Бугас В.В., Шевченко О.В., Теміндарова Ю.А. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

ситуацію, теорія «економіки пропозиції» пропагує стимулювання пропозиції,

зниження витрат, скорочення податків і соціальних витрат.

Неокласичний синтез (кін. XX – поч. XXI ст.). Теорія поєднує сучасну

кейнсіанську теорію з неолібералізмом і доводить, що за умов функціонування

розвинутого ринку з цивілізованою конкуренцією кращі результати забезпечують

класичні теорії державного регулювання, а за умов становлення ринкової економіки

– кейнсіанські.

Соціально-інституціональний напрям (кін. XX – поч. XXI ст.). Його

прихильники стверджують, що економічні відносини в суспільстві формуються під

впливом політичних, соціальних, психологічних та інших факторів. Відповідна

політика державного регулювання економіки має це враховувати.

В основі функціонування певного типу економічної (господарської) системи

лежали положення відповідної теорії державного регулювання.

Економічна (господарська) система – це

упорядкована і скоординована

сукупність елементів національної економіки. В економічній теорії виділяють такі

типи економічних систем:

натуральне господарство, якому відповідає класична теорія

саморегулювання;

ринкова економіка, в основі якої лежать кейнсіанська чи неокласична теорії

регулювання економіки;

адміністративно-командна економіка, регулювання якої здійснюється

відповідно до марксистської теорії;

ринкова економіка змішаного типу, якій відповідають теорії

неокласичного

синтезу та інституціональних перетворень.

Державне регулювання ринкової економіки змішаного типу здійснюється за

допомогою таких основних елементів: ринкових регуляторів, державних важелів

впливу на економіку, корпоративного управління, інституту соціального

партнерства. Вони забезпечують високу ефективність національної економіки,

реалізацію макроекономічних цілей, стабільний розвиток, стійкість державного

управління, соціальну справедливість.

Відомо два види і декілька

моделей регулювання ринкової економіки

змішаного типу – економічний лібералізм, економічний дирижизм і типові моделі

(ліберальна американська, неоліберальна німецька, європейсько-кейнсіанська,

соціал-демократична шведська, японська).

Застосовуючи ту чи іншу існуючу модель ринкової економіки шляхом

автоматичного запозичення неможливо. При виборі схеми державного регулювання

економіки слід враховувати багато чинників: наявність конкретних умов, стан

виробничого

потенціалу, можливості забезпечення економічної безпеки,

національний менталітет, традиції тощо.

2.2. Способи регулювання економіки.

Світова економічна наука виробила три способи регулювання економіки:

планове регулювання, ринкове саморегулювання і часткове регулювання економіки.

Суть тотального планового регулювання економіки полягає в тому, що держава

координує господарство в масштабах всієї країни через державний план. Держава в

обов’язковому порядку вказує кожному товаровиробникові програму дій – скільки і

чого виробляти, скільки, де і за якою ціною реалізовувати продукції, в

централізованому порядку забезпечує ресурсами, здійснює фінансову підтримку,

якщо є потреба. В основі цього способу регулювання економіки лежить

абсолютизація державної форми власності, специфічна концепція державного

управління, необґрунтовано підвищена економічна роль держави

, недопущення

конкуренції.

Держава здійснює координоване ведення господарства в масштабах усієї

країни. Командна економіка базується на тотальному державному регулюванні

кругообороту ресурсів, доходів, продуктів, яке проявляється у жорсткій

регламентації господарської діяльності домогосподарств та підприємств за широким

колом показників через систему директивних плані-завдань для усіх ланок

організаційної структури економіки.

Такий спосіб регулювання

економіки, як і інші, має свої недоліки.

