Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-51-

з огляду на переважно історичний характер соціологічної

аргументації

На межі 90-х рр. ХХ ст., коли в світі інтенсивними ста-

ли глобальні зміни, актуалізувався інтерес до циклічної

теорії соціального розвитку. Зокрема, П. Штомпка у книзі

«Соціологія соціальних змін» поставив важливі питання

зв’язку між розвитком та головними проблемами історич-

ної соціології. П. Штомпка зробив помітний внесок у кон-

цептуальне

розуміння циклічної природи соціального

розвитку. В його розумінні, категорія «соціальна зміна»

описує окремо взяту зміну суспільства від однієї ранньої

стадії до більш пізньої. Поняття «історичний процес» сто-

сується послідовності самостійних перетворень, яке зазнає

суспільство протягом тривалого відрізку часу.

На його думку, актуальні сьогоднішні події поєднують

у собі діяльність структур і

дії суб’єкта (практику) в будь-

який цей момент часу. Вони впливають як на структури

(модернізуючи або створюючи нову мережу відносин) так

і на суб’єктів (модифікуючи або формуючи їхні внутрішні

властивості) в кожний наступний момент часу. Внаслідок

цього виникає модифікований або новий тип діяльності.

Водночас змінюються соціальні умови для

здійснення прак-

тичних дій. Якщо внаслідок діяльності відбуваються якісь

події, вони знаходять відображення в новій практиці, яка

поєднує діяльність нових структур та дію нових суб’єктів.

Потім вже нова практика починає аналогічний цикл,

який, змінюючи структури та суб’єктів, модифікує діяль-

ність і способи її реалізації, що стимулює появу наступно-

го

модифікованого типу практики. Ця послідовність про-

Abrams Philip. Historical Sociology. — Ithaca: University Press, 1982.

— 340 p.

-52-

довжується, відтворюючи зміни суспільства, які постійно

накопичуються. Будь-який конкретний стан суспільства

П. Штомпка розглядає як одну з фаз історичної послідов-

ності, продукт здійсненої діяльності, акумульованої істо-

ричної традиції та передумову для наступної діяльності.

Водночас будь-яка соціальна подія, знаходячись у потоці

історичного часу як компонент практики, є відображенням

всієї попередньої

історії та зародком майбутньої історії

На думку А. І. Черних, до кінця 80-х рр. ХХ ст. ме-

тодологія історичної соціології на Заході розвивалась у

трьох головних напрямках. Представники першого з них

— вихідці з соціальної історії — цілком відійшли від неї

та звернулись до дослідження макроструктурних процесів

великої тривалості. Інші зберегли вірність історичній те-

матиці та зосередились

на дослідженнях особливостей

функціонування соціальних груп, включених у процеси

модернізації. Прихильники третього напрямку працюють

на мікрорівні, досліджуючи проблеми взаємодії соціаль-

них структур із конкретною діяльністю людей

В історії розвитку критики ідей класичної історичної

соціології помітне місце посідає творчість Карла Поппера

(1902-1992). Зокрема, він заперечував властиві історичному

процесу певні якості, регулярні закономірності, іманентну

логіку, сенс і певну спрямованість. У 1957 р. ці думки було

концентровано викладено в праці «Злиденність істори-

цизму».

Штомпка П. Социология социальных изменений. — М., 1996. — С.285-

286.

Черных А. И. Историческая социология на Западе (конец ХХ века) //

Социологические исследования. — 2002. — № 2. — С.91.

-53-

Перш за все, К. Поппер оголосив упередженням віру

в історичну необхідність та заперечив можливість раціо-

нального прогнозу розвитку історії. Він піддав нищів-

ній критиці онтологічний погляд на історію, відповідно

до якого суспільство змінюється лише в певному напрям-

ку та в своєму розвитку проходить через стадії, визначені

необхідністю. Детермінізм як наперед визначений

шлях,

фаталізм як неминуча необхідність та фіналізм як смисло-

ве подолання певних стадій розвитку визначались К. Поп-

пером як центральна доктрина історицизму. Історицизм

у соціальних науках слугує меті створення історичних

прогнозів, відкриття ритмів, моделей, законів або тенден-

цій, які знаходяться в фундаменті розвитку історії.

