Безродний Є. Ф., Уткін О. Історія політичних вчень

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ ХХVІ

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ

401

розвитку техніки і суспільних можливостей. Серед вчених світу, в

тому числі й консерваторів, йде пошук відповідей на питання, які

ставить життя.

З цього погляду викликає інтерес праця популярного авст-

рійського філософа Карла Раймунда Поппера «Відкрите суспіль-

ство і його вороги». В ній він аналізує особливості історичного

пізнання та історичного процесу. Суть його роздумів зводиться

до того, що універсальних законів не існує. Ті, кого цікавлять

«закони», повинні займатись не історією, а якою-небудь іншою

«генеруючою» наукою, наприклад, соціологією. Історія може

лише описати події і знаходити їх безпосередні причини. Необ-

хідно перестати шукати в історії смисл. К. Р. Поппер пропонує

свою концепцію «відкритого суспільства» в інтересах розуму,

справедливості, свободи, рівності тощо. Ми маємо стати коваля-

ми власної долі, робити свою справу так добре, як тільки можливо,

і визнавати свої помилки. Для «відкритого» суспільства автор

зарезервував такі критерії: раціоналізм, критицизм, індивідуа-

лізм. Ці домінуючі риси поєднуються з представницькою фор-

мою правління.

Окрім демократичної форми правління, однією з найсуттєві-

ших характерних рис відкритого суспільства є свобода різних

асоціацій. Таке суспільство повинно заохочувати і брати під свій

захист формування вільних співтовариств, кожне з яких має свої

власні уявлення та уподобання. В основі розвитку такого суспіль-

ства лежить плюралізм та ринкова економіка. Як політик,

К. Р. Поппер відкрито виступає проти соціальних революцій.

Прихильники неоконсервативної ідеології є і в США. Серед авто-

рів і П. Стейнфесс. У праці «Неоконсервативні люди, котрі змі-

нюють політику Америки?» він свідчить, що такі вчені, як І. Кріс-

тол, Д. П. Мойніхен, Д. Белл, Р. Фрідмен сприяли зміцненню нео-

консерватизму. Так Р. Фрідмен разом із дружиною видав книгу

«Капіталізм і свобода», в якій доводить, що економічна свобода

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

402

сама по собі виступає як мета і одночасно є засобом здійснення

політичної свободи. Економічна свобода — свобода ринка, що ви-

ключає втручання уряду. Добре функціонуючий вільний ринок,

вважають вони, може ліквідувати будь-яку дискримінацію і ство-

рити умови для свободи. В цілому ж неоконсерватори країн Захо-

ду намагаються сприяти зміцненню позицій капіталізму в інтере-

сах панівних класів.

4. Політичні ідеї неофашизму

Проблеми історії і соціальної функції фашизму і неофашизму

привертають увагу вчених різних країн. Вони по-своєму соціально-

му і політичному складу є не тільки суб’єктом суспільного розвит-

ку, але й об’єктом ідеологічної боротьби. Все це вимагає по-ново-

му підійти до історії фашизму, який зумів на певному етапі об’єд-

нати під своїми прапорами значні верстви населення Італії і Німеч-

чини і стати реальною військово-політичною силою. Фашизм як

політична течія виник в 1920–30-х роках в час, коли державний

устрій в ряді країн вже не міг продовжувати своє існування без

диктатури, ліквідації демократичних свобод. Войовничий націона-

лізм, шовінізм, терор стали нормою діяльності, а військовій силі

надавався пріоритет у здійсненні державної політики. На кінець

30-х років фашистські режими утвердилися в Італії, Німеччині,

Португаії, Іспанії та ряді країн Східної Європи. Фашистська Німеч-

чина на чолі з Адольфом Гітлером (Шікльгрубером) (1889–1945) і

фашистська Італія на чолі з Беніто Муссоліні (1883–1945) і міліта-

ристською Японією розв’язали Другу світову війну. В неї було втяг-

нуто 72 держави, брало участь до 110 млн осіб. У ході війни заги-

нуло до 55 млн осіб. Розгром фашистської Німеччини та її союзни-

ків при вирішальній участі Збройних Сил СРСР привів до зміни

співвідношення сил на міжнародній арені. Нюрнбергзький судовий

Розділ ХХVІ

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ

403

процес 1945–1946 рр. над групою головних німецьких державних

і військових діячів фашистської Німеччини виніс їм заслужене по-

карання.

