Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-181-

ржав під егідою світового уряду, може настати лише в на-

ступній фазі розгортання циклу. Таким чином, загалом

кожному з періодів великих соціальних циклів властиви-

ми є власні завдання та механізми їхнього вирішення. На-

приклад, для періоду «революції», які підсумовує поперед-

ній розвиток та відкриває нові обрії, властиві «вибухові»

умови формування нового

соціального середовища, яке

методом проб та помилок вибудовує нові правові норми та

механізми регулювання свого розвитку. Натомість, для ін-

волюційного періоду домінуючими є завдання досягнення

максимально можливого стану ефективного використання

потенціалу, які іманентно властиві накопиченим за весь

історичний період традиціям. Яскравим прикладом цьо-

го періоду є Кодекс Наполеона 1804 р., який

підвів риску

під досвідом революційного правотворення доби Великої

французької революції, відкинув норми, які не були під-

кріплені наявним соціальним досвідом, але й вирив право-

ву могилу старому феодальному ладу.

Розглянемо нашу модель універсального соціального

циклу з точки зору розвитку соціального інституту науки.

Зокрема, революційний етап першого епохального циклу

в розвитку науки

пов’язаний із її виникненням як виду ін-

телектуальної діяльності на Стародавньому Сході та в ан-

тичному світі. Наука виникає внаслідок розподілу речей

і слів, людини і навколишнього світу, суб’єкта й об’єкта,

знання й етики.

Платон виділяв світ ідей та світ людського буття. Спе-

ціаліст з історії античної

філософії А. Ф. Лосєв зазначав, що

ідеї Платона можна інтерпретувати й суто з матеріалістич-

них позицій як розуміння сутності, тобто сукупності го-

-182-

ловних характеристик певних речей та процесів. Саме так

тлумачив свого вчителя Аристотель. Але Платон розумів

пізнання як відображення людськими органами почуттів

вищого світу ідей. Натомість, філософи за допомогою ін-

туїції краще спроможні пізнавати світ. Проміжні за точніс-

тю знання, на думку прихильників платонівської школи,

дає математика. Натомість фізика, яка головним чином

спирається на спостереження, дає найбільш недосконале

знання. Водночас Аристотель, на відміну від Платона, на-

голошував, що ідеї є узагальнюючими сутностями речей,

причому лише останні реально існують. Тому головне дже-

рело знань це не абстрактне пізнання ідей, а дослідження

реальних конкретних речей, явищ, процесів.

Отже, за Аристотелем, найбільш цінні знання дають

дослідження, які спираються на спостереження та логіку,

тобто фізика та математика. Саме Аристотель першим по-

будував формально-логічні структури знання та став ха-

рактеризувати наукове знання як мережу висловлювань,

пов’язаних між собою за законами логіки. Наука доби анти-

чності була справою інтелектуальної еліти вільних людей,

які не займались фізичною працею

. Світогляд греків, які

обожнювали природу, виключав можливість для активно-

го експериментування. Мабуть тому певна дихотомія між

платонівським та аристотелевським підходами до теорії

знань врешті спровокувала розбіжності між традиційни-

ми та суто науковими знаннями, між інтуїцією та розумом.

Причому зазначені протиріччя зберігаються й донині.

Інволюційний період першого епохального циклу роз-

витку

науки пов’язаний із певним уповільненням якісного

розвитку наукових знань. У період стабільного інволюцій-

-183-

ного розвитку науки, позаду якого лишився бурхливий

«революційний» період наукових відкриттів, закладають-

ся засади фундаментальних наукових теорій. Характерною

ознакою цього періоду, перш за все, є фундаментальність та

енциклопедичність наукових знань. Так елементи грецької

античної наукової традиції були адаптовані арабськими

середньовічними вченими насамперед у енциклопедич-

ній формі. Натомість, європейці завдяки хрестовим

похо-

дам, подальшому торгівельному та культурному обміну

знову отримали доступ до спадщини античної думки. Але

це сталося вже за перехідної доби Відродження, яку ми виз-

начаємо як коеволюційну.

