Бугас В.В., Шевченко О.В., Теміндарова Ю.А. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

доходів, соціальних виплат, державних соціальних гарантій і стандартів. Для його

визначення береться вартість набору продуктів харчування для груп населення,

розроблена Науково-дослідним інститутом харчування Міністерства охорони

здоров’я України; ці продукти об’єднані в 11 груп: хлібопродукти, картопля, овочі,

фрукти та ягоди, м'ясопродукти, молокопродукти, рибопродукти, яйця, цукор,

кондитерські вироби, олія і

маргарин.

Іншими показниками рівня та якості життя є: межа малозабезпеченості – це

величина сукупного доходу на душу населення, який забезпечує непрацездатному

громадянинові споживання товарів та послуг на встановленому законодавством

мінімальному рівні; реальні доходи населення.

Механізмом державного регулювання рівня життя є індексація грошових

доходів населення. Головна мета індексації – збереження життєвого рівня населення

і захист його малозабезпечених верств, відшкодування подорожчання товарів.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового

характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці,

відшкодування в разі втрати працездатності. Для індексації грошових доходів

населення використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, які входять до

складу мінімального споживчого бюджету.

3.3. Система соціального захисту населення в Україні.

Соціальний захист населення – це державна підтримка тих верст населення,

які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення

відповідного життєвого рівня. Соціальний захист населення охоплює заходи щодо

надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам, а також

створення соціальних гарантій для економічно активного населення

. Практично

соціальний захист населення є комплексом законодавчо закріплених гарантій, які

протидіють дестабілізуючим життєвим факторам: інфляції, економічному спаду,

безробіттю тощо. Отже, соціальний захист – це система законодавчих, економічних,

соціальних та соціально-психологічних гарантій.

Основними елементами системи соціального захисту населення в Україні є:

встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового

фізіологічного і соціального мінімуму,

мінімальної пенсії, соціальної допомоги);

захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого

забезпечення прожиткового мінімуму (індексація грошових доходів, упровадження

механізму перегляду мінімальних заробітної плати, пенсій, стипендії);

державні гарантії щодо оплати праці найманих працівників (встановлення

мінімальних розмірів оплати праці);

вирішення проблем безробіття і забезпечення ефективної зайнятості,

перепідготовка кадрів, зокрема, державні

гарантії в галузі зайнятості;

утримання непрацездатних і підтримка життєвого рівня малозабезпечених

громадян та сімей з дітьми (пенсійне забезпечення людей похилого віку, інвалідів);

утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку;

соціальні трансферти (допомога по безробіттю, одноразові виплати на дітей, з

материнства, житлові субсидії тощо);

соціальне обслуговування (надання соціальних послуг деяким категоріям

громадян);

надання необхідної безкоштовної медичної допомоги;

захист інтересів споживача за допомогою різноманітних соціально-

економічних інновацій.

У контексті забезпечення соціального захисту населення важливим елементом

державної соціальної політики є розбудова соціальної інфраструктури, яка створює

можливості для соціального обслуговування населення, забезпечує економію

суспільної праці, забезпечує належний рівень

життя населення.

Соціальну інфраструктуру становить система галузей господарства, діяльність

яких спрямовується на задоволення соціально-культурних, духовних та

інтелектуальних потреб людини. До складу соціального комплексу входять: охорона

здоров’я, освіта, культура і мистецтво, фізична культура і спорт, роздрібна торгівля,

громадське харчування, житлово-комунальне та побутове обслуговування

населення. Соціальний захист населення та

реалізація конституційних соціальних

гарантій громадян здійснюється завдяки виділенню фінансових ресурсів на

утримання бюджетних галузей соціальної інфраструктури, де комерційна діяльність

свідомо обмежується.

У соціальній інфраструктурі можна виділити два рівні галузей: галузі, послуги

яких гарантовані Конституцією і які утримуються за рахунок коштів бюджету

(освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво, фізкультура і

спорт); галузі, які

надають послуги в основному на комерційній основі (торгівля, громадське

харчування, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування).

