Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 4

життя, і військово-лицарську культуру, і засади самоврядування, і правничо-судову

діяльність січовиків. Козацька старшина була в цьому взірцем для рядового товари-

ства. Незмінним правилом козацької спільноти було чинення щоденних молитов. У

кожному козацькому курені обов’язково була покуть зі святими іконами й лампадкою,

а січовики з благоговінням носили натільні хрестики та іконки Богородиці, святого

Миколая-чудотворяця, архістратига Михаїла. Найпочеснішим місцем у Запорозькій

Січі були майдан та січова церква, в якій правилися щоденні літургії за православним

чернечим чином. Зазвичай на богослужіння приходили старшини, старі запорожці та

вільні від походів козаки

. Загалом же в межах Запорозьких Вольностей дослідники

нарахували понад 60 культових споруд (церков, монастирів, каплиць і скитів), бага-

то з яких було освячено на честь Покрови Пресвятої Богородиці, святого Миколая,

архістратига Михаїла, апостола Андрія Первозванного. Напередодні зруйнування За-

порозької Січі (1775 р.) козацька старшина була надумала збудувати надзвичайну

кам’яну церкву з білого мармуру та замовила культові речі (чаші, хрести тощо), рівні

за величчю церковній утварі Києво-Печерської лаври

Суворі умови життя на прикордонні, небезпека ворожих нападів і воєнних по-

ходів не давали змоги більшості козаків доходити тонкощів богослов’я та регулярно

відвідувати козацькі церкви. Тому більшість релігійних відправ запорожці проводили

до початку походу та після його завершення, а в експедиціях «сповідувалися Богу,

Чорному морю та своєму отаманові кошовому»

. Загалом січова старшина в походах

особливо дбала про благочестиве поводження рядовиків. Уцілівши в небезпеці, ко-

заки виконували свої клятви. Представники заможної старшини замовляли церковні

молебні, робили щедрі внески коштовностями й грішми на користь храмів, будували

нові церкви, несли іночеський послух при монастирях. За загиблими побратимами у

січовиків годилося справляти заупокійні поминальні панахиди – сорокоусти, а імена

останніх записувати в церковні пом’яники та синодики. Як писав французький історик

XVІІІ ст. Жан-Бенуа Шерер, козацтво по-особливому вшановувало своїх прославлених

гетьманів та отаманів: «Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани,

або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув

у бою за батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його

тіло не було знайдене»

У звичаях запорозького товариства було виховання поважного ставлення до

священнослужителів, київської митрополії, Межигірського київського монастиря, ін-

ших українських і молдавських обителей, а також грецького духівництва. Козацька

старшина шанобливо вітала на землях Війська Запорозького різних церковних ієрар-

хів і сама регулярно від’їжджала на прощу до Києво-Печерського, Межигірського,

Мотронинського, Самарського, Лебединського та інших монастирів, а також на Афон,

відправляла дари до храму Гроба Господнього в Єрусалимі

Призвичаєння запорозької спільноти до насиченого релігійного життя значно

впливало на свідомість новоприбулих (а серед них були різні, часом і кримінальні

особи), сприяло духовному зростанню козацтва, яке, наслідуючи своїх старшин, уже

по-іншому починало дивитися на свою боротьбу, а саме як на захист християнської

цивілізації. А тому, закликаючи новобранців до Січі, козацькі керманичі підкреслювали

саме цей аспект своєї жертовності: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим

на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий перетерпіти всілякі

Розділ 4

муки за святий хрест, хто не боїться смерті – приставай до нас»

. Чимало запороз-

ьких старшин ставали високодуховними ревнителями й подвижниками християнської

віри, які своїм коштом зводили храми, облаштовували каплиці й скити в козацьких

зимівниках, ставали священнослужителями й відлюдниками в прибережних печерах

і плавнях

Загалом на Запорожжі січові звичаї тісно переплелися з християнською обрядо-

вістю й витворилася своєрідна козацько-православна культура. Як і решта українців,

козаки постували чотири рази на рік під час основних християнських постів. Осо-

бливо благочестиві представники козацької старшини перед Великим (Пасхальним)

постом відправлялися на Сирному тижні на прощу до монастирів і там проводили

весь піст за черничим статутом. Цікаво зазначити, що козацька звичаєво-правова

культура чітко субординувалася з православним календарем і тому запорожці під

Великий піст уводили мораторій на прийняття важливих рішень і страту злочинців.