Фашистська політична ідеологія є квінтесенцією реакційних

політичних ідей. Її джерелами були расистські концепції

Ж. А. Гобіно, Х. С. Чемберлена, ідеї Ф. Ніцше «про надлюдину»,

теорія еліт В. Парето, геополітика Ф. Ратцеля і Р. Челлена. Скла-

довими частинами фашистської політичної ідеології є антико-

мунізм, расизм, шовінізм, геополітика, концепція тоталітарної

держави, правовий нігілізм, елітаризм, вождізм. Вони насичені

черговими епітетами «правова держава», «справжня», «націонал-

соціалістична», «арійська» держава і т. п. У післявоєнній Європі

було немало прихильників точки зору, що принципи західної де-

мократії перешкоджають виникненню і розвитку неофашизму, раз

і назавжди покінчили з фашизмом, поваливши Гітлера і розгромив-

ши нацизм. Тому розуміння класової природи і політичної функ-

ції фашизму і неофашизму вимагає серйозного вивчення історії

політичних фашистських режимів Італії, Німеччини, Іспанії, Пор-

тугалії та інших країн. Адже йдеться про формування суспільної

свідомості, специфічної ідеології. При цьому слід мати на увазі,

що саме поняття «неофашизм» не змінює сутності фашизму. Різ-

ниця полягає лише в тому, що під «неофашизмом» слід розуміти

фашизм, що існує після Другої світової війни. Особлива історич-

на функція фашизму полягає в тому, щоб дати монополістичному

капіталу можливість здійснювати терористичну диктатуру, зруй-

нувавши специфічні інститути, що відповідають колишнім фор-

мам панування. При цьому тотальність і цинічна жорстокість

терору, що здійснюється у формі фашистської диктатури, відбу-

вається не лише завдяки прагненням монополістичного капіталу

утвердити внутріполітичне панування.

Зразу ж після війни, боячись, що капіталізм не зможе утримати

Європу під своєю владою, німецький «неофашизм» став підкреслювати

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

404

власний «європейський» характер. Однак за цією ширмою прихо-

вувалися розбіжності в орієнтації понад 20 легальних неофашист-

ських організацій, що існували в травні 1949 р., тобто до часу,

коли була утворена Федеративна Республіка Німеччини. Вони ви-

никли в середовищі різних «земляцтв» («союзів вигнаних»), котрі

перетворилися в могутній резонатор нацистських ідей, а в перспек-

тиві — в потенційне джерело поповнення цих організацій. Неофа-

шистські організації об’єдналися в «Німецькій правій партії —

консервативній партії» НПКП, котра на перших же виборах в

1949 р. провела в бундестаг 5 своїх депутатів. Після великого успі-

ху на виборах у партії відбувся розкол. Частина членів штрассерівсь-

кого угруповання на чолі з Ф. Дорльзом і Ф. Рьосслером та колиш-

нім генерал-майором гітлерівського вермахту О. Е. Рьомером (кот-

рий вихвалявся, що будучи командиром охоронної частини дивізії

«Гроссдойчланд», придушив у зародку антигітлерівську змову

20 липня 1944 р.) стала називатись «Соціалістичною імперською

партією».