Недосконалість виявляється передусім у жорсткому плануванні, яке не передбачає

оперативного реагування на суспільні потреби, не сприяє пошукові нових видів

продукції і саморозвитку. До того ж механізм директивного планування через великі

масштаби виробництва та недостатню методологічну обґрунтованість

перетворюється у механізм відтворення диспропорцій, що призводить до

зростання

запасів товарно-матеріальних цінностей, активної частини фондів, зменшення

фондовіддачі, дефіциту товарів і послуг. Командна форма організації призводить до

переважання екстенсивного розвитку економіки, існування незадоволеного попиту у

багатьох сферах. Окремі елементи командної форми організації економіки

ефективно застосовувати під час тривалих економічних криз, з метою мобілізації

економічних ресурсів для вирішення певних

завдань.

Класична ринкова економіка характеризується механізмом ринкового

саморегулювання. Вона функціонує на основі взаємодії ринкової ціни,

співвідношення попиту і пропозиції, а також конкуренції. Економіка при цьому

регулюється «невидимою рукою» і спрямовується до кращого результату,

збалансування інтересів товаровиробника і держави. Якщо конкуренція серед

товаровиробників зростає, то попит зменшується порівняно з пропозицією. В

результаті

діяльності великої кількості товаровиробників зростає обсяг продукції

(послуг), знижується їх ринкова ціна, що призводить до зменшення кількості

товаровиробників і продукції. І навпаки, якщо конкуренція незначна, то попит

перевищує пропозицію, в результаті чого підвищується ринкова ціна, виробництво

стає економічно доцільним і розширюється. Ціна рівноваги фіксує збалансованість

попиту пропозиції. Якщо ринкова ціна

перевищує ціну рівноваги, то це посилює

конкуренцію і збільшує пропозицію товарів (послуг). Якщо ринкова ціна нижча, ніж

ціна рівноваги, то зростає попит, який перевищує пропозицію. Внаслідок цього ціна

зростає, збільшується і збалансовується з попитом виробництво.

Механізм ринкового саморегулювання функціонує на засадах взаємодії

попиту і пропозиції в умовах конкуренції: ринок підпорядковує

виробництво

суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. При цьому ринок

спрямовує ресурси на виробництво тих продуктів, які найбільше потрібні

суспільству, сприяє впровадженню нових технологій, підвищенню ефективності

виробництва.

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було характерне

для періоду вільної конкуренції. У зв’язку з появою монополій і посиленням

процесів усуспільнення капіталістичного виробництва, зрощенням промислового і

банківського капіталів з’явилася потреба у втручанні держави у формування

структури і пропорцій відтворення. Це було викликане необхідністю запобігання

економічним кризам, обмеження зростання безробіття

, стримування

монополістичних тенденцій, розвитку конкуренції, поліпшення соціальних наслідків

дії ринку, обмеження кількості банкрутств.

Крім того, в реальній ринкові економіці виникають ситуації, коли і ринковий

механізм не забезпечує повне і ефективне використання ресурсів та їх раціональний

розподіл. Такі ситуації створюють регуляторні вади ринку. Зокрема, ці вади

пов’язані з: неспроможністю конкуренції (

обумовлена утворенням монополій у

результаті концентрації капіталів), неспроможністю ринку забезпечувати людей

суспільними товарами, неповнотою ринків, недостатністю та недосконалістю

маркетингової інформації (інформаційні проблеми), зовнішніми ефектами впливу

ринку, економічною нестабільністю і неспроможністю ринку їй протистояти.

Наявність вад ринкового саморегулювання зумовлює необхідність державного

втручання в економіку. Сучасна ринкова економіка є змішаною, вона функціонує на

засадах поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного

регулювання. Суть часткового, м’якого регулювання економіки, характерного нині

для більшості країн світу, полягає в тому, що держава шляхом застосування

правових, адміністративних та економічних важелів регулює поведінку

товаровиробника, визначає перспективи розвитку національної економіки, виконує

спрямовуючу роль щодо реалізації довготривалих програм розвитку. При цьому

вона може впливати на товаровиробника прямо, видаючи вказівки і розпорядження,

та опосередковано – шляхом засобів податкової, кредитної, інвестиційної, цінової

політик тощо.

