Бугас В.В., Шевченко О.В., Теміндарова Ю.А. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

6.3. Особливості інфраструктури фінансового сектора.

Формування національної політики і розвитку суспільно-економічних

відносин вимагає вирішення одного із важливих завдань – створення ефективної

фінансової системи. Вона включає в себе такі складові: державні фінанси, фінанси

підприємств приватного сектора, фінанси окремих сфер економіки та ринків,

банківська система та небанківські фінансово-кредитні установи.

Центральною ланкою фінансової

системи є система державних фінансів –

фінансових відносин щодо розподілу і перерозподілу ВВП, що пов’язані з

формуванням фінансових ресурсів у розпорядженні держави та їх використанням

центральними та місцевими органами влади для забезпечення завдань та функцій

держави. Державні фінанси – центральна ланка фінансової системи, що забезпечує

функціонування державного сектору економіки та фінансової

сфери. Вона містить

такі системи: бюджетна, податкова, державних внутрішніх та зовнішніх запозичень,

державних цільових фондів для забезпечення державних соціальних гарантій та

державного страхування населення, фінанси підприємств та організацій державної й

комунальної форм власності.

Бюджетна система. В Україні вона складається із бюджетного

законодавства, Державного бюджету та місцевих (АР Крим, областей, районів, міст

Києва та Севастополя, міських, селищних, сільських, районних у містах) бюджетів,

а також принципів формування та виконання бюджету, сукупності органів, що

виконують повноваження щодо бюджету. Місцеві бюджети міст, селищ, сіл, районів

у містах ще називають «бюджетами місцевого самоврядування». Організація та

принципи побудови бюджетної системи і взаємозв’язок між її окремими ланками

характеризуються поняттям «бюджетний устрій». Він визначається з урахуванням

державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни. Принципи

бюджетної системи України визначені Бюджетним кодексом, серед яких – принципи

єдності, збалансованості, обґрунтованості, субсидіарності, цільового використання

бюджетних коштів, відповідальності учасників бюджетного процесу.

Державний бюджет в Україні формується на основі найважливіших

економічних та фінансових документів країни, через

нього реалізується

макроекономічна політика держави та відображаються інтереси міністерств і

відомств, підприємств і організацій, різних верств населення, регіонів.

Податкова система. Вона складається із податкового законодавства, системи

оподаткування (принципів та механізмів здійснення податкових платежів),

сукупності державних податкових органів. Система оподаткування – це нормативно

визначені платники податків, їх права та обов’язки, об

’єкти оподаткування, види

податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджетів, а також порядок

стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків. В Україні стягуються

загальнодержавні (податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток

підприємств, акцизний збір, плата за користування надрами, податок на додану

вартість та ін.) та місцеві податки

і збори (податок з реклами, ринковий збір, збір за

паркову, курортний збір, збір за дозвіл на розміщення об’єктів торгівлі та ін.).

До складу податкових органів в Україні відносяться: Головна державна

податкова адміністрація України (ДПА), державні податкові адміністрації в

областях та містах Київ і Севастополь, державні податкові інспекції в районах, у

містах, районах міст, міжрайонні державні податкові інспекції. Головним завданням

ДПА є здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства,

правильністю обчислення, повнотою та своєчасністю сплати до бюджетів податків,

зборів та інших платежів.

Система державних внутрішніх та зовнішніх запозичень. Держава для

фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державних

запозичень (державного кредиту

). Система державних запозичень, як правило,

використовується для покриття дефіциту державного бюджету. Джерелами

запозичень є вільні кошти населення, підприємств і організацій. У цьому випадку

держава виступає позичальником, а населення і підприємницькі структури –

позикодавцями. Державні запозичення бувають внутрішніми та зовнішніми. На

зовнішньому ринку держава може виступати як кредитором, так і позичальником.

Використання

системи державних запозичень призводить до появи державного

боргу – загальної суми заборгованості держави внутрішнім та зовнішнім

кредиторам.