Кризовий стан періоду коеволюції обумовлюється кри-

тичною масовою аномальних фактів, які не вписуються

в рамки існуючих наукових парадигм. Так, християнство

спочатку поставило віру

в Божий промисел вище за людсь-

кі знання. Але це не заважало християнським філософам-

схоластам успішно розвивати логічне вчення про структу-

ру знань і доказів. Схоласти наводили спочатку всі доводи

за, потім проти, потім аргументи та робили власні виснов-

ки. Поряд з одкровенням як вищим джерелом знань виді-

ляли розум

як джерело знань про таємниці світу, логіку,

спроможність послідовно мислити, а також чуттєве знан-

ня як джерело багатьох помилок. Проте саме на чуттєвому

знанні будувались різноманітні експериментальні дослід-

ження, які врешті стимулювати розвиток науки Нового

часу, символом якої стали слова Ф. Бекона «знання — це

сила».

Насамперед, ця нова здобута людська сила

мала спря-

мовуватись на завоювання навколишнього світу, на його

-184-

підпорядкування західній людині, на створення за словами

К. Маркса «другої природи». Нові точні науки були безпосе-

редньо пов’язані з експериментом і математикою. Провідна

роль останньої суттєво вплинула і на гуманітарні знання

у контексті спроб побудови механістичних моделей суспіль-

ства. Доба релігійної реформації змінила уявлення про міс-

це людини в світі

, стимулювала нові парадигми у розвитку

наукових знань, як фундаментальних, так і прикладних.

У ХVІ-ХVІІІ століттях відбувався інтенсивний розвиток

мануфактур, які вимагали розв’язання низки технічних

проблем. У цих соціально-історичних умовах Р. Декарт ви-

рішує проблеми механіки, Ф. Бекон висуває ключову тезу

нової науки, ставить їй за

мету панування над природою

заради підвищення добробуту суспільства й удосконален-

ня виробництва. Таким чином, було сформульовано сучас-

ний етос науки

221

Важливе місце в історії науки посідає період Просвіт-

ництва, який ідентифікується з початком еволюційної

стадії розвитку наукових знань першого епохального цик-

лу. Врешті, у ХVІІ ст. суттєво впливали на розвиток науки

раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. — В. Лейбніц) та

емпіризм (Ф. Бекон, Дж. Локк). Раціоналісти наголошували

на винятковій

важливості доказового логічного знання.

Натомість, емпіризм шукав відповідь на питання джерела

знань про реальний мінливий чуттєво усвідомлений світ,

який не є тотожнім суто математичним схемам. Зокрема,

Д. Юм зазначав, якщо єдиним джерелом знання є відчуття,

то неможливо знати, чи існує що-небудь за їх межами, ми

не можемо знати нічого іншого

, крім відчуттів.

221

Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (ХVII-ХVIII века). — М.,

1987. — С.54.

-185-

Парадоксально, але на нинішньому етапі розвитку

електронних інформаційних комунікацій, коли чуттє-

ве пізнання за екраном персонального комп’ютера знову

стає провідним видом інтелектуальної діяльності, людсь-

кий розум знову опиняється у віртуальній реальності, яка

піддається лише раціоналізму математичної логіки про-

грамування. Свого часу Джонатан Свіфт на антитезі добі

Просвітництва створив сатиричний образ

науки та вчених.

Гуллівер розповідає про країну Лапута, де всі зайняті абс-

трактними роздумами такою мірою, що не відчувають одне

одного. Нині, здається, ця аналогія досить точно розкриває

проблему подальшої віртуалізації реального світу, яка може

спровокувати розрив багатьох сталих соціальних зв’язків.

Врешті, соціокультурна обумовленість наукових інновацій,

які суттєво просунули

вперед європейське суспільство, на-

очно ілюструється історичним прикладом використання

пороху. Як відомо, його властивості першими відкрили ки-

тайські алхіміки. Натомість, своє військове застосування по-

рох отримав у Європі. Натомість, у Китаї його переважно

використовували для феєрверків, а в європейських країнах

— головним чином з метою нанесення максимального збит-

ку ворогу. Саме

завдяки цьому врешті було нанесено удар

не лише по середньовічним замкам та лицарству, а й по фе-

одальній соціальній структурі взагалі, що сформувало пер-

ші форми централізованих національних держав.

У ХІХ та на початку ХХ століть поступово змінюється

характер стосунків між науковою та суспільством. Акуму-

лювавши багатий спадок емпіричних знань, наука

узагаль-

нює досягнення практики та переходить до більш ефек-

тивного вирішення завдань, які практика ставить перед

-186-

нею. Причому інженерна думка та наукова творчість роз-

виваються паралельно. Ключовою працею, яка визначила

інтелектуальне середовище європейського наукового про-

цесу, стала робота Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом

природного відбору». Завдяки цьому поняття «еволюція»

відтоді стало синонімом ідеї розвитку та прогресу.

