Зінченко О.І., Салатенко В.Н., Білоножко М.А. Рослинництво

Подождите немного. Документ загружается.

490

Конюшина, як і люцерна, має підвищений вміст незамінних амі-

нокислот, зокрема лізину, триптофану, ізолейцину, аргініну, лейци-

ну, треоніну, валіну та ін. На відміну від злакових трав і зерна зла-

кових культур, конюшина має підвищений вміст критичних аміно-

кислот — лізину і триптофану. Включаючи в раціони годівлі свиней

і птиці зелену масу, трав’яне і сінне борошно з конюшини, корм ба-

лансують за вмістом не тільки каротину, а й названих амінокислот.

Морфобіологічні та екологічні особливості. До роду Trifolium на-

лежить велика кількість видів, з яких у культурі поширена

коню-

шина лучна

(Tr. pratense) і

біла

(Tr. repens) (рис. 79). У сівозмінах

вирощують переважно конюшину лучну. Це, як і люцерна, верхова

нещільнокущова рослина. Її

коренева система

складається з головно-

го (стрижньового) і бічних коренів. У деяких підвидів є також прида-

ткові корені. Стрижнева коренева система характерна для

ранньостиглої двоукісної, стрижнево-мичкуватої, частіше з придатко-

вими коренями — для пізньостиглої, зокрема одноукісної конюшини.

Через 1,5 міс після висівання коренева система конюшини про-

никає на глибину до 0,5 м і більше. Бульбочки спочатку утворюють-

ся на головному корені, а потім — на розгалуженому мичкуватому

корінні. Максимальна кількість бульбочок на головному корені і

бічних коренях припадає на період бутонізації. В безпокривних по-

сівах конюшина вже на першому році життя має добре розвинену

кореневу систему. Основна коренева система розміщена на глибині

40 см, хоча в цілому вона проникає в ґрунт на глибину до 3 м.

Стебло

у конюшини

50 – 70, зрідка 100 – 120

см заввишки. За сприят-

ливих умов рослини доб-

ре кущаться.

Листки

складні, трійчасті,

квітки

червоно-фіолетові, зібра-

ні в суцвіття —

голівку

(в

кожній голівці від 30 до

70 квіток). Запилюється

перехресно бджолами,

джмелями та іншими

комахами.

Плід

— одно-

або двонасінний біб. На-

сіння вкрите гладкою

блискучою оболонкою

жовтого або фіолетового

кольору. Маса 1000 насі-

нин 1,5 – 2 г.

В СНД вирощують два

підвиди конюшини луч-

Рис. 79. Конюшина біла

491

ної: одноукісний пізньостиглий північний і двоукісний скоростиг-

лий південний. В Україні поширений переважно двоукісний пів-

денний. Крім цих підвидів у посівах конюшини трапляється багато

рослин проміжних форм.

Одноукісна конюшина

відрізняється від двоукісної вищим стеблом

і більшою кількістю мужвузлів на ньому (7 – 9, у двоукісної 5 – 7). Її

використовують протягом 3 – 4 років. У перший рік життя вона

утворює тільки розетку прикореневих листків, на другому році дає

один укіс. Характеризується підвищеною зимостійкістю.

Двоукісна конюшина

— трирічна рослина, використовується

1,5 – 2 роки, на 3-й рік випадає. Вона більш скоростигла і на друго-

му році життя дає два укоси на сіно або перший на сіно, а другий —

на насіння, менш зимостійка, ніж одноукісна, менш вибаглива до

вологи, краще витримує високі температури.

Конюшина лучна двоукісна — високоврожайна культура. В до-

слідах Інституту кормів УААН урожайність зеленої маси сорту Ула-

дівський 34 за два укоси становила 575 ц/га.

Насіння конюшини лучної проростає при температурі 2 – 3 °С. Доб-

ре вкорінені рослини навіть у безсніжну зиму витримують морози до

мінус 20 °С. Порівняно з люцерною, конюшина лучна потребує біль-

ше вологи — оптимальна вологість ґрунту для її розвитку 70 – 80 %

ППВ, транспіраційний коефіцієнт одноукісної конюшини 500 – 600,

двоукісної 400 – 500.

Дуже вибаглива конюшина до вмісту поживних речовин у ґрунті,

особливо фосфору й калію. За допомогою бульбочкових бактерій во-

на інтенсивно засвоює атмосферний азот. Добре росте на опідзоле-

них ґрунтах і вилугуваних чорноземах, темно-сірих і сірих лісових з

слабкокислою або нейтральною реакцією (рН 6 – 7). Кислі ґрунти

потрібно вапнувати.

Високих врожаїв зеленої маси конюшини, сіна й насіння можна

досягти за оптимального поєднання таких природних факторів, як

тепло, світло й поживні речовини ґрунту. Дослідженнями І. С. Ша-

тілова (1969) встановлено, що при освітленості 5 тис. люкс у старому

листі конюшини червоної дихання за інтенсивністю переважало

фотосинтез, у молодому — інтенсивність фотосинтезу переважала

дихання і становила 2 – 2,7 мг засвоєного СО

на 100 м

/год. Проте в

цілому конюшина менш чутлива до погіршення освітленості, ніж

люцерна, еспарцет і буркун, тому легко витримує затінення під

покривом. Як показали дослідження П. П. Кіцко й Г. Ф. Мельника,

вона добре росте під покривом таких більш сприятливих покривних

культур, як вико-вівсяна суміш і кукурудза на зелений корм. В умо-

вах України літні посіви конюшини розвиваються незадовільно.

