Бугас В.В., Шевченко О.В., Теміндарова Ю.А. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

9.2. Сутність соціально-економічного прогнозування.

У ринковій економіці, коли господарські зв’язки формуються горизонтально, а

адміністративні методи впливу на товаровиробників мають обмежену дію,

підвищується роль прогнозування. Прогнозування – це такий вид діяльності органів

державного управління та окремих суб’єктів господарювання, суть якого полягає у

виробленні науково обґрунтованого судження про можливий стан

об’єкта в

минулому. Результатом прогнозування є прогноз – документ, що становить складну

соціально-економічну модель розвитку об’єкта в майбутньому.

Сучасні умови прогнозування вимагають максимального розширення сфер

прогнозування, подальшого вдосконалення методології розроблення прогнозів.

Залежно від ступеня конкретизації і характеру впливу на хід досліджуваних

процесів розрізняють три форми передбачення:

гіпотезу – це судження

, яке характеризує наукове передбачення на рівні

загальної теорії, закономірностей і зв’язків досліджуваних предметів;

прогноз – має більшу визначеність, оскільки ґрунтується не тільки на якісних

(як гіпотеза), але і на кількісних параметрах;

план – визначає конкретну мету і передбачає конкретні події розвитку

досліджуваного об’єкта, він є більш конкретним, визначеним і директивним

Об’єктами прогнозування є: національна економіка, економіка міжгалузевих

та галузевих комплексів, економіка окремих регіонів та адміністративно-

територіальних одиниць, економіка підприємств. Суб’єктами прогнозування

виступають: держава в особі державних органів управління певного рівня,

економічні служби органів місцевого самоврядування, економічні підрозділи

підприємств.

Процес розробки економічних прогнозів ґрунтується на вивченні

закономірностей розвитку різноманітних

економічних явищ і процесів, виявленні

найбільш ймовірних шляхів їх розвитку, виборі та обґрунтуванні економічної

політики з урахуванням визначених закономірностей. Об’єктом соціально-

економічного прогнозування є: сукупність трудових ресурсів, природних ресурсів,

галузей матеріального виробництва, галузей невиробничої сфери, галузей сфери

науки і наукового обслуговування, науково-технічний потенціал.

Класифікація прогнозів:

1) за напрямом прогнозування

існують пошуковий прогноз (ґрунтується на

продовженні в майбутнє тенденцій розвитку прогнозованого об’єкта в минулому і

сьогоденні) і нормативний прогноз (розробляється на основі заздалегідь визначених

параметрів і завдань);

2) за рівнем агрегування показників прогнози поділяють на макроекономічні,

макроструктурні (міжгалузеві), галузеві, регіональні;

3) за часовою ознакою прогнози бувають оперативні (до 1 місяця),

короткотермінові (

до 1 року), середньо термінові (на 2-5 років), довготермінові (5-20

років).

Розробка прогнозів складається з таких етапів:

формування інформаційної основи прогнозу;

дослідження (опис) об’єкта прогнозу;

оцінка зовнішнього середовища та його вплив на об’єкт прогнозування;

визначення тенденцій та напрямів розвитку (поведінки) об’єкта;

прийняття рішень;

оцінка якості прогнозу.

Розрізняють такі джерела прогнозної інформації: накопичений досвід,

заснований на глибокому і тривалому знанні закономірностей та особливостей

розвитку досліджуваних явищ, процесів, подій; екстраполяція існуючих тенденцій,

розвиток яких у минулому можна перенести на майбутні події; побудова моделей

прогнозованих об’єктів

щодо очікуваних або бажаних умов розвитку процесів,

явищ, подій. Відповідно до джерел інформації існують експертні, статистичні і

економіко-математичні методи розробки прогнозів.

У розробці прогнозів на макрорівні беруть участь такі органи влади: Науково-

дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, Рада з вивчення

продуктивних сил України Національної академії наук України та

ін.