2.3. Інституційне середовище української економіки.

Визначення євроінтеграційного курсу України одним з пріоритетних напрямів

розвитку суспільства та економіки започаткувало процес входження України у

новий етап, який вимагає від органів державної влади

реформування насамперед

економічних відносин, вдосконалення правових засад формування та застосування

європейських стандартів, направлених на реалізацію проголошених намірів щодо

приєднання до європейської спільноти, які відповідають національним інтересах

України та забезпечують всім суб’єктам економічних відносин рівні конкурентні

умови та вищі критерії й гарантії в економічній діяльності.

Планування соціально-економічного розвитку України в

стратегічному аспекті

повинно ґрунтуватися на засадах опанування високих європейських стандартів

економічного розвитку на основні конкурентоспроможної моделі розвитку

економіки, яка ефективно функціонує. Йдеться насамперед про удосконалення

стратегічного планування шляхом надання євроінтеграційному курсу розвитку

України системного пріоритетного характеру на основі законодавчого закріплення

основних засад здійснення євроінтеграційного курсу в економічній політиці, а також

зміцнення європейських критеріїв і стандартів у підвищенні

конкурентоспроможності національної економіки України.

Інституційне середовище української економіки зображено на рисунку.

З метою забезпечення системного підходу до формування економічної

політики на всіх рівнях здійснення фінансово-господарської діяльності необхідне

вдосконалення законодавчого забезпечення функціонування органів державної

влади, зокрема в питаннях стратегічного планування економічного та соціального

розвитку

України.

Вимоги сучасного етапу розширення торгівельних зв’язків потребує від

України негайного розв’язання внутрішніх проблем, пов’язаних з відносно нижчою,

ніж у найближчих партнерів, ефективністю національного виробництва та іншими

чинниками, які блокують конкурентоспроможність національної економіки. Для

економічної інтеграції у європейський простір пріоритетами державної політики

повинні стати:

1. Підвищення якості української продукції

, зменшення частки витрат та

збільшення частки прибутку у ціні її виробництва.

2. Активізація внутрішнього ринку, розширення його потреб.

3. Забезпечення пріоритетності проведення реструктуризації ринку праці у

напрямі збільшення частки конкурентоспроможної та мобільної робочої сили і

зосередження високопродуктивних робочих місць в Україні.

4. Забезпечення структурної перебудови української промисловості шляхом

стимулювання ефективного виробництва товарів з високим вмістом дієвої вартості

та підтримки високопродуктивних галузей з одночасним скороченням неефективних

та малопродуктивних підприємств.

5. Поглиблення

економічного співробітництва з найбільшими торгівельними

партнерами України.

6. Розробка національної програми забезпечення конкурентоспроможності

національних виробників в умовах євроінтеграції, вступу до СОТ та подорожчання

енергоносіїв.

Умовами для досягнення зазначених цілей є: розширення внутрішнього ринку

за рахунок підвищення рівня життя громадян; реальне підвищення продуктивності

праці і його наближення до рівня країн-нових членів

ЄС; забезпечення структурної

перебудови української промисловості; створення ефективного внутрішнього

конкурентного ринку; запобігання відпливу українських ресурсів за кордон та

демпінговим потокам в Україну; урівноваження умов розвитку внутрішнього

середовища національної економіки України з умовами країн-торгівельних

партнерів ЄС; чітке визначення етапів та умов зняття бар’єрів під час здійснення

інтеграції з країнами ЄС

відповідно до об’єктивних можливостей української

економіки у подоланні конкуренції.

Ключові слова: теорії регулювання економіки, натуральне господарство,

ринкова економіка, командно-адміністративна економіка, змішана економіка,

економічний лібералізм, економічний дирижизм, інституційне середовище

економіки, економічна інтеграція.

Питання для обговорення:

1. На яких теоретичних засадах ґрунтується державне регулювання національної

економіки?

2. Назвіть відомі вам етапи розвитку теорій регулювання економіки і

охарактеризуйте їх.

