Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 4

Починаючи з середини ХVІІІ ст. дедалі помітнішими ставали наглядацькі функції

у діяльності кошових і курінних отаманів. Зокрема, 21 жовтня 1751 р. К.Розумовський

наказував кошовому отаманові Січі, щоб той зобов’язав курінних вести чіткий облік

козаків і ретельного вписувати/виписувати останніх у курінних компутах. Водночас

заборонялося відпускати будь-кого з куреня без дозволу кошового та наявності пас-

порта. За перебування на Запорожжі без паспорта також уводилося покарання «по

тамошньому їх військовому звичаю безпоблажно, щоби й інші, бачачи таке, страх

мали». За цим повинні були ретельно стежити курінні отамани

Високе місце в адміністративній ієрархії Запорозької Січі посідали старші за ві-

ком козаки: «старики», «сивовусі діди», «знатні козаки радці», які були, як правило, ко-

лишніми представниками козацької старшини. На січових військових радах і судових

засіданнях вони посідали поважні місця одразу після кошової чи курінної старшини,

підписували листи поряд з отаманами, сиділи в куренях на почесних місцях під ікона-

ми. Дослідники передусім відзначали особливу вагу січових стариків (які часто були

характерниками з надзвичайними можливостями тіла і духу) як хранителів козацьких

звичаїв і старовини, підкреслювали високий моральний авторитет останніх у Війська

Запорозького: «Це були стовпи всього Війська Низового, носії усіх його переказів й

строгі виконавці козацьких звичаїв: вони вгамовували й утихомирювали тих, хто не

знав ніяких обмежень, при повній рівності товариства, молодих козаків; вони навіть

часто йшли супроти волі “владної” старшини, не виключаючи самого пана кошового,

коли помічали з його боку порушення предковічних порядків запорозької громади...

а після смерті користувалися такою почестю, що при їх похованні, один раз стріляли з

гармат, а з дрібнішої зброї більше ніж за іншими простими козаками»

. Про особливий

статус стариків на Січі писав і класик французької літератури Проспер Меріме в своїх

українознавчих студіях (1854 р.): «На Січі існувала певна рівноправність козаків; певні

повноваження надавали тільки старим козакам, зокрема право розв’язувати спірні

питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги»

Поза межами адміністративного центру Запорожжя – укріпленої Січі – на значній

території Війська Запорозького Низового, яке включало своєрідні адміністративно-

територіальні одиниці – паланки (в різні періоди їхня кількість коливалася від 5 до

11), владно-адміністративні повноваження здійснювалися паланковим полковником

і місцевою старшиною (осавулою, писарем, підосавулою та підписарем).

Загалом паланкова старшина козацьким звичаєм обиралася на Січі (терміном

від одного до кількох років) і підпорядковувалася волі Коша. Існувала традиція, за

якою керівництво паланок обиралося (а згодом і призначалося) виключно із січовиків

того чи іншого куреня (почергово), а не з місцевих знатних козаків-гніздюків, хоча з

часом роль останніх у паланковому управлінні зросла через створення ради зі «сте-

пенних добрих козаків» при паланковому полковнику. У зв’язку з цим для людності

паланок (а туди, крім козаків, входили й посполиті селяни та інші категорії населення

Запорожжя) склалася багатоступенева владна козацька ієрархія. Досить стрункою

була адміністративно-судова вертикаль: паланковий суд – суд відповідного курінного

отамана (у віданні якого перебувала та чи інша паланка) – військового судді – суд

кошового отамана

. Тому особи, невдоволені судом паланки, могли йти по інстанціях,

аж допоки їм не виносили остаточний вирок. Що стосується згадуваних у літературі

випадків виконання смертних вироків на рівні паланки чи забиття окремих осіб за

Розділ 4

допомогою символу влади паланкового полковника – металевого пернача, то тут

слід зазначити, що це могло стосуватися лише закоренілих злочинців, спійманих «на

гарячому», або ж це було приведення в дію вироку суду вищої інстанції. Цікаво, що ши-

бениці були влаштовані в кожній паланці Війська Запорозького Низового. Ставились

вони над людними шляхами і становили собою два стовпи з поперечиною зверху.