У прогнозуванні соціального та економічного стану розвитку країни

використовують такі показники: середньорічна чисельність населення, чисельність

працюючих, обсяг внутрішнього виробленого національного доходу, виробництво

товарів народного споживання, обсяг валового продукту, роздрібний товарооборот,

обсяг промислового виробництва, виробництво найважливіших видів промислової

продукції, валова продукція сільського господарства, загальний обсяг

капіталовкладень, введення в дію житла, грошові

доходи населення.

На основі аналізу тенденцій та закономірностей розвитку внутрішніх та

зовнішніх даних об’єкта прогнозування можна зробити висновок про його розвиток

у майбутньому за певних умов. Це можна здійснити за допомогою певних методів.

Методи прогнозування за ступенем формалізації можуть бути інтуїтивними та

формалізованими. Інтуїтивні методи прогнозування використовуються в тих

випадках, коли неможливо врахувати вплив багатьох чинників через складність

об’єкта прогнозування, і у такому випадку використовуються думки експертів щодо

поведінки об’єкта прогнозування. Вони бувають індивідуальними (анкетування,

інтерв’ю, аналітика, написання сценарію) та колективними (рішення колективної

експертної комісії, колективна генерація ідей – мозкова атака, метод Дельфі,

матричний метод). До групи формалізованих

методів відносяться методи

екстраполяції та моделювання.

Економіко-математична модель – це система формалізованих співвідношень,

які описують основні взаємозв’язки елементів, що утворюють економічну систему.

Розрізняють моделі, в яких мінімізуються витрати, і моделі, які забезпечують

максимум продукції. З урахуванням фактору часу моделі можуть бути: статичні –

коли обмеження в моделі встановлюються для одного

певного періоду, і динамічні –

коли обмеження встановлюються для декількох періодів часу. Факторні моделі

описують залежність рівня і динаміки того чи іншого показника від рівня і динаміки

інших економічних показників, що впливають на нього; до основних факторів

належать: рівень економічного потенціалу, обсяги трудових ресурсів, структура

потреб суспільства. Структурні моделі описують співвідношення, зв

’язки між

окремими елементами, що утворюють єдине ціле. Найпоширенішими моделями є:

модель економічного зростання, модель розподілу національного доходу, модель

руху інвестиційних ресурсів, модель рівня життя і структури споживання та інші.

9.3. Макроекономічне планування, його типи. Принципи індикативного

планування.

Планування передбачає розробку та обґрунтування планових показників, які

характеризують розвиток економіки в майбутньому, а також економічних

нормативів, які визначають взаємовідносини з фінансово-бюджетною системою.

Воно охоплює всі аспекти соціально-економічного розвитку, науку, культуру,

освіту, охорону здоров’я. Планування є важливою сферою практичної діяльності

засобом реалізації економічної політики, враховує внутрішні та зовнішні умови

розвитку країни. Макроекономічне планування – це цілеспрямована діяльність

органів державного управління із забезпечення пропорційного й динамічного

розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому та

досягнення їх із найменшими витратами суспільної праці. Стратегічна мета

планування розвитку національної економіки полягає у забезпеченні економічного

зростання відповідно до критеріїв конкурентоспроможності та стабільного розвитку.

Завдання макроекономічного планування зводиться до забезпечення

макроекономічної збалансованості, стабільного розвитку, високої

конкурентоспроможності вітчизняної економіки, соціальної економіки, екологічної

безпеки.

Існує декілька типів макроекономічного планування: директивне (різновид –

індирективне) та індикативне (різновид – регулятивне), стратегічне і тактичне,

протекціоністське, системне.