У запалі критики історицизму під сумнів

було пос-

тавлено уявлення про те, що відкриття законів еволюції

повинно дати можливість прогнозувати майбутнє. Дійс-

но, існує велика кількість випадковостей, які впливають

на умови, в котрих реалізуються соціальні закономірності.

При цьому кожна конкретна історична подія є результатом

зіткнення багатьох конкуруючих сил. Тому найскладніше

зробити адекватну модель змін в умовах суспільної

транс-

формації. Помітне місце в історії посідає випадковий, ірра-

ціональний та нестабільний особистісний фактор. Отже,

людська історія є унікальним неповторним соціальним

процесом. Законів розвитку, на думку К. Поппера, не існує,

адже навіть найретельніше спостереження за розвитком,

наприклад, гусені не дозволяє передбачити її трансфор-

мацію на метелика.

Аргументацію К. Поппера з

неомарксистських позицій

розкритикував Г. Маркузе, який зазначав, що діалектич-

-54-

ний потенціал історичного матеріалізму перекриває пев-

ний детермінізм історичних законів. Подібний діалектич-

ний підхід стає особливо актуальним в умовах переходу

нинішнього циклу соціального розвитку на глобальному

рівні зі стабільного (нормативного) стану до періоду транс-

формації. Характеристикою перехідного коеволюційно-

го стану, в якому опинилася сучасна цивілізація, є втрата

стабільної ідентичності, як індивідуальної

, так і групової

і навіть цивілізаційної, плюралізація суспільного життя,

втрата уявлень про цілісність соціальної реальності. Вод-

ночас динамічні соціальні зміни вимагають розробки но-

вих концептуальних та методологічних епістемологічних

моделей. Класичний період розвитку історичної соціології

пов’язаний із розробкою теорій, які пояснюють п’ять фун-

даментальних соціологічних проблем: соціальної струк-

тури (

відносини між статусними позиціями, ролями); со-

ціальних відносин (зміни в мові, в інтерпретації соціальної

ситуації, цінностях, нормах); роль культури як функціо-

нального інтегратора суспільства (адаптивна, регулятивна,

виховна, комунікативна функції культури); роль влади як

інструменту боротьби за суспільні ресурси: соціальний та

історичний час, соціальний та фізичний капітал, соціаль-

ну та фізичну енергію

; питання соціальної мобільності й

ідентичності.

В умовах перехідного (трансформаційного) періоду на-

буває актуальності дослідження зазначених питань на ем-

піричній основі різноманітного історичного досвіду.

-55-

1.3 Постмодерна історична соціологія

Перехідний стан сучасної глобальної цивілізації обумо-

влює неоднозначне тлумачення не лише «великих теорій»

минулого, а й ускладнює постановку соціально-історич-

ного діагнозу сучасності. Наприклад, німецький соціолог

В. Вельш каже про «наш постмодерний модерн»

Принципово різним стає ставлення до історичної ре-

альності. Домінантною здається відмова від традиційного

тлумачення минулого як єдиного й об’єктивного, незалеж-

ного від волі та свідомості суб’єкта глобального природно-

історичного процесу. Намічається перехід до тлумачення

індивідуального існування людини як провідної автентич-

ної форми історичного буття. У найбільш екстремальному

розумінні

епосі глобалізації заважає передусім національ-

на історія. «На порядок денний… виходить деконструкція

національних історій з усіма їхніми претензіями до «ін-

ших» і підставами власних виняткових історій»

. Спіль-

ним предметом історії та соціології лишається «…критич-

ний аналіз модерну»

Історичним початком модерну вважається індустріаль-

на революція. Відповідно, модернізацією прогресистська

ідеологема вважає розвиток від бідних аграрних суспільств

до соціально диференційованого індустріального суспіль-

ства. Зазначений тип соціальних змін економічно запо-

чаткувала англійська промислова революція 1760-1830 рр.,

Вельш Вольфганг. Наш постмодерний модерн / Пер. з нім. — К., 2004.

— С.28.

Бойцов М. А. Выживет ли Клио при глобализации? // Общественные

науки и современность. — 2006. — № 1. — С.94.

Турен А. Социология без общества // Социологические исследования.

— 2004. — № 7. — С.11.

-56-

а політично — Французька революція 1789-1794 рр. Внаслі-

док успіху цих соціальних змін домінантною формою

модерну стала конкурентна демократія, заснована на по-

годженні інтересів різних груп, та ринкова економіка з ма-

совим споживанням. Модерн зруйнував один з провідних

принципів традиції — принцип соціальної ієрархії, згід-

но з яким диференціація людей і соціумів має відбуватися

не за вертикальними соціально-статусними сходинками,

а за їхньою природою.