До церкви козаки заходили зі зброєю, згідно з традиційно заведеним порядком.

Особлива шана в храмі надавалася авторитетній січовій старшині й старикам, які ста-

вали осібно в спеціально відведених «бокунах». Усі добропристойно вислуховували

богослужіння, а під час читання Євангелія стояли струнко, тримаючись за ефес шаблі,

що символізувало рішучість у захисті християнства й освячення зброї. Культове став-

лення до зброї надавало козацьким церковним звичаям військового забарвлення

Січова церква була не лише духовним, але й самоврядним осередком, де від-

бувалися козацькі ради, обрання кошового отамана и старшини, приведення їх до

присяги, освячувалися союзи козаків-побратимів, проводився прийом високоповаж-

них гостей, оголошувалися судові вироки, зберігалися козацькі реліквії та військові

клейноди. Ось як про козацький звичай перевиборів старшини на Січі сповіщав у

1760 р. кошовий отаман Олексій Григорович Білицький (отаманував у 1759–1760 рр.):

«Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгор-

нутому великому знамені й бунчуках увійшли до церкви перед літургією, за звичаєм

нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували

товариству й забажали звільнення від посад... Але старики й отамани допустили тільки

подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин

військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Іванова відмовитися не допус-

тили, просили поки що при посадах зостатися»

Іншою важливою умовою перебування козаків на Січі, за чим суворо наглядала

старшина, було дотримання високоморального аскетичного життя, що загалом було

додатком до козацького православ’я. І якщо городові, сільські, волосні, хутірські коза-

ки («сидні», «гніздюки») могли мати сім’ю, то, прибувши до Коша, вони не спілкувалися

з жінками, а за спробу привести на Січ будь-яку жінку січовики своїм звичаєм могли

скарати винуватця аж до страти. Таке строге ставлення до цнотливості пояснювалося

переважно релігійним віруванням

Освічена січова старшина володіла багатьма мовами (латиною, турецькою, та-

тарською, польською та ін.), хоча традиційно на Січі козаки спілкувалися українською.

Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування

ними місцевої мови і звичаїв. Свого часу Д.Яворницький так зазначав цю обставину:

«Вимагалося, щоб прибулий на Січ... забув свою природну мову і говорив козацькою,

тобто малоросійською мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася»

. Хоча надалі

Розділ 4

вчений відмічав, що зазначена вимога не набувала значної актуальності, оскільки пе-

реважну більшість старшини та січовиків становили «дуже сильні з гарною статурою

люди, й при тім головним чином природні українці, які називалися “лицарством” або

“товариством”»

Швидшій адаптації новоприбулих до козацьких порядків і умов життя сприя-

ла й зміна попереднього прізвища на нове, яке на український манер відображало

якусь зовнішню прикмету людини чи внутрішню рису характеру (Коза, Корж, Часник,

Шкода, Загуби-Колесо, Сторча-Ус, Семи-Палка, Стріляй-Баба, Не-ридай-мене-мати, Не-

пий-вода тощо)

. Причому новонадане прізвисько могло з часом змінюватися іншим,

як згадка про якийсь учинок, курйоз, подію (Пересунько – Журба – Присліпа). Ті ко-

заки, які обиралися на найвищі старшинські посади, мали звичай називати себе (або

ж підписувати офіційні документи) по імені та по батькові, а не за прізвиськом. Так,

кошовий отаман Григорій Лантух іменувався Григорієм Федоровим, Стефан Гладкий –

Стефаном Даниловим.

Щоб мати авторитет серед січового товариства та претендувати на старшинські

посади, рядове козацтво мало достеменно засвоїти козацькі звичаї та порядки. До

останніх входили не лише військовий вишкіл, але й перевірка сміливості, розважли-

вості, дотепності, уміння готувати їжу й пекти хліб, знання особливостей рослинного

світу (лікарські, шкідливі властивості тощо) та тварин (повадки, імітація вчинків). Пе-

ревірялася здатність долати високі кручі та водні перепони, орієнтуватися на місце-

вості вдень і вночі, своєчасно реагувати на несподівану небезпеку, чітко виконувати

волю товариства та коритися старшині тощо. І лише після цього козака допускали

до «охрещення» в бою та брали у далекий морський похід. Водночас новообранці

засвоювали козацьку духовну спадщину, героїчний епос і різноманітні жарти, пісенно-