Оскільки в запорожців не було ката, то повішення винуватця здійснював наступний

у черзі на покарання злочинець. Страти через повішення практикувались у січовиків

практично весь період існування Запорозької Січі.

Загалом під юрисдикцією паланкового полковника перебували всі мешканці

паланки й тимчасові її насельники. А вказаний посадовець мав усю повноту влади

(військової, адміністративної, судової) на своїй території. Новообраний (призначений)

полковник і паланкова старшина отримували на Січі відповідний письмовий наказ із

означеними обов’язками та правами, а також відповідним тому чи іншому посадовцеві

жалуванням. Протягом ХVІІІ ст. із розширенням діловодства в кожній паланці Війська

Запорозького Низового було укомплектовано штат канцелярій (писар, підписарі), які

підпорядковувалися паланковій адміністрації. Відомо, що у 50-60-х рр. ХVІІІ ст. Ва-

силь Волинський очолював паланкові канцелярії попервах у Кодацькій, а згодом у

Самарській паланці; у першій половині 70-х рр. Дем’ян Вірменко (Мальований) був

паланковим писарем у Комісарівській паланці, а Іван Неживий – у Барвінківській.

У середині ХVІІІ ст. січова старшина зважилася перейти від виборів/призначен-

ня паланкових урядовців до почергового отримання посад останніми, щоб унемож-

ливити підкупи, хабарництво та зловживання посадовців. Особливістю порубіжних

паланок Війська Запорозького була необхідність організації прикордонної служби й

уважне стеження за ситуацією в прилеглих до земель Січі регіонах.

Наявні на теренах Війська Запорозького Низового адміністративна система та

звичаєво-правова культура загалом справили істотний вплив на формування владно-

судових органів в Українській козацькій державі, що постала за роки національно-

визвольної війни середини ХVІІ ст. Саме за запорозьким взірцем розпочинали фор-

муватися інституції Українського гетьманату, а національна держава українців продо-

вжувала іменуватися «Військом Запорозьким». Запорозька Січ була зародковим регіо-

ном, де розпочалася визвольна боротьба. Вона відіграла провідну роль у становленні

основ української армії, надала імпульс політичному злету Богдана Хмельницького

через його широку підтримку та титулування гетьманом Війська Запорозького (лютий

1648 р.). Водночас запорожці постійно намагалися поширити січові правовідносини

не лише на Запорожжя, а й на інші українські землі. В тогочасних документальних

матеріалах містяться численні згадки про те, що козаки в містах і селех України «мають

своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя», що вони «не несуть відповідаль-

ності перед жодним судом, крім суду тих отаманів, яких вони самі собі встановили,

обравши власних суддів і старшин»

Попри неоднозначну подальшу роль Запорозької Січі в подіях національно-

визвольної війни та зменшення її ваги в загальноукраїнських політичних процесах,

Кіш відігравав провідну роль у протистоянні кримсько-османській агресії та утриму-

вав широку міжнародно-правову автономію, незважаючи на інкорпоративні устрем-

ління як гетьманської влади України, так і правителів Варшави, Москви, Стамбула

та Бахчисараю. Тим паче, що цьому сприяло геополітичне суперництво впливових

Розділ 4

держав регіону. Саме наслідком останнього стало оформлення номінального подвій-

ного підданства Запорозької Січі (і Польщі, і Росії) згідно з Андрусівським договором

1667 р. 1681 р., під час укладення російсько-турецько-кримського Бахчисарайського

договору Москва про це вже не згадувала, а домагалася визнати Запорожжя лише її

володінням. Але Стамбул на переговорах, навпаки, домігся переходу Січі виключно

у своє підпорядкування. 26 квітня 1686 р. було укладено російсько-польський «Ві-

чний мир», за яким уже Варшава зреклася на користь Москви не лише Лівобереж-

ної України й Києва, а й Запорожжя, яке в подальшому, перебуваючи у царському

підданстві, передавалося в підпорядкування Українського гетьманату

. І цей полі-

тичний статус Запорозької Січі зберігався до 1709 р., коли остання була знищена

російською армією, а запорожці вимушені були перенести свій Кіш на територію,

підвладну кримському хану.

