Безродний Є. Ф., Уткін О. Історія політичних вчень

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ ХХVІ

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ

411

Ідеологія соціального партнерства базується на гармонії між

працею і капіталом. При цьому слід наголосити, що сучасна соці-

ал-демократія за своєю політичною орієнтацією не є абсолютно

однорідною і не завжди її підхід до деяких проблем відмінний.

Соціал-демократи Західної Європи у вирішенні глобальних пи-

тань стоять на боці буржуазії, підтримували агресію НАТО проти

Югославії.

В Україні існує багато партій соціал-демократичної спрямо-

ваності. Серед них Соціал-демократична партія України (об’єдна-

на) (СДПУ (о)), Соціалістична партія України (СПУ), Соціал-де-

мократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія,

«Громада», «Батьківщина» і т. п. Насправді ж це або партії вели-

кого олігархічного капіталу, або уособлюють тільки своїх амбі-

ційних лідерів. Якщо говорити про соціал-демократизм, то в Ук-

раїні більш усього наблизилась до класичного зразка, як за про-

грамою, так і за соціальним складом, Соціалістична партія Украї-

ни на чолі з Олександром Морозом. Вона входить і до Соціалістич-

ного Інтернаціоналу, брала участь в ХХІ конгресі 8–10 листопада

1999 року в Парижі, на якому були представлені 143 партії. Про-

тягом останніх десяти років в Соцінтерн вступили майже

70 партій. Соціал-демократичні партії Європи користуються ве-

ликим впливом. Про це свідчить той факт, що з 1998 року 9 з

15 урядів Європейського Союзу очолювали соціал-демократи

(Англія, Франція, Данія, Фінляндія, Греція, Нідерланди, Швеція,

Португалія, Австрія). В цілому «соціалістична альтернатива»,

котру пропонують соціал-демократи, є альтернативою революцій-

ному марксизму, альтернативою реально існуючому соціалістич-

ному суспільству, яке динамічно розвивається в Китаї, КНДР,

В’єтнамі, на Кубі. Він може йти швидше, в залежності від внутрі-

шніх і зовнішніх умов країн, де соціал-демократи користуються

авторитетом в робітничому русі, справляють на нього політичний

та ідеологічний вплив. Цьому можуть сприяти хороша економічна

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

412

кон’юнктура, відносно висока зайнятість, характерна для ряду за-

хідноєврейських країн. Для цього соціал-демократи використову-

ють свій досить значний пропагандистський аппарат, спираються

на підтримку правлячих сил з тим, щоб прищепити свідомості

трудящих ідеї класового миру і соціального партнерства.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

413

Все вище викладене свідчить, що історія політичних вчень не

є врівноваженим, лінійним, одномірним процесом збагачення і по-

глиблення політичних знань, оскільки вона водночас являє собою

арену постійного протиборства політичних ідей, які відображають

реальну картину різних суспільних сил, зіткнення різних культур.

Люди за своєю природою не можуть мислити однаково. Вже в ста-

родавньому світі виникло прагнення осмислити державу і політич-

ні погляди як творення людського мистецтва, підпорядкованого

суспільним потребам. Історія політичних вчень зумовлюється різ-

номанітністю конкретних соціокультурних, історичних, національ-

них, географічних та інших умов тієї чи іншої країни, народу. Вона

не завжди збігається з основними етапами світової історії, оскільки

помітні досить істотні відмінності в історії того чи іншого народу,

який є своєрідною часткою загальнолюдської цивілізації, до якої

він робив і робить внесок на кожному етапі свого розвитку. Тож і

виходить, що один народ досягає високого рівня розвитку, тоді як

інші народи уже пройшли цей етап, а деякі ще не досягли його.

Уважне спостереження за історією політичних вчень свідчить, що

на різних щаблях свого розвитку окремі народи неоднаково впису-

ються у загальноісторичний процес. В одні часи вони самі форму-

ють ідеї, котрі стають надбанням усієї цивілізації, а іноді — актив-

но (чи пасивно) засвоюють цінності більш розвинутих націй. В ос-

нові розвитку політичної думки — активна практична діяльність

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

414

людини, врешті-решт розвиток матеріальнго виробництва і бороть-

ба класів; однією з найважливіших рушійних сил цього процесу є

прогрес науки.

Вже у різних формах стародавніх держав Греції, Риму, країн

Сходу існували в зародку всі найважливіші типи устрою суспільст-

ва. На їх основі розвивалася законотворча діяльність, що розкрива-

ла загальні, правові закономірності функціонування тих чи інших

типів держав. При цьому кращі уми людства різних епох і країн

прагнули пізнати і теоретично осмислити світ в інтересах прогресу

суспільства. В історії політичних вчень висвітлені питання щодо

законів розвитку суспільства, місця людини, сенсу її життя роз-

починаючи з первісних уявлень про суспільний устрій, характер-

ний для мислителів давнини (Платона, Аристотеля та ін.), політич-

них теорій епохи Відродження, буржуазних революцій, просвітництва,

політичних вчень ХVІІІ–ХІХ ст., утопічного соціалізму, марксизму,

ленінізму, маоїзму і сучасних політичних ідеологій: неолібералізму,

неоконсерватизму, неофашизму і соціал-демократії. Гадаємо, що на-

вчальний посібник з історії політичних вчень буде сприяти кращо-

му розумінню минулих і сучасних політичних ідей і теорій, змісту

політичних процесів, закономірностей і тенденцій їх розвитку, що

мають велике значення для держав організованого суспільства, в

тому числі й для сучасності.