Види макро-

економічних планів

За масштабами

За об’єктами

За формою

За часом

Поточні (1 рік

)

Середньо-

строкові

(3-5 років)

Довго-

строкові

(7-15 років)

Національного

господарства

Регіональні

(територіальні)

Міжгалузеві

Корпоративні

Економічні

Соціальні

Науково-

технічні

Екологічні

Інвестиційні

Директивні

Індирективн

Регулятивні

Індикативні

Суть директивного планування полягає у тому, що централізовано розроблені

планові показники формувалися на рівні вищих ланок управління господарством

країни і доводилися на нижчий рівень для обов’язкового виконання. Виконання

доведених планових показників забезпечувалося виділенням відповідних фондів,

трудових ресурсів, стимулюванням преміями та відзнаками. Таки тип планування

більшою мірою застосовується у країнах

із централізованою системою управління

економікою. Індирективне планування передбачає більшу ступінь свободи для

суб’єктів господарювання.

Індикативне планування передбачає процес формування заходів

рекомендаційного характеру, спрямованих на досягнення цілей соціально-

економічної політики держави і створення таких умов для суб’єктів

господарювання, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Регулятивне

планування передбачає застосування в окремих випадках прямих

адміністративних

та економічних важелів. Індикативне планування – це система необов’язкових для

суб’єктів господарювання рекомендацій, а також можливість коригувати план

розвитку економіки відповідно до змін у розвитку ринку. Індикативне планування

містить низку пріоритетів (індикаторів), які мають максимальну державну

підтримку. Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу

на соціально-економічний

розвиток шляхом обґрунтування та розробки відповідних

умов, тактики та економічної політики, які спонукали суб’єкти економіки до

виконання поставлених завдань.

Стратегічне планування передбачає концентрацію зусиль і ресурсів держави

на вирішення найактуальніших, стратегічно важливих проблем розвитку

національної економіки. Тактичне планування розглядається як інструмент

реалізації стратегічних цілей і завдань; у тактичних планах передбачається

сукупність заходів, порядок та терміни їх реалізації, ресурси.

Протекціоністське планування спрямоване на захист інтересів груп країн та

осіб, які отримують певні вигоди від реалізації передбаченого плану заходів.

Системне планування передбачає системний підхід до національної

економіки, формування планових завдань з урахуванням усіх чинників розвитку,

сфер економіки, територій; глибокий аналіз способів досягнення

цілей та вибір

оптимального варіанту розвитку економіки, аналіз результатів реалізації плану.

Результатом індикативного планування є план соціально-економічного

розвитку країни – організаційно-економічний інструмент втілення економічної

політики держави в практику господарювання, який ґрунтується на системі

економічних, соціальних і науково-технічних прогнозів. Заходи, що фінансуються із

державного бюджету, є директивними щодо виконання.

Державний план

економічного і соціального розвитку України містить такі розділи:

1.Соціально-економічна й екологічна ситуація.

2.Основна мета, завдання та пріоритети економічного й соціального розвитку.

3.Зведені макроекономічні показники та пропорції соціально-економічного

розвитку України.

4.Соціальний розвиток і рівень життя населення.

5.Економічний розвиток (цільові орієнтири, пріоритети, завдання,

узагальнюючі показники, структурні

перетворення).

6.Розвиток ринкових відносин.

7.Зовнішньоекономічна діяльність.

8.Охорона навколишнього середовища і раціональне використання природних

ресурсів.

9.Бюджетно-кредитне планування.

10.Інвестиційна діяльність.

11.Соціально-економічний розвиток областей, районів, міст.

12.Забезпечення досягнення показників плану (економічні норми і нормативи,

бюджетні субвенції і дотації, регулювання грошової маси, кредити, ціни, цінні

папери).

Проект державного плану економічного і соціального розвитку країни

повинен мати декілька розрахункових варіантів розвитку національної економіки

залежно від напрямів державної економічної політики – як правило, песимістичний

сценарій, оптимістичний сценарій, базовий сценарій.

Основними

принципами індикативного планування є:

поєднання аналітичних і прогнозних методів з метою визначення об’єктів

державного впливу та вибору засобів такого впливу;

широке інформування суб’єктів господарювання про перспективи соціально-

економічного розвитку держави;

застосування переважно непрямих регуляторів, обов’язкових для всіх

суб’єктів господарювання.