Система державних цільових фондів. До них в Україні належать Пенсійний

фонд, Фонд загальнообов’язкового державного страхування на випадок безробіття,

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд

соціального страхування від нещасних випадків на виробництві

та професійних

захворювань. Їх функціонування пов’язане з формуванням фінансових ресурсів у

розпорядженні держави та використанням державних коштів для витрат на

задоволення соціально-культурних потреб населення, матеріального стимулювання

членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту, розвитку науково-

технічного потенціалу країни. Основними напрямами діяльності державних

цільових фондів в Україні є фінансове забезпечення

соціальних гарантій громадян і

державне соціальне страхування. Кошти фондів не належать до складу Державного

бюджету.

Система фінансів підприємств та організацій державної та комунальної

форми власності. Нині в Україні у сфері управління центральних та місцевих

органів виконавчої влади перебуває близько 3,5 тис. державних підприємств, з них у

промисловості – 1,4 тис. Питома вага чистого

прибутку державних підприємств у

загальному обсязі становить понад 55%. Особливе місце в системі займають фінанси

установ і організацій сектору загального державного управління – це установи у

сфері управління, науково-дослідницької діяльності, охорони довкілля, фінансів,

оборони, підтримки внутрішнього порядку, соціальної сфери. Їх фінансування

здійснюється на основі кошторисів із коштів державного бюджету.

Банківська система.

До неї належать центральний емісійний банк,

універсальні операційні комерційні банки і спеціалізовані комерційні банки

(інвестиційні, інноваційні, ощадні, облікові, депозитні, іпотечні). Банківська система

виконує такі функції: трансформаційну, емісійну, стабілізаційну. Трансформаційна

функція банківської системи полягає в зміні якісних характеристик грошових

потоків, що проходять через банки. Значну роль у цьому відіграє центральний банк

(в Україні – Національний банк України), який проводить грошово-кредитну

політику, трансформує ресурси грошового ринку за строками, за обсягами і т.п.

Емісійна функція (створення платіжних засобів і регулювання грошового обороту)

полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу,

збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміну попиту на гроші, тобто управляє

пропозицією грошей. Стабілізаційна функція спрямована на усунення високих

ризиків діяльності у банківські системі та на грошовому ринку. Банківська система в

Україні, як і переважній більшості країн, має два рівні. На першому розміщений

центральний банк, який є емісійним центром країни

і відповідає за стабільність і

надійність грошової та банківської систем, впроваджує грошово-кредитну політику,

забезпечує стабільність національної валюти. На другому рівні банківської системи

розміщені комерційні банки, які обслуговують економічних суб’єктів, здійснюючи

мобілізацію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування. Банк – це

фінансова установа, створена для фінансового обслуговування клієнтів та залучення

грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поворотності, платності,

терміновості та забезпеченості, для здійснення розрахунково-касового

обслуговування клієнтів і розміщення тимчасово вільних коштів. У 2006 році в

Україні діяло 170 одиниць комерційних банків.

Система небанківських фінансово-кредитних установ. Такі установи

нагромаджують грошові кошти підприємств, організацій та населення, зобов’язання

яких

не є платіжними засобами, а операції не містять депозитів до запитання

юридичних і фізичних осіб, не є об’єктом кредитного регулювання і не впливають

на пропозицію грошей. До них в Україні належать: інвестиційні, лізингові,

факторингові, страхові та фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, кредитні

товариства та спілки, фондові біржі тощо. Зростанню

впливу небанківських установ

сприяють такі чинники, як зростання доходів населення, розвиток ринку цінних

паперів, надання фізичним та юридичним особам специфічних послуг, які не

можуть надавати банки.