Базовою передумовою розвитку економіки, нової якості економічного

зростання є примноження людського потенціалу, яке досягається шляхом

модернізації всієї системи освіти, наближенні її якості до стандартів ЄС, потреб

внутрішнього розвитку держави і суспільства. Держава

має створити таке

середовище, в якому суспільний статус людини визначався б рівнями освіченості,

набутими знаннями та вміннями використовувати їх на практиці.

Динамічні перетворення в економіці, суспільному житті, старіння первинних

знань зумовлюють потребу запровадження системи неперервної освіти, оптимізації

системи перепідготовки та підвищення кваліфікації, інтегрованих навчальних планів

і програм. Держава має сприяти реалізації

програм інформатизації навчальних

закладів, запровадженню механізмів пільгового кредитування студентів на період

навчання у вищій школі, створенню фонду сприяння молоді в здобутті освіти.

Предметом постійної уваги держави і влади має стати підвищення соціального

статусу педагога, підвищення рівня оплати його праці.

Метою перетворень у сфері охорони здоров’я є поліпшення стану здоров

’я

населення на основі забезпечення доступності до якісної медичної допомоги,

створення належних умов для надання якісних медичних послуг, переорієнтації

державної служби охорони здоров’я на запобігання захворюванням. Держава

запроваджує механізми багатоканального фінансування медичної галузі, забезпечує

нагляд за розвитком платних послуг, запроваджує державне соціальне медичне

страхування. Водночас вона забезпечує доступність медичної

допомоги для

соціально незахищених верств населення шляхом законодавчо визначеного рівня

безоплатного медичного обслуговування.

Під особливим контролем держави перебуває житлово-комунальне

господарство, яке знаходиться на етапі докорінної перебудови. Вже здійснилася

перебудова житлової політики – розвиток житлового будівництва відбувається

переважно за рахунок коштів громадян, іпотечного кредитування. При цьому

збережена система забезпечення житлом найменш захищених верст населення, яка

фінансується з державного і місцевих бюджетів. Держава стимулює приватне

будівництво, здійснює підтримку молодіжного житлового будівництва,

забезпечення житлом військовослужбовців. Основною метою реформування

житлово-комунального господарства є подолання монополізму, формування

ефективного середовища у цій сфері.

Сьогодні в Україні, окрім заходів соціальної підтримки населення, необхідно

здійснити кардинальне удосконалення системи оплати праці. Без цього усі

позитивні результати ринкових реформ та економічного зростання будуть зменшені

постійним зростанням соціальної напруги у суспільства і непомірним

навантаженням на систему державних фінансів. Оплата праці є базою, основним

джерелом усіх обов’язкових відрахувань у фонди соціального страхування. Сьогодні

обов’язковою до вирішення в рамках державної соціальної політики є проблема

забезпечення залежності рівня оплати праці від її результатів. В основі вирішення

цієї проблеми лежить перехід до нової, ринкової моделі, яка передбачає адекватну,

високу ціну робочої сили та платне задоволення відповідних послуг, що має

забезпечити: збільшення частки оплати праці у структурі сукупного доходу,

зрівняння обсягів оплати праці з реальним масштабом цін, зменшення тиску

соціальних витрат на державний бюджет, захист національної робочої сили в

умовах

входження України у світове господарства.

Ключові слова: соціальне ринкове господарство, соціальний захист, соціальні

гарантії, моделі соціальної політики, індивідуальний та суспільний добробут, рівень

життя, показники рівня життя, індекс людського розвитку, соціальний захист

населення, соціальна інфраструктура.

Питання для обговорення:

1. Назвіть головні характеристики соціального ринкового господарства.

2. Що таке «соціальна політика держави» та які цілі соціальної політики в

Україні?