3. Які типи економічних систем ви знаєте і які теорії регулювання економіки їм

відповідають? Назвіть і надайте характеристику видам і типовим моделям

регулювання ринкової економіки змішаного типу.

4. Які ви знаєте способи регулювання економіки? Що лежить в основі такого

поділу?

5. Надайте характеристику планового регулювання економіки. У чому переваги та

недоліки такого способу регулювання?

6. У чому полягає класичне ринкове саморегулювання?

7. Які причини появи змішаного способу регулювання економіки?

8. Надайте характеристику складовим сучасної структури інституційного

середовища в Україні. Які внутрішні проблеми необхідно подолати Україні для

економічної інтеграції у європейський простір?

ТЕМА 3. ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ ТА СОЦІАЛЬНО-

РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

План.

3.1. Соціальне ринкове господарство та моделі соціальної політики держави.

3.2. Суспільний добробут та критерії його оцінки.

3.3. Система соціального захисту населення в Україні.

3.1. Соціальне ринкове господарство та моделі соціальної політики

держави.

Ринкова економіка автоматично не забезпечує добробуту населення та не

вберігає від помилок. Держава має слідкувати за дотриманням правил гри учасників

ринкових відносин та створювати відповідні умови для нормального економічного

життя. Соціальна ринкова економіка передбачає регулюючу роль ринку, робить

ставку на вільне підприємництво

, вільний вибір споживчих товарів, працю,

здатність підприємців та профспілок розробляти тарифні угоди щодо рівня оплати

праці. В економічній системі особливим захистом і гарантіями повинні

користуватися ті, хто втратив або має обмежену працездатність. Тому виникає

потреба поєднання двох складових ринкової економіки – вільного ринку та

відповідальності держави. Це характерне для концепції соціальної

ринкової

економіки.

Головною метою економічної політики в умовах соціального ринкового

господарства є забезпечення стабільного рівня цін, високої зайнятості та

зовнішньоекономічної рівноваги при постійному економічному зростанні.

Прикладом соціальної ринкової економіки є Німеччина у післявоєнні роки.

Принципово нова система соціальних відносин, які формується в Україні, повинна

бути адекватно відтворена в соціальній політиці держави

. Процес здійснення

активної соціальної політики має бути спрямований на формування нової якості

соціального буття, на підвищення індексу людського розвитку.

Соціальна політика – це система правових, управлінських, організаційних,

регулятивних та саморегулятивних заходів і дій, цілеспрямованої діяльності

суб’єктів господарювання, скерована на забезпечення оптимального

функціонування соціальних відносин, умов для їх розвитку, всебічної самореалізації

соціального потенціалу особистості, її соціальної безпеки. Це сукупність принципів,

рішень, дій суспільних об’єктів, що знаходять втілення в соціальних програмах і

соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини,

соціальних спільнот і суспільства загалом.

Основним координуючим суб’єктом соціальної політики виступає держава,

яка за своїм потенціалом переважає можливості інших

суб’єктів цього процесу.

Соціальна політика держави передбачає: регулювання зайнятості населення,

розподіл і перерозподіл доходів населення, формування стимулів до

високопродуктивної праці, надання соціальних гарантій економічно активній

частині населення, створення дієвої системи соціального захисту населення,

забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури тощо.

Соціальна політика реалізується через систему соціального захисту і

соціальних гарантій. Соціальний захист – це система правових, фінансових,

адміністративних заходів, які здійснює держава з метою забезпечення відповідного

життєвого рівня громадянам, захисту найбільш вразливих верств населення від

негативного впливу ринкових процесів. Соціальні гарантії – це система зобов’язань

держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх

соціальних потреб.

Ключовою проблемою сучасної соціальної політики є зміна ролі людини в

системі факторів виробництва у зв’язку зі збільшенням значення творчих та

особистісних елементів у трудових процесах. Людина стає центром соціально-

економічної системи, і задоволення її потреб є метою та умовою стійкого розвитку.