Певний вплив січового судочинства на формування правових відносин і ор-

ганів суду в Українській державі відзначався і в останні часи існування Запороз-

ької Січі. Зазначений період характеризувався для України переплетінням чинних

адміністративно-судових установ і рис січового судочинства. Уже з 1734 р. Запорозька

Січ номінально підпорядковувалася Київському генерал-губернатору, а з 1750 р. –

гетьманській адміністрації. Прерогативою гетьмана в цей період стає військовий суд

з кримінальних справ. Із 1755 р. гетьманська адміністрація вже вимагала від січової

старшини передачі до Генерального суду (в Глухові) усіх без винятку запорожців, які

брали участь у гайдамацькому русі

Незважаючи на відсутність загального зводу законів на Запорозькій Січі й усне

застосування запорожцями основних правових положень, усе ж певні його аспекти

поступово отримували письмове оформлення. У 1762 р. тут було «укладено письмо-

ве й кругове зобов’язання… у Війську Запорозькому»

. А в 1764 р. на Січі з метою

боротьби зі злочинністю було ухвалено інші письмові положення, що посилювало

відповідальність за крадіжки та збереження краденого, вводилася заборона брати

винних на поруки – і навіть кошового позбавили права помилування злочинців

У практиці регулювання внутрішніх адміністративно-правових відносин і на

переговорах з іноземними представниками запорожці демонстрували обізнаність з

юридичними актами сусідніх держав. Козацькі депутації на переговорах щодо кор-

донів Запорозьких Вольностей із російського стороною (1774 р.) використовували

як юридичну підставу копії універсалів Б.Хмельницького (1655 р.), грамоти царя

Олексія Михайловича гетьману й усьому Війську Запорозькому, польські універсали

М.Вишневецького (1670 р.), конституцію Варшавського сейму (1717 р.), в якій згаду-

вався ще універсал Стефана Баторія українському козацтву від 1576 р., тощо

Загалом під кутом зору історичної перспективи існування Запорозької Січі ма-

ло неабияке значення, оскільки з другої половини ХV ст. з остаточною ліквідацією

удільних князівств на території України почали утворюватися адміністративно-судові

органи тих держав, до складу яких входили українські землі (Великого князівства

Литовського, Королівства Польського, з 1569 р. – Речі Посполитої, Угорщини, Мол-

давії). Незважаючи на те що уряд Речі Посполитої вбачав у козаках своїх підданих, а

з середини ХVІІ ст. на Запорожжя формально поширилася влада українських гетьма-

нів, а згодом і зверхність московського царя, у межах Запорозьких Вольностей усе

ж витворився та функціонував базований на українській традиції своєрідний авто-

Розділ 4

номний політико-адміністративний і правовий устрій, який не лише забезпечував

стабільну суспільно-політичну та соціально-економічну ситуацію в регіоні, а й надій-

но прикривав південні рубежі України від вторгнень. Це протодержавне утворення

уособлювало для українців ідеальну державну модель, яка за умов фактичної без-

державності репрезентувала світові український народ і потужно обстоювала його

інтереси, а в подальшому передала державотворчу естафету Українській козацькій

державі ХVІІ–ХVІІІ ст.

Посилання до розділу 4

1 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.7. – С.ІХ-Х.

2 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків у трьох томах. – К., 1990. – Т.1. – С.163.

3 Див.: Гурбик А.О. Правові уявлення та народна правомірність // Українське суспільство

на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної

свідомості. – К., 2001. – С.57-70.

4 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАУК). – Ф.25. –

Оп.1. – Спр.45. – Арк.10.

5 Цит. за: Лазаревський А.М. Суды в старой Малороссии // Киев. старина. – 1898. – №7-8. –

С.96.

6 Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Д., 1994. –

С.77-78; Шевченко Н. Соціально-політичні вимоги козацтва Лівобережної України у на-

казах до Законодавчої комісії 1767–1774 рр. // Українське козацтво: витоки, еволюція,

спадщина. – К., 1993. – Вип.1. – С.149-157.

7 Скальковський А.О. Історія Нової Січі – С.120.

8 Лиман І.І. Церква в духовному світі Запорозького козацтва. – Запоріжжя, 1997. – С.11-12;

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – С.259.

9 Сперанский М. Южно-русская песня и современные её носители (по поводу бандуриста

Т.М.Пархоменко). – К., 1904. – С.41; Украинские народные думы. – М., 1972. – С.243; Гримич

М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців. – К., 2000. – С.164-

166.

