Зінченко О.І., Салатенко В.Н., Білоножко М.А. Рослинництво

Подождите немного. Документ загружается.

470

кальцію. Махорка дуже чутлива до добрив. При високому рівні агро-

техніки внесення 35 – 40 т/га гною підвищує врожай її на 20 – 30 ц/га.

У дослідах на опідзолених чорноземах у районах лівобережного

Лісостепу України при внесенні під махорку мінеральних добрив

60 кг/га д. р. зібрали такі врожаї, ц/га: без добрив — 21,3; при вне-

сенні NР — 35,6; NК — 37,0; РК — 31,7; NРК — 44,5.

На опідзолених чорноземах під махорку треба вносити гній 30 –

40 т/га або повне мінеральне добриво N

80–120

60–90

. Найвищі

врожаї дає махорка при внесенні органічних і мінеральних добрив.

Вносити їх слід восени під глибоку оранку. Лише в заплавах річок

деяку перевагу має весняне удобрення із заорюванням добрив на

15 – 18 см.

Високі прирости врожаю забезпечує суперфосфат, внесений з по-

ливною водою під час садіння в дозі 1 ц/га або під час сівби махорки.

Він прискорює розвиток рослин, поліпшує приживаність розсади.

Ефективним для підвищення врожайності махорки є піджив-

лення, особливо на початку вегетації: сіянки — після проривання,

саджанки — через 10 – 12 днів після садіння. При підживленні

вносять повне мінеральне добриво (20 – 30 кг/га д. р.) на відстані

10 – 12 см від рядка на глибину 6 – 8 см.

Сівба.

Сіють махорку одночасно з ранніми ярими культурами.

Для цього використовують сухе й пророщене насіння, змішане в од-

накових кількостях. Якщо ранні сходи від пророщеного насіння по-

шкоджені заморозками, можна мати повторні сходи без пересівання

(за рахунок сухого насіння).

Махорку сіють при ширині міжрядь 50 – 60 см. На 1 га висівають

4 – 5 кг насіння (в перерахунку на сухе), загортаючи його на глиби-

ну 1 см. Під час сівби ґрунт у рядках ущільнюють коточками, які

йдуть услід за сошниками.

Садіння.

В усіх районах вирощування махорки в Україні ефек-

тивніше раннє садіння — наприкінці квітня або в першій декаді

травня. За багаторічними даними Лохвицької дослідної станції, при

садінні на початку травня урожайність махорки становила 34,1 ц/га,

в другій половині травня — 24,8, а на початку червня — 17,2 ц/га.

Сорти махорки з великим листям (Хмелівка) висаджують дещо

рідше, ніж сорти із середнім за розміром листям (Високоросла зеле-

на). При розсадній культурі махорки на кожний гектар закладають

по 30 – 40 м

парників або 40 – 50 м

теплих грядок. На 1 м

парни-

ків висівають (у перерахунку на сухе насіння) 1,5 – 2 г, теплих гря-

док 2 – 2,5 г насіння. Перед висіванням насіння протруюють у роз-

чині формаліну (одна частина 40 %-го формаліну на 50 частин води).

Садять махорку розсадосадильними машинами або вручну з ши-

риною міжрядь 50 або 60 см і відстанню між рослинами в рядках

25 – 30 см. Через 5 – 6 днів після садіння махорки підсаджують роз-

саду на місце загиблих рослин.

471

Догляд.

Першим заходом догляду за посівами є шарування, яке

проводять як тільки з’являться сходи, а коли весна холодна, то й до

з’явлення сходів (сліпе шарування). Через 8 – 10 днів шарують

удруге з одночасним виполюванням бур’янів у рядках. Коли на рос-

линах з’являться 2 – 3 справжніх листки, проводять механізоване бу-

кетування (довжина букетів 10 – 12, а відстань між ними 50 – 60 см).

Проривають сіянку в період утворення 4 – 5 справжніх листків,

залишаючи в гнізді по дві найбільш розвинені рослини, а при ряд-

ковому розміщенні рослини залишають через 25 – 30 см.