Ключові слова: ринок, ринок споживчих товарів і послуг, ринок інвестицій і

капіталу, ринок праці, ринкова інфраструктура, аукціони, брокерські фірми, біржі,

торгово-промислові палати,

торгові доми, служби маркетингу, ярмарки, страхові

компанії, аудиторські фірми, холдингові компанії, фінансова система, державні

фінанси, бюджет, податки, державні запозичення, державний борг, державні цільові

фонди, центральний та комерційні банки, інвестиційні компанії, кредитні

товариства.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення поняття «ринок». Які структурні елементи повинен містити

розвинений ринок? Які з них представлені в Україні і який їх рівень розвитку?

2. Охарактеризуйте ринок споживчих товарів і послуг в Україні. Чому він є

найважливішим компонентом товарного ринку?

3. У чому полягають особливості становлення ринку інвестицій і

капіталу в Україні?

4. Охарактеризуйте ринок праці в Україні. Які заходи вживають органи влади для

вирівнювання диспропорцій цього виду ринку?

5. Надайте визначення поняття «ринкова інфраструктура», вкажіть її значення і

назвіть складові.

6. Охарактеризуйте відомі вам елементи ринкової інфраструктури. Які з них є в

Україні?

7. Вкажіть необхідність та умови формування розвиненої фінансової системи в

Україні. Які складові вона має?

8. Надайте розгорнуту характеристику системи державних фінансів, банківської

системи та системи небанківських фінансово-кредитних установ в Україні.

ТЕМА 7. ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

ЕКОНОМІКОЮ

План.

7.1. Сучасні підходи до державного управління економікою.

7.2. Цілі, функції та методи державного управління економікою.

7.3. Органи державної влади в Україні та їх функції в сфері управління економікою.

7.1. Сучасні підходи до державного управління економікою.

Держава є не зовнішньою системою щодо економіки, а її складовою.

Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка

включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інший напрями.

Якою б не була державна політика за своїми напрямами, характеристиками та

пріоритетами, вона має бути комплексною, охоплювати

всі сфери суспільного

життя. У правовому суспільстві головний обов’язок держави полягає в утвердженні

та забезпеченні прав і свобод людини. Кожна людина вільна у виборі економічних,

політичних, соціальних інтересів і засобів їх задоволення в межах чинного

законодавства. Засадами державної економічної політики мають бути стратегічні

орієнтири. У державі важливим є момент

загального (інтегрованого) інтересу та волі

більшості громадян. Для цього державна політика має бути зрозумілою суспільству,

закріпленою законодавчо і організаційно.

Загалом державна економічна політика – це цілеспрямований вплив на

економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов

економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. Економічна

політика є тією основою, на якій

базується державне управління і державне

регулювання економіки.

У сучасних умовах суспільного розвитку державна управлінська діяльність є

самостійним елементом управлінської діяльності і основним засобом здійснення

соціально-економічних змін. Держава необхідна для управління різноманітними

напрямами діяльності, які становлять загальний інтерес для суспільства.

Підвалинами державного управління є соціальна структура, яка визначає його

суб’

єкти, інтереси, характер і спрямування управлінських процесів. Залежно від

соціальної структури суспільства формуються політичні сили, які впливають на

здійснення державного управління. Держава здійснює свою діяльність через владні

повноваження за допомогою встановлення законів, виконання функцій управління

та застосування різноманітних заходів. Держава – це соціально-організаційний

інститут, своєрідна система взаємодії соціальних спільнот та апарату

. Діяльність

цього апарату дістала назву «державне управління», що є джерелом і основою

влади, виступає в ролі регулятора поведінки людей і досягає своєї мети в результаті

суспільних зв’язків – управлінських відносин. Державне управління є засобом

спрямовуючого впливу управлінської діяльності на процеси функціонування та

розвитку економіки. Державне управління економікою – це вид діяльності держави,

яка полягає у здійсненні нею управлінського організуючого впливу шляхом

використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів,

нормативно-правових актів, здійснення розпорядчих функцій задля комплексного

соціально-економічного розвитку і забезпечення реалізації державної політики у

відповідних сферах суспільного життя.