танцювальну та музичну культуру

З огляду на уніфікованість і всеосяжність козацьких звичаїв запорозьку спіль-

ноту ототожнюють із ранніми військовими демократіями, для яких була властива

домінуюча роль озброєного люду й усна форма кодифікації правових норм

. Крім

того, владно-правова культура козаків характеризувалася рівністю всіх соціальних

груп під час відшкодування збитків і визначення міри покарань, а також значною

суворістю й невідворотністю останніх аж до смертної кари. Загалом же козацьке пра-

во зосереджувалося на регулюванні основ козацького самоврядування та устрою,

військово-лицарських звичаїв, судоустрою та практики судочинства, а за галузевою

ознакою – цивільних і кримінальних правовідносин

Протягом історичного періоду існування Запорозької Січі унормувалися чіткі

традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спільноти. Найповажніша

роль у зазначеному контексті приділялася загальнокозацьким січовим радам, які були

не лише найвищим законодавчим і адміністративним органом, а й головною інстан-

цією, яка розглядала найважливіші цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та

кримінальні (тяжкі злочини та засудження важливих злочинців) справи. Періодичність

зібрання січових рад корелювалася з козацькою християнською обрядовістю, а тому

найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят. У зв’язку

з цим найголовнішими вважалися новорічно-різдвяна, великодня та покровська ра-

ди, коли зранку козаки, відслуживши церковні молебні та пообідавши, бралися до

розв’язання насущних проблем січового життя. Практичними організаторами ради

Розділ 4

на січовому майдані були осавули, які через барабанний бій і пряме нагадування

товариству (інколи за допомогою київ) забезпечували присутність козаків. Загалом

січовики ставали великим колом (усі були з непокритими головами), кожен курінь

окремо на чолі зі своєю старшиною. Після загального молебну та благословення свя-

щеника слово брав кошовий отаман, старшина й усі бажаючі. У разі розгляду складних

справ, січова старшина могла збиратися на окрему малу раду, яка засідала тут же,

посеред загальнокозацького кола. Узгоджене рішення козацьких керманичів згодом

виносилося на розгляд загальної ради, про що оголошував осавул.

Уся процедура січового парламентаризму була обставлена бучною козацькою

обрядовістю, починаючи від шикування на майдані, вітання, розгляду справи і до

завершення ради та прийняття рішення. Обговорення рішення відбувалося, за ко-

зацьким звичаєм, методом акламації (від лат. acclamatіo – вигук), тобто вигуками та

репліками учасників зборів, які в такий спосіб схвалювали чи відхиляли оголошене

рішення. При цьому незгідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися

рішенню останньої, оскільки меншості загрожувало покарання аж до страти. Найваж-

ливіші моменти ради супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками

сурм і литавр, барабанним боєм, що покликане було, як зазначали дослідники, «мо-

білізувати чуття корпоративної рицарської ідентичності січового товариства»

З правничого погляду січова рада мала найвищі прокурорсько-судові повно-

важення і могла проводити розслідування щодо найвищих посадовців Січі. Радою

козаки могли зміщувати кошових отаманів, писарів та іншу старшину, а також своїх

послів, які підозрювались у неналежному виконанні обов’язків, у неретельному ви-

конанні січових рішень, у несвідомих помилках чи спланованій зраді інтересів Коша.

Суворість судових рішень козацької ради могла сягати не лише позбавлення посад і

доброго імені, але часом і життя

Загалом у межах Запорозьких Вольностей спостерігалося переплетення адміні-

стративних і судових повноважень як колективних інституцій (січових рад), так і окре-

мих посадовців (кошових отаманів, військових суддів, писарів, осавулів, довбишів,

курінних отаманів і паланкових полковників). Обраному на Січі кошовому отаману,

за козацьким звичаєм, належала вища адміністративна, військова, судова та духовна

влада. Він представляв Військо Запорозьке Низове в міжнародних відносинах і роз-

поряджався військовою скарбницею, на власний розсуд призначав похідну, наказну

і паланкову старшину, чинив судочинство. Зокрема, його судові рішення стосувалися

важливих цивільних справ щодо розподілу земель та угідь за конкретними куренями,

грошового й матеріального жалування, здобичі, а також тих кримінальних справ, які

не були розв’язані в судах нижчих інстанцій, і посадовців Січі. У віданні кошового та-

кож були питання остаточного прийому новобранців до складу Коша та звільнення з

війська козаків, яким видавали відповідні паспорти й атестати. Кошові ревно стежили

не лише за справедливістю козацького судочинства, але й за тим, щоб ніхто ззовні не

