дає можливість видалити пиляки, не пошкодивши

інші частини квітки. Застосування цієї методики кастрації вівса

сприяє одержанню більш виповнених гібридних зерен, підвищенню

їх зав'язування.

5.6. Методи оцінювання селекційного матеріалу

У селекції вівса окремі ознаки оцінюються наступними методами.

Посухостійкість. Найбільш точні дані можна одержати в польо-

вих умовах або за використання фітотрону. В умовах засухи особли-

ве значення має визначення таких показників, як в’янення рослин,

виповненість зерна, пустозерність, маса 1000 зерен, урожайність зер-

на з ділянки. Візуальне оцінювання посухостійкості визначається за

п'ятибальною шкалою ВІР.

Крім старанних спостережень в полі, слід закладати досліди за

строками сівби, а для визначення пластичності сорту проводити ви-

пробування на різних агротехнічних фонах і грунтово-кліматичних

умовах. Кінцевим оцінюванням посухостійкості є ступінь зниження

врожайності у посушливі роки порівняно із вологими.

Якість зерна. Вміст білка в зерні в Державному випробуванні

визначають класичним методом (за К’єльдалем). Плівчастість

встановлюють у разі ручного обрушення плівок із зерна, вирів-

няність зерна, маси 1000 зерен, натури, круп’яні якості – в лабо-

раторних умовах.

Урожайність. На перших етапах селекційного процесу рослини

оцінюють за продуктивністю, а на більш пізніх випробуваннях – за

величиною врожаю з одиниці площі.

Під час проведення доборів велике значення має знання коре-

ляцій між урожайністю і різними ознаками, за якими ведеться до-

бір. Найбільш ефективними у створенні цінних генотипів є добір

по ознаках: кількість зерен, маса зерна з волоті, рідше – маса 1000

зерен.

119

Стійкість до хвороб. Стійкість до корончастої іржі виявляють

через 12 днів після виколошування, або у фазі молочної стиглості на

двох верхніх листках по шкалі № 2 (площа листка у відсотках зайня-

та пустулами іржі). Ураження рослин стебловою іржею встановлю-

ють по шкалі № 1. Відсоток ураження летючою сажкою визначають

підрахунком пошкоджених рослин перед збиранням. Найкраще оці-

нювання стійкості до хвороб робити на інфекційних фонах, які селе-

кціонери створюють для роботи.

Стійкість до вилягання і осипання. Стійкість до вилягання оці-

нюють візуально за дев'ятибальною шкалою, як правило, в два стро-

ки: в період вегетації і перед збиранням. Стійкість до осипання у разі

перестою на корню – через 5-10-15 днів.

Придатність до механізованого збирання того чи іншого сорту ві-

вса залежить від висоти рослин, стійкості до вилягання. Оцінювання

селекційних номерів за висотою рослин має суттєве значення, оскільки

визначає можливість комбайнового збирання нового сорту.

Особливо сильно знижується висота від весняних посух. В умо-

вах Полісся переважає стебловий тип вилягання, пов’язаний з недо-

статньою міцністю нижніх міжвузлів соломини, тому бракуванню

номерів за цим показником приділяється велика увага.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що Вам відомо про походження вівса?

2. Які досягнення зі створення сортів вівса в Україні?

3. Назвіть загальні завдання селекції вівса.

4. Який існує зв'язок між вегетаційним періодом і урожайністю?

5. Назвіть види вівса та їх геноми.

6. Як схрещуються види вівса?

7. Як успадковується голозерність?

8. Який кореляційний зв'язок між елементами волоті?

9. Як проходить гібридизація у вівса?

10. За якими ознаками оцінюється селекційний матеріал?

Література

1. Баталова Г.А. Овес. Технология возделывания и селекция / Г.А. Бата-

лова.– Киров: НИИСХ Северо-Востока, 2000. – 206с.

2. Генетика культурных растений: кукуруза, рис, просо, овес /

Г.Е. Шмараев, А.П. Подольская, И.Н. Голубовская и др.; под ред. В.Ф. До-

рофеева и др.; ВАСХНИЛ, ВНИИ растениеводства им. Н.И. Вавилова. – Л.:

Агропромиздат, 1988. – 271 с.

3. Культурная флора. – М.: Колос, 1975. – Загл. на доп. тит.л.: Flora of

cultivated plants. – Т. 2: Овес / Н.А. Родионова и др. Ред. В.Д. Кобылянский,

В.Н. Солдатов. – 1994.

4. Лизлов Є.В. Основні напрями і методи селекції вівса. – Селекція і на-

сінництво / Є.В. Лизлов. – К., 1991. – № 5.