Об’єктом державного управління економіки є соціальна організація

суспільства з притаманними їй соціальною структурою й соціальними процесами.

Управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава

управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного

життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями,

об’єктами культури, тобто усіма речами, що перебувають у її розпорядженні.

Об’єкт державного управління – це система, що підпорядковується владній

волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють.

Об’єктами можуть бути галузі, регіони, підприємства, органи. Кожному об’

єктові

управління притаманні різноманітні види діяльності.

Функціонування механізму ринкового саморегулювання не звільняє державу

від необхідності здійснювати економічні, соціально-культурні та інші загальні та

спеціальні функції, а зобов’язує виконувати їх у формах і методами, відмінними від

попередніх: сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів,

прогнозуванням, кредитною і грошовою політикою. В основі

діяльності держави

лежать заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської

думки та свідомості, почуття відповідальності та обов’язку.

Державна влада втілюється в діяльності державних органів, які у своїй

сукупності утворюють механізм держави.

Управлінський вплив здійснюють суб’єкти державного управління. Вони

мають певні компетенцію і владні повноваження для втілення своєї волі у

формі

управлінських рішень. У державному управлінні до суб’єктів управління належать:

органи виконавчої влади, посадові особи, службовці, які наділені державними

повноваженнями. Суб’єкт управління забезпечує реалізацію інтересів певної

соціальної спільноти – народу, певної верстви суспільства, нації та ін. Існує певна

ієрархія інтересів, яка відображає структурованість суспільства. Механізм

погодження та гармонізації інтересів розрахований

на переборення суперечностей

задля досягнення загальних соціальний цілей. Суб’єктам управління притаманні

загальні функції і цілі, єдність принципів їх утворення, побудови та діяльності,

структурна єдність та інші ієрархічні зв’язки та відносини, узгодження між собою

управлінських рішень.

Відношення між суб’єктами і об’єктами можуть носити субординаційний та

координаційний характер.

Підпорядкування одного інтересам іншого призводить до

встановлення між ними вертикальних зв’язків, субординації. Поєднання двох і

більше дій одного рівня, які спрямовані на досягнення запланованого результату,

призводить до встановлення горизонтальних зв’язків, координації. Характерною

рисою управлінських відносин у сфері державного управління є їх владний

характер, який дає змогу органам виконавчої влади здійснювати управління

відповідними об’єктами.

У визначенні предмета державного управління розрізняють два підходи:

американський і європейський. Американський підхід ґрунтується на переважанні

методів господарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічна

раціональність та доцільність. Європейський підхід ґрунтується на давнішній,

заснованій на праві, традиції, яка

визначає державне управління як галузь

юридичної чи правової освіти.

7.2. Цілі, функції та методи державного управління економікою.

Сутність державного управління потребує налагодженого механізму побудови

цілей. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів

суспільства. Основними цілями державного регулювання економіки є:

1) Діяльністна. Передбачає регулювання діяльності за конкретними

структурами механізму

держави та державного апарату.

2) Організаційна. Спрямована на побудову відповідних функціональних та

організаційних структур.

3) Виробнича. Полягає у створенні та підтримці активності тих керованих

об’єктів, які відповідають за досягнення вищеназваних цілей і сприяють їх

реалізації.

4) Інформаційна. Забезпечує процеси цілевизначення, цілепокладання,

цілереалізації й оцінювання ціледосягнення необхідною інформацією.

5) Роз’яснювальна. Включає

відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які

сприяють практичному досягненню цілей державного управління.

Також цілі бувають стратегічні, тактичні, оперативні. Тактичні цілі

визначають засоби, форми і способи діяльності, які найбільше відповідають

конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних

цілей. Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобігання загрозам виникнення

негативних явищ і

подолання наслідків форсмажорних обставин.