Протягом вегетації міжряддя махорки обробляють культивато-

рами 3 – 4 рази. У дощову погоду глибину розпушувань збільшують

до 8 – 10, а в посушливу — зменшують до 5 – 6 см.

Важливим агрозаходом при вирощуванні махорки саджанкою,

як і при вирощуванні тютюнів, є видалення нижніх пожовклих лист-

ків. Видаляють їх через 10 – 12 днів після садіння, відламуючи по

2 – 3 застарілих і пожовклих листки. При вирощуванні махорки-сіян-

ки ці листки не видаляють, бо це не сприяє підвищенню врожаю.

Для підвищення врожайності і якості махорки обов’язково обла-

мують суцвіття (вершкують) і бокові пагони (пасинкують). Одночас-

но з вершкуванням видаляють верхні недостатньо розвинені й ниж-

ні застарілі листки. Для достигання залишають на рослині 9 – 10

листків у крупнолистих і 11 – 12 у середньолистих сортів.

Пасинкування треба проводити, як тільки пасинки досягнуть дов-

жини 5 – 6 см. Звичайно махорку пасинкують 2 – 3 рази, а малопа-

синкові рослини — один раз.

Збирання.

Приріст сухої речовини й інтенсивне утворення ніко-

тину відбуваються в перші 20 – 30 днів після вершкування рослин.

Через 40 – 45 днів ці процеси припиняються і настає технічна стиг-

лість листя. Її визначають за такими ознаками: листя стає щільним

і звисає вниз, частково втрачаючи хлорофіл, про що свідчать світлі

плями, які з’являються на ньому; пластинка листка стає дуже крих-

кою і при незначному згинанні ламається.

Збирають цілі рослини махорки, зрізуючи стебла біля землі. Щоб

прискорити сушіння і зменшити втрати сухої речовини, за 3 – 4 дні

до збирання стебла махорки розколюють.

Сушіння.

Зрубані рослини після прив’ялювання перевозять до

сушильних приміщень, де складають для томління шарами заввиш-

ки 50 – 70 см і завширшки в дві рослини (листям усередину і стеб-

лами назовні). У шарах рослини швидко розігріваються і при тем-

пературі 35 – 40 °С томління триває від 12 до 24 год. Після томління

рослини нанизують на глиці або в’яжуть у пучки і розвішують для

сушіння в закритих приміщеннях, які добре провітрюються.

Сушіння махорки закінчують, коли сировина досягає стандарт-

ної вологості — 35 %. Махорку, призначену для виробництва нікоти-

ну, не томлять, а сушать при інтенсивній вентиляції до повного виси-

хання листя. Останнє обрізують і при вологості 18 – 20 % тюкують.

472

2.6.3. ХМІЛЬ

Господарське значення. Хмелярство — невелика, але досить ва-

жлива галузь сільськогосподарського виробництва. За визначенням

спеціалістів, хміль є унікальною рослиною за хімічним складом

шишок. Крім вуглеводів, білків, олії, зольних елементів тощо, які є

в складі будь-якого рослинного організму, в шишках змелю виявле-

но комплекс специфічних сполук, які не трапляються в органах ін-

ших рослин.

Серед усіх сполук, як і в шишках, найважливіші гіркі речовини,

поліфеноли та ефірні олії, завдяки яким хміль став основною сиро-

виною у пивоварному виробництві. Гіркі речовини складаються з

альфа- і бета-кислот, які надають пиву приємного гіркого смаку,

сприяють його піноутворенню та піностійкості; поліфенольні сполу-

ки поліпшують прозорість сусла і смак пива; ефірні олії надають

пиву специфічного (пивного) аромату.

Шишки хмелю використовують також для виготовлення рідких

дріжджів для хлібопекарської промисловості при випіканні пшенич-

ного хліба, виробництві безалкогольних напоїв, як консервант пло-

дів і овочів. З гірких речовин хмелю виготовляють лікувальні фар-

макологічні препарати. Стебла хмелю можна використовувати для

виготовлення міцного грубого волокна.

Найпоширеніший хміль у європейських країнах — Чехії, Сло-

ваччині, Австрії, Польщі, Голландії, Англії, Німеччині. Вирощують

його також у США, Канаді. Світова площа хмелю перевищує 60 тис. га.

