Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 3

походженням війти могли бути представниками шляхетського та міщанського станів

і поділялися на дві категорії – дідичних та іменованих. На війтівство призначалися

певні земельні ґрунти, крім того, вибраний на цей уряд отримував певний відсоток

з грошового податку (чиншу), міських штрафів, а також млинів і ставів.

Якщо в Центральній, Правобережній і Лівобережній Україні більшість міських

урядників була православного віросповідання, то на землях Західної України майже

половина тогочасних «держслужбовців» визнавала католицьку віру. За етнічним похо-

дженням серед очільників міської влади переважали українці та поляки, а також були

литовці, білоруси, вірмени, греки, татари та молдавани. Дослідники відзначають, що

під впливом місцевих звичаїв та обставин «прикордонного» життя сформувалися пев-

ні відмінності в організації й структурі управління українських міст, які відрізняли їх

від аналогічних структур великих населених пунктів Польсько-Литовської держави.

У сільських громадах українських воєводств Речі Посполитої державне управ-

ління здійснювалося через представників тогочасного самоврядування: старост, війтів

(«солтисів», «тивунів») та отаманів. Війти, або ж солтиси, очолювали сільські громади,

які користувалися німецьким чи польським правом. Особливістю Східної Галичини

було те, що тут існувала низка сіл, в яких, згідно з волоським правом, управляли

князі та крайники

. Зазвичай у Центральній Україні сільськими громадами керували

старости та отамани, які були виборними. Вони стежили за дотриманням виробле-

них норм співжиття, порядком у судочинстві та громаді. Заступниками в сільських

старост та отаманів були десятники, що зазвичай призначалися з авторитетних меш-

канців села.

5. Права та привілеї державних урядовців

Провідне місце у політичному, соціальному й економічному житті україн-

ських воєводств Речі Посполитої до середини XVІІ ст. (а потім і протягом

майже всього XVІІІ ст.) посідала шляхта. Політичні права цього вищого стану здійсню-

валися через повітові «рицарські кола», що надавало шляхтичам привілейні права:

брати участь у повітових сеймиках; обирати послів і бути обраним до варшавського

сейму, а також депутатом на судові трибунали; обирати й бути обраним (призначеним)

на земські та судові посади у власному воєводстві чи повіті тощо

. Шляхта займала всі

воєводські державні уряди, хоча її кількість від загальної маси населення українських

земель Речі Посполитої не перевищувала 2,5%

Загалом же на всій території Польсько-Литовської держави до шляхетського

стану з огляду на регіональну специфіку належало від 2 до 10% усього населення.

Разом із тим, як було зазначено вище, саме шляхті, серед якої вищий щабель «со-

ціальної драбини» посідала магнетерія, належало право державного та політичного

управління країною. З середовища провідного стану обирався не лише король, сей-

мові депутати та сенатори, але й усі вищі та середні урядовці.

Одним з найвищих управлінців у системі державної влади Речі Посполитої був

великий коронний маршалок. Спочатку в його обов’язки входило забезпечення гро-

мадського спокою в місцях перебування короля, де маршалок мав право чинити суд

Розділ 3

над порушниками цього спокою

. Згодом до повноважень королівського церемоній-

мейстера додаються ще й важливі обов’язки щодо організації роботи сейму та сена-

ту. Заступником великого коронного маршалка був надвірний маршалок. Справами

королівської канцелярії опікувалися канцлер і підканцлер. Досить важливою серед

«міністерських» посад був уряд підскарбія, який відповідав за діяльність державної

скарбниці, здійснював керівництво фінансами та монетним двором Речі Посполитої.

Вищу військову владу від імені короля як верховного головнокомандувача здій-

снював у межах Корони Польської великий коронний гетьман, що був, по суті, того-

часним міністром оборони. Він відповідав за стан боєздатності посполитого рушення

та кварцяного війська, керував польською армією під час війн і походів, контролював

фінансування військових підрозділів, укладав відповідні реєстри війська Речі Поспо-

литої тощо. Переважно на посаду великого коронного гетьмана призначалися най-

впливовіші воєводи та каштеляни. Допоміжні функції при гетьмані виконували при-

значені королем писар, обозний і стражник, а першим його заступником був великий

польний гетьман. Потрібно відзначити цікаву тенденцію: протягом усього XVІІ ст. поса-

ду коронного гетьмана обіймали вихідці саме з українських земель – С.Жолкевський,

С.Конецпольський, Д.Вишневецький, С.Яблоновський та ін.