Функція управління – це вид державно-управлінської діяльності, що базується

на поділі та взаємодії управлінської праці і здійснюється відповідно до

законодавства спеціально створеними органами виконавчої влади задля втілення в

життя завдань державного управління.

За характером та обсягом впливу функції бувають загальні та специфічні.

Загальними є функції, які

відображають сутнісні моменти державного управління,

його основні об’єктивно необхідні взаємозв’язки. Специфічні функції управління

відображають особливий зміст окремих впливів, зумовлених різноманітністю

багатьох взаємодіючих в управлінні компонентів.

За послідовністю дій до загальних функцій управління доцільно віднести

наступні.

Планування. Полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення

сформульованих цілей.

Організація

. Полягає в попередній підготовці процесу реалізації

управлінського рішення і практичного здійснення цього рішення, тобто виконання

певної послідовності кроків з досягнення мети, що закладена в управлінському

рішенні.

Кадрове забезпечення. Пов’язана із широким обсягом діяльності керівників і

включає в себе планування, залучення, вибір, соціалізацію, професійний розвиток,

оцінювання показників діяльності, оплату праці, мотивацію, підтримку робочих

відносин задля максимального використання потенціалу людських ресурсів.

Контроль. За його допомогою виявляються

проблеми, що дає змогу

скорегувати діяльність організації для запобігання кризового стану. Разом з тим,

контроль дає змогу визначити, яка діяльність на шляху досягнення мети була

найефективнішою. З одного боку, контроль є елементом кожної функції управління,

а з іншого – це самостійна функція управління.

Регулювання. Державне регулювання економіки – це діяльність держави щодо

створення

правових, економічних і соціальних передумов для функціонування

економічного механізму згідно з цілями і пріоритетами державної економічної

політики. Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена

потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних

функцій держави.

Державне регулювання економіки спирається на об’єктивні економічні закони

суспільного розвитку. В умовах ринкових відносин – це

насамперед закон попиту і

пропозиції, закон вартості тощо. Мета державного регулювання полягає в

забезпечені правової бази функціонування ринкової системи, встановленні законних

та ефективних взаємовідносин між виробникам, постачальниками та споживачами

продукції. Нерегульований ринок не здатен розв’язати проблеми розвитку

економіки і соціальної сфери, у тому числі створення і підтримку об’єктів

інфраструктури

. Державне регулювання виступає головним регулятором поведінки

цивілізованого бізнесу і створює умови для пом’якшення соціальної нерівності

населення країни.

Теорія державного регулювання економіки вимагає системного підходу до

вибору засобів і методів впливу держави на суб’єкти економічних відносин. Методи

державного регулювання економіки – це способи впливу держави на сферу

підприємництва, інфраструктуру ринку,

некомерційні сектори економіки задля

створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямів

державної економічної політики. Методи державного регулювання економіки

класифікуються за двома ознакам: за формами і засобами впливу. За формами вони

поділяються на прямі та непрямі, а за засобами впливу – правові, адміністративні,

економічні, пропагандистські.

Прямі методи державного регулювання базуються на

силі державної влади.

Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового

характеру, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання й економічних

інструментів прямого впливу, використовуються для регулювання темпів зростання

економіки, обсягів споживання. До них належать: визначення стратегічних цілей

розвитку економіки та їх відображення у програмах, державні замовленні і

контракти, нормативні вимоги

до якості і сертифікації технології та продукції,

правові та адміністративні обмеження на випуск певних видів продукції,

ліцензування зовнішньоекономічних операцій.

Непрямі методи реалізуються через створення певного економічного

середовища, яке змушує господарських суб’єктів діяти у потрібному для держави

напрямку; це вплив на економічні інтереси. До них належать інструменти

податкової, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної та інших

напрямів економічної політики, а також методи морального переконання.