Водночас зростає глобальна трансформація ринку праці

в напрямі збільшення

гнучкості, багатоваріативності відносин та ін. Активізація цього процесу має і

негативні наслідки, оскільки призводить до зростання безробіття, зменшення частки

стабільно зайнятого населення, підриву традиційних гарантів і норм у сфері праці.

Сучасна ситуація в українському суспільств характеризується зростанням

соціальної напруженості – з одного боку та спробами самостійного вирішення

соціальних проблем

– з іншого. Зубожіння населення, втрата джерел отримання

доходів разом із одночасною появою значної кількості платних послуг соціального

характеру зумовили скорочення споживчого платоспроможного попиту,

здеформували спонукальні мотиви до праці, розширеного виробництва,

нагромадження і призвели до відтоку ресурсів з виробничої сфери. Поліпшити

ситуацію можна за умови, якщо в центрі реформування системи господарювання

управління буде людина з її інтересами і проблемами.

Основними напрямами соціальної політики є: створення належних умов для

забезпечення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого

трудового внеску, підприємництва і ділової активності; соціальне забезпечення і

допомога при втраті заробітку з будь-яких причин; забезпечення оптимального і

стабільного фінансування, державної підтримки розвитку

соціальної сфери – освіти,

науки, медицини, культури тощо.

Світова практика господарювання виробила декілька типів моделей соціальної

політики:

1.Модель соціального захисту в планові економіці. Вона органічно вписується

в комплекс взаємовідносин між державою та суб’єктами господарювання, державою

та окремою особою, суб’єктом господарювання та працюючими. Державне

регулювання оплати праці розглядається як інструмент

уникнення нерівності в

розподілі доходів. Пенсійна система також орієнтується на перерозподіл трудового

доходу між поколіннями. Політика заробітної плати спрямовується на загальну

зайнятість населення. Частка активного населення є досить високою. Держава

заохочує колективні форми споживання (дошкільні дитячі установи, освіта,

відпочинок), робить акцент на натуральних формах споживання (безкоштовне

житло, охорона здоров’я,

освіта). Основним каналом перерозподілу зароблених благ

є державні підприємства.

Тобто держава забезпечує певні соціальні гарантії з дотримання певного

стандарту рівня життя. У процесі переходу до ринку в українській економіці ці

елементи виявилися фактично ліквідованими. Бідність стала розповсюдженим

явищем, чітко прослідковується нерівність у доходах.

2. Модель ліберальної соціальної політики. Вона базується на відокремленні

соціального захисту від функцій ринкового господарювання, обмеженому, але

досить високому захисті тих верств населення, які не мають, окрім соціальних,

інших доходів. Така модель забезпечує високий рівень і якість життя основної

частини населення, стимулює членів суспільства до самовдосконалення. Модель

застосовується у США.

3. Скандинавська

модель соціальної політики. Вона вважається найбільш

соціалізованою, оскільки у повній мірі працює на задоволення потреб суспільства. У

Швеції, Норвегії, Фінляндії та інших північноєвропейських країнах соціальна

політика виступає як мета економічного розвитку держави. Характерними ознаками

цієї моделі є: висока частка ВВП, яка перерозподіляється через бюджет, значні

фінансові ресурси, акумульовані в руках

держави, домінування ідей рівності,

справедливості і солідарності при здійсненні соціальної політики, жорстка державна

політика доходів, соціальний захист населення за рахунок державних фінансових

ресурсів.

4. Західноєвропейська модель. Вона базується на ефективній системі

соціального захисту, в основі якої лежать значні державні (понад 50%) та

недержавні кошти. Модель застосовується у Франції, Австрії, Німеччині, Італії.

Певні

модифікації цієї моделі присутні у соціальній політиці Великобританії,

Японії.