10 Верба І.В. «Помяник» Михайлівського Золотоверхого монастиря від 1667 р. про рід

Богдана Хмельницького // Богдан Хмельницький та його доба: Матеріали Міжнар.

наук. конф., присвяченої 400-річчю від дня народження Великого Гетьмана (Київ, 24-

25.Х.1995). – К., 1996. – С.204-210; Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и пре-

даниях народа. – С Пб., 1888. – Т.1. – С.107; Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або історія

козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. – К., 1994. – С.68-69.

11 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – С.256-261; Скальковський А.О. Історія

Нової Січі – С.111, 114, 119.

12 Там само.

13 Цит. за: Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства. – К., 2004. – С.200; Савур-

Могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. – К., 1990. – С.193.

14 Лиман І.І. Церква в духовному світі Запорозького козацтва. – С.6-11.

15 Див.: Протоієрей В.Черпак. Політична орієнтація гетьмана І.Виговського та вірність

благословенню Митрополита Київського та всієї Руси // Конотопська битва 1659 року:

Зб. наук. праць. – К., 1996. – С.125-128; Здіорук С. Спротив Української Православної

Розділ 4

Церкви в часи визвольних змагань України у ХVІІ ст. // Там само. – С.129-133; Держава,

суспільство і церква в Україні у ХVІІ ст.: Матеріали ІІ «Берестейських читань» (Львів;

Дніпропетровськ; Київ, 1-6.02.1995). – Л., 1996. – 197 с.; Кагарлик С. Українські гетьмани і

Києво-Печерська Лавра // На чолі козацької держави (До 400-річчя від дня народження

Богдана Хмельницького): Зб. наук. праць. – Рівне, 1996. – Вип.2. – С.189-211; Кривоший

О. Роль образу Богоматері в духовному становленні Запорожжя // Південна Україна

ХVІІІ–ХІХ ст.: Зап. наук.-досл. лабораторії історії Південної України ЗДУ. – Запорожжя,

1996. – Вип.1. – С.69-71; Панашенко В. Православна церква і монастирі Лівобережної

України (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.) // Середньовічна Україна: Зб. наук. праць. – К.,

1997. – Вип.2. – С.201-224.

16 Цит. за: Вирський Д. «Дискурс про козаків» (характеристики українського козацтва в

річпосполитській історіографії останньої третини XVІ – середини XVІІ ст.). – К., 2005. –

С.65-66.

17 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – С.146.

18 Там само. С.148.

19 Там само.

20 Herby rycerstwa polskіego przez Bartosza Paprockіego zebrаne і wydane roku 1584. – Krakόw,

1858. – S 161.

21 Косвен М.О. К вопросу о военной демократии // Проблемы истории первобытного об-

щества. – М.; Л., 1969. – С.251-252.

22 Грозовський І. Звичаєве право Запорозької Січі // Радян. право. – 1991. – №10. – С.58-

59.

23 Історія української культури у п’яти томах. – К., 2003. – Т.3. – С.136-137.

24 Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ – перша половина

ХVІІ ст.). – К., 1998. – С.111-113.

25 Боплан Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від

кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і

ведення воєн. – К., 1990. – С.69-70; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – С.153,

173; Скальковський А.О. Історія Нової Січі – С.68.

26 Гурбик А. Правові відносини та судочинство в Запорозькій Січі // Українське козацтво: ви-

токи, еволюція, спадщина: Матеріали міжнар. наук. конф., присвяченій 500-річчю україн-

ського козацтва (Київ; Дніпропетровськ, 13-17.05.1991). – К., 1993. – Вип.1. – С.159-160.

27 Скальковський А.О. Історія Нової Січі – С.68, 81.

28 Там само; Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні часи свого існування. 1734–1775. –

К., 1961. – С.135-161.

29 Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі ХVІ–ХVІІІ ст. // Праці комісії для

виучування історії західно-руського та вкраїнського права. – К., 1928. – Вип.4. – С.179-

190.

30 Панашенко В. Нова Січ (1734–1775 рр.) // Козацькі Січі (Нариси з історії українського

козацтва ХVІ–ХІХ ст.). – К., 1998. – С.149-156.

31 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – С.177.

32 Мышецкий С.И. История о казаках Запорожских. – О., 1852. – С.48-51.

