Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю Соціальні цикли: історико-соціологічний підхід

Подождите немного. Документ загружается.

-171-

Перший та другий цикли охоплюють події від Амери-

канської та Французької буржуазних революцій до періо-

ду, визначеного в науковій літературі як стадії імперіаліз-

му, тобто насправді початкового етапу інтернаціоналізації.

Третій період стосується перипетій Першої світової війни

та міжвоєнного періоду. Водночас тут «зникає» такий клю-

човий період для трансформації сучасного капіталізму, як

час «Великої депресії» (1929-1933 рр.), що стала соціально-

історичним та соціокультурним вододілом між нині пост-

рансформаційними країнами євроатлантичного цивіліза-

ційного ареалу та рештою світу.

Нарешті, часові ідентифікатори наступного циклу

хвиль викликають найбільше суперечностей. Вони стосу-

ються періоду становлення постіндустріальної економіки

в період після Другої світової війни та розвитку тенденцій

глобалізації.

Отже,

як бачимо, середня тривалість циклу М. Кон-

дратьєва складає приблизно 40-60 років. Проте новітні

дослідження поставили під сумнів релевантність циклів

М. Кондратьєва щодо сучасних економічних процесів. Зви-

чайно, певні похибки можуть виникати внаслідок різного

масштабу досліджень та нечіткого тлумачення діалектики

взаємозв’язку між соціальними та економічними циклами.

У парадигмі універсального соціального циклу

інтер-

націоналізація та глобалізація не суперечать одна одній.

Зокрема, глобалізація розглядається як нова стадія інтер-

націоналізації господарського життя, пов’язаного не лише

з досягненням максимально можливих масштабів інтерна-

ціоналізації, а й її якісно нових характеристик. Феномен

глобалізації розглядається як об’єктивна закономірність,

-172-

яка витікає з економічних процесів. Так, перша фаза цьо-

го процесу пов’язується зі становленням єдиної системи

світового господарства, тобто фактично з інтернаціоналі-

зацією. Друга фаза зазначеного процесу ідентифікується

з боротьбою національних капіталів, які підтримувались

національними державами, за гегемонію у глобальній сис-

темі міжнародних економічних відносин (перша половина

ХХ ст.). Третя

фаза охоплює період «холодної війни», тобто

розколу глобальної світової системи на дві економічні сис-

теми: соціалістичну та капіталістичну (1946-1991). Нарешті,

актуальна четверта фаза глобалізації стосується загально-

го поширення системи ринкової економіки.

На початку ХХІ ст. спостерігається тенденція до все

більшого зближення між новими моделями праці та за-

гальним організаційним розвитком глобального

управ-

ління. Автоматизація праці насправді відбувається па-

ралельно з наділенням працюючих певними правами

приймати самостійні рішення в межах своєї компетенції.

Водночас постіндустріальне суспільство оцінюється як

постмодерн, на відміну від модерну (кінець ХІХ — середи-

на ХХ ст.) індустріального етапу історії. При цьому «масо-

вий» (за соціально-психологічними характеристиками) ін-

дивід як особистість

стає своєрідним новим словом епохи

постмодерну.

Оскільки за нашим прогнозом людство на рівні гло-

бальної цивілізації перебуває у стадії трансформації, тоб-

то коеволюції, то досягти ідеалу сталого розвитку за цих

історичних умов дуже важко. Його можна буде опанувати

лише на наступній еволюційній фазі розгортання універ-

сального соціального циклу.

-173-

Наприкінці ХІХ ст. англійський вчений Е. Фрімен наго-

лошував, що історія — це політика в минулому, а політика

— історія в сучасному. Саме таким чином, мабуть, можна

визначити предметне коло історичної політичної соціоло-

гії. Взагалі, досить часто політична соціологія як своєрідна

теорія середнього рівня ототожнюється з політологією як

складовою науки про політику.

Натомість, П. Бурдьє наго-

лошує, що «на відміну від політології, соціологія політики

досліджує не конкретні партії, політичні течії або реаль-

них політиків, а соціальні механізми формування політич-

них інститутів і політичних позицій»

214

Соціальний феномен політики визначається спе-

цифічністю групових інтересів, які формуються навколо

конкурентного перерозподілу нерівного доступу до різних

ресурсів, що обумовлює потребу публічного регулювання

цих інтересів у сфері політики. При цьому політика роз-

глядається як організація публічної діяльності з метою

досягнення певних соціальних цілей. Політика як соціаль-

ний інститут покликана регулювати

публічними метода-

ми соціальну взаємодію в інтересах конкретних соціаль-

них груп. Інститут політики оперує організаційними,

економічними, правовими, символічними, культурними,

інформаційними та психологічними ресурсами.

