Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 1

і вічем з посадником – з другого. Про це свідчить та обставина, що до Торжка «при-

еха къ нему отечь Гюрги съ пълкы и брат его Ярославъ и Василько Костянтиновиць

съ ростовци, Михаилъ с церниговьци». Юрій поставив вимогу перед новгородцями

видати йому призвідців сварки з його сином, на що ті відповіли відмовою. За це Юрій

з іншими князями розорив Новгородську землю поблизу Торжка.

Наступного року, коли у Новгороді сидів уже інший князь Ярослав Всеволодич,

запрошений новгородцями на княжіння з Переславля Залєського, литовці напали на

Новгородську землю і завдали багато шкоди, захопивши Торопецьку волость і погра-

бувавши купців. Тоді «князь же, Ярославъ и Володимиръ

съ сыномъ и с новотържьци,

княж дворъ, новгородцевъ мало, торопцяне съ князьмь своимъ Давыдомъ, поидоша

на нихъ» і завдали вирішальної поразки. Підкреслені мною слова свідчать про те, що

основною ударною силою в переможній кампанії Ярослава був його двір, що налічу-

вав, можна гадати, не одну сотню бійців.

А літописна розповідь 1245 р. про напад литовців на Новгородську землю по-

відала про те, що спершу ворог розбив нечисленні контингенти новоторжців, тверичів

і дмитрівців, що складали новгородське військо. Тоді князь Олександр Ярославич (Не-

вський) «погонися по нихъ съ своимъ дворомъ, и би я, …и не упусти ихъ ни мужа»,

а далі «в малѣ дружинѣ срете иную рать у Въсвята, и техъ изби, а самъ приде сдравъ

и дружина его». У цьому контексті двір виступає як сильний воїнський контингент.

а «мала дружина» – як його частина. Звідси може скластися враження, ніби княжий

двір і був дружиною, хай великою. Проте в інших літописних контекстах (наприклад,

Галицько-Волинського ізводу) малою дружиною звичайно називається військова сила

княжого двору.

Проте й у новгородському літописанні двір часто виступає в традиційному

розумінні слова: як владна структура при князі. Так, під 1240 р. у Новгородському

першому літописі занотовано: «Выиде князь Олександръ [Ярославич] из Новагорода

къ отцю в Переяславль с матерью и с женою и со всѣмь дворомъ своимь, роспрѣвся

с новгородци» – типова для Новгорода ХІІІ ст. картина: князь не бажав підкорятися

вічу й залишив місто разом із двором і дружиною.

Так само, як «двір», похідний від нього термін «дворяни» найчастіше трапля-

ється теж у новгородському літописанні. Та, подібно до двору, існування дворян було

також загальноруським явищем, вони становили нижчу ланку панівної верстви сус-

пільства. Складання двору як структури державного управління серйозно вплинуло

на середні й нижчі шари служилих государю людей, змінило їхній статус і обов’язки.

Вперше в джерелі дворяни згадуються під 174 р. Після вбивства Андрія Боголюбсько-

го змовниками з його найближчого оточення в Боголюбові (що був резиденцією кня-

зя) зчинилося повстання, що одразу, як зазвичай бувало в подібних випадках, набуло

кримінального характеру: «Горожане же боголюбскыи и дворяне разграбиша домъ

княжь… и много зла створися в волости его; посадникъ его и тиуновъ его домы по-

грабиша, а самѣхъ избиша. Детьцкые и мечники избиша, а домы ихъ погорабиша».

Цей короткий запис джерела багато про що свідчить. По-перше, дворяни при-

стали до містян у виступі проти посадовців князя. По-друге, вони грабували доми

посадників, тіунів, датських і мечників, тобто людей середньої ланки княжого управ-

* Мстиславич, псковський князь.

Розділ 1

ління. Виходить, що ті дворяни були (або вважали себе) знедоленими й ображеними

государем. То ж чи належали вони взагалі до княжого двору? Гадаю, що так.