Соціальна політика нашої країни формується з урахуванням світового досвіду

та вищезазначених факторів. Існуюча на сьогодні модель зорієнтована переважно на

захист соціально вразливих верств населення. Нова стратегія передбачає

принципове коригування політики доходів – перенесення основних акцентів

соціальної політики на працюючу частину населення. Існуюче зниження

вартості

робочої сили відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних

процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її

вплив на розвиток виробництва, науково-технічних прогрес зведено до мінімуму.

Однак економіка, яка базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує

високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення

робочої сили. За

таких умов стримується розвиток усієї соціальної інфраструктури –

освіти, медицини, культури, житлово-комунального господарства.

Сучасна модель соціальної політики зорієнтована на поєднання лібералізму та

соціальної орієнтації. В умовах відсутності достатніх фінансових ресурсів держава

повинна створити умови для самореалізації та самозабезпечення економічних

суб’єктів, а також сформувати ефективну систему соціального захисту населення.

Індикатором успіху

реформування всієї економіки служить рівень життя населення.

3.2. Суспільний добробут та критерії його оцінки.

В умовах переходу економіки до ринкового регулювання господарської

діяльності важливого значення набуває досягнення зростання суспільного

добробуту. Забезпечення зростання добробуту населення головним чином полягає у

задоволенні потреб, які кількісно зростають та якісно змінюються. При цьому

особливо важливу

роль відіграє тісний взаємозв'язок між потребами окремого

громадянина (індивідуума) та суспільства в цілому. Суспільний добробут ранжирує

індивідуальні добробути залежно від конкретних уподобань, а рівень суспільного

добробуту виступає деякою функцією від індивідуальних функцій корисності і

зростаючою функцією корисності кожного індивіда. Оскільки головна мета

«політики добробуту» – це поліпшення якості життя населення, то фундаментом

суспільного добробуту є соціальна захищеність громадян. Саме якість життя є

головним показником суспільного добробуту.

Одним

із яскравих представників теорії суспільного добробуту визнано

американського вченого А. Маслоу, автора загальновідомої ієрархії потреб

(піраміди потреб Маслоу). Відповідно до цього підходу, будь-яка людина прагне до

свого розвитку, діючи згідно зі своїми можливостями та потребами. Сутність ідеї

А.Маслоу в тому, що найвищі потреби не можуть виявитися та реалізуватися

, якщо

примітивніші не були попередньо задоволені.

Ж. Годфруа до класичної піраміди додав естетичні потреби (необхідність у

злагодженості, справедливості, красі, симетрії), розташувавши їх перед потребою у

самореалізації. Доволі відомими є й двофакторна модель потреб Ф. Герцберга, у

якій усі потреби зумовлюються факторами мотивації та підтримки, і трирівнева

модель потреб «існування – взаємовідносини –

зростання» К. Алдерфера.

Перелік та класифікація усіх потреб людини – річ надзвичайно складна,

оскільки вихідні (первинні) потреби трансформуються у безліч похідних. Саме тому

швейцарський психолог К. Левін і назвав їх квазіпотребами. Усе це свідчить про те,

що досягнення добробуту виявляється через реалізацію потреб людини. А наявні

доповнення базової піраміди А. Маслоу переконують

у тому, що із розвитком

суспільства з'являється необхідність у задоволенні дедалі більших потреб, які і

знаходять своє відображення у різних моделях ієрархій. У всіх ієрархіях добробут

слід розглядати з позиції створення нормальних умов життєдіяльності населення,

раціональної зайнятості та комплексного соціального захисту громадян, а людину –

не тільки як біологічну істоту,

а й як активного члена суспільства.

Одним із важливих завдань сучасної соціально-економічної макростатистики

як в Україні, так і за кордоном є вдосконалювання показників добробуту населення.