Одним з перших проблематику політичної соціології

почав розробляти Алексіс Токвіль. Його книга «Про демок-

ратію в Америці» (1835) була в особистій бібліотеці А. С. Пуш-

кіна

215

. Зокрема, А. Токвіль зазначав, що найбільш небезпеч-

214

Бурдье П. Социология политики. — М., 1993. — С.6.

215

Медушевский А. Н. Демократия и свобода личности. Токвиль и Пуш-

кин // Россия и мировая цивилизация. — М., 2000. — С.467.

-174-

ним моментом для поганого режиму є час, коли він починає

реформуватись. Порівнюючи французьку та американську

революції, він звертав увагу на соціокультурні відмінності

формування різних демократичних режимів.

Не зайвим буде нагадати, що саме А. Токвіль вперше

осмислює демократію як цілісне соціальне явище та інтер-

претує не просто як політичний устрій, а як

тип суспіль-

ства. Демократія — панування колективної зрівнялівки,

конформізму, загальної посередності. Мрія про свободу

особистості теж лишається незабезпеченою за демократії,

хоча і з інших причин, ніж за авторитаризму. Головне про-

тиріччя демократії полягає між свободою та рівністю. Аме-

рика не мала старого ладу, який слід було б скидати, тому

не була

зачеплена егалітарними устремліннями.

Харизматичне панування — це панування внаслідок

відданості особі володаря та його ласці (харизмі), насампе-

ред внаслідок її магічних здатностей, героїзму, сили духу

та слова. Харизма зберігається, доки вона підтверджується.

Харизматичний тип панування розглядається М. Вебером

як одна з найбільш революційних сил історії, проте у чис-

тій своїй формі він

має наскрізь авторитарний панівний

характер

216

За М. Вебером ідеальний тип бюрократичної організа-

ції має наступні характерні риси: спеціальна, регульована

законом компетенція, ієрархія служб з диференціацією

компетенції, фіксовані критерії та принципи призначен-

ня та просування кар’єрними сходами, спеціальне нав-

чання, достатній досвід як підстава для найму на працю,

адміністративна праця впродовж всього дня з фіксованою

216

Вебер Макс. Аграрная история древнего мира. — М., 2001. — С.47.

-175-

платнею, розподіл посад, діловодство, яке гарантує конт-

роль виконання доручень, безособовість процедур, тобто

виключення ірраціональних відчуттів зі сфери виконання

офіційних обов’язків. Подібна ієрархічність у нашому ро-

зумінні властива стабільним фазам циклу. Не всього мож-

ливо досягти та не все залежить лише від політичної волі.

Хоча Шарль де Голль у своїх

спогадах зазначав, що «історія

у великі хвилини терпить біля кормила влади лише тих

людей, які спроможні направляти хід подій»

217

Вихід за межі аналізу історій певних націй-держав дик-

тується потребою досліджень глобальної політичної сис-

теми, яка все більше впливає на розвиток окремих країн.

При цьому «глобальна історія» не заперечує та не ігнорує

«локальні історії», а базується на них та інтегрує поділені

галузі історичного знання. Глобальність — важлива риса

насамперед сучасної

епохи, але в інших формах вона існу-

вала і у ранніх витоків людської історії. Для аналізу глобаль-

ної політичної історії важливо встановити синхронність

певних процесів та подій, які мали місце в різних місцях.

Адже саме у цій синхронності наглядно проявляється гло-

бальність подій, властива історичному розвитку

218

Свого часу ще античний історик Полібій зазначав, що

форми правління змінюються, переходять одна в одну і

знову повертаються. Він запропонував своєрідну вікову

періодизацію: «дитинство» суспільства — це час пануван-

ня тоталітарного суспільства, «юність» — це автократичне

суспільство, «зрілість» — це ліберальне суспільство, наре-

шті «старість» — це переважно демократичне суспільство.

217

Шарль де Голль. Военные мемуары. Т.2. — М., 1960. — С.82.