Багато років термін «дворяни» і його зміст залишались однією із загадок соці-

альної термінології давньоруських джерел. Переважна більшість дослідників уважає

більшість дворян особисто вільними служилими людьми. Оскільки служилі люди на-

лежали до княжого двору, то молодших серед них стали називати словом «дворяни»,

тобто належні до двору

. Дехто з істориків думає, що поєднання військових, судових,

адміністративних і суто службових обов’язків групою людей на княжому дворі дово-

дить генетичну спадковість дворян щодо дєтських і отроків попереднього часу, так

само, як двір став спадкоємцем дружини. Загалом погоджуючись з такою думкою,

можна пояснити дивну, на перший погляд, майже повну відсутність терміна «дворяни»

в південноруських літописах: Київському ХІІ ст. і Галицько-Волинському ХІІІ ст. – його

заступають тотожні за змістом поняття «отрок», «дєтський» та ін.

Знову звернуся до згадок слова «дворяни» в Новгородському першому літописі

старшого і молодшого ізводів, що дає змогу конкретизувати коло обов’язків тих дво-

рян і саме їхнє місце в княжій адміністрації – дворі. Їх небагато, порівняно зі значно

частішими згадками терміна «двір», і вони досить красномовні.

У 1210 р. новгородці повстали проти свого князя Святослава Всеволодича, до

чого їх підбурили прихильники Мстислава Мстиславича Удатного з династії смолен-

ських Ростиславичів. Підбадьорений ними, Мстислав захопив Торжок й «изма дво-

ряне Святославли», а далі уклав угоду з новгородським віче, після чого новгородці

посадили його князем, а Святослава ув’язнили «съ мужи его». У цій розповіді джере-

ла дворяни належали до найближчого оточення государя, вони тримали порубіжне

новгородське місто Торжок, дуже важливе з огляду на його вигідне стратегічне роз-

ташування. Немає сумніву в тому, що вони й були тими «мужами», яких кинули до

в’язниці разом з їхнім князем.

За чотири роки Мстислав Мстиславич, що був улюбленцем новгородців, пішов

війною на чудь. Вона підкорилася князеві й дала йому багату данину, третю частину

якої він роздав своїм дворянам. Наступного року Мстислав «по своей воли» подався

до Києва. Ці слова багато важили в устах літописця, адже зазвичай князя змушували

залишити Новгород самі містяни. Далі вічники посадили на стіл онука Юрія Долгору-

кого Ярослава Всеволодича з Ростово-Суздальського князівства. Однак Ярослав од-

разу почав воювати з міською владою, намагався пригнітити тисяцького і посадника.

Новгородці збунтувалися. Мстислав Мстиславич довідався про скоєне Ярославом,

повернувся до Новгорода і «я Хота Григоревиця, наместника Ярослава, и все дворяны

искова». З наведеного тексту можна зрозуміти, що ті закуті в залізо дворяни Ярослава

Всеволодича були його посадовцями, котрі чинили насильства над новгородцями.

Незабаром по тому Мстислав убив Ярослава з Новгорода і сам посів княжий стіл.

Отже, княжий двір на Русі в ХІ–ХІІІ ст. був рушійною силою влади, органом

державного управління, інструментом здійснення государем завдань внутрішньої та

зовнішньої політики. В його діяльності, як у краплині води, відбилися закономірності

поступу давньоруського суспільства з усіма суперечностями і складностями цього

явища.

Розділ 1

Посилання до розділу 1

1 Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. – К., 1993. – С.24-25.

2 Повесть временных лет / Подг. текста, пер., статьи и ком. Д.С.Лихачева. – 2-е изд. – С Пб.,

1999. – С.37. Далі джерело використовуватиметься за цим виданням.

3 Котляр М.Ф. Генезис східнослов’янської державності // Пам’ятки писемності східносло-

в’янськими мовами ХІ–ХVІІІ ст. – К., 1995.

4 Мельникова Е.А. К типологии становления государств в Северной и Восточной Европе

// Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы. – М., 1992. – С.39.

5 Черепнин Л.В.К вопросу о характере и форме Древнерусского государства ІX – начала

ХІІІ вв. // Ист. зап. – 1972. – №89. – С.359-360.

6 Див.: Кобрин В.Б., Юрганов А.Л. Становление деспотического самодержавия в России //

История СССР. 1991. – №4. – С.56-57.