Складність завдання полягає в багатоаспектності категорії добробуту, що включає

доходи населення й споживання, зайнятість і безробіття, житлові умови, майно

домашніх господарств, забезпеченість населення соціально-культурними

послугами

тощо. У сучасній статистиці для характеристики рівня життя й добробуту

населення, як правило, використовується система показників, що відбивають окремі

аспекти даної категорії. Наприклад, система індикаторів для оцінки рівня життя

населення в країнах СНД виглядає наступним чином:

1.Інтегральні показники рівня життя:

1.1. Макроекономічні показники (реальні використовувані доходи населення;

середньомісячна заробітна

плата).

1.2. Демографічні показники (динаміка чисельності постійного населення;

очікувана тривалість життя; рівень освіти населення).

1.3. Показники економічної активності населення (співвідношення зайнятих в

економіці й загальної чисельності населення; рівень безробіття).

1.4. Показники пенсійного забезпечення населення (чисельність пенсіонерів;

суми призначених місячних пенсій; середній розмір призначених місячних пенсій за

віком і мінімальний розмір пенсій).

2. Показники матеріальної забезпеченості населення:

2.1. Доходи домашніх господарств (сукупні й грошові номінальні й реальні

доходи домашніх господарств; купівельна спроможність доходів; індекс споживчих

цін).

2.2. Нерівність у розподілі доходів між окремими групами населення

(децильний коефіцієнт диференціації доходів населення; коефіцієнт концентрації

доходів-індекс Джині; розподіл доходів по квантильних групах населення.

2.3. Показники бідності

населення (величина прожиткового мінімуму; межа

бідності; показники масштабу бідності).

3. Особисте споживання: вартість мінімального споживчого «кошика»;

динаміка й структура споживчих витрат населення в поточних і порівнянних цінах;

частка витрат на харчування у використовуваних доходах і споживчих витратах;

середньодушове споживання основних продуктів харчування, у тому числі в

перерахуванні на дорослого споживача; калорійність

і склад харчових речовин

мінімального продовольчого «кошика».

4. Житлові умови населення: забезпеченість населення житлом; частка витрат

на оплату житла у споживчих витратах населення.

5. Соціальна напруженість: коефіцієнт злочинності.

На рівень життя населення безпосередньо впливає такий показник, як його

реальні доходи (грошові та сукупні) у співвідношенні зі споживчими цінами.

Доходи визначають можливості

поточного споживання, а споживання товарів і

послуг – один із важливих компонентів рівня життя.

Рівень і якість життя є інтегрованими показниками соціально-економічного

розвитку країни. Рівень життя населення відображає міру задоволення матеріальних,

соціальних і духовних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних,

соціальних умов життя.

Для визначення і оцінки рівня життя у країнах

-членах ООН запропоновано у

1990 році використовувати поняття Індекс людського розвитку (ІЛР). Він має такі

складові-субіндекси: тривалість життя населення, рівень освіти, обсяг ВВП на одну

особу. Для кожної компоненти задані граничні величини: для тривалості життя – 25-

85 років, для рівня освіти – 0-100% (кількість років навчання середньостатистичного

громадянина після 15-ти річного віку), для

обсягу ВВП на одну особу – 200-4000

дол. США. Нормальні значення ІЛР – 0,5-0,9.

Слід зазначити, що в умовах розвиненої економіки, яка здатна забезпечити

людям достатньо високий рівень життя, показники «рівень задоволення потреб» і

рівень ВВП у розрахунку на одну особу втрачають зв’язок між собою. Причина – у

методологічних складностях прямої оцінки обсягів виробництва

у сфері послуг, яка

стає провідною у господарствах різних країн.

В Україні оцінка рівня життя населення здійснюється за допомогою таких

показників: прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет), мінімальні і

середня заробітна плата, мінімальна і середня пенсія.

Мінімальний споживчий бюджет (прожитковий мінімум) характеризує такі

обсяг і структуру споживання населенням матеріальних благ та послуг

, які

уможливлюють задоволення потреб на рівні мінімальних фізіологічних норм. Він є

динамічним показником, що залежить від рівня матеріального виробництва і умов

життєдіяльності людей. Його використовують для розрахунку рівнів оплати праці,