Бугас В.В., Шевченко О.В., Теміндарова Ю.А. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

- Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. В Україні це:

Державний комітет статистики, Антимонопольний комітет, Державна податкова

адміністрація, Державна судова адміністрація, Державна митна служба, Державний

комітет з питань регуляторної політики та підприємництва, Фонд державного майна,

Служба безпеки, Управління державної охорони, Головне управління державної

служби та ін. Порядок їх функціонування є

подібним до міністерств та державних

комітетів. Існує також група органів, діяльність яких спрямовується та

координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів, наприклад

Головне контрольно-ревізійне управління та Державне казначейство України –

через Міністра фінансів України.

- Інші центральні органи та установи України: Національний банк України,

Рахункова палата України, Рада з питань зовнішньоекономічної

діяльності при

Кабінеті Міністрів України, Державний департамент України продовольства

України, Національний депозитарій України, Експоцентр України, Державний

департамент інтелектуальної власності.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі

здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони наділені всією повнотою

державної влади на своїй території. Місцеві державні адміністрації підзвітні і

підконтрольні органам виконавчої влади

вищого рівня, а також районним та

обласним радам у межах чинного законодавства. Основними їх функціями з

регулювання економічних відносин і соціально-економічного розвитку є такі:

розроблення прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону,

бюджетна діяльність, забезпечення функціонування об’єктів комунальної власності,

забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони

довкілля, соціальний

захист і розв’язання проблем зайнятості.

Місцеві державні адміністрації взаємодіють з органами місцевого

самоврядування (місцевими радами), здійснюють повноваження, делеговані їм

відповідними обласними і районними радами, сприяють здійсненню ними владних

повноважень, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного

розвиту відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого

самоврядування. Місцеві ради на

рівні сіл, селищ, районів у місті (у разі створення

рад) та міст є первинними ланками місцевого самоврядування із відповідними

виконавчими органами.

Судові органи різних рівнів – стежать за виконанням законів, розглядають

конфліктні ситуації, претензії суб'єктів господарювання.

Також в Україні функціонують недержавні органи управління – профспілки,

товариства захисту прав споживачів та ін.

Ключові слова: державне управління економіки, державна економічна

політика, об’єкт та суб’єкт управління, субординація та координація, прямі та

непрямі методи державного регулювання економіки, правові, адміністративні,

економічні та пропагандистські методи державного регулювання економіки, гілки

влади, органи влади.

Питання для обговорення:

1. Що таке державна економічна політика і як змінюються її функції за умов

трансформаційної економіки?

2. Надайте визначення понять «держава» і «державне управління економікою».

Охарактеризуйте об’єкти та суб’єкти державного управління. Що таке координація

та субординація в управлінській ієрархії?

3. Які цілі та функції державного управління економікою ви

знаєте?

Охарактеризуйте їх.

4. У чому полягає необхідність державного регулювання економіки?

5. Які існують методи державного регулювання економіки? Охарактеризуйте сферу

застосування прямих та непрямих методів.

6. У яких ситуаціях та сферах застосовуються правові, адміністративні, економічні

та пропагандистські методи державного регулювання економіки?

7. Чому необхідний розподіл механізму здійснення влади? Які гілки влади ви

знаєте?

8. Назвіть функції та повноваження органів влади в Україні.

ТЕМА 8. СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

План.

8.1. Структура економіки як об’єкт державного регулювання.

8.2. Міжгалузеві баланси виробництва і розподілу продукції.

8.3. Заходи держави щодо реформування структури економіки та регулювання

інвестиційної діяльності.

8.1. Структура економіки як об’єкт державного регулювання.

Структура національної економіки та її зміна мають велике значення для

соціально-економічного розвитку країни. Внаслідок різноманітних структурних

зрушень

може відбуватися швидке зростання виробництва, зайнятості і добробуту

населення. Взагалі без структурних змін неможлива стабілізація економіки. А

відсутність оптимальної збалансованості та посилення нерівноваги у суспільстві

зумовлює: виникнення економічних криз, інфляцію, диспропорційність економіки,

розрив економічних зв’язків між суб’єктами економіки, неплатежі тощо.