7 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси. Лекции по русской истории. – М., 1993. –

С.63, 69 и др.

8 Котляр Н.Ф. Древнерусская государственность. – С Пб., 1998. – С.245.

9 Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С.505.

10 Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности на Руси //

Польша и Русь. – М., 1974. – С.11.

11 Галицько-Волинський літопис: Дослідження. Текст. Коментар. – К., 2002. – С.89.

12 Пашуто В.Т. Названа праця. – С.11.

13 Слово о полку Игореве. – М.; Л., 1950. – С.21. – (Сер. Литературные памятники).

14 Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. – С.13-20.

15 Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К., 1998. – С.113-120.

16 Летопись по Ипатскому списку. – С Пб., 1871. – С.230-307. Далі Київський літопис ХІІ ст.

використано за цим виданням.

17 Там само. – С.270-271.

18 Галицько-Волинський літопис / За ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С.77 (текст); С.162–164

(коментар). Далі джерело використовуватиметься за цим виданням.

19 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950. – С.193 и сл.

20 ПСРЛ. – Т.1 Лаврентьевская летопись. – Вып.2. – Л., 1927. – Стб.425. Дата його смерті – 19

червня 1205 р. – встановлена за допомогою польських середньовічних хронік.

21 Грушевський М. Історія України-Руси. – Л., 1905. – Т.2. – С.17-62.

22 Див.: Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 2002.

23 Грушевський М. Історія України-Руси. – Л., 1905. – Т.3. – С.224-226.

24 Горский А.А. Древнерусская дружина. – М., 1989. – С.35, 118.

25 Сергеевич В.И. Русские юридические древности. – С Пб., 1890. – Т.1. Территория и на-

селение. – С.305.

26 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси: Очерки по истории Х–ХІІ ст. Лекции по

русской истории. Киевская Русь. – М., 1993. – С.370.

27 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред.; Пред. А.Н.Насо-

нова. – М.; Л., 1950. – С.32. Далі Новгородський літопис використовується за цим видан-

ням.

28 Мавродин В.В. Социально-политический строй // История культуры Древней Руси.

Домонгольский период. – М.; Л., 1951. – Т.ІІ. Общественный строй и духовная культура

/ Под. ред. Н.Н.Воронина, М.К.Каргера. – С.23.

Розділ 1

29 Хачатурян Н.Г. Запретный плод… или Новая жизнь монаршего двора в отечественной

медиевистике // Двор монарха в средневековой Европе. – Вып.1. – М., 2004. – С.17.

30 Веселовский С.Б. Исследования по истории класса служилых землевладельцев. – М.,

1969. – С.466-469.

31 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1905. – Т.3. – С.231.

32 Свердлов М.Б. Домонгольская Русь. Князь и княжеская власть на Руси VІ – первой трети

ХІІІ в. – С Пб., 2003. – С.591.

Розділ 2. Державна служба

Великого князівства

Литовського

Розділ 2

елике князівство Литовське було унікальним

явищем в історії Центрально-Східної Європи.

Ця держава сформувалася на основі литов-

ських племен, що вели довготривалу боротьбу проти німецьких

орденів наприкінці XІІІ ст. На кінець XІV ст. вона сягнула своїми

кордонами берегів Чорного моря. Протягом кількох століть Вели-

ке князівство Литовське було тим мостом, що з’єднував Європу і

Азію. Складаючись з різних етносів, що відрізнялися економічним

і культурним розвитком, воно успішно розвивалося, витримуючи

протягом століть потужні удари ззовні, а об’єднання князівства з

Польщею 1569 р. призвело до появи величезної держави – Речі

Посполитої.

«Бяху жє имєна литовскихъ князєй: сє старшіи, Живиньбудъ,

Довьять, Довьспрункъ, братъ єго Мидогь, братъ Довьяловь Ви-

ликаиль; а жємойтьский князь: Єрьдивиль, Выкынть; а Русковичь:

Кинтибудь, Вънибутъ, Бутовитъ, Вижєивь и сынъ єго Вишли, Китє-

ній, Пликосова; а сє Булєвєчи: Вишимуть... а сє князи изь Лотвы:

Юдькы, Пукыикь, Бикши, Ликеикь»

. Саме з цього конгломерату

князів почалося становлення нової держави, якій судилося ста-

ти одним з найвпливовіших державних організмів Центрально-

Східної Європи у добу пізнього середньовіччя.