3. Назвіть і охарактеризуйте відомі вам моделі соціальної політики.

4. Що таке «індивідуальний добробут» та «суспільний добробут»? Який зв’язок

між цими категоріями? Які теорії суспільного добробуту Ви

знаєте?

5. Які показники можна використати для оцінки рівня життя населення? За

допомогою яких показників оцінюється рівень життя в Україні і які їх

теперішні значення?

6. Назвіть складові Індексу людського розвитку та їх граничні величини.

7. У чому полягає соціальний захист населення і які елементи соціального

захисту населення в Україні

ви знаєте? Що таке соціальна інфраструктура і які

її складові?

8. Чому нині в Україні необхідно кардинально удосконалити систему оплати

праці?

ТЕМА 4. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

План.

4.1. Національне багатство країни.

4.2. Виробничий та науково-технічний потенціал.

4.3. Ефективність національної економіки.

4.1. Національне багатство країни.

Основою існування людського суспільства є виробництво матеріальних і

духовних благ. Виникає потреба в оцінці загального стану економіки, визначення її

потенційних можливостей та економічної могутності держави. Така оцінка можлива

за допомогою показника національного багатства, який

ураховує всі ресурси країни

та нагромаджені блага, котрими вона володіє у конкретний період часу. Такий

показник враховує результати праці всіх поколінь відповідної держави. Національне

багатство – це сукупність ресурсів країни (економічних активів) та нагромаджених

благ, які є в розпорядженні та можуть використовуватися для здійснення процесу

виробництва продукції, робіт, надання послуг та

забезпечення життєдіяльності

людей. Такий показник відображає загальну результативність функціонування

економіки і характеризує стан та динаміку рівня життя людей.

Національне багатство може розглядатися як із натурально-речовинного, так і

з вартісного поглядів. За натурально-речовинним складом національне багатство є

сукупністю цілого ряду споживчих вартостей, таких як природні ресурси, предмети

і засоби

виробництва, готова продукція, майно громадян та організацій. Вартісна

оцінка національного багатства та її динаміка характеризують результативність

функціонування національної економіки, її потенційні можливості, рівень життя

населення.

Для аналізу динаміки національного багатства розробляється баланс

національного багатства. За його допомогою здійснюється оцінка річної зміни

національного багатства у поточних цінах. Для оцінки абсолютної динаміки

сукупних

ресурсів економіки, які представлені у балансі національного багатства,

при складанні балансу використовують порівнянні ціни.

У складі національного багатства можна виділити такі елементи:

1. Нефінансові активи, що є результатом виробничої діяльності (створені

нефінансові активи). До них належать: основні засоби галузей, що виробляють

товари та надають послуги; запаси матеріальних оборотних засобів; запаси готової

продукції на складах, у системі постачання, на біржах; державні резерви засобів

виробництва та предметів споживання; цінності.

2. Нефінансові активи, що не є результатом виробничої діяльності (нестворені

нефінансові активи). Даний елемент національного багатства країни включає дві

складові, що великою мірою визначають не тільки його обсяг та структуру, а й

динаміку – матеріальні нестворені

активи і нематеріальні нестворені активи.

Матеріальні нестворені активи – це активи природного походження, тобто ті,

які не є результатом виробничих процесів, на які встановлюються права власності.

Нематеріальні нестворені активи – це активи, які надають виключне право

своїм власникам на здійснення конкретних видів діяльності або на виробництво

певних товарів і послуг (патенти, торгові марки, ноу-хау, гуд-віл). При цьому інші

суб’єкти не мають на це права без спеціального дозволу власників відповідних

активів.

3. Фінансові активи і пасиви.

До них належать: монетарне золото та спеціальні

права запозичення, цінні папери (крім акцій), акції та інші види участі в

акціонерному капіталі, кредити та запозичення, страхові технічні резерви, інша

дебіторська та кредиторська заборгованість, прямі іноземні інвестиції. Забезпечення

прискорених темпів економічного зростання ресурсами (основними виробничими та

матеріальними оборотними засобами) значною мірою визначається фінансовим

станом країни (її суб’єктів господарювання – виробників, інвесторів, споживачів).