У країнах СНД посівні площі хмелю невеликі — близько 15 тис. га,

з них в Україні 8 – 9 тис. га. В Росії хміль вирощують у Московській,

Брянській, Пензенській областях, Алтайському краї, Чувашії, Та-

тарстані.

Україна є основним хмелярським регіоном в СНД. Виробництво

хмелю зосереджене в Житомирській, Хмельницькій, Вінницькій,

Київській, Чернігівській, Волинській та Рівненській областях.

Середні врожаї шишок хмелю в Україні сягають 10 – 12 ц/га, у

господарствах, які застосовують прогресивну технологію, 16 – 17 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Хміль (Humulus L.) на-

лежить до родини коноплевих (Cannabinaceae L.). З трьох відомих

видів хмелю у виробництві поширений хміль звичайний (Humulus

lupulus L.), інші два — серцеподібний та японський — виробничого

значення не мають.

Хміль звичайний

— дво- або однодомна рослина, у якої підземні

органи (головне кореневище, або матка, бічні кореневища й корені)

є багаторічними, а стебла — однорічними із щорічним відмиранням

восени.

Стебла

хмелю трав’янисті, виткі, завдовжки до 10 м. Жіночі квіт-

ки зібрані в суцвіття —

шишки

(рис. 77), які є основною сировиною

473

для пивоварної промисловості та інших галузей господарства. Чоло-

вічі квітки розміщені в суцвітті —

волоть.

На плантаціях хмелю та

поблизу них чоловічі рослини знищують, щоб не відбувалося запи-

лення жіночих квіток, яке викликає зниження вмісту в шишках

гірких речовин.

Хміль розмножується вегетативно, у виробництві — живцями,

які заготовляють при весняному обрізуванні маток.

Хміль маловибагливий до ґрунтів. Все ж вищі врожаї отримують

при розміщенні плантацій на чорноземах опідзолених, сірих і тем-

но-сірих лісових, дерново-слабкопідзолистих ґрунтах. Малопридат-

ними для хмелю є важкі й легкі піщані та заболочені ґрунти.

Маловибагливий хміль до температури, легко витримує сильні

зимові морози та весняні заморозки. До вологи він вибагливий, що

зумовлено інтенсивним формуванням великої вегетативної маси.

Найсприятливіший для хмелю

помірний теплий та помірно

вологий клімат із середньоріч-

ною температурою повітря 8 °С і

сумою опадів за рік 500 – 600 мм.

Виявляє підвищені вимоги

до вмісту в ґрунті елементів

живлення.

Вегетаційний період хме-

лю — від початку весняного

відростання пагонів до дозрі-

вання шишок — триває залеж-

но від сорту та району вирощу-

вання 100 – 120 днів.

Районовані сорти хмелю:

Альта, Граніт, Кумир, Потіїв-

ський, Регент, Слов’янка (Ста-

ніслава) та ін.

Технологія вирощування.

Хміль вирощують на рівнинних

площах з невеликим уклоном

(до 5°) на південь, південний

захід і південний схід. Розмі-

щують його на масивах (хміль-

никах) площею 20 – 30 га, які

поділяють на окремі плантації

(квадрати). Хмільники для за-

хисту хмелю від панівних вітрів

закладають поблизу лісу, лісо-

смуги або саду. Якщо є потреба

Рис. 77. Шишки хмелю:

— першого товарного сорту;

— другого

товарного сорту;

— третього товарного сорту

474

в закладанні хмільника на відкритій місцевості, то його завчасно

(за 2 – 3 роки) обсаджують захисними смугами (у 2 – 3 ряди) з

швидкоростучих дерев на відстані 20 м від країв плантації.

Закладають хмільники на дерново-, слабо- і середньопідзолистих

ґрунтах, сірих і темно-сірих лісових ґрунтах, опідзолених чорнозе-

мах з легкоущільненим підґрунтям і рівнем ґрунтових вод не вище

1,5 – 1,8 м від поверхні ґрунту. Малопридатними для нього є важкі

й легкі піщані та заболочені ґрунти. Рівень ґрунтових вод на план-

таціях в літню пору має бути не вище 1,5 – 1,8 м.