Поступово литовський князь Міндовг, що спочатку був лише

одним з старших князів Литовської землі, спромігся за допомогою

сили до середини XІІІ ст. підкорити інших князів. Йому вдалося

підкорити Новогрудок, столицю Чорної Русі. Місто стало фактично

першою столицею нової держави. І хоча 1263 р. Міндовг загинув

від рук заколотників, Велике князівство Литовське не розпалося.

Литовські правителі на початку XІV ст. приєднали Полоцьк. На

першу чверть того ж століття литовцям уже належали Вітебськ і

Мінськ. На півдні під литовську владу підпадали Турово-Пінщина

і Берестейщина. У першій чверті XІV ст. південний кордон Вели-

кого князівства Литовського проходив Тетеревом, тож Житомир

з Овручем були під владою Гедиміна

. Саме з цього князя розпо-

чалася литовська династія, що правила державою до Люблінської

унії 1569 р.

Захоплення поліських територій було лише передумовою

наступу на основний масив українських земель. У 1340 р. помер

Розділ 2

галицько-волинський князь Болеслав-Юрій ІІ. Волинське боярство, яке, напевно, за-

здалегідь проводило переговори з Гедиміном і його сином Любартом, запросило

останнього на престол. Новий князь з династії Гедиміновичів, прийняв у православ’ї

ім’я Дмитра й одружився з дочкою останнього волинського князя Андрія Юрійови-

ча, а тому швидко поширив свою владу на Волині. Цьому князю довелося вести со-

рокарічну війну з Польщею і Угорщиною, яка врешті-решт закінчилася перемогою

литовської сторони

Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало умо-

ви для подальшого наступу на Сіверщину і Київщину. Поки ординська влада була

міцна, подальше просування литовців було неможливим. Однак уже в 1362 р. Литва

поглинула Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину

. Наприкінці століття литовські

володіння сягнули Чорноморського узбережжя

. На вершині своєї могутності Велике

князівство Литовське сягало своїми кордонами Балтики на півночі й Чорного моря

на півдні, Західного Бугу на заході та верхів’їв Оки на сході.

Секрет такого швидкого розвитку полягав у тому, що, будучи за своєю суттю

поліетнічним державним утворенням, Литва не продукувала переваги якогось одно-

го етносу. Фактично держава розширювалася за рахунок злиття династій – старої

Рюриковичів і нової – Гедиміновичів. Відбувався процес, багато в чому подібний до

появи Київської Русі в ІХ ст. «Ми старини не рушимо і новини не вводимо» – таким

було гасло, під яким здійснювалося поширення литовської влади.

За два століття в державі не відбулося жодного великого повстання, спрово-

кованого етнічним, релігійним чи соціальним протистоянням. І це в той час, коли

Європу розхитували гуситський рух, реформація, селянські повстання. Зрозуміло, що

внутрішнє життя не було безхмарним. У Великому князівстві Литовському відбувалися

боротьба міст за свої права і конкурентна боротьба конфесій. Проте тільки катаклізми

всередині привілейованого стану князів, які до того ж у більшості належали до однієї

династії, періодично виплескувався в збройне протистояння.

Криза центральної влади була закладена в самій її специфіці. Після смерті Ге-

диміна в 1341 р. і недовгого правління Явнута в Литовській державі був фактично

встановлено дуумвірат. На чолі Великого князівства Литовського стали брати Оль-

герд і Кейстут. Перший, будучи православним, володарював головне на білоруських

і українських землях і проводив політику держави в східних і південних напрямках.

Кейстут, залишаючись язичником, володарював на литовських землях і Берестейщи-

ні. Відповідно він займався зносинами і війнами з угорцями, поляками й орденами.