Україна нині продовжує перехід до індикативного планування у

переважній

більшості галузей та сфер, з якого виходять пропозиції щодо розвитку окремих

сфер, секторів, встановлюються пропорції розвитку.

Ключові слова: стратегія, концепція, державні цільові комплексні програми,

конкурс продавців (тендер), прогнозування, прогноз соціально-економічного

розвитку, екстраполяція, інтуїтивні та формалізовані методи прогнозування,

макроекономічне планування, директивне, індирективне, індикативне, регулятивне

планування.

Питання для обговорення:

1. Надайте визначення поняття «стратегія соціально-економічного розвитку країни».

Які складові стратегії та етапи розробки ви знаєте?

2. Охарактеризуйте цілі та пріоритети стратегії. На чому ґрунтується стратегія

розвитку країни?

3. Що таке «державне програмування»? Які види програм в Україні ви знаєте?

4. Поясніть суть, механізм формування та способи оцінки

ефективності державних

цільових комплексних програм.

5. Розкрийте поняття, об’єкти, суб’єкти, види, етапи соціально-економічного

прогнозування, джерела прогнозної інформації.

6. Охарактеризуйте методи і моделі соціально-економічного прогнозування.

7. Надайте визначення поняття «макроекономічне планування», назвіть і

охарактеризуйте його типи. З яких частин складається Державний план

економічного і соціального розвитку України?

8. Поясніть переваги

індикативного планування перед іншими типами планування.

ТЕМА 10. ПОЛІТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В

НАЦІОНАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ

План.

10.1. Зміст, типи та фактори економічного зростання.

10.2. Моделі економічного зростання.

10.3. Особливості економічного зростання в Україні на сучасному етапі.

10.1. Зміст, типи та фактори економічного зростання.

З плином часу технічний прогрес, збільшення кількості та поліпшення якості

ресурсів дають змогу економіці виробляти щоразу більше всіх товарів і послуг,

тобто здійснювати економічне зростання. Це відбувається наступним чином: зі

зростанням кількості населення в країні збільшується пропозиція робочої сили і

підприємницького таланту. Постійно відкриваються

нові джерела сировинних та

енергетичних ресурсів. Це збільшення пропозиції виробничих ресурсів надає

можливість економіці виробляти більшу кількість товарів. Збільшення наявних

ресурсів збільшує потенційний обсяг виробництва одного або двох продуктів. Зміна

технології призводить до аналогічних наслідків. Створення ефективних машин,

винайдення нових матеріалів тощо дає змогу суспільству виробляти більше товарів

із незмінної

кількості ресурсів. І таким чином відбувається економічне зростання.

Економічне зростання – це здатність економіки виробляти більший обсяг

продукції внаслідок збільшення пропозиції ресурсів, поліпшення їх якості і техніко-

технологічного прогресу. Економічне зростання дозволяє розв’язати проблему

обмеженості обсягів виробництва і забезпечує підвищення життєвого рівня

населення. Загалом економічне зростання – це розширення масштабів виробництва,

зростання

випуску продукції, збільшення національного доходу або валового

національного продукту. У світовій практиці економічне зростання визначається і

вимірюється двома способами: річними темпами зростання у відсотках реального

внутрішнього валового продукту за певний період часу та річними темпами

зростання внутрішнього валового продукту за певний період часу на одну особу.

До основних факторів економічного

зростання, як відомо, належать: капітал,

земля (у тому числі природні ресурси), праця, а також підприємницькі здібності і

знання. Усі вони різною мірою впливають на створення ВВП, і кожний з них

становить сукупність факторів «органічно взаємозв'язаних». До капіталу в

узагальненому вигляді можна віднести і НТР, вплив якої на темпи, характер

економічного

зростання постійно посилюється. Дані фактори матеріалізуються як у

кількісних, так і в якісних параметрах. Кожний з них постійно змінюється залежно

від інших, а також від характеру соціально-економічного розвитку суспільства.