Структуру економіки загалом трактують як співвідношення різних елементів

національної економічної системи, що відображають господарські пропорції та стан

суспільного поділу праці. Співвідношення між певного виду взаємопов’язаними

елементами економіки відображають певні види структури економіки. Основними

критеріями визначення структури (структурних співвідношень, пропорцій)

економіки виступають: обсяги виробленої і реалізованої на ринку продукції та

наданих послуг, чисельність зайнятого населення, обсяг спожитого капіталу (обсяг

інвестицій і вартість основного капіталу).

Співвідношення між певного виду елементами економіки відображають певні

види структури економіки:

1. Відтворювальну (використання ВВП на відтворення, споживання та

нагромадження). До основних відтворювальних пропорцій, що характеризують

розвиток економіки, належать: між виробництвом засобів виробництва і

виробництвом предметів споживання, між заміщенням використаних засобів

виробництва та новоствореною вартістю, між споживанням та нагромадженням.

Структурні зрушення

у цих співвідношеннях, що характеризують розвиток

економіки на всіх стадіях відтворювального процесу, обумовлюються взаємодією

факторів, як пов’язані з досягненням НТП, продуктивністю праці, обмеженням

природних ресурсів, станом навколишнього середовища, якісним зростанням

суспільних потреб, спеціалізацією виробництва, співвідношенням між попитом і

пропозицією, обсягами нематеріальних активів.

2. Галузеву (окремі галузі) або за видами економічної

діяльності. Вона

виражає пропорції розвитку окремих галузевих секторів, груп галузей, міжгалузевих

комплексів, галузей, підгалузей, видів діяльності, виробництв, сфер національної

економіки. Основу сучасної галузевої структури становлять пропорції між

галузевими секторами, тобто між групами галузей, що мають однакові економічні

характеристики. Згідно системи національних рахунків (СНР) таких секторів є

п’ять: нефінансові корпорації, фінансові

корпорації, сектор загального державного

управління, домашні господарства, некомерційні організації, що обслуговують

домашні господарства. На галузеву структуру впливають: НТП, витрати бізнесу на

наукові дослідження та впровадження інновацій, витрати на робочу силу, екологічні

фактори, міжнародний поділ праці.

3. Територіальну (розміщення продуктивних сил у різних регіонах). Вона

відображає розміщення виробництва та інфраструктури в окремих

територіальних

(регіональних) утвореннях, що характеризуються певними умовами: наявністю

корисних копалин та сировинної бази, природно-кліматичними умовами,

географічним розташуванням, культурними традиціями, демографічними та ін.

4. Соціальну (різні верстви населення, у т.ч. за рівнем доходів),

зовнішньоекономічну (співвідношення експорту та імпорту). Вона характеризує

співвідношення між організаційно-правовими формами підприємництва з

урахуванням рівнів

концентрації й централізації виробництва і капіталу і режиму

власності, а також між верствами населення, диференційованими за рівнем доходів.

5. Функціональну (окремі ринки, ціни та витрати, доходи і видатки). Вона

характеризує динамічну взаємодію та залежність окремих сегментів ринків та їх

елементів (попиту і пропозиції, цін і витрат, доходів і видатків тощо). Вона

може

бути охарактеризована через низку пропорцій: між платоспроможним попитом і

пропозицією, між продуктивністю праці і зарплатою, між доходами і витратами, між

інвестиціями і заощадженнями, кредитно-грошові пропорції, між імпортом та

експортом продукції. Такі співвідношення лежать в основі обґрунтування

макроекономічних прогнозів і конкретних заходів політики за допомогою

макроеконометричних моделей.

6. Секторальну (приватний

та державний сектори). Така структура найкраще

відображає результати ринкових реформ, рівень розвитку та ефективність ринкової

економіки, масштаби державного втручання в економічний кругообіг ресурсів,

доходів, продуктів.

ВВП за видами економічної діяльності (2001-2006 рр.)*

Випуск, млн. грн.,

у факт. цінах

Питома вага

Види економічної діяльності

2001 2006 2001 2006

Сільське господарство, мисливство та лісове

господарство

66306 98410 13,69 7,86

Добувна промисловість 23411 46125 4,84 3,68

Переробна промисловість 172759 456729 36,68 36,47

Виробництво та розподілення електроенергії,

газу та води

27905 47318 5,76 3,78

Будівництво 18339 64152 3,79 5,12

Торгівля, ремонт автомобілів, побутових

виробів та предметів особистого вжитку

38989 122365 8,05 9,77

Діяльність транспорту і зв’язку 41295 107638 8,53 8,60

Освіта 12437 36161 2,57 2,89

Охорона здоров’я та надання соціальної

допомоги

10005 28305 2,07 2,26

Інші види економічної діяльності 49074 174976 10,14 13,97

Оплата послуг фінансових посередників - - - -

ВСЬОГО (в основних цінах) 460520 1182179 95,11 94,41

Податки на продукти 25060 71618 5,18 5,72

Субсидії на продукти -1360 -1588 0,29 (-) 0,13 (-)