У НКПК переважала тенденція до «вільного ринкового госпо-

дарства» і західної орієнтації. Її програма «народного соціалізму

всіх німців» передбачала відмову від спроби «перетворити будь-яку

сепаратну державу на Сході або Заході в сателітів іноземної держа-

ви». 21 січня 1950 р. утворилося «Товариство возз’єднання Німеччи-

ни» на чолі з А. Гермесом. Міжнародне співробітництво неофашист-

ських організацій під прапором «Європи» почалося не пізніше

1948 р., коли глава англійських фашистів Освальд Мослі виступив із

закликом «Європа — одна нація». Цей заклик підтримали прихиль-

ники Б. Муссоліні в Італії, франкістська «фаланга» в Іспанії. В груд-

ні 1950 р. у Римі відбувся перший фашистський «Європейський кон-

грес». На ньому була присутня дюжина фашистських рухів з 9 євро-

пейських країн. Вони прийняли «Програму з 10 пунктів», що перед-

бачає наднаціональне об’єднання Європи. Головну роль на конгресі

відіграв західнонімецький неофашист, колишній німецький фюрер

Розділ ХХVІ

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ

405

«Гітлерюгенда» Карл-Гейнц Прістер. Саме з його ініціативи 12 травня

1951 р. на Мальті зібрався «Європейський національний конгрес»,

на якому були присутні 60 делегатів з більшості європейських країн

(Скандинавії, Франції, Бельгії, Англії, Іспанії, Португалії, Австрії,

Швейцарії та ін.). 28–30 вересня 1951 р. в Цюріху утворилася орга-

нізація «Європейський новий порядок». Наступного року у ФРН

з’явилася воєнізована організація «Вікінгюгенд». До 1979 р. у ФРН

нараховувалося 118 об’єднань «Товариств взаємної допомоги солдат

колишніх військ СС».

Щоб зрозуміти тенденції неофашистського руху, слід мати на

увазі, що, з одного боку, Федеравтина Республіка Німеччини по еко-

номічній могутності стала другою країною після США і першою в

Західній Європі. З другого — в Західній Європі відбувався процес

політичної дестабілізації («революція гвоздик» в 1974 р. у Португа-

лії, падіння франкістської диктатури в Іспанії, студентські виступи у

Франції та Італії). Обстановка сприяла проведенню Західною Німеч-

чиною самостійної політики, що відповідає її національним інтере-

сам; «політика сили» змінилася політикою розрядки напруженості.

Для цього періоду був характерний перехід до соціал-ліберальних

урядів. Студентські виступи свідчили про глибоке розчарування

молоді та інтелігенції в існуючій системі влади; виник інтерес до

робітничого руху. З 1973 р. ситуація ускладнилась наступом еконо-

мічної кризи. В країнах, де прихід до влади лівих урядів ставав ре-

альністю, неофашизм переходив до активної підготовки переворотів

шляхом дестабілізації і терористичних акцій (змова Боргезе в Італії,

діяльність ложі П-2).

Така сукупність факторів призвела до розчарування неофашиз-

мом в ФРН. Тому правління НДП під керівництвом Адольфа фон

Таддена почало перегруповувати свої сили, а Герхард Фрей створив

«Німецький народний союз« (ННС) з числа неонацистів на платфор-

мі «боротьби» проти «провини за війну», в результаті ННС завоював

більшу, ніж НДП, популярність і почав відсувати її на другий план,

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

406

як спільну партію неофашистських сил. У 1982 р. ННС нарахову-

вав 10 тис. членів, а НДП — 6 тис. Громадськість ФРН стала свід-

ком народження ще одного об’єднання неофашизму «нової шко-

ли». Неофашизм діє, пристосовується в усій Європі і США. Так, у

США Лоббі свободи налічує близько 25 тис. членів. Його мета по-

лягає в тому, щоб створити в США масовий неофашистський рух.

Крім цього, воно веде лоббістську діяльність в конгресі, добиваю-

чись обмеження громадянських прав, посилення репресивної полі-

тики держави. У Франції на виборах в Національні збори в 1986 р.

неофашисти зібрали 10 % голосів виборців. На парламентських ви-

борах 1983 р. в Італії неофашисти провели 42 депутати. Австрійсь-

кі неофашисти висунули свого кандидата і зібрали 140 тис. голосів

(3,2 % виборців). В Англії неофашистський Національний фронт

(14 тис. членів) на парламентських виборах 1979 р. зібрав 191 тис.

голосів. У Данії в 1984 р. з’явилася нова неофашистська організа-

ція — Націонал-соціалістичний рух Данії і т. д. При цьому слід на-

голосити, що після розпаду Радянського Союзу на терені Росії,

України та інших країн також активізували свою діяльність неофа-

шистські організації. Все це вимагає від світової громадськості

мобілізації зусиль на боротьбу з неофашизмом, за ефективне вико-

ристання в боротьбі з ним усього арсеналу засобів, включаючи і

правові. Мета боротьби залишається незмінною — остаточне і повне

викорінення сучасного неофашизму, в якій би формі він не прояв-

лявся. В нашому спільному земному домі не повинно бути місця

цьому злочинному явищу, не сумісному з моральними цінностями

людства і прогресом людської цивілізації.