Головною особливістю сучасного етапу НТР є зрощування нових

індустріальних технологій з мікроелектронікою, комп'ютерною технікою,

нанотехнологіями. Усе це різко підвищує

ефективність виробництва, а також

зумовлює його урізноманітнення та динамічне пристосування до запитів

споживачів. Важливою особливістю сучасного економічного зростання став перехід

до безупинного інноваційного процесу в практиці управління. Одночасно

підвищується значення державної науково-технічної, інноваційної й освітньої

політики, що визначає загальні умови науково-технічного прогресу. Постійно росте

частка витрат на науку та освіту у ВВП розвинутих країнах, причому частка

держави в цих витратах складає в середньому 35-40%. Величезне значення

державного стимулювання НТП у забезпеченні сучасного економічного зростання

визначається об'єктивними властивостями інноваційних процесів: високим ризиком,

залежністю від ступеня розвитку загального наукового середовища та інформаційної

інфраструктури, значною капіталоємністю наукових досліджень

, невизначеністю

можливостей комерційної реалізації їхніх результатів, вимогами до наукової та

інженерної кваліфікації кадрів, необхідністю правового захисту інтелектуальної

власності. Таким чином, цілком зрозуміло, що у глобальній економічній конкуренції

виграють ті країни, що забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень і

науково-технічного прогресу.

Аналізуючи зміст рушійних сил економічного зростання, потрібно

враховувати не

лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх

суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави,

політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і

відповідних інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концепцій і т. ін.

Таким чином, економічне зростання виступає завжди як результат дії економічних і

неекономічних факторів. Також потрібно враховувати вплив

таких факторів, як стан

суспільної свідомості та рівень розуміння жителями країни об'єктивних проблем і

напрямів економічної динаміки, культуру праці та спілкування, панівні морально-

етичні, релігійні настанови, а також національні традиції. Усі вони, будучи

«продуктом» багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами,

суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів і

відносин

економічної системи. При цьому вони часто модифікують навіть її модель.

У цілому дієвий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних

та інших факторів на економічний прогрес знаходить своє вираження в тому, що

вони визначають розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи

іншій економічній системі.

Загалом на економічне

зростання впливають чотири групи факторів:

1) фактори пропозиції, які забезпечують фізичну здатність економіки до

збільшення обсягів виробництва. Тільки наявність більшої кількості ресурсів, їх

висока якість сприяють нарощуванню потенціалу країни. Фактори пропозиції

включають природні ресурси, трудові ресурси, капітал, технологію та інновації;

2) фактори попиту проявляються через макроекономічне середовище, яке

забезпечує рівень споживання, рівний

та адекватний наявним ресурсам (ціни,

податки тощо);

3) фактори ефективності забезпечують оптимальну структуру виробництва та

економне використання всіх наявних ресурсів, характеризують результативність

використання основних факторів виробництва – енерго- і матеріалоємність

виробництва, фондовіддачу, фондомісткість, продуктивність праці;

4) соціокультурні, інституційні фактори – це сприятлива політична, соціальна,

культурна атмосфера, повага до підприємництва, впорядкованість відносин

власності тощо.

Існують три типи економічного зростання: екстенсивне, інтенсивне,

детенсивне.

Екстенсивне економічне зростання – це розширення виробництва, що

базується на кількісному збільшенні обсягу економічних ресурсів, які залучаються у

виробництво, за незмінної ефективності виробництва.

Інтенсивне – це розширення виробництва, яке базується на якісному

вдосконаленні та ефективному використанні економічних ресурсів на основі

науково-технічного прогресу.

Детенсивне – це розширення виробництва, що базується на кількісному

збільшенні обсягу

економічних ресурсів, які залучаються у виробництво при

одночасному зниженні ефективності виробництва.