Еволюційний період стабільного розвитку наукового

знання пов’язаний із пріоритетним становленням

, пере-

дусім, прикладних наукових дисциплін. Наука диферен-

ціюється, а її розвиток інтенсифікується. Накопичується

величезний експериментальний матеріал. Описуючи за-

значений процес, К. Поппер зазначав, що знання накопичу-

ються еволюційно, не швидше, ніж утворюється зворотній

зв’язок через спробу верифікації та перевірки. Тому, на його

думку, зміни в суспільстві теж повинні відбуватись

не швид-

ше, ніж розгортається ця тенденція. Але принципово новий

етап розвитку наукових знань настав з початком періоду

інтенсивного розвитку науково-технічного прогресу, який

суттєво вплинув на соціальні відносини. Слід зазначити,

що технологічний фактор завжди відігравав суттєву роль

не лише в економічних та соціальних процесах, а й впливав

на формування політичної

системи світу Модерну. На цьо-

му наголошував А. Тоффлер, коли казав про сільськогоспо-

дарську, індустріальну та постіндустріальну епохи, а Ф. Фу-

куяма слушно зазначає, що індустріальна доба з її заводами,

залізницями та новою соціальною структурою зробила

можливим виникнення та функціонування «веберівської»

централізованої держави

222

Лебедева М. М. Новые технологии как политико-образующий фак-

тор в меняющейся структуре современного мира. // Мир и Россия

на пороге ХХI века. Вторые Горчаковские чтения. — М., 2001. — С.94.

-187-

Становлення науки як впливового соціального інс-

титуту за доби науково-технічної революції пов’язане зі

зміною соціального статусу вченого. П. Бурдьє розглядає

професійне або вчене звання як певне юридичне прави-

ло соціальної перцепції буття, яке сприймається як гаран-

товане право. Це інституціоналізований і законний сим-

волічний капітал, який є невіддільним від

вченого звання.

Розвиток науково-технічних досліджень стимулює нові

соціальні практики патентування наукових відкриттів,

тощо. Розширення ринку наукомісткої продукції стає важ-

ливою умовою зростання економіки. В. М. Ліхтенштейн,

провідний науковий співробітник Інституту економіки

РАН, розглядає фундаментальні дослідження як фактор,

що утворює ренту, яка отримується від реалізації новітніх

технологій, основу яких складають

результати фундамен-

тальних досліджень

223

Доступ до інформації та швидкість її отримання змі-

нили уявлення про глобальні та регіональні межі. Завдя-

ки цьому інтелект поступово замінює суто традиційне

матеріальне виробництво. Визначальними стають чин-

ники інновацій, освіти та кваліфікації. Водночас у кон-

тексті запропонованої циклічної історичної парадигми

слід зазначити, що науково-технічна революція перебу-

ває у

циклічній протифазі щодо циклів розвитку соціаль-

но-політичних революцій. Можливо, це фазове циклічне

протистояння створює творчий потенціал, який є одним

із джерел соціально-історичного розвитку. Свобода пізнан-

ня залишає моральні цінності поза церквою, адже ніхто

223

Лихтенштейн В. М. Фундаментальные исследования как рентооб-

разующий фактор // Общественные науки и современность. — 2003.

— № 1. — С.55.

-188-

не в праві обмежувати компетенцію науки. Проте цей амо-

ральний максималізм, здається, є однією з причин ниніш-

ньої кризи класичної парадигми науки — «Знання — це

сила». Мабуть, лише морально відповідальне знання може

бути гуманною силою. Можливо, саме в цьому напрямку

відбуватиметься пошук нової парадигми постнекласичної,

насамперед, соціальної науки.

Наступний за періодом еволюції

етап кризового стану

науки насправді започатковує новий цикл генези науко-

вих теорій. Він пов’язаний з подальшим розвитком пост-

некласичної науки. Взагалі вперше гостре відчуття кризи

наукового бачення модерної картини світу спостерігалось

на межі ХІХ—ХХ століть, коли відкриття електрона поховало

сподівання на атом як фундамент Всесвіту. На початку ХХІ

століття А. Панарін слушно наголошував на зміні ідейної

атмосфери в науковому середовищі. Ідея прогресу, яка виз-

ріла в надрах науки, стала однією з головних підстав ідеоло-

гії індустріалізму, здається, переживає кризу разом з ним.