Тому фінансові активи (пасиви) – такий елемент національного багатства, від обсягу

якого залежать можливості зростання виробництва в країні і удосконалення всіх

форм нагромадження і споживання.

4. Нагромаджені споживчі товари довгострокового використання у домашніх

господарствах (особисте майно громадян).

5. Прямі іноземні інвестиції.

Потенційні можливості

виробництва у національній економіці значною мірою

визначаються наявністю та різноманітністю природних ресурсів. Під природними

ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку

продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського

суспільства. Вони включають у себе такі компоненти, як земля, надра, водні

ресурси, рослинний і тваринний світ, повітряний

простір. У сучасних умовах

найбільш активна роль належить таким видам природних ресурсів, як земельні,

лісові, водні, мінеральні.

Зростання потреб суспільства призводить до зростання й обсягів елементів

природи, залучених у процес економічного кругообігу. Це пов’язано як із

зростанням чисельності населення, так і з якісними змінами у потребах людей.

Ресурси природи

є державною власністю. Державна власність дає можливість

безкоштовно використовувати деякі природні ресурси в інтересах суспільства

(використання землі для будівництва транспортних магістралей, експлуатація

лісових, водних ресурсів, видобуток корисних копалин). Використання природних

ресурсів у приватному секторі передбачає стягнення спеціальних податків, рентних

та інших платежів, які спричинюють збільшення собівартості виготовлюваної

продукції. В сучасних

умовах найбільш активна роль в економічному розвитку

суспільства належить таким видам природних ресурсів, як земельні, лісові, водні,

мінеральні.

Важливою складовою національного багатства є людський потенціал, що

являє собою сукупність населення, яке проживає (перебуває) на території країни, та

його здатність забезпечити потреби економіки у відповідній кількості та якості

суспільної праці. Для оцінки

та характеристики людського потенціалу країни

використовуються такі показники: чисельність населення, трудовий потенціал,

трудові ресурси. Для означення загальної сукупності людей, здатних до праці,

використовують поняття «трудовий потенціал». Під ним розуміють можливості

країни забезпечувати потреби економіки робочою силою та кваліфікованими

працівниками. Структура трудового потенціалу – це співвідношення окремих його

складових. Залежно від змісту цих складових виокремлюють такі види структури

трудового потенціалу – поселенська, демографічна, етнічна, соціальна, освітня,

галузева, регіональна.

4.2. Виробничий та науково-технічний потенціал.

Під виробничим та науково-технічним потенціалом розуміють сукупну

спроможність галузей народного господарства та регіонів виробляти промислову і

сільськогосподарську продукцію, здійснювати інвестиційну та інноваційну

діяльність і надавати послуги населенню та виробництву. Цим він відрізняється від

інших понять – національного багатства, виробничих сил, матеріально-технічної

бази, котрі відображають, як правило, досягнутий рівень розвитку суспільства.

До складу виробничого та науково-технічного потенціалу включають такі

елементи, як природні, трудові ресурси та виробничі фонди

, органічне поєднання та

взаємодія яких забезпечують виробництво продукції та надання послуг як для

країни в цілому, так і для окремих її регіонів. Усі ці елементи в поєднанні здатні

забезпечувати створення нових матеріальних і духовних благ, розвиток національної

економіки. За структурою виробничий та науково-технічний потенціал є сукупністю

підприємств та організацій,

які належать до різних галузей та сфер діяльності

(підприємства з видобутку корисних копалин, виробництва різних видів

промислової та сільськогосподарської продукції, підприємства, що надають

транспортні послуги, вищі навчальні заклади, науково-дослідні організації).