Кожен із типів економічного зростання на практиці не існує в чистому

вигляді. Тому в реальності існує переважно екстенсивний або переважно

інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення ролі і частки економічного

зростання називається інтенсифікацією економіки. Відбуваються якісні зміни у

взаємовідносинах суспільства

і природи, гострішою стає проблема природоохорони

як особливої сфери діяльності суспільства.

Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів

економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого від-

буваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з науково-технічним

прогресом. Норма нагромадження, виражена у відсотках, характеризує відношення

частки

чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб'єкт спрямовує на

розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого

ним доходу (прибутку). На макроекономічному рівні норма нагромадження - це

відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на

розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за

відповідний період.

Поняття

економічного зростання відображає передусім характер використання

продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного

розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно

включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем

економічних виробничих відносин. Під час змін і вдосконалення виробничих

відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються

умови для

економічного зростання. Нова якість економічного розвитку тісно пов'язана зі

зміною його напряму, що знаходить своє виявлення у посиленні соціальної

спрямованості економічного зростання. Особливо це виявляється в зростанні ролі

людини у виробничому процесі.

10.2. Моделі економічного зростання.

Для вимірювання реального економічного зростання застосовують економіко-

математичне моделювання. Актуальність вимірювання

економічного зростання

зросла із середини 50-х років XX ст. внаслідок вичерпування потенціалів зростання,

викликаних Другою Світовою війною (нестача товарів, підвищений попит на

обладнання). Збільшилась потреба в обґрунтуванні моделей економічного

зростання. Такі моделі створювались для знаходження оптимального

співвідношення між факторами зростання, для встановлення оптимальних

пропорцій між споживанням і накопиченням.

Відомою є неокейнсіанська модель визначення темпів зростання англійського

економіста Ройя Ф.Харрода (1900-1978) і американського економіста Е.Д.Домара

(1914-1997). У ній фактором зростання є капітал. Вихідні положення:

1) при зростанні продуктивності праці коефіцієнт капіталоємності (капітал /

випуск продукції) суттєво не зміниться. В цьому випадку зросте і відношення

«капітал / праця» (K/L), і відношення «випуск

продукції / затрати праці». Тому

коефіцієнт «капітал / випуск продукції» майже не зміниться;

2) у виробництві задіяні всі фактори;

3) попит дорівнює пропозиції, і відповідно приріст попиту дорівнює приросту

пропозиції;

4) споживання дорівнює інвестиціям, і це є умовою стійкого економічного

зростання. Але якщо в короткостроковому періоді споживання дорівнюють

інвестиціями (S=I), то в довгостроковому має зберігатись

співвідношення реальних

(поточних) збережень і очікуваних (майбутніх) інвестицій.

Формула економічного зростання виглядає наступним чином:

G=S:C, або G:S=C,

де G – темп економічного зростання, C – відношення капіталу до випуску

продукції (капіталоємність), S – частка збережень в національному доході (НД). G:S

– це частка чистих інвестицій в національному доході. Темпи зростання

визначаються у відповідності до зростання капіталовкладень та їх

ефективності.

Чисельність зайнятих зростає тими ж темпами, що і капітал. Темп економічного

зростання буде постійним, якщо буде постійною частка S (збережень) і

національного доходу (НД) і незмінним коефіцієнт капіталоємності.

Чим менше коефіцієнт капіталоємності, тим більше можливостей для

використання збережень, тим ефективніше елементи капіталу. Високий коефіцієнт

капіталоємності і невеликий рівень збережень забезпечують сприятливі

умови для

створення попиту, але є несприятливими з точки зору темпів зростання. Автори

моделі вважають необхідним втручання держави в регулювання економічного

зростання (це є умовою зростання обсягу виробництва і доходів).