Цілком зрозуміло, що історія — не Невський проспект. У ній

були і є мислителі, які вболівають за долю своїх народів і вони в

міру своїх сил працюють над цими проблемами. Але є й такі мис-

лителі, які намагаються нажити на цьому політичний капітал. Такі

явища помітні в сучасному житті країн СНД, в тому числі в Украї-

ні. Вивчення ж історії політичних вчень, як минулих і сучасних,

покликано підвищити політичну культуру студентів, викладачів і

всіх, хто цікавиться політикою, оскільки ідеї і концепції більшості

мислителів усіх часів пов’язані з політичною практикою. Деякі з

них не втратили своєї актуальності і в наш час. Відомий російський

ЗАКЛЮЧЕННЯ

415

мислитель Костянтин Кавелін зазначав: «Урівноважувати розумові

та моральні сили з дійсністю, поєднати в одне гармонійне ціле дум-

ку і життя може віднині одне тільки глибоке вивчення самих себе в

нинішньому і в минулому. Інших шляхів немає і не може бути».

Пропонована праця є спробою прослідкувати процес розвитку

політичних вчень на підставі мислителів минулого і сучасності —

представників різних країн і народів.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

416

1. Абай Кунанбаев. Избранное. — М., 1945.

2. Агабеков Г. Б. Основоположник государственного суверени

тета. — М., 1990.

3. Азаркин Н. М. Монтеск’є. — М., 1988.

4. Азаркин Н. И., Левин В. Н. История политических учений. —

М., 1994. — Вып.1.

5. Александров Г. Ф. Аристотель. — М., 1940.

6. Алексеев А. С. Макиавелли как политический мыслитель. —

М., 1880.

7. Аристотель. Сочинения в 4 т. — М., 1978.

8. Асмус В. Ф. Демокрит. — М., 1960.

9. Асмус В. Ф. Платон. — М., 1975.

10. Асмус В. Ф. ЖанЖак Руссо. — М., 1962.

11. Безродний Є. Ф. (керівник), Г. К. Ковальчук, О. С. Масний. Сві

това класична думка про державу і право. — К., 1999.

12. Беккарна Чезаре. О преступлениях и наказаниях. — М., 1939.

13. Белинский В. Г. Избранные философские сочинения. — М., 1948.

14. Бергель Ю. Фома Аквинский. — М., 1966.

15. Бердяев Н. История и смысл русского коммунизма. — М., 1990.

16. Бессонов Б. Фашизм: идеология, политика. — М., 1989.

17. Богословский Н. Николай Гаврилович Чернышевський. — М.,

1959.

18. Бонтан П. К., Прозорова Н. С. Томас Мор. — М., 1983.

ЛІТЕРАТУРА

417

19. Ботев Христо. Публицистика. Статьи, очерки, письма. —

М., 1959.

20. Бурлацкий Ф. М. Политические взгляды Н. А. Добролюбова. —

М., 1954.

21. Бухарин Н. В. Избранные произведения. — М., 1983.

22. Васильев Л. С. История политических и правовых учений. —

М., 1990.

23. Вебер Макс. Избранные произведения. — М., 1990.

24. Великие утописты СенСимон и Фурье и их школы. — Вып. ІІІ–

ІV. — М., 1958.

25. Володин А. И. «АнтиДюринг» Ф. Энгельса и общественная

мысль России ХІХ века. — М., 1978.

26. Вольтер. Статьи и материалы. — М. — Л., 1948.

27. Вороницын И. П. Учение Иммануила Канта о государстве и

праве. — М., 1960.

28. Гегель. Политические произведения. — М., 1972.

29. Гегель. Философия права. — М., 1990.

30. Гельвеций К. А. О человеке, его умственных способностях и

его воспитании. — М. — Л., 1947.

31. Герцен А. И. Собрание сочинений в 30 т. — М., 1955.

32. Герцен А. И. Избранные философские произведения. — М.,

1948.

33. Гоббс Т. Сочинения. — Т. 1–2. — М., 1992.

34. Голобуцький О., Кулик К. Консерватизм — ідеологія порядку,

стабільності і добробуту. — К., 1995.

35. Гузар І. Україна в орбіті європейської мислі. — Торонто,

Львів, 1990.

36. Гончаров Л. Н. Общественнополитические идеи Т. Пейна. —

Фрунзе, 1953.

37. Графский Л. С. и др. История политических учений. — М.,

1985.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

418

38. Грушевський М. С. Історія УкраїниРуси в 11 т., 12 кн. — К.,

1990–1996.

39. Гуго Гроций. О праве войны и мира. 19901996.

40. Гумбольдт В. Идеи к опыту опеределения границ деятельно

сты государства. — СПб., 1908.

41. Гумплович Л. Общее учение о государстве. — СПб., 1910.

