Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-71-

насамперед стосується специфічних аналітичних проце-

дур допоміжних історичних дисциплін, яких вже нара-

ховується більше сотні. Згадаємо лише деякі з них, такі як

історична геральдика, що досліджує герби і є важливою

для аналізу динаміки зміни соціальних статусів та мобіль-

ності в середовищі еліт. У цьому ж контексті може допомог-

ти генеалогія та

реконструкція індивідуальних біографій

на підставі співставлення родинних і службових списків.

Для розвитку історичної феноменології важливими є

текстологія, яка виявляє час появи різних структур текс-

ту, та семасіологія, що досліджує походження, розвиток

та закономірності змін вживання певного слова, встанов-

лює історичну структуру його значень. Один з важли-

вих напрямків співпраці між

соціологами та істориками

пов’язаний із контент-аналізом, тобто — з розчленуванням

тексту на смислові одиниці, підрахунком частоти їхнього

вживання, переведенням у кількісні показники масової

текстової інформації. Допомогти у цьому можуть матема-

тичні методи, зокрема, кліометрія, пов’язана з досліджен-

нями математичними методами історичного розвитку со-

ціальних систем, інститутів, тенденцій

Історична географія з поправками на час, потрібний

для того, аби відбулась якась подія, сприяє встановленню

просторових і часових координат історичних фактів, дає

можливість з’ясувати головні характеристики певної со-

ціальної системи. Як слушно зазначає І. Кононов, «…акту-

алізація просторових аспектів буття людства […] стосуєть-

ся ідеї сталого розвитку, а також концептів

глобалізації та

регіоналізації»

Хвостова Н. В. Количественные методы в истории // Вопросы фило-

софии. — 2002. — № 6. — С.68.

-72-

Соціальна психологія за своєю міждисциплінарною

сутністю, яку вдало висловив Д. Майєр, котрий розглядає

соціальну психологію як «… дочірню галузь соціології і пси-

хології…»

, є спорідненою є історичною соціологією. Адже,

наприклад, історична соціальна психологія відкриває нові

перспективи для «олюднення» історичного процесу. Вод-

ночас вибудовуються додаткові міжпредметні містки між

історією та соціологією у галузі прикладних досліджень.

Прикладом цього є психоісторія як наука про історичну

мотивацію, що доводить, що від прогресивного розвитку

стилів виховання дітей залежить

перебіг історичного про-

цесу

У контексті досліджень історичної соціології слід також

звертати увагу на проблему історизму, який, незважаючи

на попперівське бачення його недоліків, лишається ключо-

вим постулатом історичної науки. Проекція на минуле су-

часних модних концептуальних побудов, мабуть, є контр-

продуктивною. Зокрема, в межах школи «нової соціальної

історії», яка, користуючись методами макроекономічно-

го, соціологічного,

демографічного аналізу, застосовує їх

у процесі дослідження найвіддаленіших історичних епох,

слід уникати перенесення сучасних уявлень на минуле,

не «модернізувати» його, аби уникнути шоку від зустрічі з

якісно іншою ментальністю та шкалою цінностей

Проте уникнути цього дає творче застосування понять

хронотопу (Бахтін), етосу та габітусу. Зокрема, соціально-

Кононов І. Соціологія і проблеми просторової організації суспільс-

тва // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2004. — № 4. — С.58.

Майерс Д. Социальная психология. — СПб., 1998. — С. 33.

Ллойд де Моз. Психоистория. — Ростов-на-Дону, 2000. — С.6.

Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование. — М.,

2000. — С.23.

-73-

історичний час як індивідуальний хронотоп дослідника,

який символічно підпорядковує собі весь історичний про-

стір та час, робить можливим наближення до будь-яких

прошарків історичної дійсності. Поняття етосу (Шелер)

постає як соціально-етничне утворення, в межах якого іс-

нує певна структура життєвих інтересів. Поняття габітусу,

як сукупності набутих установок, схем сприйняття, оцінок

та дій, що визначаються соціальним контекстом у певному

часово-просторовому вимірі, дає можливість уникнути не-

безпеки помилкового тлумачення та зайвого «осучаснен-

ня» історії.