До обов’язків надворного підкоморія на початках існування цієї посади входи-

ла охорона королівської особи, нагляд за помешканням короля і його скарбницею

(«коморою»). Після 1588 р. на території всієї Малопольщі, включно з українськими

воєводствами, у кожній землі оформлюється сталий уряд підкоморія. Головним його

обов’язком було розв’язання межових майнових суперечок, що досить часто вини-

кали після земельних королівських надань місцевій шляхті. При цьому підкоморій

розглядав не конкретну земельну суперечку, а сам акт розмежування спірної землі

на підставі рішення земського суду

. З часом особисті судові функції підкоморія пе-

реходять до такої важливої інституції, як підкоморський суд. Заступником підкоморія

був службовець, якого називали коморником. Крім нього, у межовій процедурі брали

участь підкоморський писар, мірники та копачі.

Якщо проаналізувати майновий стан урядовців, то наприкінці XVІ – першій

половині XVІІ ст. серед найбільших землевласників у Київському та Брацлавському

воєводствах переважали магнати польського походження – Замойські, Любомирські,

Калиновські, Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та ін. Значну частину латифундій вони

набували не лише через королівські данини та шлюбні контакти, а насамперед через

установлення адміністративного контролю в межах тієї чи іншої магнатської родини

над великими територіями Східного Поділля та Середнього Подніпров’я. Так, напри-

клад, Даниловичі (пізніше Конєцпольські) утримували посаду корсунського і чигирин-

ського старости, Жолкевські (пізніше Потоцькі) – переяславського і брацлавського,

Казановські – черкаського і богуславського, Струсі (пізніше Лащі) – вінницького й

овруцького, Любомирські – білоцерківського старости

. Саме політичне й економічне

вивищення незначної кількості магнатів над іншими визнаними (а також невизнани-

ми) станами і групами, що існували на українських землях Корони Польської, і стало

однією з головних причин революційного вибуху, що стався у 1648 р. На довгий час

шляхетське землеволодіння в Україні було скасоване. Але протягом ХVІІІ ст. магнетерія

відновила свої права на Правобережжі.

Розділ 3

Особливістю регіональних традицій відзначалися «права та привілеї» пред-

ставників влади у містах Речі Посполитої. Війти, бурмистри, радці та лавники після

свого обрання складали присягу на вірність Богові, королю й усьому «поспольству»

міста. Вищі міські урядники мали певні привілеї від королівської влади. Так, згідно з

привілеєм Стефана Баторія від 24 листопада 1582 р., київські владці урівнювались у

сплаті штрафів зі шляхтою

. Королівською владою визначалися щорічні сталі «пенсії»

для війтів найбільших українських міст, які одержували грошову винагороду за свою

працю з міської скарбниці. Наприклад, привілеєм короля Владислава ІV від 21 березня

1642 р. 5 радцям і 5 лавникам Київського магістрату була призначена платня по 15

польських злотих щоквартально

. Каденція урядників тривала один рік.

Найнижчу посаду в міському уряді обіймав підвойський, або міський, слуга,

який призначався війтом, але був слугою не тільки його, а й усіх членів магістрату.

Орієнтуючись на норми звичаєвого права, в українських селах діяли сільські урядни-

ки – старости й отамани

. На землях Центральної, Північної та Південно-Східної Укра-

їни власні правові норми і традиції почали творитись у межах військово-політичної

корпорації Військо Запорозьке.

«Ідеальні» соціально-особові характеристики річпосполитських державних

урядовців становили: шляхетність – належність до привілейованого стану, осілість –

володіння родовим маєтком, а також релігійність, освіченість і авторитетність

* * *

Отже, протягом ранньомодерної доби світової історії більшість українських

земель перебувало у складі однієї з найбільш самобутніх країн Центрально-Східної

Європи – Речі Посполитої. У період з 1569 до 1795 рр. (з перервами) історичний

поступ України значною мірою залежав від державного апарату на чолі з трьома

польсько-литовськими «станами» – королем, сенатом і посольською ізбою. Разом із

тим відмінність Східної Галичини, Київщини, Волині, Поділля та Чернігівщини від інших

адміністративних та історико-географічних територій Речі Посполитої визначалася

сталими місцевими традиціями державотворення періоду Київської та Галицько-

Волинської Русі, самобутністю норм звичаєвого права, творенням власної політичної

системи козацькою елітою, а також дією на території України правових положень

литовських статутів.