втручався в судовий процес Січі та не змінював основоположних принципів козацько-

го права. Зокрема, навіть у середині ХVІІІ ст., коли російський уряд своїм наказом від

13 березня 1749 р. намагався заборонити на Січі винесення смертних вироків, кошові

отамани залишали незмінними козацькі звичаї й продовжували санкціонувати страту

злочинців і в наступні десятиліття. Про надзвичайно широкі повноваження легітимно

обраних козацьких отаманів писали й іноземці. Зокрема, французький військовий

Розділ 4

інженер Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України» щодо повноважень «стар-

шого» на Січі зазначав таке: «...його влада необмежена аж до права стинати голови і

садити на палю тих, хто провинився». Але найвищі посадовці Січі не були безкарними

всевладними володарями, й за явні прорахунки, помилкові рішення чи неадекватні

обставинам дії вони несли персональну відповідальність. Як відзначав Боплан, «за

виявлену [отаманом] малодушність його вбивають як зрадника»

Суворість козацьких покарань пояснювалася військовим характером організа-

ції Запорозької Січі, що вимагало від кошових застосовувати досить радикальні за-

ходи проти злочинців, які порушували козацькі звичаї й розхитували усталені норми

січового життя. Прикметною була й незмінність системи репресивних заходів на Січі

протягом ХVІ–ХVІІІ ст., коли Запорозький Кіш і кошові отамани виносили або ж санк-

ціонували смертні вироки. Зокрема, 1584 р., коли під час переговорів із татарськими

посланцями під Аслан-городком один козак вистрелив у татарина, то кошовий одразу

ж наказав винуватця інциденту скарати «на горло». У 1691 р. смертний вирок було

винесено козакам Матвійцю та Остапу за спробу організувати заборонений кошовим

отаманом морський похід. Крім рядових козаків судова влада кошового поширюва-

лася і на козацьку старшину. У 1701 р. таким чином було заарештовано і взято від

варту чотирьох курінних отаманів, яким кошовий висунув звинувачення в неналеж-

ному керуванні своїми куренями, відсутність дисципліни в останніх і пограбуваннях

проїжджих купців. А в 1763 р. за отаманства Григорія Федорова (Лантуха) на Січі за

образу представником полкової старшини козаком Товстиком «генерала-межовщика»

перший «при зібранню Каша жорстоко був відчитаний і за звичаєм його тримали на

базарі публічно на гарматі цілий тиждень»

Прикметним було й те, що кошовий отаман на Січі оформляв юрисдикцію ви-

років не лише нижчих судових посадовців, але й вищих органів. Коли судову справу

розв’язував увесь Кіш, письмова ухвала його рішення починалася словами: «З по-

веління пана кошового отамана...». Загалом же судові розгляди становили значний

відсоток у палітрі повсякденної діяльності кошових, а тому від кваліфікованого й му-

дрого винесення вироку залежав і їхній авторитет поміж січовиків. Кошові постійно

прагнули відкрито й справедливо, з погляду товариства, вирішувати судові справи і

поряд з жорсткими репресивними заходами домагалися примирення сторін і полю-

бовного розв’язання гострих суперечностей у січовій громаді. Тому досить важливим

було право помилування злочинців, яким володів винятково кошовий отаман. Хоча

він не мав самостійного права екстрадиції запідозрених січовиків на вимогу інших

держав (Польщі, Росії) чи гетьманського уряду. Типовою була відповідь кошового

отамана Григорія Федорова (1757 р.) на запит гетьманського суду щодо затримання

й екстрадиції правопорушників: «...Тих гайдамак забрати сам і відіслати по команді

своїй не міг, бо ті гайдамаки за присягою прийняті, за згодою всього товариства, а

без згоди спільної за тамтешнім звичаєм нічого чинити самому йому, кошовому, не-

можливо»

Судова влада кошового поширювалася на всю територію Війська Запорозького

Низового, яка в ХVІІІ ст. сягала розмірів острівної Англії (охоплювала сучасні Дні-

пропетровську й Запорозьку області, а також частково Херсонську, Кіровоградську,

Донецьку та Луганську) і мала кількість населення, щонайменше понад 100 тис. осіб.

Тому типовим був випадок, коли в 1770 р. кошовий отаман Петро Калнишевський на-

Розділ 4

казав «за спільним усіх вироком повісити у Протовчанському відомстві над Ореллю

[козака Брюховецького куреня злодія Зиму], де він і кривди чинив»

. У цьому випадку

чітко простежується загальна норма українського копного судочинства ХVІ–ХVІІІ ст.