Відведені під хмільники площі розбивають на квадрати розміром

2 – 2,5 га, між якими залишають дороги завширшки 3 – 4 м. На кож-

ному гектарі хмільника закопують по 145 – 150 стовпів заввишки

8 – 9 м для влаштування шпалер. На верхівках стовпів натягують

оцинкований дріт, від якого до кожного куща хмелю натягують дро-

тяні підтримки з фіксацією їх кілочками висотою 50 – 60 см на від-

стані 40 см від кущів.

Обробіток ґрунту.

Після закладання хмільника після зернових

або зернобобових культур проводять лущення стерні, через 2 – 3

тижні вносять приблизно половину норми органічних та фосфорно-

калійних мінеральних добрив і розпочинають плантажну оранку

ґрунту на глибину до 45 см. Через 3 – 4 тижні вносять решту добрив

і переорюють ділянку на глибину 25 см. Загальна норма органічних

добрив становить 50 – 60 т/га, мінеральних 7 – 8 ц/га (Р

Після просапних культур ґрунт не лущать, а обробляють лише

плугами. Є й інший спосіб підготовки ґрунту для садіння хмелю, за

якого замість плантажної застосовують глибоку оранку на 30 – 35 см.

Восени на удобрених і заправлених добривами площах копають ма-

шинами БМ-204, БКГО-67, БКГМ-66-2 ямки розміром 60 × 60 × 60 см,

розміщуючи їх рядами за схемами 2,1 × 1 м, 2,1 × 1,6 м, 2,5 × 1 м. На

початку весняних польових робіт ямки заповнюють родючим верх-

нім шаром ґрунту, змішаним з 5 – 7 кг перегною або компосту, і по-

чинають садити однорічні саджанці хмелю, вирощені в шкілках, або

живці. Глибина садіння 8 – 10 см від поверхні ґрунту.

Догляд.

Сходи саджанців з’являються через 7 – 10 днів, живців —

через 10 – 15 днів. За цей час на поверхні ґрунту може утворитися

кірка, яку руйнують розпушуванням міжрядь. При з’явленні на по-

верхні ґрунту приблизно 75 % сходів перевіряють стан плантації і

саджанці або живці, які не проросли, замінюють запасними.

Після проростання хмелю і висоті рослин 50 – 60 см стебло заво-

дять на підтримки й розпушують міжряддя культиваторами одно-

часно з боронуванням на глибину 10 – 12 см.

Протягом вегетації на плантаціях хмелю першого року життя

проводять 4 – 5 розпушувань міжрядь і одне підгортання рослин

плугом-розпушувачем ПРВМ-3Х. На другий рік життя хмелю рано

навесні розорюють і розгрібають гребені, а на матках обрізують біч-

475

ні кореневища та підземні стебла минулого року. Висота обрізуван-

ня стебел залежить від стану рослин: на сильнорозвинених росли-

нах їх обрізують повністю, на слаборозвинених — над першою та

другою парою вічок. Проводять також механізоване обрізування

маток з використанням пристрою ПКХ-1 на плузі-розпушувачі.

Сильно пошкоджені або відмерлі рослини викорчовують і на їх

місце висаджують нові живці або саджанці із шкілки. На 1 га густо-

та продуктивних стебел насаджень має бути 14 – 16 тисяч. Обрізані

стебла й інші рештки вивозять за межі плантації і знищують.

Після обрізування хмелю вносять гербіциди і розпушують ґрунт у

міжряддях. Для знищення бур’янів використовують такі гербіциди,

як 50 %-й ситрин (3,5 – 5 кг/га), 50 %-й дуал (2,5 л/га), 48 %-й базаг-

ран (2,1 л/га) та ін. З появою пагонів завдовжки 60 – 70 см прово-

дять

рамування

— вирізують зайві пагони, залишаючи на кожному

кущі по 5 – 6 найкраще розвинених центральних пагонів.