218

Пантин В. И. Глобальная политическая история и современность // Об-

щественные науки и современность. — 2002. — № 5. — С. 44.

-176-

Тому абсолютизація свободи готує передумови для ти-

ранії.

Важливе місце в історичній політичній соціології посі-

дає вчення В. Парето про циркуляцію еліт

219

. До еліти він

відносив всіх, хто має суттєві успіхи у професійній діяль-

ності. Правляча еліта перебуває при владі, натомість, конт-

реліта намагається цю владу вибороти. На думку В. Паре-

то, суспільства відрізняються за природою своїх правлячих

еліт. Водночас, зважаючи на циклічність зміни еліт, історія

є своєрідним кладовищем аристократій.

Нові еліти

з’являються в перебігу безперервної цирку-

ляції з нижчих прошарків суспільства, досягають вищих

прошарків, розквітають, потім приходять до занепаду. Цир-

куляцію еліт слід враховувати в процесі аналізу великих

історичних рухів. Демократичні еліти найменш небезпеч-

ні для індивідуальної свободи. Французький президент

кінця 70-х рр. ХХ ст. Ж. Помпіду слушно наголошував, що

державний

діяч — це політик, який ставить себе на службу

нації, а політик — це державний діяч, який ставить націю

на службу собі. Прагнення широких мас до модернізації

може суперечити інтересам політичної еліти, яка контро-

лює владу, тоді створюються передумови для появи нової

еліти, яка починає реалізовувати накопичений інновацій-

ний потенціал суспільства.

Американський

історик А. Шлезінгер-молодший

розглядає американську політичну історію як циклічну

за своєю сутністю. Він визначає цикл як неперервне пе-

реміщення точки прикладання зусиль нації між цілями

суспільства та інтересами приватних осіб. Отже, природа

219

Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. — Л., 1997. — С.27.

-177-

циклів полягає в іманентній людській сутності. Періодич-

не повернення до старих проблем на новому рівні є власти-

вим для всіх суспільств та цивілізацій. Водночас з перехо-

дом від традиційного суспільства до сучасного циклічність

не щезає. Нова історія не подолала цикл, а включила його

всередину поступального руху, розгорнувши коло в більш

витягнену

спіраль.

Але демократія може виявитись недоречною для сус-

пільства, яке не вміє користуватись своїми правами. А.

Грамші зазначав, що механізм влади ґрунтується не лише

на силі, а й на переконанні. Перебудова в СРСР перекон-

ливо довела це, коли надзвичайно стійка до зовнішнього

тиску радянська суспільно-політична система виявилась

вразливою зсередини.

Адже у жорсткій ієрархізованій сис-

темі найуразливішим є центр прийняття рішень. Тому за-

пізнення з прийняттям потрібних рішень, або прийняття

неправильних рішень, а тим більше апріорі деструктив-

них дій, може зруйнувати всю систему, особливо якщо

вона не встигає відреагувати самовідновленням і заміною

деструктивної ланки.

Х. Ортега-і-Гасет слушно наголошував, що

здоров’я де-

мократії, якого б типу й ступеня розвитку вона не була, за-

лежить від виборчої системи. Без правдивого голосування

демократичні інститути висять у повітрі, тобто маргіналі-

зуються. Адже електорат не визначає перебіг подій, а лише

вирішує, хто буде визначати політику.

Важливе значення для ритму політичних циклів має

система

управління. Саме через систему управління, зок-

рема, через її головні функції — планування, організація

виконання рішень, мотивація та контроль — у суспільс-

-178-

тві здійснюється реалізація функціональних нормативних

дій соціальних суб’єктів та зменшується ймовірність дис-

функціональних девіантних форм поведінки, які руйну-

ють соціальний лад. Зрештою, управління має вносити

порядок у соціальну організацію. Причому поняття «со-

ціальний порядок» втілює ідею організованості соціальної

системи, впорядкованості соціальних дій, вказує на наяв-

ність соціального контролю, певних обмежень

, санкцій, які

забезпечують погодженість соціальних дій.

Найбільш радикально політичні режими змінюють-

ся у революційній стадії розвитку циклу. Проте більшість

соціально-політичних революцій приводить до наслідків

протилежних тим, про які мріяли самі революціонери.