Виробничий потенціал визначає можливості виробництва щодо вирішення

комплексних завдань соціально-економічного розвитку країни, виводу її економіки з

кризи. В

Україні завдяки великим запасам залізної руди, вугілля і багатим

чорноземом земельним угіддям, сприятливим кліматичним умовам і зручному

географічному розташуванню розвинулись переважно промисловість, особливо

важка, і сільське господарство.

У промисловості нині працює понад 53 тис. підприємств на самостійному

балансі. Промисловість забезпечує потреби народного господарства країни у паливі,

енергії, сировині, матеріалах, забезпечує постійне технічне

переозброєння всіх сфер

і галузей економіки, а також задоволення різноманітних потреб населення. У

промисловості створюється майже половина національного доходу країни, що

зумовлює її вирішальний вплив на процес розширеного відтворення. На основі

промисловості за відносно короткий період у минулому (10-15 років) була

проведена індустріалізація, пізніше нарощувався виробничий потенціал галузей як

самої промисловості,

так і господарства в цілому. Її інтенсивний розвиток став

необхідною умовою підвищення рівня розвитку всіх продуктивних сил України.

Промисловість України характеризується складною, розгалуженою

структурою. Вона представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним

комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і

нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою,

харчовою галузями.

Одним із стримуючих чинників збільшення обсягів

виробництва і підвищення

якості промислової продукції є дуже високий ступінь зношеності основних засобів у

цій галузі, що призводить до погіршення показників використання матеріально-

технічних, енергетичних та інших ресурсів, а також до того, що значна кількість

підприємств працює не на повну потужність або взагалі припинила свою діяльність.

Посилились процеси реального вивільнення працівників з одних підприємств і

зростання потреби в кваліфікованих кадрах в інших розвинених галузях і

виробництвах. В умовах структурних змін у виробництві виникають потреби у

працевлаштування населення.

Науково-технічний потенціал України змінювався разом із виробничим

потенціалом. Мережа наукових організацій України зосереджена у чотирьох

сектора: академічному, галузевому, заводському, секторі вищої освіти.

Найважливішою складовою науково-технічного потенціалу є наукові кадри.

Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим

потенціалом,

визнаними у світі науковими школами, розвинутою системою підготовки кадрів.

Насиченість України науковими кадрами – на рівні східноєвропейських країн і

становить 5,3 виконавця наукових і науково-технічних робіт на 1000 осіб

економічно активного населення. Основними формами підготовки та

перепідготовки наукових і науково-педагогічних працівників є аспірантура і

докторантура.

Суттєвим стримуючим чинником розвитку науково-технічного

потенціалу є

те, що за рахунок державних коштів сьогодні в країні фінансується лише близько

35% загального обсягу наукових і науково-технічних робіт. У той же час світовий

досвід свідчить, що для виходу науки, особливо фундаментальної, на сучасний

рівень самих тільки ринкових інструментів явно недостатньо. В усіх розвинутих

країнах світу з ринковою

економікою фундаментальні дослідження на 80%

здійснюються за рахунок державного бюджетного фінансування. Там рівень витрат

дає змогу забезпечити фондоозброєність праці у сфері науково-технічної діяльності

в 1,5-2 рази вище, ніж у промисловості.

Для більш ефективного функціонування науково-технічного потенціалу

України, його глибокого впливу на всі сфери діяльності суспільства, а головне –

економіку країни, потрібен

подальший пошук шляхів ефективнішого використання

всього потенціалу національної економіки.

4.3. Ефективність національної економіки.

Ефективність національної економіки – це співвідношення між результатами

діяльності (функціонування економіки) та витратами, які необхідні для досягнення

цих результатів. У цьому показнику відображається корисний ефект від

застосування засобів виробництва та живої праці, тобто віддача сукупних вкладень.

У загальному

вигляді ефективність національної економіки можна виразити такою

формулою:

E=P/З,

де Р – результати виробництва (вартість товарів і послуг);

З – затрати чинників виробництва (собівартість продукції, робіт, послуг).