ВВП (у ринкових цінах) 484220 1252209 100,00 100,00

* За даними Державного комітету статистики України

7. Зовнішньоекономічну. Вона відображає пропорції між експортом та

імпортом товарів, послуг, капіталів тощо, які певною мірою є функціональними

пропорціями, що характеризують функціонування національної економіки як

відкритої системи, де чистий експорт розглядається як елемент валових

національних інвестицій та елемент сукупного суспільного попиту, від яких

залежить динаміка ВВП.

Раціональна структура економіки – це структура,

в якій обсяг виробленої

продукції відповідає попиту і ринкам збуту, а виробництво здатне

вдосконалюватися і розвиватися. Держава має організовувати та спрямовувати

досягнення раціональної структури економіки.

8.2. Міжгалузеві баланси виробництва і розподілу продукції.

Міжгалузевий баланс (МГБ) виробництва і розподілу продукції – це

економіко-математична структурна модель, що відображає існуючі функціональні

зв'

язки між галузями і сферами економіки, а також взаємозв'язок між

макроекономічними пропорціями і пропорціями розвитку окремих галузей. МГБ –

це основа для повного макроекономічного аналізу, він використовується для

макроекономічного прогнозування і регулювання міжгалузевих зв'язків,

формування раціональної структури господарства, відображає роль різних факторів

у розвитку економіки.

Основою МГБ вважається розроблений

у 40-х роках американським вченим

російського походження Василем Леонтьєвим (1906-1999) міжгалузевий

рівноважний баланс, який дозволяє аналізувати національну економіку та економіку

окремих регіонів і на основі цього виробляти певні заходи. При аналізі структурних

зв’язків в національній економіці в системі національного виробництва він

використовував балансовий метод, який отримав назву «затрати-випуск». В його

основі лежить ідея про те, що опис економічної системи можливо

здійснювати

шляхом редукції процесів і предметів, приведення до інших, ніби „зменшених”

процесів та предметів. Тобто, економіка розглядається як сукупність галузей.

Метою побудови моделі є аналіз переходу товарів між галузями економіки. При

цьому виробничий сектор функціонує так, що обсяг випуску дорівнює обсягу

попиту на товари. Всі галузі є взаємопов’язаними тією

мірою, що для виробництва

певного продукту кожна з них використовує результати виробництва інших галузей.

МГБ – це таблиця, де по вертикалі розміщені галузі-виробники продукції, а по

горизонталі – галузі-споживачі продукції.

Галузі-споживачі

Проміжне споживання Кінцеве споживання

Галузі-

виробники

1... Разом Особисте

споживання

Фонд

нагромадження

Амортизація Сальдо Е-І Разом

Валовий

випуск

1...

Разом

Перший блок

Другий блок

Доходи

населення

Доходи

підприємців

Доходи

держави

Разом

Валовий

продукт

Третій блок

МГБ складається з таких трьох блоків:

Перший блок відображає рух проміжного продукту, тобто частини створеного

продукту, яка не виходить з виробництва і не призначена для кінцевого споживання.

Показники цього блоку характеризують взаємозв’язок між галузями за допомогою

коефіцієнта прямих витрат – співвідношення кількості продукції першої галузі,

спожитої другою галуззю, і валового

випуску галузі-споживача.

У другому блоці відображається використання створеного продукту на

кінцеве споживання. Сума показників першого і другого квадрату відображає: по

горизонталі – валовий випуск продукції певної галузі, а баланс рядків – валовий

національний продукт.

Третій блок характеризує додану вартість. Сума показників першого і

третього блоку відображає: по вертикалі – витрати на випуск продукції

певної

галузі, а баланс рядків – витрати на створення продукції в економіці загалом.