Формально старшим уважався Ольгерд. Крім того, існувала ще група їхніх молодших

братів і племінників, яка теж брала участь в управлінні окремими частинами держави

на правах удільних князів. Нерідко під час розв’язання якогось важливого питання, як-

от початок війни чи укладення миру, від Литви виступав не тільки Ольгерд чи Кейстут,

а й їхні родичі. Наприклад, під час сорокарічної війни проти поляків та угорців разом

з Любартом і Кейстутом діяли Юрій Наримунтович, той же Ольгерд, Явнут тощо. Коли

Ольгерд помер 1377 р., між його нащадком Ягайлом і спочатку Кейстутом, а згодом й

іншими братами почалося криваве протистояння. Останнє призвело до значних змін

у становищі Великого князівства Литовського як незалежної держави. Ягайло, шука-

ючи підтримки, погодився в 1385 р. на Кревську унію. Згідно з нею, Ягайло, ставши

польським королем, мав інкорпорувати литовську державу до складу Польщі

. Проте

Розділ 2

він зустрів опозицію серед інших князів. Тож Ягайлу довелося вести довгу й виснаж-

ливу війну проти сина Кейстута Вітовта. Останній, спираючись на підтримку тевтонців,

з періодичним успіхом вторгався у литовські землі, намагаючись підпорядкувати їх

своїй владі. Воюючи з братом, Ягайло усунув з великих удільних князівств інших своїх

братів. Проте врешті-решт перемогу отримав Вітовт, який 1392 р. фактично підім’яв

під себе Велике князівство Литовське. Саме з іменем Вітовта пов’язані останні великі

зовнішньополітичні успіхи Литовської держави. І саме він увійшов у історію як «вели-

кий князь». Незважаючи на постійний тиск з боку поляків і Ягайла, Вітовту вдалося

зберегти незалежність держави й перетворити її на один з наймогутніших суб’єктів

політичного життя Центрально-Східної Європи. Смерть цього князя у 1430 р. пере-

рвала тріумфальний ріст литовської могутності

Новий литовський правитель Свидригайло намагався продовжити курс по-

передника, проте війна з Польщею і громадянська війна у Великому князівстві Ли-

товському, що розколола країну зсередини, призвели до ослаблення князівства та

повернення його в русло польської політики. У 1445 р. литовський великий князь

Казимир Ягеллончик став польським королем. З цього часу Велике князівство Литов-

ське до 1569 р. (за виключенням 1489–1502 рр.) перебувало під скіпетром спільного

з Польщею монарха. І хоча держава спромоглася зберегти незалежність, її зовніш-

ньополітична активність поступово уповільнювалася.

Цим скористалися більш молоді й агресивні сусіди. Протягом 70-х рр. XV ст.

Литовська держава втратила вплив на Крим, Рязань, Твер, Новгород. У 80-х рр. Мос-

ковська держава захопила Верхньоокські землі, а Кримський ханат разом з Осман-

ською імперією – пониззя Дніпра й усе Північне Причорномор’я. На зламі XV–XVІ ст.

Московське велике князівство відбирає у Литви Чернігово-Сіверщину, а у 1513 р. –

Смоленськ. У цей самий час кримські чамбули регулярно плюндрують українські, а

нерідко білоруські й навіть литовські землі. Сигізмунду І (1506–1548) вдалося дещо

виправити ситуацію. Литовські війська отримали низку гучних перемог як на сході,

так і на півдні. Проте повернути минулу могутність Велике князівство Литовське вже

не змогло.

Причини зовнішньополітичного занепаду ховалися передусім у слабкості дер-

жавного управління. Річ у тім, що в 30–40-х рр. XV ст. шляхетська верства держави

(передусім прошарок князів і панів) одержала широкі права і відповідно вплив на

центральну владу. А за умови частої відсутності великого князя його влада ще більше

ослабла. Відбулася фактично децентралізація системи влади. Найяскравіше це про-

явилося у військовій службі. Якщо у XІV – першій третині XV ст. литовські правителі

чи їхні намісники без особливих зусиль збирали військо (так зване земське військо),

то з кінця XV ст. це стало великою проблемою. Можновладці не поспішали до місць

збору, а нерідко взагалі не з’являлися. З іншого боку, зменшення доходів державної

скарбниці, спровоковане багато в чому втратою стратегічно вигідних територій, яки-

ми проходив Великий шовковий шлях, не дозволяло утримувати достатньої кількості

найманців. Усе це призвело до того, що держава не витримала навантажень чергової

війни з Московським великим князівством.