Для прискорення достигання шишок застосовують хімічне раму-

вання, обприскуючи рослини 40 %-м розчином аміачної селітри при

висоті пагонів 70 – 80 см. Після рамування проводять перше піджив-

лення хмелю повним мінеральним добривом (по 45 кг/га азоту, фос-

фору і калію). Через 6 – 7 днів після проведення рамування стебла

заводять на підтримки — два стебла на дві підтримки біля кожного

куща. Зайві вирізують й вивозять із хмільника.

При висоті рослин 3 – 4 м їх підгортають з одночасним внесен-

ням фосфорно-калійних добрив у дозі 30 – 45 кг/га д. р. Для підви-

щення врожаю хмелю рослини пасинкують — обрізують зайві нижні

бічні гілки на відстані 2 – 3 см від головного стебла та молоді паго-

ни, які з’являються на поверхні ґрунту, та пінцирують — прищипу-

ють бічні гілки на висоті до 2 м від поверхні ґрунту, чеканять — об-

різують над шпалерою верхівки стебел.

Для знищення люцернового довгоносика і бліх рослини обприску-

ють хлорофосом (0,3 – 0,5 %-м розчином по 0,3 – 0,5 л на кущ хмелю).

З появою на рослинах павутинного кліща, попелиці хмільники оброб-

ляють 40 %-м фосфамідом (1,5 – 6 л/га), 25 %-м антіо (1,5 – 6 л/га) або

біопрепаратом бітоксибацилліном (2 – 4 кг/га). Проти хвороб хміль

обприскують 80 %-м полікарбацином (4 – 8 кг/га), 80 %-м цинебом

(4 – 8 кг/га) або 80 %-м купрозаном (4 – 8 кг/га), 25 %-м ридомілом

(1 – 1,5 кг/га) та ін. Проти вірусних хвороб використовують сульфат

цинку (3 кг/га).

Збирання.

Збирання хмелю вручну або хмелезбиральними маши-

нами (4Х-4Л або ХМП-1,6) починають у технічній стиглості, коли

шишки стають щільними, мають специфічний аромат, сіре забарв-

лення та золотисто-зелене або лимонно-жовте забарвлення лупуліно-

вих залозок. У цей час шишки містять максимальну кількість альфа-

кислот, ефірної олії, поліфенолів. В основних хмелярських районах

збирання закінчують до 15 – 29 вересня. Запізнення із збиранням

476

погіршує якість шишок внаслідок висипання лупулінових зерен.

Свіжозібрані шишки, які містять до 80 % води, на пунктах післязби-

ральної обробки спочатку підлягають 12 – 14-годинному активному

вентилюванню підігрітим повітрям (до 30 °С), завдяки якому воло-

гість їх зменшується на 25 – 30 %. Після вентилювання шишки ви-

сушують у сушильних камерах спеціальних сушарок (ПХБ-750К)

прогрітим повітрям до 40 – 50 °С з доведенням вологості до 9 – 10 %.

Висушені шишки вивантажують із сушарок у прибудовані до них сухі

й темні приміщення для відлежування. Для цього їх розкладають на

дерев’яних настилах спочатку шаром 70 – 80 см з поступовим підви-

щенням до 1,5 – 2 м. Після відлежування всі шишки у 1,5 – 2-метро-

вому шарі рівномірно зволожуються за рахунок вологи атмосферного

повітря до вологості 11 – 13 %. Якщо атмосферне повітря недостатньо

вологе, то при відлежуванні шишки злегка зволожують дрібно роз-

пиленою холодною водою або використовують пароутворювачі з по-

данням пару під шар хмелю. Для збереження цінних речовин у шиш-

ках їх піддають сульфітації — у спеціальній сушильній камері сірча-

ним газом підпаленої сірки. Відлежаний хміль-сирець пакують у по-

ліетиленові або джутові мішки й відправляють на хмелеприймальні

пункти або хмелефабрики для остаточного доведення його до необ-

хідних товарних кондицій згідно із стандартом.

Восени після збирання шишок і побуріння та підсихання стебел з

листям хміль зрізують, знімають з дроту і вивозять з хмільників для

спалювання. Плантації старанно очищають від рослинних решток,

вносять гній або компости (40 – 50 т/га) та фосфорно-калійні міне-

ральні добрива (4 – 4 ц/га суперфосфату, 2 – 3 ц/га 40 %-ї калійної

солі або 1,5 ц/га хлориду калію), проводять у плантаціях оранку з

приорюванням хмелю на зиму.