Удосконалення методів отримання нових знань з ви-

користанням інформації, виявленої за допомогою зміни

традиційного набору питань, які історик ставить перед

джерелом, можливе за умови включення теоретичного

арсеналу

соціології до кола знань історика

. Насамперед,

йдеться про інтерв’ю, яке можна «брати» в мемуарах та ін-

ших документах, творцями яких є історичні діячі, кількісні

математичні методи, різноманітні статистичні процедури,

соціально-психологічне експериментування.

Наукова парадигма історичної соціології у пошуку

можливостей міждисциплінарного синтезу об’єднує цілий

комплекс споріднених наукових дисциплін із власними

предметами досліджень. Налагодження міждисциплінар-

них зв’язків між історією та соціологією поступово відбу-

вається на засадах взаємовигідного співробітництва та ін-

теграції, але без втрати професійного суверенітету. Тому

тенденція до міждисциплінарного синтезу, незважаючи

на переважно критичне ставлення до відповідних спроб з

Миронов Б. Н. Историк и социология. — Л., 1984. — С.165.

-74-

боку традиціоналістів у кожній із соціальних наук, посту-

пово торує собі шлях. Врешті, історична соціологія покли-

кана не лише описувати події, а й висувати гіпотези, стави-

ти та вирішувати проблеми.

Наприклад, теоретичний напрямок «історичної фено-

менології» спирається на постулат т. з. «безпередумовної

герменевтики», яка виключає в момент тлумачення істо-

ричного тексту

апріорні знання та висновки. Це дає мож-

ливість уникнути винесення інформації, яка шукається

у джерелі, за межі власне історичного документу. Адже за-

питання вже несуть у собі знання. Тому, ставлячи питання,

історик привносить у епоху, яку досліджує, власну систему

оцінок і висновків.

Абсолютизація останніх виключає з предметного поля

історії окремий

історичний факт, особливо коли він є ре-

зультатом випадковості. При цьому виняток є не лише до-

датковим аргументом на користь певної закономірності,

а й суттю випадковості, яка відіграє у визначенні конкрет-

ного напрямку історичного процесу іноді ключову роль.

Взаємодія історії та соціології дає можливість позбутись

монокаузальності в інтерпретації історичних феноменів.

Адже

будь-який конкретний стан суспільства є однією з

фаз історичної послідовності, продуктом здійсненої діяль-

ності, акумульованою історичною традицією та переду-

мовою для наступною діяльності. Водночас будь-яка со-

ціальна подія, знаходячись у потоці історичного часу, як

компонент практики, є наслідком усієї попередньої історії

та зародком майбутньої історії.

У сучасній історичній

соціології розробляються со-

ціологічні концепції, що мають тлумачити історичні дані

-75-

з метою виявлення соціальних закономірностей з допо-

могою соціального аналізу історичного розвитку. Інший

напрямок пов’язаний з використанням історичних даних

для перевірки правильності соціологічних концепцій. У ць-

ому сенсі соціологія може розглядатись як певним чином

осмислена історія. Внаслідок об’єктивної та суб’єктивної

нетотожності соціокультурних, гносеологічних, методоло-

гічних та інших дослідницьких

стереотипів виникає безкі-

нечна множина моделей реальності. Але не слід забувати,

що історична реальність не існує поза межами людського

уявлення про неї. Втім, вчені ніколи не зможуть прийти

до єдиної точки зору щодо низки проблем історії, іноді

внаслідок їхньої складності та недостатньої вивченості,

а іноді з ідеологічних або кон’юнктурних

міркувань.

Крім того, в умовах «постмодерну» (часу після сучас-

ності), завдяки засобам масової інформації створюється

враження, ніби всі події відбуваються в реальному часі.

Внаслідок цього здається, що історія закінчилась. На цьо-

му тлі розгортається дискусія щодо можливості звільнення

історичних досліджень від кон’юнктурного підпорядку-

вання сучасним цінностям. Домінантою стає методологіч-

ний

плюралізм як спроба інтеграції аналітичних можли-

востей різних теоретико-методологічних підходів з метою

отримання нового розуміння історичних явищ. Зокрема,

це стосується розширення тлумачення поняття законо-

мірностей лише як форми встановлення причинно-на-

слідкових зв’язків у історичному процесі. У цьому сенсі іс-

торична соціологія може визначатись як соціальна наука,

що

аналізує історичний розвиток соціальних структур як

інституціоналізований результат практичної дії соціаль-

-76-

них суб’єктів, а також вивчає зворотній вплив зазначених

структур на соціальну поведінку тих само суб’єктів.