Водночас з’являються нові джерела соціальної нерів-

ності, підставами для якої стають індивідуалізація та плю-

ралізація життєвих стилів. Прогресуючою стає регіональна

нерівність. Проте соціальний світ в умовах модерної реалі-

зації проекту Просвітництва ставав все більш доступним

для пізнання. Натомість, новий

час постмодерну прийшов

до поділу ціннісних сфер науки, моралі, мистецтва. Відо-

мо, що досі відсутня єдина теорія постмодерну. Найчасті-

ше постмодерн здається єдиним лише в одному, а саме — у

запереченні проекту Просвітництва, руйнуванні Великих

просторів, та запереченні Великого історичного часу. Тому

все частіше починає здаватись, що Середньовіччя закінчи-

лось лише в

підручниках.

У контексті постмодерного виклику історичній соціо-

логії насамперед йдеться про постмодерн як філософське

поняття. Філософський постмодерн розглядається як симп-

том кризової свідомості, що висуває тезу «кінця сучасності»

як своєрідної версії християнської ідеї кінця часу. Загалом,

постмодерн, всупереч уявленню модерну як проекту Про-

світництва про прогрес, ставить під сумнів неминучість

можливість соціального прогресу. Відроджується постулат

-57-

про неможливість пізнання історії. У рамках постмодерніз-

му суб’єктивізм історичного знання абсолютизується

Водночас постмодерна ситуація актуалізує суб’єктивізм

в історії у його тлумаченні Б. Спінозою як віддзеркален-

ня певних випадкових подій у суб’єктивній істині. Філо-

софський постмодерн оголошує все відносним, крім самої

відносності. Говорячи про період після сучасності, Л. Іонін

слушно наголошує на тому, що за інформаційної доби пос-

тмодерну завдяки

засобам масової інформації всі події ні-

бито відбуваються в реальному часі, тобто «тепер». Внаслі-

док цього здається, що історія закінчилась.

На початку ХХІ століття людство опинилось на тек-

тонічному розломі історії. Досягнувши піку буття, пише

О. Неклесса, людство побачило нові дивні контури світу

постмодерну, який ламає горизонт історії. Хвиля соціаль-

ної

ентропії руйнує звичний контекст. Загальна історія у

розумінні спільної долі людства, яка була квінтесенцією

ідей модерну, зникає в уламках образів часу. На місці ціль-

ного образу виникає яскравий колаж культур і лабіринт

індивідуальних проектів. Історію все частіше намагаються

розглядати по той бік добра і зла.

Класичний модерн намагався зупинити мить,

пере-

вести її у вічність. Постмодерн вічності взагалі не знає. Він

закликає замінити модель реальності на модель як реаль-

ність. Родовими рисами постмодерну вважають деконс-

трукцію, радикальну плюральність, релятивізм, еклек-

тизм, фрагментарність. Якщо в традиційному суспільстві

надії на послаблення соціальної фрагментації покладались

Хвостова К. В. Постмодернизм, синергетика и современная истори-

ческая наука // Новая и новейшая история. — 2006. — № 2 — С.23.

-58-

на модернізацію, то в інформаційному суспільстві самі

процеси модернізації виявляються факторами соціальної

дезінтеграції.

Постмодерний погляд на наукову методологію запере-

чує ідею холізму, цілісності. Замість єдності пропагується

плюралізм. На перший план виносяться мікропроцеси,

відцентрові тенденції, локалізація, фрагментація. Світ

розпався на тисячі одиниць, і постмодерн оголосив цей

стан цілком природнім. Багатоваріантність і багатоаспек

тність соціального знання стимулює появу різноманітних

теорій. Серед нагальних теоретичних завдань, що постали

з новою силою на нинішньому етапі розвитку історичної

соціології, виділяється пошук відповіді на питання, чи на-

лежить проблема минулого до сфери соціального знання.