33 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713–1776 / Упорядн. Л.З.Гісцова, Л.Я.Дем-

ченко. – К., 1994. – С.14-22.

34 Там само. – С.47; Скальковський А.О. Історія Нової Січі – С.70; Гурбик А.О. Правові відноси-

ни та судочинство в Запорозькій Січі. – С.160; Ченцова Н.В. Атестати запорозьких козаків

в архіві Коша Нової Запорозької Січі як джерело до вивчення козацьких біографій //

Козацька спадщина. – 2008. – Вип. 4. – С.78-81.

Розділ 4

35 Панашенко В.В. Нова Січ (1734–1775 р.) // Козацькі січі (нариси з історії українського

козацтва ХVІ–ХІХ ст.). – К.; Запоріжжя, 1998. – С.157; Яворницький Д.І. Історія запорозьких

козаків. – С.179-181.

36 Там само.

37 Мышецкий С.И. История о казаках Запорожских. – С.42, 49; Яворницький Д.І. Історія за-

порозьких козаків. – С.184-185.

38 Мышецкий С.И. История о казаках Запорожских. – С.42, 49; Скальковський А.О. Історія

Нової Січі – С.51, 70, 72; Горобець В. Політичний устрій українських земель другої по-

ловини ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 2000. – С.62-63.

39 Скальковський А.О. Історія Нової Січі. – С.60-62; Мышецкий С.И. История о казаках

Запорожских. – С.44, 51; Гурбик А.О. Правові відносини та судочинство в Запорозькій

Січі. – С.158-159.

40 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992. – С.25.

41 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – С.182.

42 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – С.25.

43 Гурбик А.О. Правові відносини та судочинство в Запорозькій Січі. – С.159.

44 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі – Акты ЮЗР). – Т.11. –

С Пб., 1879. – С.342-363; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – С.183; Мышецкий

С.И. История о казаках Запорожских. – С.43.

45 Боплан Г.Л. де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Богдан

Хмельницький. – Л., 1990. – С.118.

46 Устное повествование Н.Коржа. – О., 1842. – С.13-21; Эварницкий Д.И. Сборник матери-

алов для истории запорожских казаков. – С Пб., 1888. – С.74; Слабченко М. Паланкова

організація Запорозьких Вольностей // Праці комісії для виучування історії західньо-

руського та вкраїнського права. – К., 1929. – Вип. 6. – С.210-240, 608-619; Грозовський І.

Звичаєве право Запорозької Січі // Радян. право. – 1991. – №10. – С.60, 91.

47 Гурбик А.О. Запорозька Січ і формування органів суду в Українській державі // Українська

козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали республік. іст. чи-

тань. – К., 1991. – С.87; Степанков В.С. Політична роль Запорожжя в розвитку націо-

нальної революції 1648–1676 рр. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі

та національній самосвідомості: Матеріали міжнар. наук. конф. – К.; Запоріжжя, 1997. –

С.4-14.

48 Станіславський В. Запорозька Січ та Річ Посполита. 1686–1699. – К., 2004. – С.5-46.

49 Гурбик А.О. Запорозька Січ і формування органів суду в Українській державі. – С.87.

50 Там само. – С.86.

51 Там само.

52 Грозовський І.М. Право Нової Січі (1734–1775 рр.). – Х., 2000. – С.16-17.

Розділ 4

Полково-сотенний

устрій

Української

козацької держави

(1649–1764 рр.)

Розділ 5.

Розділ 5

1. Територіально-адміністративний

поділ

дміністративний поділ Української козацько-

гетьманської держави дублював іррегулярну

структуру козацького війська: територіальні

одиниці – полки, сотні, курені – відповідали ієрархії таких са-

мих бойових підрозділів, забезпечуючи в цей спосіб максималь-

но швидку мобілізацію козацького стану та злагодженість його

бойо вих дій.