Виступаючи в червні 2005 р. у Харківському національ-

ному університеті імені В. Каразіна, І. Валлерстайн закли-

кав до формування нової спільноти «історичної соціальної

науки»

. У цьому сенсі, як зазначає Х. Йоас, «історична

соціологія вивчає становлення сучасного суспільства»

100

Оскільки сучасне суспільство перебуває в перехідному

стані, в якому найкращим чином проявляються циклічні

закономірності соціального розвитку, застосування в істо-

ричній соціології теорії універсального соціального циклу

може відповідати максимі, яку сформулював І. Лакатос. Він

зазначав, що нова дослідницька програма має переважати

конкурентів за критерієм пояснення. Вона має тлумачити

все, що роз’

яснює конкуруюча програма, а також давати

раду «новим фактам», які не були відомі на момент ство-

рення нової дослідницької програми

101

. Зміцнення міждис-

циплінарних зв’язків історичної соціології, таким чином,

сприятиме покращенню якості соціального знання. Таким

чином, проблемна структура предмету історичної соціо-

логії, на мою думку, має наступний вигляд: вивчення іс-

торичного розвитку соціальних структур і соціальних від-

носин з виявленням певних позачасових закономірностей.

Збагачення соціологічних понять конкретним історичним

змістом з

метою перевірки соціологічних концепцій на іс-

торичному матеріалі; уточнення ролі суб’єктивного фак-

Історична соціальна наука в світ-системній перспективі. — Х. — 2005.

— С.19.

100

Joas Hans. Lehrbuch der Soziologie. Frankfurt-am-Meine, 2003. – s.119.

101

Morel Julius, Bauer Eva. Soziologische Theorie. Abriβ der Ansätze ihrer

Hauptvertreter. – München: Oldenbourg Verlag, 1993. – S. 11.

-77-

тору в історії, зокрема, через визначення соціально-психо-

логічного типу соціально-історичних суб’єктів, які діють

у різних історичних епохах; проведення порівняльних

історичних досліджень, які методологічно забезпечують-

ся соціологічним аналізом, який пов’язаний із врахуван-

ням історичного контексту, та проведенням історичного

аналізу на концептуально-методологічних засадах соціо-

логії. При цьому слід

уникати «ретроспективного детер-

мінізму», тобто тенденції заперечення розгляду можливих

альтернатив розвитку історичних подій, та зважати на те,

що динаміка генезису соціальних структур у віддаленій

хронологічній перспективі потенційно має альтернативи

соціального розвитку; розв’язання проблеми культурно-іс-

торичної комунікативістики, тобто крос-культурних істо-

ричних досліджень; соціально-історичний аналіз діагно-

зу історичної

епохи, що кореспондується з проблемами

ймовірної реконструкції минулого та сценарного проекту

майбутнього; когнітивна спрямованість дискурсу історич-

ної соціології формується за умов визначення типу раціо-

нальності, світоглядної установки, методологічної стратегії

дослідження.

-78-

РОЗДІЛ 2. ЦИКЛІЧНА ПАРАДИГМА

В ІСТОРІЇ СОЦІАЛЬНИХ НАУК

2.1 Ідеї циклізму в природничих науках

Встановлення циклічних закономірностей пов’язано

передусім із дослідженнями природничих наук. Астроно-

мія, математика, фізика зафіксували найважливіші риси

циклічності, яка є властивою матеріальному світу. Це і

рух планет, і феномен маятника, і емпірично встановлені

побільш ніж сторічними спостереженнями циклічні клі-

матичні зміни.

Взагалі ідея циклу може розглядатися як один з ар-

хетипів

, якщо під архетипом розуміти «… глибинний

психосоціальний конструкт інформаційно-енергетичної

природи»

102

. Циклічний час нагадує маятник годинни-

ка, який в одному ритмі відраховує свої цикли. Цикліч-

ність — найбільш поширений природний часовий ритм.