В основі правових методів лежить необхідність

встановлення обов’язкових

для виконання юридичних норм поведінки суб’єктів. Основними формами

правового регулювання економіки в Україні є Конституція України та закони, а

також укази, розпорядження, постанови, нормативно-правові акти органів влади.

Винятково законами України встановлюються: Державний бюджет України,

бюджетна система, засади оподаткування, створення і функціонування фінансового,

грошового, кредитного ринків, статус

національної валюти та іноземних валют на

території України, порядок утворення і погашення державного боргу, порядок

випуску та обігу цінних паперів.

Адміністративні методи державного регулювання є інструментами прямого

впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, оскільки носять

директивний характер. Вони базуються на застосування нормативних актів

(розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів влади

) і ґрунтуються на таких

управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус.

Використання адміністративних методів доцільне тоді, коли ринковий механізм та

економічні засоби державного регулювання економіки виявляються недостатніми.

До таких інструментів належать: ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні

замовлення, ціни тощо.

Економічні методи державного регулювання економіки зорієнтовані на

досягнення поставлених цілей

за допомогою притаманних управлінню економічних

засобів та стимулів, які впливають на економічні інтереси суб’єктів

господарювання. Економічні методи дають змогу суб’єктам ринку вільно вибирати

напрями своєї діяльності. Економічне регулювання здійснюється інструментами

фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших

напрямів державної економічної політики. До таких методів належать: державні

закупівлі (державні

замовлення), бюджет, податки, грошова маса, грошові кошти

підприємств і заощадження населення, ставка відсотку, амортизаційна ставка, курс

національної валюти, зовнішні запозичення, валютні інтервенції тощо.

Пропагандистські методи державного регулювання економіки включають

заходи виховання, роз’яснення, популяризації змісту і цілей регулювання економіки,

засоби морального заохочення. Ці методи формують у громадян певні переконання,

духовні

цінності, моральні позиції, які орієнтують суб’єктів ринку на діяльність у

напрямі державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, досягнення

планів (програм) тощо. До таких методів належать: заклики державних органів до

підприємств, трудящих, профспілок щодо дотримання ними певної лінії поведінки,

політична реклама, участь у роботі об’єднань за економічними інтересами задля

залучення інвестицій

тощо, відкриті листи відомих громадських діячів до посадових

осіб із питань вирішення певних проблем, соціальна реклама.

7.3. Органи державної влади в Україні та їх функції в сфері управління

економікою.

Влада необхідна для нормального функціонування держави, захисту її

громадян. Для того щоб не допустити надмірної концентрації влади в одному органі,

владні повноваження повинні бути розподілені між різними органами. У більшості

держав світу державна влада базується на засадах її поділу на законодавчу,

виконавчу і судову. Таким чином, розподіляється механізм здійснення влади, який

можна структурувати за двома ознаками: функціональною та інституційною. Перша

означає виділення основних функціональних видів державної діяльності –

законотворення, виконавчо-розпорядча діяльність і правосуддя. Друга втілює

організаційний устрій держави як сукупності різних державних органів

(законодавчих, виконавчих, судових), наділених державно-владними

повноваженнями. Принцип «розподілу влади» є теоретичною доктриною, на основі

якої здійснюється функціонування

державного механізму. Конституція України

формулює поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави і

закріплює його через перерозподіл повноважень між вищими владними

інституціями. Зміни до Конституції України, які почали діяти з 1 січня 2007 року,

свідчать про започаткування дії парламентсько-президентської форми правління в

Україні.