5. Політична ідеологія соціалдемократії

Соціал-демократичний рух входить своїм корінням в робітни-

чий рух другої половини ХІХ ст. Перші партії соціал-демократич-

Розділ ХХVІ

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ

407

ного типу були утворені в Німеччині (Соціал-демократична пар-

тія — 1863 р.), у Данії (Соціал-демократична партія — 1871 р.), в

Австрії (Соціалістична — 1889 р.), в Англії (Лейбористська пар-

тія — 1900 р.) і т. д. Одним із засновників західної соціал-демок-

ратії вважають представника німецької соціал-демократії Едуарда

Бернштейна (1850–1932), який залишив значну теоретичну спад-

щину. Його перу належать такі праці як «Передумови соціалізму і

завдання соціал-демократії», «Чи можливий науковий соціалізм»,

«Класи і класова боротьба» та ін. Вони орієнтовані в основному

на реформи. На відміну від К. Маркса, Е. Бернштейн вважав, що

пролетаріат не досяг того рівня політичної і моральної зрілості,

який дозволяв би йому управляти суспільними процесами, брати

на себе всю повноту державної влади. На його думку, між соціа-

лізмом і демократією не існує прірви, але соціалізму як руху по-

винні бути властиві інтелектуальність, моральність, олюднення

виробничих відносин, гуманістичне ставлення до людини праці, її

потреб та інтересів. Саме з цього випливає «демократичний соці-

алізм».

Іншої точки зору на концепцію соціального прогресу дотриму-

вався лідер і теоретик німецької соціал-демократії Карл Каутський

(1854–1938). Він розглядав демократію як атрибут соціальної приро-

ди особистості, а демократичні порядки як визначальні для всіх

форм людського співжиття. Демократія розглядається ним як показ-

ник реального співвідношення політичних сил у державі, своєрідної

перестороги від передчасних насильницьких політичних дій. Яко-

бінську диктатуру під час Великої Французької революції, Паризьку

Комуну, Жовтневу революцію в Росії він вважав трагічними історич-

ними помилками. Сучасні соціал-демократи також заперечують кла-

сову боротьбу, соціалістичну революцію і особливо диктатуру про-

летаріату. Вони дотримуються положень, що соціалізм виникне в

результаті мирної еволюції капіталістичного суспільства, шляхом

реформ. Концепція «демократичного соціалізму» взята на озброєння

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

408

партіями Соціалістичного Інтернаціоналу на підставі двох переду-

мов; по-перше, визнання непорушності буржуазного ладу та його

економічної основи — приватної власності на засоби виробництва;

по-друге, заперечення соціалістичного характеру суспільного уст-

рою в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах.

У лексіконі західної соціал-демократії не вживається поняття

«капіталізм», оскільки воно було справедливе для ХІХ ст. і застарі-

ло для сучасності. Як відзначав один із теоретиків соціал-демокра-

тичної партії Німеччини В. Ейхлер, у суспільних науках скоро ма-

ло хто буде посилатись на марксизм, як у фізиці — на вчення Нью-

тона, в ботаніці — на вчення Ліннея, в математиці — на вчення

Гаусса. Отже, соціал-демократи заявляють, що капіталізм став над-

банням історії. А що ж тоді виникло замість нього в «західному

світі»? В світовому плані, вказував генеральний секретар францу-

зької соціалістичної партії Гі Молле, немає прикладу створення

соціалістичного суспільства в нашому розумінні. Але, з другого

боку, в усіх країнах, де соціал-демократи протягом багатьох років

стоять на чолі держави, не зуміли змінити характер економічного

ладу. Кращий і очевидний приклад — це скандинавські країни. З цим

не можна не погодитись. Адже протягом багатьох років і навіть де-

сятиріч соціал-демократична пропаганда зображає Швецію та деякі

інші країни в якості «вітрини демократичного соціалізму», як міс-

це, де здійснені соціалістичні ідеали. Правда, нині про це не гово-

рять і самі шведи.