Залежно від ознак розрізняють такі види МГБ:

1) за масштабами охоплення економічних процесів – національні і регіональні;

2) за вимірювачами – натуральні, вартісні і натурально-вартісні;

3) за характером відображення процесу виробництва – статичні і динамічні.

Порядок формування МГБ в Україні затверджується Кабінетом

Міністрів

України.

8.3. Заходи держави щодо реформування структури економіки та

регулювання інвестиційної діяльності.

Державне регулювання структурних зрушень в економіці спрямовується на

формування і підтримку раціональної структури економіки та здійснюється за

допомогою структурної політики держави. Структурна політика держави – це

обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень в економіці країни,

визначення комплексу заходів щодо підтримки

та розвитку тих структурних

елементів економіки, які забезпечують формування і підтримку раціональної

структури економіки, а отже, й економічне зростання та вирішення актуальних

соціально-економічних проблем.

Основними напрямами державної структурної політики в Україні є:

установлення оптимальних макроекономічних пропорцій;

розвиток конкуренції та обмеження монополізму;

формування енергозберігаючої, інноваційної моделі розвитку економіки;

ліквідація диспропорцій між

галузевими комплексами;

ліквідація диспропорцій технічного рівня виробництв різних галузей;

зниження енерго- та матеріалоємності виробництва;

підвищення інноваційності (науково-технічного рівня та якості) і

конкурентоспроможності продукції;

раціональне розміщення виробництва та збалансований розвиток регіонів

(створення регіональних господарських систем);

посилення соціальної орієнтації економіки;

створення розвинутого національного ринку;

охорона навколишнього середовища.

Залежно від міри

втручання держави у структурні зрушення державна

структурна політика може відбуватися за двома сценаріями.

1) Пасивна державна структурна політика (американська модель) полягає

здебільшого у створенні державою сприятливої правової бази для конкуренції та

вільного переливання капіталу і ресурсів з одних галузей, регіонів і т.п. до інших,

під впливом ринкових чинників і традиційних

засобів економічної політики. Через

ринковий механізм структура економіки змінюється у результаті змін у нормі

прибутку в окремих галузях.

2) Активна державна структурна політика (японська модель) полягає у

застосуванні державою широкого спектра інструментів як прямого, так і

опосередкованого впливу для прискорення структурних зрушень в економіці. Її

основні риси: прискорений процес структурних зрушень

в економіці, використання

прогнозних оцінок окремих елементів структури економіки, визначення

перспективних і неперспективних галузей, виробництв, розробка державних

програм і планів структурної перебудови, селективна державна підтримка окремих

галузей, регіонів, виробництв.

Здійснення активної структурної політики відбувається за допомогою засобів

прямого та опосередкованого регулювання. До засобів прямого регулювання

належать: інвестиційні субвенції, позики; державні контракти

, замовлення,

закупівлі; індикативне планування; державні плани і програми; цінове дотаціювання

окремих видів продукції; цільове фінансування сфер і суб’єктів діяльності. До

методів непрямого (опосередкованого) регулювання належать: надання податкових і

кредитних пільг, здійснення політики прискореної амортизації, митна політика,

правове регулювання, створення спеціальних (вільних) економічних зон.

Вироблення і реалізація активної структурної політики полягає у:

визначенні найбільш ефективних напрямків структурних змін в економіці

(тобто переліку основних напрямків державної структурної політики);

виборі пріоритетних напрямків розвитку

окремих галузей, видів виробництв,

регіонів;

розробці і реалізації комплексу регуляторних заходів у межах окресленої

структурної політики.

Загальними заходами державної структурної політики в Україні нині є:

- удосконалення нормативно-правового забезпечення ініційованих в економіці

структурних змін;

- створення сприятливих передумов для реалізації конкурентних переваг;

- державна підтримка пріоритетних галузей і виробництв;

- розробка макроекономічних

прогнозів та програм щодо оптимізації

структури економіки;

- проведення ефективної державної інвестиційної та інноваційної політики.

Державна інвестиційна політика – це комплекс заходів, спрямованих на

розвиток і активізацію інвестиційних процесів у країні. Метою державної

інвестиційної політики є створення конкурентного середовища та забезпечення

структурних зрушень і зростання економіки через покращання інвестиційного

клімату в країні

, активізацію інвестиційних процесів, спрямування інвестицій у

пріоритетні галузі економіки.