щодо покарання злочинця на території тієї територіальної громади (міста чи села),

де було скоєно злочин

Загалом повноваження кошового отамана визначалися терміном в один рік,

а потім обов’язковими були перевибори. Тому протягом останніх сорока років (до

1775 р.) на найвищу посаду на Січі обиралося півтора десятка визначних представ-

ників січової старшини. Найавторитетніші козацькі лідери ставали очільниками Запо-

розького Коша на кілька термінів. Зокрема, тричі обіймали посаду кошового отамани

Іван Малашевич, Іван Білицький, Данило Гладкий і Василь Григорович, по п’ять разів –

Яким Ігнатович і Григорій Федоров, а от Петро Калнишевський і легендарний Іван

Сірко правили Січчю відповідно по 12 і 15 років

. При цьому досить демократичною

була сама процедура виборів як кошового отамана, так і іншої військової старшини.

Попервах козацька рада висувала претендентів на відповідну посаду (кожен курінь

мав право подавати свого кандидата) і ті покидали збори, чекаючи в приміщенні

свого куреня. Рішення приймалося після бурхливого обговорення й суперечок, коли

переважна більшість узгоджувала єдиного кандидата. Тоді останнього запрошували

до козацького кола, вручали символ влади кошового – булаву (яку покладав на свою

шапку перед товариством попередній керманич) і, посипавши голову землею, про-

голошували отаманом.

Другим за значенням адміністративно-судовим посадовцем на Січі вважався

військовий суддя, якого, як і іншу старшину, обирали на військовій раді. Загалом у

січовому судочинстві військовий суддя був першою правничою інстанцією, куди звер-

талися курінні отамани з невирішеними справами своїх козаків або інші конфліктуючі

сторони. Д.Яворницький так характеризував повноваження та практику їхнього судо-

чинства: «Суддя був охоронцем тих звичаїв предків та військових порядків, на яких

тримався весь устрій козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним

законом, якого зовсім не існувало у запорозьких козаків, а переказами або традиці-

ями, очевидно, привнесеними із України в Запорожжя, які передавалися із уст в уста

і були освячені багатьма віками»

У своїй повсякденній діяльності військовий суддя переважно розглядав кри-

мінальні та цивільні справи, пропонував сторонам конфлікту свій варіант його

розв’язання. У разі згоди учасників судової тяганини суддя оголошував свій вердикт

і справа закінчувалася. А коли ні, конфліктуючі козаки відсилалися до останньої ін-

станції – суду кошового отамана, чи навіть справу виносили на раду, де її вирішували

остаточно. Тяганина в козацьких судах не заохочувалася, а тому військовий суддя

мав чинити судочинство «швидко, правно та нелицеприємно». У разі потреби суддя

скріплював судові рішення чи вироки срібною печаткою, яка постійно перебувала у

його руках. За своє судочинство та дозвіл на звільнення винуватців від прив’язі коло

ганебного стовпа чи гармати судді отримували судові виплати («малий презент»), а

також свою частку з митних зборів від купців, промислових ватаг, січових пекарів,

м’ясників, шинкарів тощо. За часів підпорядкування Запорозької Січі Російській дер-

жаві військові судді отримували «казенне жалування» в розмірі 70 рублів

Розділ 4

Іншою впливовою посадовою особою на Січі, яка мала доступ до багатьох

владно-адміністративних таємниць Коша й помітний вплив на настрої січового това-

риства, був військовий писар. Деякі дослідники номінували означеного посадовця

«генеральним секретарем», або «першим міністром» Війська Запорозького. У його

віданні було майже все січове діловодство, одержання, підготовка та пересилання

офіційної кореспонденції. Тому в його підпорядкуванні перебувала також канцеля-

рія з підписарями, писарчуками, канцеляристами, підканцеляристами, копіїстами,

реєстраторами і товмачами, яка вела активний обмін документацією внутрішнього

і зовнішнього характеру.

Особливо розширилося січове діловодство з переходом Коша з кримської про-

текції під російську та перенесенням Січі з Олешок (нині м. Цюрупинськ Херсонської

обл.; Січ там існувала в 1711–1728 рр.) на р. Підпільна (нинішнє с. Покровське Ніко-

польського р-ну), коли було отримано відповідну царську грамоту (31 серпня 1733 р.).