Особливою сторінкою польсько-литовсько-українських взаємовідносин у се-

редині XVІІ–XVІІІ ст. стало скасування протягом 1648–1649 рр. на території Київського,

Брацлавського, Чернігівського (частково – Подільського і Волинського) воєводств

владних установ Речі Посполитої та започаткування тут інституцій Українського геть-

манату. Слабкість державно-політичного устрою Польсько-Литовської держави, що

насамперед характеризувалась існуванням так званої шляхетської демократії, з часом

спричинила до поділів Речі Посполитої між сусідніми абсолютистськими імперіями, а

згодом і її зникнення з геополітичної карти Європи.

Розділ 3

Посилання до розділу 3

1 З новітніх досліджень див.: Похилевич Л. Курс лекцій з історії Польщі. – Л., 1962; Мицик

Ю. Матеріали сеймів і сеймиків Речі Посполитої як джерело війни 1648–1657 рр. //

Феодалізм на Україні: Зб. ст. – К., 1990; Крикун Н. Административно-территориальное

устройство Правобережной Украины в XV–XVІІІ вв. Границы воеводств в свете источни-

ков. – К., 1992; Він же. Поширення польського адміністративно-територіального устрою

на українських землях // Пробл. слов’янознавства. – 1900. – Вип.42. – С.24-41; Він же.

Земські уряди на українських землях у XV–XVІІІ ст. // Зап. НТШ. – 1994. – Т.228. – С.65-

122; Він же. Інструкція сеймику Волинського воєводства 1595 року // Там само. – 1996. –

Т.131. – С.415-420; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV до середини XVІІ ст. (Волинь

і Центральна Україна). – К., 1993; Вона ж. Матеріали до персонального складу канцелярій

Волині, Наддніпрянщини та Східного Поділля (остання третина XVІ – середина XVІІ ст.) //

До джерел: Зб. наук. праць на пошану Олега Купчинського. – Л., 2004. – Т.І. – С.320-357;

Тищик Б., Вівчаренко О. Суспільно-політичний лад і право України у складі Литовської

держави та Речі Посполитої. – Івано-Франківськ, 1996; Ліпінін С. Набуття та захист зе-

мельної власності шляхти на Правобережній Україні в XVІ – першій половині XVІІ ст. //

Укр. археогр. збірн. – 2001. – Т.8/9. – С.234-241; Історія Польщі від найдавніших часів до

наших днів. – Л., 2002; Поліщук В. Запровадження уряду возного в Луцькому повіті у 1567

році // Укр. археограф. збірн. – 2002. – Т.10. – С.185-215; Гурбик А. Чинність Литовських

Статутів, магдебурзького права та юридичних норм Польщі // Історія україн. культури. –

2003. – Т.3. – С.207-216; Винниченко О. Конституції сеймів 1576–1647 рр. як джерело до

організації і діяльності сеймиків Речі Посполитої // До джерел: Зб. наук. праць на пошану

Олега Купчинського. – Л., 2004. – Т.ІІ. – С.228-266; Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина

у складі Речі Посполитої. 1618–1648. – К., 2006; Він же. Земські урядники Чернігово-

Сіверщини у 1621–1648 роках // Центральна і Східна Європа в XV–XVІІІ століттях: питання

соціально-економічної та політичної історії. – Л., 1998 та ін.

2 Див., наприклад, видання польських істориків кінця ХХ – початку ХХІ ст.: Чаплиньский

В. Органы государственной власти в Польше XVІ–XVІІ веков // Вопр. истории. –

1977. – №12. – С.123-156; Bardach J., Lesnodorskі B., Pіetrczak M. Hіstorіa panstwa і prawa

Polskіego. – Warszawa, 1977 (рос. вид.: Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История

государства и права Польши. – М., 1980); Suchenі-Grabowska A. Spory krolow ze szlachta

w zlotym wіeku. – Krakow, 1988; Grzybowskі S. Krol і kanclerz. – Krakow, 1988; Olszewskі H.