П’єр Бурдьє (1930-2002) у цьому зв’язку наголошував,

що соціологія повинна формувати загальні соціальні

фак-

ти, спроможні відтворити фундаментальну єдність люд-

ської практики через межі певних дисциплін, емпіричних

сфер методів та аналізу. Адже існує погляд на історичну

соціологію, що тлумачить її не як певну теорію, а як ком-

плекс методів аналізу історії розвитку суспільства, який

формується у дискурс, як стилі мислення та способи ар-

гументації

. Такий підхід може дати нове дихання історич-

ній соціології. Зокрема, модерні суспільства в парадиг-

мі «структуралістського конструктивізму» досліджував

П. Бурдьє. У його концепції «габітус — індивідуальний ін-

формаційний фільтр, що задає інерцію повсякденних дій

(вона залишається у межах закладеної вже програми), тим

самим гарантуючи сталість практики». Габітус може роз-

глядатися як

«… неусвідомлювана установка, що діє як ін-

-59-

формаційний фільтр»

. П. Бурдьє вважав габітус своєрід-

ною універсальною обліковою ставкою, яка дає можливість

обмінювати один вид капіталу на інший.

Водночас у постмодерністському пізнавальному дис-

курсі збільшується роль індивідуального. Суб’єктивний

компонент теоретизування з’являється лише з появою

суб’єктивних компонентів у всіх інших сферах соціального

життя. Відповідно до логіки циклічної парадигми

рано чи

пізно з’являються вищі та нижчі точки досягнень соціаль-

но-історичного розвитку людства. Можливо, в цьому кон-

тексті можна з ціннісно-нормативного погляду розглядати

проблему постмодерну. Постмодерн, скидаючи з поста-

менту ідею раціонального прогресу та пропагуючи свобо-

ду, доводить до кінця проект Просвітництва.

Ознайомлення з історією розвитку концептуальних за

сад історичної соціології дає підстави казати про те, що від-

носно історичної науки історична соціологія може зайняти

позицію певної метатеорії. Проте її пізнавальні можливості

закономірно обмежуються внаслідок скептичного ставлен-

ня до вирішення проблеми розробки універсальної теорії

історичного процесу.

Спроба певного постмодерного синтезу може розгля-

датись у контексті розвитку історичної антропології,

яка

розглядається як один з напрямків інтегративного до-

слідження минулого, яке відрізняється установкою на до-

слідження уявлень і мотивів людської поведінки, взятої

у взаємозв’язку з усіма елементами та сторонами соціаль-

ної системи та спроможної аналізувати будь-які елементи

Отрешко Н. Між Сциллою об’єктивізму та Харибдою суб’єктивізму

(нотатки на берегах праці П. Бурдьє «Практичний смисл») // Соціоло-

гія: теорія, методи, маркетинг. — 2004. — № 3. — С.197.

-60-

людських дій через діалог між історією й іншими соціаль-

ними науками.

У 70-ті рр. ХХ ст. у Франції розвивається історична

антропологія, яку британці назвали соціальною антропо-

логією, а американці — культурною антропологією, яка

проте є ближчою до етнології. Взагалі, зустріч історії й ант-

ропології не випадково відбулася в епоху світової деколоні-

зації

, яка завдала удару по стереотипам європоцентизму,

ідеям лінійного прогресу. Загальна криза ідеології прогре-

су, лінійної побудови історії, спонукає до переходу від іс-

торії-розповіді до історії-проблеми.

Водночас великі концепції, що претендують на оста-

точне упорядкування історичної емпірики, демонструють

свою обмеженість як теорії історії. Історія сприймається

не як минуле, а

як розповідь про минуле. Глобалізація,

розрив між традиційним і постмодерним ставленням

до часу, втрата віри в прогрес і лінійність історичного роз-

витку ставлять проблему повернення людині відчуженого

від неї часу та історичного оптимізму. Втім, ще М. Дани-

левський зазначав, що «прогрес — це всього лише стадія

(дуже нетривала), яку проходять усі

без винятку цивіліза-

ції в процесі свого розвитку»

Розуміння перехідних історичних епох пов’язане з кон-

цептуальними побудовами синергетики, яка розглядає іс-

торію як процес самоорганізації людської спільноти в часі

та просторі. Єдність Всесвіту вимагає однакового підходу

до розвитку як живої, так і неживої природи. У живій при-

роді зародиш у хронологічному порядку проходить всі

Хачатурян В. М. Теория культурно-исторических типов Н. Данилевс-

кого: логика и противоречия // Общественные науки и современность.

— 2003. — № 2. — С.102.