Під сумнів поставлено головні постулати ідеї прогресу.

По-перше, сумнівним стало переконання в тому, що штуч-

не

, створене за рецептами передового наукового знання є

кращим за природне або успадковане від предків. По-дру-

ге, заперечується переконання щодо безкінечності прогре-

су, нарешті, по-третє, відкидається ідея соціокультурної

універсальності прогресу

224

Дійсно, в транзитивному стані суспільство «переживає»

інституційні зміни, «розмиваються» соціальні структури,

слабшають соціальні зв’язки, порушується ієрархія фак-

224

Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование. — М.,

2000. — С.91.

-189-

торів, які складають механізми відтворення соціальних

структур. У тому числі домінує нестабільний причинно-

наслідковий зв’язок, що лежить в підгрунті раціонального

наукового засобу

225

. За цих умов соціальної трансформації

і формується нова парадигма постнекласичної науки. Її го-

ловні концептуальні засади виклав А. Назаретян. Зокрема,

причинні залежності об’єктивного світу визнаються ба-

гатомірними, необмежено складними, нестаціонарними,

тобто такими, що постійно змінюються.

Закони Природи при цьому розглядаються не як певні

метафізичні сутності, а як прояви певних

структур буття,

які перетворюються людською свідомістю. По-друге, будь-

яке знання визнається соціокультурно обумовленим та іс-

торично обмеженим, а абсолютні «істини» поступаються

місцем взаємопов’язаним моделям.

Внаслідок цього будь-яка тимчасова неможливість пев-

них технічних рішень як породження певної наукової мо-

делі бачення світу є такою само відносною, як і ця

модель.

Таким чином, технічні проблеми принципово неможливі

для вирішення в одній моделі, вирішуються в іншій. Вре-

шті, ми не можемо сьогодні сказати, які саме історично

обумовлені знання, встановлені вчора, завтра будуть деза-

вуйовані. Визнавши ймовірний характер знання, ми муси-

мо погодитись із тезою, що передбачення минулого таке ж

складне, як

і прогнозування майбутнього

226

Таким чином, можна констатувати, що на нинішньому

перехідному етапі соціального розвитку по мірі того, як сис-

225

Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Суспільний розвиток

від Різдва Христового. — К., 2000. — С.308.

226

Назаретян А. П. Цивилизационные кризисы в контексте Универ-

сальной истории. — М., 2001. — С.212.

-190-

тематизується прикладне знання, зростає суспільна потре-

ба в фундаментальному теоретичному осмисленні таких

здобутків. Насамперед, це стосується наукової традиції, яка

оформилась у трансатлантичному цивілізаційному ареалі.

Натомість нинішню наукову кризу в країнах Сходу можна

розглядати як таку, що трансформує їхню колишню фун-

даментальну науку в бік більш вузькоспеціалізованих при-

кладних досліджень, які все

одно потребують посилення

міждисциплінарного зв’язку та компаративістики.

Нинішній розвиток науки визначається умовами гло-

балізації. У цьому контексті Президент Міжнародної со-

ціологічної асоціації А. Мартінеллі зазначає, що міжна-

родні наукові асоціації намагаються посилити престиж

та вплив конкретного професійного співтовариства. Тому

міжнародні наукові асоціації в галузі соціальних наук пок-

ликані сприяти

глобальному управлінню шляхом зба-

гачення публічного дискурсу на світовому рівні, шляхом

чесного аналізу різних вимірів глобалізації

227

. Зокрема, це

стосується і завдань досліджень у галузі соціології знань та

її історичних аспектів, які полягають у міждисциплінар-

них та компаративних дослідженнях, покликаних сприя-

ти пошуку нової парадигми постнекласичної науки.

Отже, у контексті перспектив становлення постнекла-

сичної науки слід визнати, що загалом природничі дис-

ципліни, які особливо інтенсивно розвивались впродовж

ХV-ХХ ст., суттєво випередили гуманітарні науки. Про «ус-

трій» ядра будь-якого атому сьогодні наука знає більше,

ніж про устрій соціуму. Натомість, знання про людину та її

соціальні зв’язки, особливо в умовах соціально-історичних

227

Мартинелли А. Рынки, правительства, сообщества и глобальное уп-

равление // Социологические исследования. — 2003. — № 1. — С.25.