Саме в зазначеній Новій Січі (1734–1775 рр.), яка визнала себе підпорядкованою ки-

ївському генерал-губернатору, значно зростає потік кореспонденції до канцелярії

останнього та до центральних російських установ (Сенату, Колегії іноземних справ

тощо). Це в подальшому негативно вплинуло й на мовну політику січових писарів,

оскільки останні навіть у внутрішньому листуванні (на території Війська Запорозького

Низового) вимушені були поступово переходити зі староукраїнської діловодної на

російську канцелярську мову, а московська школа скоропису поступово витісняла

київську. До січової канцелярії також дедалі більше проникали бюрократія й тяганина,

а також російські форми діловодної документації та дипломатики. На зміну тради-

ційного листа приходили рапорти, ордери, промеморії тощо. Загалом у 50-70-х рр.

ХVІІІ ст. на Січі вівся чіткий облік вхідної та вихідної документації. Зокрема, у кінці

50-х рр. із Військової канцелярії за один рік виходило близько 4,5 тис. документів, а

наприкінці 60-х рр. – понад 5 тис. Уважається, що майже такими самими були кіль-

кісні параметри отриманих канцелярією справ. Причому, крім інтенсивного діалогу

на російському напрямку, продовжувалося насичене дипломатичне/приятельське

листування з кримським ханом (із Криму йшли писані начерком ділові документи та

оздоблені печатями й туграми ярлики), султанами ногайських орд, польськими поса-

довцями Правобережної України (губернаторами, старостами, державцями)

тощо.

Під час виконання своїх повсякденних посадових обов’язків писар записував

і зачитував судові вироки на військових радах, сповіщав підсудних про рішення ко-

зацьких судів, особливо у тих випадках, коли зацікавлені особи перебували у від-

далених паланках. Хоча судовий процес на Січі проходив в усному порядку і носив

загальний характер, усе ж у важливих справах і за присутності військового писаря

вівся письмовий протокол допиту. Вважається, що загальна кількість судової доку-

ментації, яка за рік осідала в канцелярському архіві, сягала кількох тисяч (до 4000)

справ, що становило близько третини усієї документації Коша.

Зовнішнім атрибутом посади військового писаря була чорнильниця у срібній

оправі – каламар. Так само, як і військовий суддя, писар отримував жалування 50 руб.

і відсотки з митних і січових зборів. Загалом посада військового писаря вимагала

значної освіченості, дипломатичності та високої відповідальності за доручену справу.

Якщо претендент підтверджував високий професіоналізм і свої морально-ділові чес-

Розділ 4

ноти, козаки щорічно переобирали його на цю ж посаду. Протягом останніх 40 років

існування Запорозької Січі (за так званої Нової Січі) повноваження писарів виконува-

ли: Олекса Вербицький, Андрій Миргородський, Петро Чернявський, Дмитро Рома-

новський, Іван Чугуївець, Онисим Кривицький, Артемій Кумпан, Іван Глоба (останній

писар на Січі). І це в той час, коли військовим суддею ставали понад півтора десятка

січовиків. Крім того, на Січі виробилися звичаї досить суворо карати тих козаків, які

наважувалися підмінити військового писаря та пробували замість нього вести листу-

вання від імені всього Коша чи отримувати загальновійськову (часто конфіденційну)

кореспонденцію. За це на таких зухвальців чекало покарання аж до страти

Важливим посадовцем з-поміж січової військової старшини, яка мала безпо-

середнє відношення до судочинства на Січі, був кошовий осавул. Він загалом стежив

за дотриманням правопорядку та благочинною поведінкою січовиків не лише на

Січі, а й в усьому Запорожжі; організовував супровід посольських місій, купецьких

караванів, промислових ватаг; забезпечував доставку та розподіл жалування поміж

січовою старшиною; у військовому поході забезпечував розвідку та вибір місця вста-

новлення табору, слідкував за порядком та охороною останнього тощо. Разом із тим

значений відсоток повноважень військового осавула становили судові справи. Він

виїжджав у хутори, слободи й паланки як для розгляду незначних цивільно-майнових

конфліктів і скарг, так і для розслідування кримінальних злочинів. Важливою місією

осавула була організація реалізації судових вироків, які виносилися рішенням усього

Коша чи волею кошового отамана, та контроль за правильністю їхнього виконання.