Давньогрецький філософ Геракліт вважав, що «… вогонь

живе смертю землі, повітря живе смертю вогню, вода живе

смертю повітря, а земля — смертю води». «Так, — зазначає

Г. Гачев, — утворюється цикл = коло, який є

моделлю сві-

ту у греків»

103

. Усі природні процеси циклічні. Середзем-

номорські народи відраховують цикли цивілізацій за по-

топами, германські народи — за циклами світових пожеж

102

Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політи-

ка (глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). — К., 2001.

— С.24.

103

Гачев Г. Ментальности народов мира. Сходства и различия. — М.,

2003. — С.82.

-79-

(«Сутінки Європи» О. Шпенглера)

104

. Втім, з розвитком

прогресистського сприйняття розвитку починає домінува-

ти лінійна концепція, а ідея циклів витісняється на межу

езотеричного знання.

Наприклад, позитивізм вибудовував свій підхід із тези,

що ідея відділена від світу, як суб’єкт від об’єкта. Ставила-

ся мета створення позитивної соціальної теорії, заснованої

на природно-науковій методології. Розвиток

емпіричних

соціологічних досліджень спонукав до вироблення при-

нципів неопозитивізму: 1) натуралізм (соціальні явища

підпорядковуються загальним законам природної та со-

ціально-історичної дійсності); 2) сцієнтизм (методи соціо-

логічного дослідження мають бути такими само точними

й об’єктивними, як і методи природничих наук); 3) бі-

хевіоризм (суб’єктивні аспекти людської поведінки можна

досліджувати лише через спостереження

); 4) верифіка-

ція (істинність наукових тверджень має встановлюватись

на підгрунті емпіричних процедур); 5) квантифікація (всі

соціальні явища мають бути описані та виражені кількіс-

но); 6) методологічний об’єктивізм (соціологія має бути

вільною від ціннісних суджень і зв’язків з ідеологією).

На межі ХІХ-ХХ ст. під впливом теорії біологічної ево-

люції, розробленої Чарльзом

Дарвіним (1859), яка висунула

ідею за своєю суттю лінійних закономірностей біологічної

еволюції та зафіксувала принципи природного відбору

в якості визначальних факторів соціального розвитку, ви-

ник соціальний дарвінізм. Створення еволюційної теорії

Чарльза Дарвіна стало наслідком наукових досягнень сис-

тематизаторів. Так само, як до цього впродовж ХІХ ст. до ме-

104

там само. — С. 276.

-80-

ханіки та фізики, до біології були інтегровані ідеї руху та

розвитку. Універсальними категоріями теорії змін стали

терміни «мінливість», «спадковість» як спроможність май-

бутнього залежати від минулого, «відбір». Ідея еволюції

поєднала детермінізм і випадковість. До загальних механіз-

мів еволюції віднесені адаптація, порогові стани. Н. Мой-

сеєв зазначав, що теорія Ч. Дарвіна «суперечила

уявленню

про матеріальний світ, яке склалось у фізиці». Саме у ХІХ

ст., тобто коли формувалась теорія походження видів, було

встановлено другий принцип термодинаміки: «тенденції

у розвитку замкнених систем проявляються у зростанні

ентропії, тобто міри хаосу, поступової втрати організова-

ності. А теорія живої речовини стверджувала зворотне. З

часом відбувається безперервне ускладнення

організації

та зростання різноманітності, яка пізніше в біології отри-

має назву закону цефалізації. Більш того, як покаже Фішер,

ускладнення та різноманітність організаційних структур

необхідні для забезпечення життєстійкості, сталості попу-

ляцій»

105

Універсалізація живої матерії пов’язана з існуван-

ням на Землі генетичного коду (пам’яті), який є спільним

для всього живого. Поява живих організмів, буття яких об-

межено в часі, стало можливим лише за умов генетичної

спадковості. Єдиний процес розвитку охоплює неживу

природу, живі організми та суспільство та забезпечується

механізмами зворотних

зв’язків.

Відповідно до принципу Пастера-Редді живим є лише

те, що походить від живого

106

. Втім, віруси, наприклад, є

105

Моисеев Н. П. Системная организация биосферы и концепция ко-

эволюции // Общественные науки и современность. — 2000. — № 2.

— С.10.

106

Моисеев Н. П. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.30.