Надалі факторами соціальних змін стають нові масові со-

ціальні рухи, які визначають перехідну структуру полі-

тичних можливостей. На

цьому етапі реформісти висту-

пають за іманентні структурні перетворення, а не за зміну

самої структури. Завоювання можуть бути втрачені, якщо

немає сил для їхнього підтримання. Спостерігається криза

інституту влади в умовах зміни еліт.

Для інволюційних фаз циклу особливе значення має

політичний статус, натомість, для еволюційних політичні

функції, що їх виконують різні суб’єкти. Консерватизм як ре-

акція на Велику французьку революцію 1789-1793 років ще

раніше був властивий багатьом попереднім інволюційним

періодам у політичному житті різних суспільств. В інволю-

ційному періоді переважаючою формою правління є авто

кратизм або перехідні форми, наближені до нього за суттю.

У коеволюційний період розгортання циклу створен-

ня демократичних інститутів є важливим кроком, але

-179-

не достатнім для ствердження справжньої демократії.

Свобода повинна гарантуватись дотриманням індивіду-

альних прав громадян. Натомість, спостерігається певна

відсутність громадської думки та почуття громадянського

обов’язку. Тому демократія розглядається не як стиль жит-

тя, котрий цілком відмінний від олігархії або диктатури.

У зазначеній формі політичного устрою присутні всі ці

елементи, питання полягає

у ступені превалювання одно-

го з них над іншими. Саме в суспільствах, які перебувають

у коеволюційний стадії розгортання циклу, можлива ре-

алізація моделі Х. Арендт, тобто зміна природи тоталітар-

ного суспільства ззовні переважно військовим шляхом

220

Але це є не правило, а скоріше виняток.

Лише в еволюційній стадії розвитку демократії ми спос-

терігаємо ситуацію, коли, говорячи словами А. Лінкольна,

демократія — це влада народу, через посадництво народу і

для народу. Проте в еволюційній стадії представницька де-

мократія все більше нагадує вотування електоратом вибору,

зробленого політичною елітою. В

інволюційній фазі прева-

лює владно-регулятивна функція. У коеволюції — цінніс-

но-регулятивна. В інволюційному стані свідома соціальна

позиція має своїм джерелом об’єктивний соціальний інте-

рес. Натомість, перехідні стадії циклу для усвідомлення

інтересу потребують спочатку презентації, завдяки якій

інтерес стає усвідомленим. Символічна природа політич-

ного простору стає домінуючою, але його стратифікація

слабшою, ніж за еволюційного етапу розвитку циклу.

В еволюційному стані політичних інститутів пере-

важаючою є комунікативна інтегративна функція. Нато-

220

Арендт Х. Джерела тоталітаризму. — К., 2002. — С.45.

-180-

мість, влада в інволюційному стані виступає як примус,

а в еволюційній — як гра інтересів. В інволюційному стані

суттєве значення мають довіра, авторитет, популярність,

задоволеність від політичної діяльності. В інволюційному

періоді циклу актори маси переважають над особистостя-

ми, еліти за способом рекрутування є закритими, а народ-

ні маси — пасивними. Натомість, для революційного

та

еволюційного етапів циклу властиві активні особистості,

відкритість еліт, підвищення історична активність народ-

них мас.

Авторитарний, бюрократичний, олігархічний, корпо-

ративний стилі правління більш властиві інволюційному

періоду циклу, натомість, ліберальний та демократичний

є характеристиками форм правління за доби еволюційно-

го етапу циклу політики. Саме в еволюційні стадії циклу

найбільш розвиненим є

громадянське суспільство, яке іс-

нує, коли економічно та політично вільні індивіди беруть

участь у державній діяльності та забезпечують реалізацію

власних інтересів шляхом самоорганізації. Для цього етапу

властивий період існування кадрових масових політичних

партій, досить висока кількість розколів та злиттів у них.

У перехідних коеволюційний періодах розвитку циклу ви-

никають історичні умови

криз, коли має починати зміню-

ватись власне концепція управління.

У глобальному політичному масштабі ми бачимо тен-

денцію коеволюційного типу розвитку в напрямку нового

загальнопланетарного ціннісного консенсусу (не виключе-

но, що цей «консенсус» може бути неототалітарним). У та-

кому разі мозаїка взаємно відкритих національних держав

з державами-гегемонами, як і уніфікація

національних де-