Даний показник характеризує розмір витрат на одиницю створеної продукції

(послуг). Якщо динаміка даного показника свідчить, що на одиницю створеної

продукції витрачається менше суспільних витрат

, тобто її виготовлення коштує

дешевше, це означає, що ефективність функціонування національної економіки

збільшується.

Розрізняють два види ефективності економіки – соціальну та економічну.

Соціальна ефективність характеризує відповідність національного виробництва

потребам людей і цілям суспільства. Інтегруючим показником соціальної

ефективності є виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі

виробництва за певний період. У розвинутих країнах частка товарів народного

споживання

у ВВП має складати до 70%. Соціальна ефективність також

конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення

навколишнього середовища, рівень захворюваності, рівень бідності тощо) і

соціальні блага (рівень освіти, життєвий рівень та ін.).

Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв’язок. З одного

боку, поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства

об’єктивно

вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут

людей, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці.

Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних

проблем. З іншого боку, підвищення соціальної ефективності виступає чинником

раціонального ведення господарства в інтересах суспільства й окремих його членів.

Суть взаємозв’язку соціальної та економічної

ефективності господарської діяльності

– має відбуватися зростання ефективності виробництва такої продукції і такої

якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб.

До конкретних показників економічної ефективності національної економіки

належать:

1) продуктивність праці (П

пр): Ппр=Впр/Зпр

Продуктивність праці показує, скільки валового внутрішнього продукту

(продукції) виробляється на одиницю витрат живої праці.

2) трудомісткість праці (Т): Т=З

пр/Впр

Трудомісткість праці показує, скільки витрачається живої праці на одиницю

продукції.

Продуктивність праці – такий показник технологічного способу виробництва

та відносин власності, який свідчить про використання робочої сили. За

продуктивністю праці у промисловості Україна відстає від розвинутих країн світу

майже у 5-6 разів, у сільському господарстві – у 7-8 разів. Таке відставання у

сільському господарстві

означає, що якщо один працівник у цій сфері в розвинутих

країнах створює продукції, яка може прогодувати до 130 осіб, то в Україні – менше

15 осіб.

Продуктивність праці – це показник ефективності використання живої праці

(робочої сили).

Ефективність матеріально-речових чинників виражається такими

показниками, як матеріаловіддача та фондовіддача.

3) Матеріаловіддача (М): М=В

пр/МВ

Це співвідношення між вартістю ВВП (В

п) та матеріальними витратами на

його виробництво (МВ).

4) Обернений показник матеріаловіддачі називається матеріаломісткістю

(М

міст): Мміст=МВ/Вп.

5) Фондовіддача (Ф): Ф=Впр/Вовф, де Вовф – середньорічна вартість основних

виробничих фондів, які використовуються для виробництва продукту.

Фондовіддача відображає, скільки припадає продукції на одиницю вартості

основних виробничих фондів.

6) Обернений показник фондовіддачі називається фондомісткістю (Ф

міст):

міст=Вовф/Впр. Він показує, скільки середньорічної вартості основних виробничих

фондів втілено в кожній гривні виробленої продукції.

Показники продуктивності праці, матеріаловіддачі та фондовіддачі

характеризують окремі результати функціонування національної економіки.

Інтегрований показник економічної ефективності (Е

інт) національної економіки

можна обчислити з урахування усіх вищезазначених елементів за формулою:

інт=Впр (Ппр+М+k*Ф),

де

K – коефіцієнт приведення до єдиної розмірності витрат в основні фонди з

поточними витратами.

Останнім часом у спеціальних дослідженнях та статистиці дедалі ширше

застосовуються показники порівняльної конкурентоспроможності, розроблені

Міжнародним Валютним Фондом (МВФ). Ця система показників створена для

зіставлення цін і витрат в обробній промисловості відносно середньозважених

відповідних індикаторів найбільш розвинутих індустріальних країн.