З приводу дискусій щодо соціалізму в Швеції один із теорети-

ків соціал-демократії Карлссон заявив: «Кращі сили соціал-демокра-

тії присвятили себе дії, замість того щоб теоретизувати. Це факт, що

після більш як тридцятирічного правління соціал-демократичної

партії ми не знаємо, чи маємо ми систему, котру можна назвати со-

ціалізмом. При цьому слід відзначити, що за даними Організації

Об’єднаних Націй, Швеція за рівнем матеріального життя серед кра-

їн світу посідає третє місце після Канади і Швейцарії. А в літературі

Розділ ХХVІ

СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ

409

шведський «демократичний соціалізм» одержав назву «функціональ-

ний». Сутність його полягає в тому, що перетворення «приватновла-

сницьких» одиниць в державну власність відбувалося поступово і

супроводжувалося обмеженням прав власника. Теоретична теза та-

ких перетворень була розроблена відомим соціал-демократом Шве-

ції О. Унденом. Відповідно ідеї власність не є неподільною, а навпа-

ки, сутність її розкривається через різні функції діяльності її суб’єк-

тів, тобто реформування відносин власності може відбуватись без її

цілковитої передачі, через перерозподіл функцій утримання, воло-

діння, використання.

В результаті власник свої права і прибуток ділить з державою

і суспільством. Остаточне рішення в процесі виробництва і розпо-

ділу приймає на мікрорівні трудовий колектив, а на макрорівні —

суспільство в цілому. Робітники одержують право брати участь в

управлінні виробництвом як співвласники підприємств. Важливим

елементом соціально-політичної стратегії соціал-демократичної

партії стало прийняття закону про «Фонди трудящих». Вони по-

кликані забезпечити приток капіталу в промисловість, протидіючи

тим самим кризовим явищам в економіці. У зовнішній політиці

уряд соціал-демократів Швеції вніс значний вклад у розрядку між-

народної напруженості. Цілком зрозуміло, що соціал-демократичні

партії, крім Швеції, Німеччини, Фінляндії, Швейцарії, Австрії,

Великобританії та інших країн, також впливають на робітничий,

профспілковий, кооперативний рухи, мають стійкі традиції в еко-

номічній та політичній боротьбі за інтереси робітничого класу та

інших верств трудящих мас, міцне коріння в політичній культурі

своїх країн. І їм вдалося добитись серйозних змін у виробничих

силах капіталістичного суспільства, а також в соціальній та полі-

тичній структурі.

Перспективні перетворення відбуваються в матеріальній базі,

надбудовних інститутах, що свідчать про наступальний розвиток

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

410

країн. І не випадково нещодавно провідні діячі європейської

соціал-демократії Т. Блер і Т. Шредер виступили з соціал-демокра-

тичним маніфестом, в якому висунули концепцію модернізації соці-

альної політики держав, а не її демонтаж, як хотіли б деякі праві.

Представник лівого крила соціал-демократії Франції Л. Жостен і

Німеччини О. Лафонтен виступили з різкою критикою ряду поло-

жень соціал-демократичного маніфесту, в тому числі концепції со-

ціалізму, ролі держави.

Слідуючи за подібними зрушеннями, деякі автори твердять,

що на Заході виникає новий тип суспільства, який стоїть по той

бік капіталізму. Цьому міфічному устрою дають різні назви. Час-

тіше всього його називають державою «загального благоденст-

вія», «індустріальною», іноді «постіндустріальною» і т. п. Як від-

значав західнонімецький соціал-демократ Г. Берг, «ми, як і біль-

шість народів Європи, живемо в державі благоденствія, що харак-

теризує другу стадію індустріального суспільства. Подібно тому,

як феодалізм був останньою стадією аграрного суспільства, ка-

піталізм був першою стадією індустріального суспільства, його

центральна проблема мала два аспекти — бідності і пролетаріату.

В «суспільстві благоденствія», котре мов би виникло на місці

капіталізму, немає місця для бідності, а значить і немає проле-

таріату.

Пролетарії перетворилися в «благоденствуючих громадян».

Західні держави перетворился в «суспільства благоденствія», —

говорить Г. Берг, — і, як це не парадоксально, знаходяться ближ-

че до безкласового суспільства». В працях соціал-демократів по-

ширюються положення про відсутність класової боротьби, що

профспілки перетворилися в стабілізуючий фактор на ринку праці

та в економічному житті. Австрійський теоретик соціал-демократ

Е. Морц вказує, що ідеї соціального партнерства широко практи-

куються, оскільки капіталізм перетворився в «неокапіталізм».