477



3. КОРМОВІ КУЛЬТУРИ

Загальна характеристика

^ Багаторічні бобові трави

^ Багаторічні злакові трави

^ Багаторічні нетрадиційні

малопоширені кормові

культури

^ Однорічні бобові трави

^ Однорічні злакові трави

^ Капустяні (хрестоцвіті)

кормові культури

^ Кормові коренеплоди

3.1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Кормові культури поділяють на такі групи: однорічні й багато-

річні трави, кормові коренеплоди, бульбоплоди, баштанні культури.

В поєднанні із зерновими, зернобобовими та хрестоцвітими культу-

рами, посіви яких використовуються на корм, вони є джерелами ви-

робництва грубих, штучно зневоднених і концентрованих кормів.

Грубі корми

(до яких крім сіна входить ще близько 40 – 50 % побіч-

ної продукції рослинництва — солома озимих і ярих культур та на-

сінники трав) у кормовому балансі становлять 10 – 12 %,

соковиті

28 – 32,

зелені

від 28 – 34 до 40 – 45 %,

концентровані,

включаючи й

штучно зневоднені трав’яні, 22 – 30 %. В останній групі до 70 %

становлять зернові й зернофуражні культури. Посіви кормових

культур розміщують переважно в кормових спеціалізованих сіво-

змінах прифермського типу, в польових та кормо-польових ґрунто-

захисних, лучних (лукопасовищних, лукоовочевих), у вивідних по-

лях польових сівозмін та на схилах балок. Зернофуражні (зернокор-

мові) культури вирощують здебільшого в польових (кормо-польових)

і ґрунтозахисних сівозмінах, а також у кормових прифермських як

покривні культури (ярий і озимий ячмінь, горох та ін.) в посівах ба-

гаторічних трав.

Загальна посівна площа кормових культур у країнах СНД стано-

вить 68 – 70, в Україні — близько 9 млн га (на польових землях).

Кормові трави

— велика група кормових культур, яка об’єднує

багаторічні й однорічні бобові та злакові трави. Їх широко викорис-

478

товують для згодовування у свіжому вигляді, заготівлі сіна, сінажу,

силосу, штучно зневоднених кормів, створення культурних пасовищ

і сіножатей. У структурі кормової площі вони займають 50 – 60 %.

Про великі біологічні можливості кормових трав свідчать дані

дослідних установ, державних сортодільниць, кращих господарств.

Так, у дослідах Інституту кормів УААН середній урожай зеленої ма-

си люцерни й конюшини становив 400 – 500 ц/га. Приблизно такою

самою була врожайність еспарцету, буркуну та однорічних кормо-

вих трав (суданської трави, пажитниці багатоквіткової, райграсу

однорічного, конюшини персидської, вики озимої і ярої та ін.) у до-

слідженнях Уманської СГА. На експериментальній базі Українсь-

кого НДІ зрошуваного землеробства середньорічні врожаї люцерни

на зрошенні становили 650 – 700 ц/га.

Польове травосіяння прийшло на зміну природним лучним тра-

востоям внаслідок інтенсивного розорювання земель у країнах Єв-

ропи та Росії наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. Введення в сі-

возміну багато- і однорічних трав та коренеплодів дало змогу інтен-

сифікувати сільськогосподарське виробництво, а сівозміни із зерно-

вого трипілля перетворити на 5 – 7-пільну плодозміну.

3.2. БАГАТОРІЧНІ БОБОВІ ТРАВИ

3.2.1. ГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ

Багаторічні трави належать до родини бобових і злакових. З бо-

бових багаторічних трав у польовому кормовиробництві поширені

конюшина червона (лучна), люцерна посівна й еспарцет, із злако-

вих — тимофіївка лучна, вівсяниця (костриця) лучна, стоколос (кост-

рець) безостий, житняк, пирій безкореневищний, райграс високий,

грястиця збірна та ін. Багаторічні злакові трави висівають у сумі-

шах з бобовими травами при створенні культурних сіножатей, пасо-

вищ у кормових та ґрунтозахисних сівозмінах на схилах балок.