Що ж собою становив державний апарат Великого князівства Литовського?

Первинним органом, за допомогою якого князь здійснював управління підданими,

була дружина. Саме до її складу входила земельна аристократія. Фактично її пред-

Розділ 2

ставники просто визнавали владу великого князя над собою і своїми підданими. Роз-

ширення кордонів Великого князівства Литовського і входження до його складу інших

земель, які багато в чому відрізнялися за своїм етнічним, культурним і соціально-

економічним характером, вплинуло й на еволюцію дружини. Вона трансформувалася

у великокнязівський двір.

Саме двір був тією структурою, з якої почав формуватися державний апарат Ве-

ликого князівства Литовського. Взагалі протягом XІV ст. державний апарат не виходив

за межі двору. Адже держава була побудована на удільних князівствах. Розширюючи

свою владу, литовці задовольнялися посадженням у нових територіях литовської ди-

настії, як правило Гедиміновичів. А вже останні приносили присягу великому князеві

у вірності з обіцянкою військової допомоги. За таких умов литовському володареві

не треба було мати розгалужений штат чиновників. У той самий час двір вимагав ви-

никнення функціональних посад. Першими чиновниками при князі можна вважати

воєвод і тівунів. Перші спочатку функціонували тільки як військові керівники. А тивуни

управляли безпосередньо великокнязівськими волостями.

На перший погляд здається, що князь був звужений у межах великокнязівсько-

го домену. Насправді ситуація була дещо інша. У Великому князівству Литовському,

особливо у XІV–XV ст., домінувало натуральне оподаткування. За таких умов великий

князь не мав можливості утримувати великий штат чиновників на розкиданих землях

країни. А за наявності удільних князівств усе навантаження на збір податків, судові

справи, утримання прикордонного війська лежало на них. До великого князя литов-

ського доходили лише живі гроші з мит. Крім того, його двір, постійно пересуваючись

країною, утримувався з місцевих податків. Практика постійного переїзду мала суто

практичне значення з огляду утримання великого і чисельного двору. Цікавий опис

такої подорожі Вітовта Кейстутовича за 1428 р. наводить М.Любавський: «Доставле-

но йому під час походу 2700 коней, не рахуючи тих, які йому ще мають доставити

в Смоленську. Князь Сигізмунд, коли великий князь прибув до його краю, доставив

йому десять коней, а коли прийняв його в замку, доставив двісті коней; а крім того,

підніс у подарунок коштовні хутра, соболів і багато татарських грошей. Потім поїхав

до Свидригайла; цей князь доставив дев’яносто коней, багато хутра, соболів і багато

інших подарунків. ... Далі з Мінська, де було прийняте татарське посольство, рушили

до одного замку, де великий князь посадив свого воєводу; той доставив 150 коней,

хутра і гроші; дружина його й діти піднесли великі подарунки. Потім інші князі та

пани, його вояки, зустрічали нас, присилаючи по 30, 20, інші по 12, 10, 5, 6, 8 коней,

соболів хутр і грошей»

. Такі великі доходи, що йшли з удільних князівств, яскраво

показують, наскільки ефективно діяла їхня адміністрація, організована за давньорусь-

кою системою.

Оскільки князь часто їздив державою, постала потреба в накопиченні й збере-

женні документації. Тому на ранньому етапі литовської історії виникає великокнязів-

ська канцелярія (остаточно як конкретний орган вона склалася вже в другій половині

XV ст.). У ній працювали писарі та підскарбії. Спочатку обидві посади не були сталими.

Мова може йти радше про виконання тим чи іншим великокнязівським дворянином

функцій писаря чи скарбничого.

Наприкінці XІV ст. починається другій етап становлення адміністративного апа-

рату. В державі відбувалося скасування удільних князівств. Замість них створювались