O skutecznym rad sposobіe. – Krakow, 1989; Woznіakowa M. Sad asesorskі koronny (1537–

1795). – Warszawa, 1990; Krіegseіsen W. Sejmіkі Rzeczypospolіtej szlacheckіej w XVІІ і XVІІІ

wіeku. – Warszawa, 1991; Dzіegіelewskі J. Іzba poselska w systemіe wladzy Rzeczypospolіtej

w czasach Wladyslawa ІV. – Warszawa, 1992; Opalіnskі E. Kultura polіtyczna szlachty polskіej

w latach 1587–1652. System parlamentarny a spoleczenstwo obywatelskіe. – Warszawa, 1995;

Krіegseіsen W. Sejm Rzeczypospolіtej szlacheckіej (do 1763 roku). Geneza і kryzys wladzy

ustawodawczej. – Warszawa, 1995; Gyralskі Z. Urzedy і godnoscі w dawnej Polsce. – Warszawa,

1998; Bobіnskі W. Wojewodztwo kіjowskіe w szasach Zygmunta ІІІ Wazy. – Warszawa, 2000;

Ochman-Stanіszewska S., Stanіszewskі S. Sejm Rzeczypospolіtej za panowanіa Jana Kazіmіerza

Wazy. Prawo-doktryna-praktyca. – Wroclaw, 2000.– T.І-ІІ; Chmіelewska M. Sejm elekcyjny

Mіchala Korybuta Wіsnіowіeckіego 1669 roku. – Warszawa, 2006 та ін. Окремо слід вка-

зати на довідники представників центральної влади та переліки шляхти українських

воєводств Речі Посполитої, які упорядковані вченими Польщі: Urzednіcy centralnі і

nadwornі Polskі XІV–XVІІІ wіeku / Opr. K.Chlapowskі. – Kornіk, 1992; Urzednіcy wojewodztwa

Розділ 3

ruskіego XІV–XVІІІ wіeku / Opr. K.Przybos. – Wroclaw, 1987; Urzednіcy wojewodztwa podlascy

XV–XVІІІ wіeku / Opr. E.Dubas-Urbanowіcz. – Kornіk,1994; Urzednіcy zіemscy wojewodztwa

kіjowskіego і czernіhowskіego XV–XVІІІ wіeku. Spіsy / Opr. E.Janas, W.Klaczewskі. – Kornіk,

2002.

3 Бершадский С. Литовский статут и польская конституция. – С Пб., 1893. – С.30-31.

4 Метрики Великого княжества Литовского в государствование Сигизмунда-Августа (с

1545 по 1572 г.). – М., 1843. – С.291.

5 Дневник Люблинского сейма. – С Пб., 1869. – С.5. Див. також: Коялович М. Люблинская

уния или последнее соединение Литовского княжества с Польским королевством на

Люблинском сейме в 1569 году. – С Пб., 1863.

6 Геровский Ю. Польша среди европейских государств // Вопр. истории. –1977. – №12. –

С.138.

7 Ливанцев К. Сословно-представительная монархия в Польше. – Л., 1968. – С.53.

8 Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів. – Л., 2002. – С.124.

9 Там само. – С.240-241.

10 Цит. за: Topolskі J. Polska w czasach nowozytnych. Od srodkowoeuropejskіej potegі do utraty

nіepodlegloscі (1501–1795). – Poznan, 1994. – S.239.

11 Крикун Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в

XV–XVІІІ вв. Границы воеводств в свете источников. – К., 1992. – С.28-29.

12 Там само. – С.136-137.

13 Там само. – С.54-55.

14 Там само. – С.100.

15 Volumіna legum. Regnі Polonіae et Magnі Ducatus Lіtunіae ab anno 1347 ad annum 1780

/ Ed. J.Ohryzko. – Petersburg, 1859. – T.ІІІ: 1609–1640. – S.410-411.

16 Історія адміністративно-територіального устрою Чернігово-Сіверщини / За ред. С.Леп’яв-

ка, В.Бойка. – Ніжин, 2007. – С.33-49.

17 Ісаєвич Я. Берестейська земля // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т.1. – С.231.

18 Чаплиньский В. Органы государственной власти в Польше XVІ – XVІІ веков // Вопр. ис-

тории. –1977. – №12. – С.151.

19 Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. –

С.179.

20 Мицик Ю. Матеріали сеймів і сеймиків Речі Посполитої як джерело війни 1648–1657 рр.

// Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С.146.

21 Левелель И. Краткие очерки истории польского народа. – С Пб., 1862. – С.97.

22 Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів. – Л., 2002. – С.126.

23 Там само.

24 Чаплиньский В. Органы государственной власти в Польше. – С.153.

25 Prawa, Konstіtucje і Przywіleje Krolewstwa Polskіego. – Warszawa, 1732–1738. – S.1329.

26 Цит. за: Pіsma S.Zolkіewskіego. 1584–1620. – Lwow, 1861. – S.330.

27 Щербак В. Динаміка зростання чисельності українського козацтва до середини XVІІ ст. //

Національно-визвольна війна українського народу середини XVІІ ст.: Зб. ст. – К., 1998. –

С.59.