У північних (поліських) районах країни більш поширена коню-

шина лучна, в південних лісостепових і в Степу — люцерна посівна

та еспарцет. У Лісостепу добре ростуть конюшина лучна, люцерна

посівна, еспарцет, лядвенець рогатий. Найвищі врожаї цих трав

збирають у районах достатнього зволоження. На Верхняцькій до-

слідній станції (Черкаська область) вихід сіна конюшини лучної

при однорічному використанні на один укіс у середньому за 8 років

становила 41,7, а при дворічному 105,1 ц/га.

Високі врожаї дає конюшина також на дерново-підзолистих суг-

линистих ґрунтах Полісся. Наприклад, на Костопільській сорто-

дільниці Рівненської області з двох укосів збирали сіна конюшини

червоної по 89, а на Рівненській сортодільниці 71 ц/га.

479

Бобові трави містять до 200 г на 1 корм. од. перетравного протеї-

ну, а також багато кальцію, фосфору та інших зольних елементів.

Тому вони є основним джерелом рослинного білка в кормах, заготов-

лених на зиму, а також у літніх раціонах. За останні роки валове

виробництво грубих і соковитих кормів у цілому задовольняє потре-

бу в них. Проте структура грубих кормів, у яких переважає солома,

та невисока їх поживність стримують зростання продуктивності ху-

доби. Вміст білка в кормах, заготовлених у сільськогосподарських

підприємствах, — не більше 95 г при нормі 105 – 110 г. Його постій-

ний дефіцит призводить до непродуктивних витрат кормів і здорож-

чання м’яса, молока та іншої тваринницької продукції.

Протеїн багаторічних бобових трав характеризується високими

показниками. Так, протеїн люцерни містить незамінних амінокис-

лот лізину і триптофану в 1,5 раза більше, ніж білок рибного борош-

на, відповідає вмісту їх у білку м’ясо-кісткового борошна і набли-

жається до вмісту їх у білку організму тварин. У листі люцерни у

фазі бутонізації міститься білок, котрий за якостями не поступаєть-

ся білку курячих яєць. Крім того, багаторічні бобові трави дають

найбільшу кількість протеїну з одиниці площі. Наприклад, при

врожаї люцерни посівної або конюшини лучної 500 ц/га одержують

близько 1500 кг/га перетравного протеїну найвищої якості, тоді як

при урожаї 30 ц/га зерна гороху — близько 600 кг/га (разом з соло-

мою приблизно 900 кг/га), при врожайності сої 25 ц/га — 800 кг/га, із

соломою — близько 100. Зазначимо, що використання трав у свіжо-

му вигляді (на зелений корм), а також у вигляді сінажу дає змогу

одержати білка у 1,5 – 2 рази більше, ніж при заготівлі з них сіна

(табл. 34).

Вирощування багаторічних бобових трав має важливе агротехніч-

не значення. Вони поліпшують родючість ґрунту, захищають його

від вітрової і водної ерозії, залишають у ґрунті сухі корені й пожнив-

ні рештки (від 40 до 100 – 120 ц/га). У кореневій системі їх міститься

від 2,5 – 3 до 4 % азоту (з розрахунку на суху речовину). Після її

відмирання й розкладання запаси азоту в ґрунті збільшуються на

150 – 200, іноді 300 кг/га. За даними Д. М. Прянишникова (1945),

1 га конюшини з хорошим травостоєм може накопичити 160 – 180 кг

азоту з повітря. Акумульований у кореневій системі та пожнивних

34. Вихід з 1 га посіву багаторічних трав кормових одиниць

і перетравного протеїну

Люцерна посівна Конюшина лучна Еспарцет піщаний

Вид корму

корм.

од., ц

білка, кг

корм.

од., ц

білка, кг

корм.

од., ц

білка, кг

Сіно 45 729 34 560 32 472

Сінаж 66 1180 47 790 46 724

Зелена маса 90 1710 65 1120 61 937

Люцерни — за 3 укоси, конюшини й еспарцету — за 2 укоси.