42. Декайо М., Гомбо Ж. — Л. Кризис капитализма сегодня и зав

тра. — М., 1983.

43. Дж. Г. Собати, Т. Л. Торон. Історія політичної думки. —

К., 1997.

44. Десницький С. Е. Слово. — К., 19521953.

45. Добролюбов М. О. Вибрані філософські твори в 2х т. О пря

мом ближайшем способе к изучению юриспруденции. — Из

бранные произведения русских мыслителей второй полови

ны ХVІІІ в. — Т. 1. — М., 1952.

46. Документы ставки Е. И. Пугачева, повстанческих властей и

учреждений 1770–1777 гг. — М., 1975.

47. Донець Г. П. Суспільнополітичні погляди О. І. Герцена. — Чер

нівці, 1961.

48. Драгоманов М. П. Літературнопубліцистичні праці. — Т. 1–2. —

К., 1972.

49. Екатерина ІІ, императрица. Наказ императрицы, данный

Комиссии о сочинении проекта нового уложения. — СПб., 1907.

50. Иеринг Р. Цель в праве. — Т. 1. — СПб., 1881.

51. История политических учений / Под ред. проф.

С. Ф. Кечекьяна и доц. Г. И. Федькина. — М., 1955.

52. История политических и правовых учений. Хрестоматия.

Составитель и общ. ред. проф., докт. ист. н. Г. Г. Демиденко. —

Харьков, 1999.

53. История политических и правовых учений/ Под ред. О. Э. Лейс

та. — М., 1997.

ЛІТЕРАТУРА

419

54. История политических и правовых учений ХVІІ–ХVІІІ вв. —

М., 1989.

55. Історія розвитку політичної думки. — К., 1996.

56. Історія суспільної думки (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.).

Хрестоматія. — Дніпропетровськ, 1994.

57. История фашизма в Западной Европе. — М., 1989.

58. Желев Ж. Фашизм. — М., 1991.

59. Зевин В. Я. Политические взгляды и политические програм

мы Н. Г. Чернышевського. — М., 1953.

60. Злупко С. М. Сергій Подолинський — вчений, мислитель, ре

волюціонер. — Львів, 1990.

61. Кабэ Этьен. Путешествие в Икарию. — М. — Л., 1948.

62. Каленский В. Г. Мэдисон. — М., 1981.

63. Калиновский К. Из печатного и рукописного наследия. —

Минск, 1988.

64. Камбуров В. П. Идея государства Гоббса. — К., 1906.

65. Каменский З. А. П. Я. Чаадаев. — М., 1946.

66. Каменский З. А. Грановский. — М., 1988.

67. Кант И. Сочинения в 6 т. — М., 1965.

68. Карамзин Н. М. Записки о древней и новой России в ее поли

тическом и гражданском общениях. — М., 1991.

69. Кафенхауз Б. В. И. Т. Посошков. Жизнь и деятельность. Изд.

2е. — М., 1951.

70. КирилоМефодіївське товариство. В 3 т. — К., 1990.

71. Конституционные проекты Н. М. Муравьева. Дружинин Н. М.

Декабрист Никита Муравьев. — М., 1965.

72. Констан В. Принципы политики. — Т.1. — Париж, 1872.

73. Конт О. Курс положительной философии. — Т.1–6. — 1830–

1842.

74. Козельский Я. П. Философические предложения. — Избранные

произведения русских мыслителей второй половины ХVІІІ в. —

Т. 1. — М., 1952.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

420

75. Конфуций Луньюй. Древнекитайская философия. Собрание

текстов в 2 т. — М., 1972.

76. Кечекьян С. Ф. История политических учений. — Т. 1. —

М., 1953.

77. Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. — К., 1994.

78. Лазарев В. В. Чаадаев. — М., 1986.

79. Лафарг П. Кампанелла. — Петроград, 1915.

80. Лебедев Н. М. Пестель — идеолог и руководитель декабрис

тов. — М., 1972.

81. Левицький К. Теорія політичної думки галицьких українців:

18481904. — Львів, 1926.

82. Ленін В. І. Повне зібрання творів, 5е вид. — Т. 1–55. — К.,

1960–1975.

83. Лисенко О. Я. Соціалістичні погляди Івана Франка. — К., 1958.

84. Локк Д. Два трактата о правлении. — Т. 3. — М., 1988.

85. Локк Джон. О государстве. — СПб., 1922.

86. Мабли Г. Избранные произведения. — М., 1950.

87. Мабли Г. Об изучении истории, о том как писать историю. —

М.,1993.

88. Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.

89. Мамут Л. С. Карл Маркс как теоретик государства. —

М., 1979.

90. Марат. Памфлеты. — М., 1934.

91. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2ге вид.

92. Маркс К., Энгельс Ф., Ленин В. И. О коммунистической фор

мации. В 4 т. — М., 1988.

93. Мартышкин В. В. (ред.) История политических учений.

Вып. 2. — М., 1996.

94. Медведская Л. О. Павел Иванович Пестель. — К., 1964.

95. Медведчук В. Соціалдемократичний вибір, історичний шанс

для України. — К., 2000.