28 Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. –

С.177.

29 Gyralskі Z. Encyklopedіa urzedow і godnoscі w dawnej Polsce. – Warszawa, 2000. – S.141;

Старченко Н. Воєвода // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т.1. – С.593.

Розділ 3

30 Білоус Н. Магістрат і юридики в Києві у XVІ – першій половині XVІІ ст. // Соціум: Альм.

соц. історії. – 2005. – Вип.5. – С.109.

31 Volumіna legum. Regnі Polonіae et Magnі Ducatus Lіtunіae ab anno 1347 ad annum

1780 / Ed. J.Ohryzko. – T.ІІІ. – S.16; Крикун М. Поширення польського адміністративно-

територіального устрою на українських землях // Пробл. слов’янознавства. – 1990. –

Вип.42. – С.29.

32 Сас П. Каштелян // Енциклопедія історії України. – К., 2007. – Т.4. – С.159.

33 Патяка О. Гродський суд // Там само. – К., 2004. – Т.2. – С.208-209.

34 Лаппо И. Земский суд в Великом княжестве Литовском в конце 16 в. – С Пб., 1897. –

С.5.

35 Білоус Н. Київський магістрат XVІ – першої половини XVІІ ст.: організація та структура

влади // Соціум: Альм. соц. історії. – К., 2002. – Вип.2. – С.24.

36 Білоус Н. Київські війти XVІ – першої половини XVІІ ст. // Київ. старовина. – 2002. – №3. –

С.32-51.

37 Инкин В. Волость (краина) и вече (сбор) на Галичине в XVІ–XVІІІ веках // Ежегодник по

аграрной истории Восточной Европы. – Рига, 1977. – С.71-85; Гурбик А. Місцеве само-

врядування в суспільній свідомості та практиці // Українське суспільство на зламі се-

редньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності. – К., 2001. – С.273-274.

38 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до середини XVІІ століття. Волинь і Центральна

Україна (видання друге). – К., 2008. – С.57.

39 Там само. – С.293.

40 Urzednіcy centralnі і nadwornі Polskі XІV–XVІІІ wіeku. – Kоrnіk, 1992.

41 Laguna S. O prawіe granіcznem polskіem. – Waraszawa,1875. – S.15-16; Книга Київського

підкоморського суду (1584–1644). – К., 1991. – С.8.

42 Яковенко Н. Вказ. праця. – С.239-240.

43 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського; Інститут Рукописів. – ДА/517 Л. –

Арк.248-249; Білоус Н. Київський магістрат... – С.36.

44 Архів Головний актів давніх у Варшаві. – Коронна метрика. – Кн.187. – Карт.177; Білоус

Н. Київський магістрат... – С.33.

45 Гурбик А. Місцеве самоврядування в суспільній свідомості та практиці. – С.273-274.

46 Поліщук В. Запровадження уряду возного в Луцькому повіті у 1567 році // Укр. археограф.

зб. – 2002. – Т.10. – С.186.

Політико-

адміністративний

устрій

Запорозької Cічі

Розділ 4.

Розділ 4

айпомітніший вплив на формування козаць-

кого устрою та права в України, безперечно,

справило існування Запорозької Січі. Владно-

судові інституції, які витворилися й функціонували на Запорожжі,

увібрали в себе тогочасні загальноукраїнські устроєві моделі й

правові норми. Як зазначав М.С.Грушевський, «козаччина не пе-

рейняла з тих [княжих. – Авт.] часів готових організованих форм

самоуправи, бо вони вигасли в руїнах східноукраїнської дезорга-

нізації переходових століть… Сі [козацькі. – Авт.] організаційні

форми відроджувалися з тих основних клітин громадського ладу,

які зціліли в сім часі упадку, й виростали з них поволі, особливо

на запорожськім Низу»

Теоретичну основу побутування курінно-кошової системи

в Запорозькій Січі становили віковічні традиції й звичаї україн-

ського народу. Д.І.Яворницький зазначав: «В основі всієї козацької

громади був звичай: згідно звичаю вони [козаки] не допускали

в Січ жінок, згідно звичаю чинили суд і розправу, згідно звичаю

ділилися на курені і паланки, згідно звичаю збиралися у відомий

час на спільні ради»

У початковий період історії українського козацтва, на ета-

пі створення ранніх протосічей і куренів козаки структурували

владну ієрархію Запорозьких Вольностей, встановлювали певні

норми суспільного співжиття, виробляли відповідний обставинам

правовий світогляд, чинили часом відмінне в конкретних про-

явах, але загалом тотожне в його основних рисах судочинство.