Таких

показників п’ять:

1) питомі затрати на заробітну плату (в розрахунку на одиницю продукції);

2) нормалізовані питомі затрати на робочу силу (в розрахунку на одиницю

продукції), тобто випуску продукції на відпрацьовану людино-годину;

3) рівень повних питомих витрат за елементами доданої вартості, тобто

показники питомих витрат усіх первинних чинників виробництва

;

4) порівняльний рівень оптових цін у промисловості;

5) порівняльний рівень експортованих цін промислових товарів.

Система таких показників ґрунтовно відображає конкурентоспроможність

країни у міжнародній торгівлі.

Ключові слова: національне багатство, природні ресурси, людський

потенціал, трудовий потенціал, виробничий потенціал, науково-технічний

потенціал, економічна та соціальна ефективність національної економіки.

Питання для обговорення:

1. Надайте визначення поняття «національне багатство країни».

2. Які складові національного багатства ви знаєте? Охарактеризуйте їх.

3. Яка роль природних ресурсів у виробництві та національному багатстві?

4. Що таке «людський потенціал» та «трудовий потенціал»?

5. Назвіть сучасні проблеми становлення виробничого потенціалу в Україні.

6. Які можливі шляхи вирішення проблем розвитку

науково-технічного потенціалу?

7. Що таке ефективність національної економіки і які її види ви знаєте? Який зв’язок

між економічною та соціальною ефективністю?

8. Якими показниками вимірюється ефективність національної економіки?

ТЕМА 5. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

План.

5.1. Поняття, структура та типи економічної системи.

5.2. Економічні функції держави в економічних системах.

5.3. Поняття і структура приватного сектора економічної системи.

5.1. Поняття, структура та типи економічної системи.

Економіка – це сфера людської життєдіяльності, де реалізуються виробничі

відносини з приводу привласнення, виробництва, обміну, розподілу, споживання та

регулювання. У такому вигляді її можна

розглядати як певну організовану

сукупність. Тому економічна система – це сукупність всіх видів економічної

діяльності людей (механізмів, інститутів функціонування, регулювання

національної економіки) у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання

товарів та послуг, а також у процесі регулювання такої діяльності.

Функціональна структура економічних систем передбачає виділення таких

підсистем, як виробнича, ринкова, цінова,

фінансова, грошова, а також підсистеми

споживання і регулювання.

За рівнями можна виділити такі типи економічних систем: національна

мікроекономічної система (національна виробнича система) і національна

макроекономічна система. До складу мікроекономічної системи входять ринок

продуктів, ринок ресурсів, ринок грошей і валют. Залежно від ступеня державного

впливу на процес розподілу і перерозподілу ресурсів можна

виділити:

чисті конкурентні системи, в яких роль держави є незначною;

змішані економічні системи, де спостерігається значний вплив держави;

адміністративні, у яких розподіл ресурсів здійснюється виключно

державними методами;

традиційні, для яких властивим є використання найрізноманітніших методів

регуляції розподілу ресурсів, включаючи і такі, що базуються на національних

традиціях.

Національна макроекономічна система – це

певна сукупність механізмів та

інститутів функціонування і розвитку національної економіки в цілому. У її складі

можна виділити такі підсистеми: національна виробнича система, національна

ринкова система, національна грошова система, національна фінансова система,

національна система макроекономічного споживання і розподілу грошових доходів,

національна система макроекономічного регулювання.

Визначальною підсистемою внутрішньої структури національної економічної

системи виступає

система власності на ресурси. Залежно від рівня усуспільнення

власності, існують такі її типи: чиста приватна (коли власником є одна особа або

його родина), корпоративна (власником є певна група осіб, така власність

формується на акціонерній основі), суспільна чи державна власність. Виходячи із

співвідношення вказаних форм власності, можна виділити такі типи соціально-

економічних систем:

доринковий тип, якому властиві приватні форми власності та просте товарне

виробництво, основним ресурсом є земля;