Тому в підпорядкуванні вказаного посадовця перебували підосавул та обозний. Зо-

внішнім владним символом осавула був дерев’яний жезл, обкований з двох кінців

срібними кільцями. За виконання своїх обов’язків осавул, як і інша старшина на Січі,

зазвичай отримував відсотки від торгівців і промисловиків, певні судові виплати (за

виїзд на місце, розгляд справи, освідчення збитків чи злочину тощо) та жалування

в 40 рублів

Важливу роль у розв’язанні судово-адміністративних і господарських проблем

Війська Запорозького Низового відігравали колективні виїзні засідання січової вій-

ськової старшини (кошового, судді, писаря та осавула), про які свідчать записи в по-

хідних журналах січового архіву (1772, 1774 рр.). Зокрема, у 1772 р. в такий об’їзд

виїжджали: кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Андрій Носач, ієрей

Володимир Сокальський і похідна військова канцелярія. Маршрут січової старшини,

розпочатий 23 лютого, пролягав через зимівник Пишмичева, Кодак, Попасні байраки,

зимівник Стефана Васильовича, Кам’яновату і завершувався на Січі після 8 березня.

Переважна більшість часу йшла у старшини на вирішення важливих справ місцевих

козацьких осередків, про що свідчив лаконічний запис: «Від суботи й до вівторка в

Кодаці проживаючи, усякі розпорядження товариству тамтешньому корисні ствер-

джували». Хоча загалом такі поїздки супроводжувалися традиційними козацькими

ритуалами, коли делегацію Коша зустрічали урочистою гарматною стріляниною, ви-

їздом святково вбраних місцевих загонів і виходом церковнослужителів. Козацьким

звичаєм представники центрального уряду Січі обов’язково відвідували вранішні та

вечірні богослужіння в місцевих храмах і влаштовували один одному гостини. Про

що в похідному журналі було зазначено: «А після богослужіння пан кошовий усе то-

вариство й священиків… до себе запрошував і по кілька чарок горілки трактував…

Розділ 4

Після ж вечірнього богослужіння до ієрея Василія повечеряти та до ієрея Артема

навідувався, у котрого й церковним хором був забавлений»

Крім військової старшини, значними владно-адміністративними повноважен-

нями в Запорозькій Січі були наділені також військові служителі. Військовий довбиш

(политаврщик) відав військовими клейнодами (прапорами, бунчуками, литаврами,

сурмами) і був основним організатором колективних зібрань на Січі (військових рад,

зібрання з паланок військових загонів для оборони чи походу тощо). Козацьким зви-

чаєм основні колективні дійства січовиків відбувалися саме під звуки сурм і литавр.

Обов’язком довбиша був нагляд за виконанням судових вироків як на Січі, так і у

віддалених паланках, а також доставка на суд Коша злочинців із поселень і хуторів

Війська Запорозького Низового. З-поміж конкретних судових дій довбиш за вироком

суду роздягав і приковував до ганебного стовпа на січовому майдані правопорушни-

ків, допомагав осавулові під час екзекуції та оголошував судові рішення на раді чи

місці покарання/страти. То ж у плані судових повноважень довбиш був помічником

осавула. Інший військовий служитель – пушкар, крім основних своїх обов’язків – ві-

дання січовим арсеналом (гарматами, боєприпасами та іншою стрілецькою зброєю),

виконував також роль наглядача січової в’язниці, в якій відбували ув’язнення засу-

джені козаки або чекали судового розгляду запідозрені в скоєнні злочинів особи

. У

віданні військового пушкаря було, очевидно, також таке традиційне січове покарання,

як прив’язування злочинця до гармати та звільнення останнього. Підпорядковувалися

цьому січовому посадовцеві підпушкарі та гармаші.

Важливу роль у дипломатичних відносинах Запорозької Січі відігравав військо-

вий товмач, який був перекладачем і дорадником на переговорах з іноземними посла-

ми чи купцями. Він розглядав іноземну кореспонденцію, був у складі січових диплома-

тичних місій, провадив розвідку або виконував окремі доручення Коша на території

Запорожжя і за його межами. Відомо, що військові товмачі в 1754 р. направлялися

Кошем на Микитинську заставу для встановлення кордону та регулювання руху людей

на українсько-татарському порубіжжі. У 60-х рр. ХVІІІ ст. повноваження товмачів на

цій заставі виконували В.Муратов, В.Рубан, К.Юр’єв, Ф.Семенів, А.Дмитрієв.