Неокласичні теорії економічного зростання обґрунтовували, що державне

регулювання інвестицій – це захід, необхідний тільки в період спаду. В інші

моменти він

знижує конкурентоспроможність економіки. В основі неокласичних

теорій економічного зростання лежать теорія факторів виробництва, теорія

граничної продуктивності, виробнича функція Ч.Кобба-П.Дугласа. Відомими є такі

моделі:

Модель Дж. Міда. Основний постулат – наскільки збільшуються фактори

виробництва, настільки ж збільшується випуск продукції. Темп зростання

національного доходу дорівнює сумі темпів зростання праці і

капіталу, визначених

за часткою їх витрат у національному доході плюс темп економічного прогресу. У

формулі це виглядає наступним чином:

y=a(частка в НД)K(темп)+bL=p.

Модель Роберта Солоу (нар. 1924р.), за розробку якої автору було

присуджено Нобелівську премію у 1987р., враховує такі чинники зростання, як

запас капіталу (заощадження), приріст населення та технологічний прогрес. За

допомогою моделі можна обрахувати частку сукупного випуску, створену за

рахунок технологічних змін (тобто можна обрахувати частку інноваційного

прогресу в економічному зростанні).

Суть моделі Р.Солоу полягає в тому, що при зростанні норми заощаджень

економіка матиме більше інвестицій, більший запас капіталу, а отже

і більший

рівень виробництва. Однак збільшення норми заощадження має зворотній ефект –

призводить до скорочення норми споживання, яке певним чином обмежує

виробництво. Таким чином, заощадження сприяють нагромадженню капіталу,

збільшують створений продукт, а разом з цим і споживання. Критерієм при виборі

норми заощадження є максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше

споживання. Такий критерій

дістав назву «золотого правила нагромадження» – йому

відповідає така норма заощаджень, при якій формується стійка капіталоозброєність,

але за умови максимального рівня споживання.

Усі вищезгадані моделі економічного зростання були орієнтовані на виділення

певного фактора виробництва як ключового щодо темпів економічного розвитку.

Певна невідповідність моделей запитам дійсності призвела до формування моделей

економічного розвитку на

принципово новій методологічній основі –

інституціоналізмі. Увага цих моделей зосереджена не на явищах і процесах в їх

економічному вимірі, а на цінностях, традиціях, культурі. Структура ресурсного

забезпечення і процеси технологічного розвитку розглядаються крізь призму

поширення знань, вирішення екологічних і соціальних проблем, зміни системи

цінностей. Основну теоретичної концепції інституціональної теорії розвитку заклав

американський вчений, нобелівський лауреат Дуглас Сесіл Норт (нар.1920р.) у

співробітництві з американським вченим, нобелівським лауреатом Робертом

Фогелем (нар.1926р.). Він визначав інститут як певні «правила гри» у суспільстві,

створені людиною обмежувальні рамки, що організують відносини між людьми.

Економічний розвиток за інституціональної теорії залежить від успішності

економічних операцій і угод, яка

, у свою чергу, залежать від діючого механізму

гарантування угод про купівлю-продаж, укладених партнерами. Якщо в інших

теоріях основною перешкодою економічного розвитку визнається недостатність

капіталу або його неефективне використання, то в інституціональних моделях –

неефективність інституціональної структури економічної системи.

Інституціоналісти заперечують необхідність прямого державного втручання в

економіку, оскільки воно, на їх

думку, ґрунтується на неглибокому розумінні

економічних процесів і спричинює зміни, які не завжди є позитивними для

економіки.

В Україні в сучасних умовах зменшення реальних доходів населення

обмежують можливості заощаджень як джерела економічного зростання.

Збільшення інвестицій може підвищити капіталоозброєність праці та стабілізувати

її. Технологічний прогрес теж можна розглядати як чинник зростання, однак

підвищенню результативності такого прогресу мають сприяти структурна

перебудова економіки, підвищення професійного рівня працюючих та якості

управління, переорієнтація на інтелектуальний капітал.