Це передусім було зумовлено спільністю рис правових звичаїв і

самоврядування на тогочасних українських землях (Волинь, Бе-

рестейщина, Київщина, Поділля, Пінщина), населення яких стало

основним джерелом формування низових козацьких осередків.

Документальні матеріали ХVІ–ХVІІ ст. свідчать про високий рівень

правової свідомості не лише зем’ян і бояр (останні вважаються

основним джерелом формування козацтва в ХVІ ст.), але й україн-

ських селян. Усі вони в докозацькому своєму житті брали активну

участь в органах громадського самоврядування, вічових і копних

зборах, розв’язували різноманітні майнові конфлікти, розсліду-

вали цивільно-кримінальні справи, використовуючи при цьому

як предковічні звичаї, так і державне законодавство (судебники,

Розділ 4

статути, магдебурзьке право)

. І навіть за умов домінування останнього, зокрема й

наприкінці ХVІ ст. (при чинному Третьому Литовському Статуті 1588 р.), самоврядні

територіальні громади (підконтрольних польській адміністрації українських земель)

збиралися на велелюдні віча-копи не згідно зі статутовими артикулами, а «згідно дав-

нього звичаю»

. Тому в умовах запорозької вольниці козацькі товариства мали чи

не ідеальні умови для правотворчості з метою регулювання всіх сторін суспільного

життя козацької громади та її зовнішніх зносин. Саме на цьому аспекті наголошувала

більшість дослідників (починаючи з XІX ст.), які підкреслювали, що козацька адміні-

страція й судочинство витворилися: «самим життям, природними потребами самого

народу, без будь-яких штучних... регламентацій»

Уся запорозька владно-адміністративна система, як і козацьке право загалом,

становила собою симбіоз українського звичаєвого права, елементів німецького маг-

дебурзького права і положень литовських статутів. Причому слід також ураховувати

турецько-татарський, польський і російський впливи на певні сторони січового су-

дочинства, формування службово-судової ієрархії та систему покарань. Усі означені

запозичення та впливи не мали чіткого джерела, оскільки козацьке діловодство й

право носили усний характер і не потребували звертання до кодифікованого писем-

ного джерела. Зазвичай січова старшина урядувала й судила «стародавнім військо-

вим звичаєм, словесним правом, здоровим глуздом» і умисне уникала як посилання

на першоджерела, так і писемної фіксації й кодифікації козацьких звичаїв (до сьогодні

дослідникам не поталанило віднайти кодексів козацького права). І головна причина

цього, очевидно, полягала в тому, що все козацьке право було не стільки механічною

сумою обов’язкових норм, скільки варіативною та гнучкою моделлю правової пове-

дінки і мислення, співвідносного з нормами моралі та релігійного вірування, а тому

не могло бути механічно втиснуте в прокрустове ложе традиційного законодавчого

зводу. Звідси походила й складна поетапність і багаторічність перетворення ново-

прибульців на повноправних козаків. Новобранець мусив призвичаїтися до січового

життя, засвоїти в деталях козацьке право, мораль і світогляд, пройти певні етапи

духовного вдосконалення, випробування й ініціації. Лише заслуживши авторитет

у січовому товаристві, козак міг бути обраний до кошової, курінної чи паланкової

старшини.

Процедура вступу на Січ, за чим досить ретельно наглядала січова старшина,

з часом обросла певними звичаями та обрядовістю. Однією з важливих передумов

було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання осно-

вних догматів віри, знання молитов і дотримання постів. Представники інших кон-

фесій зобов’язані були прийняти православ’я, як це було у випадках із католиками

та протестантами, або наново охреститися в Січовій церкві Покрови Пресвятої Бого-

родиці, як це робили турки, татари, євреї. Важливо відзначити, що вказана традиція

залишалася незмінною протягом століть. Бо і в останні роки існування Коша Запо-

розького козаки підкреслювали (1767 р.): «У Військо Запорозьке із різних націй для

проживання і служби малолітніми й зрілих літ люди приходять по прийнятті ними

закону греко-руського... записуються в службу й, вивчившись з усіма як слід норм

козацьких, живуть»

У подальшому осягненні козацьких звичаїв молодики, джури й козачата в де-

талях опановували козацьке православ’я, яке пронизувало і повсякденне побутове