Вагомими фінансово-економічними посадовцями Січі були військові шафарі та

кантаржеї, які переважно збирали мито та податки на території Запорожжя. Зокрема,

шафарі оподатковували торгові валки на основних перевозах через Дніпро (Самар-

ському, Кодацькому, Микитинському тощо), а кантаржеї провадили торгові збори з

привезених на Січ на продаж товарів. Останні також слідкували за мірами та вагами

під час торгових операцій.

Шкільною справою в Запорозькій Січі відали обрані самими школярами шкіль-

ні отамани. Вони дбали про шкільну скарбничку та забезпечення школярів (окремо

старшого й молодшого віку) продуктами та шкільним приладдям. У 40-х рр. ХVІІІ ст.

шкільним отаманом на Січі був козак Брюховецького куреня Федір Лата, а в 50-

60-х рр. – товариш Кущівського куреня Андрій Крячок.

Крім того, до вищої січової старшини належали такі посадовці: бунчужний, бу-

лавничий, перначник і хорунжий

Особливими функціями в Запорозькій Січі була наділена похідна старшина, як

очолювала козацькі підрозділи і в далеких походах (сухопутних чи морських), і в

організації сторожової служби на землях Війська Запорозького Низового чи під час

Розділ 4

переслідування нападників і розбійників. До лав похідної старшини входили пере-

важно військові посадовці: полковник, осавул і писар.

Наступним після загальносічової військової старшини та служителів владно-

адміністративним рівнем був рівень курінної старшини. Курені в Запорозькій Січі ста-

новили основоположну адміністративно-військову одиницю, яка була і самоврядним

осередком, і окремим військовим підрозділом із своїми, часом своєрідними, звичаями

й традиціями. Останні унормовувалися в залежності не лише від історичних умов іс-

нування того чи іншого куреня (окремі з них виникли ще у ХVІ ст.: Пашківський, Тата-

рівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський),

а й від того, вихідці з якого регіону чи поселення України його формували. У таких

випадках курінь становив осередок своєрідного земляцтва, яке привносило з собою

попередні самоврядні звичаї своєї малої батьківщини. Зокрема, наприкінці ХVІІ ст. в

Запорозькій Січі налічувалося 27, а у ХVІІІ ст. – 38 козацьких куренів, чимало з яких

мали назву українських міст: Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський,

Менський, Батуринський, Канівський тощо. І хоча з часом до куренів входили ново-

бранці не лише за земляцьким принципом, а загальносічові традиції адміністративно

уніфіковували звичаєве право окремих куренів, останні все ж залишалися своєрід-

ними осередками з власним внутрішнім самоврядним колоритом, одягом, прапором,

говіркою, кухнею тощо.

Кількість козаків, які були вписані до курінного компуту (реєстру), не була ста-

лою через прихід-відхід козаків, їхнє переселення в паланки, загибель у походах.

Зазвичай чисельність курінного складу перебувала в межах 200-400 козаків. Хоча

в окремих випадках крайні чисельні параметри куреня могли опускатися до ледь

більше 100 і підніматися вище 700 козаків. Навіть протягом одного десятиліття спосте-

рігалися значні коливання наповнюваності козацьких куренів. Зокрема, в Кущівському

курені в 1759 р. було 268 січовиків, у 1765 р. – 460, а в 1769 р. – 303; в Іркліївському

відповідно: 480, 482, 738; у Переяславському: 119, 370, 302; у Шкуринському: 338,

336, 504

Враховуючи необхідність централізації влади в таких чималих козацьких колек-

тивах, курінь зазвичай на загальних зборах вибирав зі свого середовища старшого,

або ж курінного, отамана. Козацький літописець Григорій Граб’янка зазначав: «Живе

курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило у військовій справі найвправ-

нішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана»

Останні, крім військово-адміністративних повноважень, часто виконували поміж ко-

заків свого куреня роль суддів. Вони мали право призначати тілесні покарання, при-

мовляючи при цьому: «А подайте київ на сучих синів»

. Хоч як нижча судова інстан-

ція курінні уникали виносити смертні вироки. Вони зазвичай виконували екзекуції,

призначені їхнім козакам волею Коша, або разом з іншими курінними отаманами

розсуджували своїх підлеглих побратимів.

Курінні отамани, яких козацьким звичаєм переобирали щороку на зібраннях,

були лише першими серед рівних курінної громади, проживали спільно з рядовика-

ми в одному курені, хоча й мали особливе місце за столом – на покуті поблизу ікон.

Але вони відповідали за кривди та свавільство щодо свого куреня курінних: «Якщо

хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то так як звичайну сірому,

карають на смерть»