Політико-адміністративна система Війська Запорозького не

була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ се-

редньовічного суспільства, як правило, скрізь відштовхувався від

потреб оперативної мобілізації збройного люду. Зокрема, мобілі-

заційний принцип використовувався і при організації повітово-

воєводської структури Великого князівства Литовського та Коро-

ни Польської. Новаційний же підхід уряду Богдана Хмельницького

під час закладення нової адміністративної структури українських

земель полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно

менші території, ніж воєводства та повіти Речі Посполитої, а тому

й адміністративним органам було легше ними управляти. Пере-

вага нової адміністративної мережі виявилася в тому, що накази

з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників

У ході становлення полково-сотенного устрою Української

козацької держави було використано досвід функціонування ре-

єстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на

початку ХVІІ ст. На зламі 1625–1626 рр., під час складання гетьма-

ном Михайлом Дорошенком козацького реєстру було зафіксовано

існування шести військово-територіальних одиниць із центрами

в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах.

Трохи згодом, у першій половині 30-х рр. ХVІІ ст., відбувалося ста-

новлення Полтавського, Миргородського, Лубенського і Яблунів-

ського полків

. Отже, до певної міри можна погодитися з думкою

тих дослідників, котрі наголошують на генетичному зв’язку нового

полково-сотенного устрою зі своїм попередником, що існував у

Розділ 5

структурі Речі Посполитої, а саме: старостинським поділом. Відповідно Чигиринський

полк постав на місці Чигиринського староства, Білоцерківський – на місці одноймен-

ного Білоцерківського тощо

. Щоправда, сумніви викликають категоричні твердження

стосовно того, що збігалися навіть межі старих і нових адміністративних одиниць,

а заслугою гетьманського уряду стала лише заміна старих назв «староства» нови-

ми – «полки»

. Дійсно, у межах Наддніпрянської України, точніше – південної частини

Київського воєводства, ще наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. тамтешні староства сприй-

малися владою Речі Посполитої як законне місце проживання реєстрового козацтва,

об’єднаного в однойменні полки. Проте з початком Української революції середини

ХVІІ ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікувалися й

вийшли далеко за межі традиційно «козацьких» районів. Уже протягом літа 1648 р.

були створені полки на Лівобережній Україні, Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині,

а восени – у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), Південно-Східній

Волині, східній і центральній частині Подільського воєводства, на півдні Галицької зем-

лі Руського воєводства

. На середину 1649 р. існувало понад два десятки військових

одиниць, що опиралися на відповідні територіально-адміністративні округи.

Згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держа-

ва втратила територію Барського, Звягельського, Любартівського, Миропільського,

Остропільського та Могилевського полків. Козацьке військо в кількості 40 тис. вояків

відтепер мало базуватися на теренах 16 полків: Чигиринського, Черкаського, Білоцер-

ківського, Канівського, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Кальницького, Київ-

ського, Переяславського, Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуць-

кого, Ніжинського та Чернігівського

. Окремі козацькі полки як певні територіально-

адміністративні округи та військові одиниці, наприклад Борзненський та Овруцький,

було переформовано у відповідні сотні Чернігівського та Київського полків.

З плином часу адміністративно-військова структура зазнала певних змін – одні

полки існували короткий час, інші – то зникали, то знову з’являлися. Зокрема, було

організовано Паволоцький полк, з Ніжинського полку виділився Стародубський, а у

прикордонних смугах Гетьманату постали Турово-Пінський, Подільський (Могилев-

ський чи Придністрянський), Волинський і Білоруський полки.

Загалом у перші десятиліття існування Гетьманату кількість полків коливалась

у доволі широких межах: від 20 полків, за інформацією одних джерел, до 35, згідно з

іншими (називалися також показники і в 30, 27, 22 тощо)

. Встановити точну кількість

«справжніх» полків – навіть на окремих часових відрізках – не видається можливим

уже через те, що джерела містять далеко не вичерпну інформацію. Не завжди можна

зі впевненістю встановити: йдеться про полк як певну військову та адміністративну

одиницю, чи лише як про військовий підрозділ, сформований для виконання тих чи

інших бойових завдань.

За своєю територію та кількістю козаків і посполитого населення, що мешкало

на ній, полки були неоднорідними. Старі полки – Чигиринський, Черкаський, Канів-

ський, Корсунський і Білоцерківський займали простір у 2-3 тис. кв. км.

Полки, що постали в роки революції, були значно більшими. Так, наприклад,

Київський полк займав площу 20 тис. кв. км, а Ніжинський – понад 30 тис. кв. км.

Утім, у наступні десятиліття межі полків зазнавали неодноразових змін, викликаних