Пряме управління інвестиціями – це прогнозування розвитку національної

економіки та її окремих структурних елементів, визначення у бюджеті обсягів

фінансування інвестицій, інвестування коштів. Регулювання умов інвестиційної

діяльності – це податкові пільги, амортизаційна політика, дотації, цінове

регулювання, експертиза проектів, визначення умов користування природними

ресурсами. Іншим

способом державного регулювання інвестиційної діяльності є

контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності всіма учасниками

інвестиційного процесу та інвесторами.

Основними заходами щодо активізації інвестиційного процесу в Україні є:

проведення ефективної бюджетно-податкової, амортизаційної, відсоткової,

грошово-кредитної та зовнішньоекономічної політики; переорієнтація інвестицій у

реальний сектор, підтримка приватних інвестицій у житлове будівництво,

розширення

джерел фінансування інвестицій та способів їх залучення, збільшення

інвестицій в науку, заохочення іноземного капіталу через гарантування прав

власності, довгострокової оренди тощо.

Ключові слова: структура економіки, раціональна структура економіки,

міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції, структурна політика

держави, структурна перебудова економіки, державна інвестиційна політика.

Питання для обговорення:

1. Надайте визначення поняття «структура економіки». Які види структури

економіки ви знаєте? Охарактеризуйте їх.

2. Для чого необхідне регулювання структурних трансформацій в економіці країни?

3. Надайте характеристику змінам, що відобразились у формуванні ВВП

(проаналізованому за видами економічної діяльності) упродовж 2001-2005 років.

4. Що таке «міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції» (

МГБ), яка

історія його розвитку і значення для макроекономічного аналізу? Які види МГБ ви

знаєте?

5. Проаналізуйте складові МГБ, принципи їх формування і взаємозв’язок.

6. Що таке «структурна політика держави» і які її напрямки ви знаєте?

Охарактеризуйте їх.

7. У чому полягають відмінності між активною і пасивною структурної політикою?

Назвіть засоби

і напрямки реалізації активної структурної політики.

8. Надайте визначення поняття «державна інвестиційна політика». Які способи

державного регулювання інвестиційної діяльності ви знаєте?

ТЕМА 9. ПРОГРАМУВАННЯ І ПРОГНОЗУВАННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

План.

9.1. Стратегія соціально-економічного розвитку країни. Соціально-економічні

програми.

9.2. Сутність соціально-економічного прогнозування.

9.3. Макроекономічне планування, його типи. Принципи індикативного планування.

9.1. Стратегія соціально-економічного розвитку країни. Соціально-

економічні програми.

Стратегія є способом втілення стратегічного вибору певної організації чи

країни. Вона складається, як правило, з двох частин – концепції, яка визначає

ключові напрями розвитку, основні цільові орієнтири, і детермінованого плану,

яким встановлюються конкретні засоби досягнення стратегічних цілей. Іншими

словами, стратегія – це узагальнена модель

майбутнього стану економіки та

планових дій щодо його досягнення, яка встановлює основні напрями, цілі та

пріоритети діяльності, визначає критичні ресурси та необхідні нововведення,

включає засоби реалізації пріоритетів та індикатори досягнення планового

результату.

Стратегія соціально-економічного розвитку включає загальне уявлення про

стратегічні цілі та пріоритети, економічну політику держави та її найважливіші

напрями, засоби реалізації визначених цілей. Стратегія розробляється і

затверджується Кабінетом Міністрів України. У ній дається визначення економічної

політики держави щодо найважливіших економічних і соціальних процесів.

У стратегії в загальній формі визначаються цілі і пріоритети розвитку

економіки. Цілі – це передбачуваний кінцевий результат, на якому зосереджується

цілеспрямовані дії та задля якого в межах реальних можливостей здійснюється та чи

інша діяльність. Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність,

визначеність у часі, реальність. Цілі поділяються на стратегічні (пов’язані з

якістю

суспільного розвитку), тактичні (визначаються програмами діяльності органів

державного управління щодо реалізації стратегічних завдань), оперативні, які

визначають щоденні конкретні дії з досягнення стратегічних і тактичних заходів.

Пріоритети – це найістотніші соціально-економічні складові економіки або

процеси, що потребують першочергового вирішення в ході досягнення цілей.

Основними критеріями визначення пріоритетних напрямів є: соціально-

економічна

ефективність, термін досягнення цілей, обсяг ресурсів, необхідних для реалізації

наміченого.