Державна влада здійснюється через органи влади,

виділені в Конституції як

конкретні суб’єкти – державні органи і їх системи. Верховна Рада України –

законодавча гілка влади – приймає закони і контролює їх дотримання. Кабінет

міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні

адміністрації організують виконання законів. Діюча система судових органів на чолі

з Верховним Судом здійснює правосуддя. Інтегруючу

функцію щодо гілок влади

надано Президентові України – Главі держави, який сприяє узгодженості у

діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого

самоврядування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, акти якої є

обов’язковими для виконання всіма юридичними і фізичними особами. Це зумовлює

особливе місце Верховної Ради України

в механізмі здійснення державної влади,

його першість у регулюванні та встановлені суспільних відносин. До основних

функцій Верховної Ради відносяться: вияв законодавчої ініціативи, прийняття

законів, публікування законів (функція законотворення), контроль за забезпеченням

конституційних прав і свобод громадян, дотриманням законів та інших нормативно-

правових актів, виконанням загальнодержавних програм і бюджету, діяльністю

органів і

посадових осіб, призначених, обраних або затверджених Верховної Радою

України (функція контролю), побудова і функціонування органів виконавчої і

судової влади, визначення принципів функціонування місцевого самоврядування,

адміністративно-територіального устрою, встановлення спеціальних режимів.

Президент України є Главою держави. Основні функції Президента України:

формування стратегії соціально-економічного розвитку країни, здійснення

правового регулювання економічних відносин,

здійснення кадрової політики у

межах уряду і виконавчої влади взагалі, організаційна і координація діяльності

державних органів. Стратегія соціально-економічного розвитку країни – це

документ, основні положення якої висвітлюються у посланнях до народу та

щорічних посланнях Президента України до Верховної Ради України.

Організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та

інше забезпечення діяльності Президента України здійснює Секретаріат Президента

України на чолі з Главою Секретаріату.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади України є Кабінет

Міністрів України

, що виконує свої функції як безпосередньо, так і через центральні

та місцеві органи виконавчої влади. Кабінет Міністрів України забезпечує

здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Законів України

та інших нормативно-правових актів; забезпечує проведення фінансової, цінової,

інвестиційної та податкової політики, політики у сферах зайнятості населення,

соціального захисту населення, науки,

освіти, охорони довкілля; здійснює

управління об’єктами державної власності, розробляє проект закону України про

Державний бюджет України і забезпечує його виконання, здійснює заходи щодо

забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського

порядку, організує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, спрямовує і

координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади. Кабінету

Міністрів України підзвітні і

підконтрольні місцеві державні адміністрації.

Стосовно органів місцевого самоврядування (місцеві ради) компетенція Кабінету

Міністрів України спрямована на максимальне сприяння його функціонуванню і

розвитку без втручання в безпосередню діяльність органів самоорганізації

населення.

Оперативне державне управління в окремих галузях і сферах суспільного

життя здійснюють центральні органи у системі органів виконавчої влади. До

основних

функцій цих органів належать: участь у формуванні та реалізації

державної економічної політики, прогнозування розвитку економіки, участь у

розробці Державного бюджету України і Державної програми економічного і

соціального розвитку України, розроблення цільових програм розвитку відповідної

галузі, внесення пропозицій про умови забезпечення соціального захисту населення,

екологічної безпеки, участь у підготовці міжнародних договорів

України.

Ці органи поділяються на такі групи:

- Міністерства, керівники (міністри) яких входять до складу Кабінету

Міністрів: Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Міністерство праці та

соціальної політики. Міністерства мають широку компетенцію і галузеву

спеціалізацію. Існують два види міністерств: галузеві (освіти і науки, охорони

здоров’я) та функціональні (закордонних справ, економіки, фінансів, юстиції).

Міністерства є самостійними державними органами, вони підпорядковуються тільки

Кабінету Міністрів. Міністр кожного міністерства здійснює управління у певній

сфері суспільного розвитку.

- Державні комітети та інші органи виконавчої влади, статус яких

прирівнюється до Державного комітету України: Державне агентство земельних

ресурсів України, Державний комітет України по водному господарству, Пенсійний

фонд України та ін.

Цей орган здійснює державне управління у певній невеликій

галузі господарювання, реалізує певний напрям державної політики. Обсяг

повноважень конкретного державного комітету визначає Президент України, який

затверджує положення про нього.