Процес розробки і затвердження стратегії складається з таких етапів:

1.Постановка стратегічних завдань соціально-економічного розвитку.

2.Пошук та формування альтернативних стратегій.

3.Вибір стратегії, формування стратегічного плану.

4.Узгодження та затвердження стратегії.

Після вибору стратегії формується стратегічних план, який містить

послідовний перелік заходів, механізм їх реалізації, виконавців, ресурс та терміни

впровадження.

Стратегія розвитку кожної країни випливає з особливостей її історичного

розвитку, специфіки економічного, соціального і політичного становища, враховує

при цьому терміни та способи вирішення поточних завдань. Реформування

економіки в Україні передбачає вирішення трьох взаємопов’язаних завдань:

проведення системних змін в економіці

, включаючи інституційні та структурні

перетворення, лібералізацію економіки, фінансову (макроекономічну) стабілізацію.

Забезпечення найбільш ефективного варіанта розвитку економіки реалізується

через державне програмування – формування і реалізацію державних соціально-

економічних програм. Функції програмування як форми державного регулювання

економіки: коригування поведінки товаровиробника у потрібному у даний час

напрямі, орієнтація суб’єктів ринку у поведінці і

забезпечення їх самостійності;

структурне регулювання об’єкту програмування.

Програмування – це процес орієнтації економіки з боку органів державного

управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно

до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період. Основу

державного програмування становлять розробка і виконання державних програм

економічного і соціального розвитку. Є комплексні

програми розвитку національної

економіки (наприклад, програма «Україна – 2010») і спеціальні («Євро-2012»,

Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна програма

зайнятості населення, Державна програма приватизації).

Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від

функцій їх реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб’єктів

господарювання, що робить їх необов’

язковими при виконанні як для самих

суб’єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма

розглядається як керівництво, орієнтир, який може коригуватися в часі. Винятком є

тільки державні цільові комплексні програми, які носять директивний, адресний

характер.

За змістом комплексні цільові програми поділяються на:

соціально-економічні – спрямовані на підвищення добробуту населення,

поліпшення умов праці та відпочинку;

виробничі – на збільшення обсягів виробництва певних видів продукції,

розвиток нових виробництв, підвищення конкурентоспроможності продукції,

поліпшення ресурсовикористання;

науково-технічні – на розвиток наукових досліджень

, впровадження у

виробництво нових видів техніки і технології;

екологічні –на здійснення природоохоронних проектів;

регіональні – на формування ефективної економіки на місцях, вирівнювання

диспропорцій соціально-економічного розвитку у різних регіонах;

інституційні – орієнтовані на вдосконалення організації управління

господарськими системами.

Показниками цільових комплексних програм є: виробництво найважливіших

видів продукції для потреб програм, державні замовлення

на виробництво

(постачання) продукції для потреб виконання програм, перелік найважливіших

об’єктів державного будівництва, витрати з державного бюджету на реалізацію

цільових програм тощо. Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок

коштів державного бюджету, при потребі залучаються кредитні кошти та кошти

підприємств.

Оцінка ефективності варіантів програми може здійснюватися декількома

шляхами: через побудову

системи економіко-математичних моделей або

застосування експертної оцінки.

Розробка цільової комплексної програми починається з визначення

пріоритетних напрямів розвитку господарства. Верховною Радою України схвалені

такі пріоритетні напрями: рівень життя та здоров’я людини, охорона довкілля,

продовольство, наукомісткі технології, ресурсозбереження, інформатика,

автоматизація та приладобудування, нові речовини та матеріали, національно-

культурне відродження. За цими

напрямами з урахуванням критерію актуальності

методом експертних оцінок визначають перелік програм. Перелік державних

програм формує Національна академія наук України за участю зацікавлених

установ. Цей перелік розглядається Кабінетом Міністрів України і затверджується

Верховною Радою України. За встановленим переліком проблем відкривається

конкурс продавців (тендер), що пропонують шляхи розробки та втілення конкретних

цільових

програм. Переможець конкурсу визначає головну організацію, терміни,

обсяги та механізми фінансування програми, форму реалізації завдань, контроль за

їх виконанням.

Правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи

програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих

галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць закріплені в Законі

України «Про державне прогнозування та розроблення програм

економічного і

соціального розвитку України» (2000 р.).