Це пояснюється надміром світла в початковий період вегетації, ви-

сокою температурою повітря й ґрунту, зниженням відносної вологості

повітря.

492

Конюшина першого року використання відростає дещо раніше,

ніж другого, а ранньостигла — раніше, ніж пізньостигла.

У господарствах України перший укіс ранньостиглої конюшини

на сіно можна починати приблизно через 55 – 60 днів після весня-

ного відростання (при сумі температур 770 – 995 °С), а другий —

через 40 – 50 днів після першого (при сумі температур 600 – 800 °С).

Повна стиглість зерна настає через 100 – 110 днів після весняного

відростання, а після першого укосу — через 68 – 90 днів.

Рослини конюшини потребують високої вологості ґрунту вже в

перший рік життя, коли перебувають під покривною культурою. За

таких умов вони добре розвиваються і сходи практично ніколи не

гинуть. За нестачі вологи добре вкорінені покривні культури вби-

рають вологу, створюючи несприятливі умови для трав. Як правило,

молоді рослини, які мають слабкорозвинену кореневу систему, ги-

нуть, а в посушливі роки часто випадають. Особливо багато води

конюшина потребує після збирання покривної культури, коли вона

посилено розвивається і в кореневій системі (шийці) рослин нако-

пичуються запасні поживні речовини. В роки використання коню-

шини потреба у волозі зростає у зв’язку з формуванням великої ве-

гетативної маси. Тому конюшина добре реагує на полив. У разі не-

стачі вологи і зниження відносної вологості повітря до 40 – 50 % ве-

гетація рослин погіршується або зовсім припиняється. Через це ви-

рощувати конюшину доцільно лише на Поліссі і в Лісостепу, його

центральній та північний частинах, і в західних районах.

насінництві

конюшини треба враховувати, що найбільший

врожай насіння формується при достатньому накопиченні вологи в

ґрунті до початку цвітіння рослин. При нестачі вологи в цей час ро-

слини підсихають і погано запліднюються. При надлишку вологи в

період цвітіння і достигання урожай насіння конюшини також

знижується. За високої вологості дуже розростається вегетативна

маса, погіршується розвиток плодоносних органів, гине велика кіль-

кість зав’язі.

Найвищі врожаї насіння одержують у роки, коли в період цвітін-

ня конюшини випадає достатньо опадів і стоїть суха сонячна погода

під час цвітіння й достигання насіння.

Конюшину можна вирощувати на сірих лісових, деградованих і

звичайних чорноземах, дерново-підзолистих, окультурених болот-

них та інших ґрунтах. При зрошенні її вирощують на каштанових,

сіроземних та інших ґрунтах. На супісках і пісках врожаї конюшини

дуже коливаються, залежно здебільшого від вологості ґрунту та вмі-

сту в ньому поживних речовин. На ґрунтах з низьким вмістом гуму-

су конюшина росте погано, а на сильнокислих і засолених — зовсім

не приживається. Краще за все вирощувати її на слабкокислих або

нейтральних ґрунтах (рН 5,5 – 7,0).

493

Сорти. Серед кращих селекційних і місцевих сортів конюшини

найпоширеніші Білоцерківська 3306, Глорія місцева поліпшена,

Носівська 4, Полтавська 75, Уладівська 34; із сортів народної селек-

ції — Волинська, Гадяцька місцева, Глухівська місцева, Закарпат-

ська місцева, Кіцманська місцева, Товмацька місцева, Чернігівська

місцева.

Технологія вирощування. Продуктивність конюшини значно за-

лежить від раціонального використання добрив. Органічні добрива

в сівозмінах частіше вносять під просапні й озимі культури

(20 – 30 т/га). Дози їх визначають відповідно до запрограмованого

врожаю та наявності елементів живлення в ґрунті у формах, досту-

пних для засвоєння рослинами. Так само, як і під люцерну, вносять

здебільшого фосфорно-калійні добрива, а коли треба, то й азотні

(бажано із глибоким зароблянням у ґрунт — на 15 – 17 см, щоб уник-

нути прямого контакту добрив з бульбочками).

Під конюшину вносять також мікродобрива: молібден, бор, мідь

та ін. Потреба в молібдені частіше спостерігається на ґрунтах з під-

вищеною кислотністю, де цей елемент міститься в малодоступній

для рослин формі. Борні добрива вносять переважно на насінниць-

ких посівах. На торф’яно-болотних ґрунтах застосовують добрива,

що містять мідь.

Дерново-підзолисті ґрунти обов’язково вапнують. Доза вапна за-

лежить від гідролітичної кислотності ґрунту. На важких суглинках і

підзолистих ґрунтах вносять гіпс, який поліпшує живлення коню-

шини калієм та сіркою.

Обробіток ґрунту

під конюшину передбачає проведення тих са-

мих технологічних процесів, що й під люцерну. При проростанні

насіння поглинає воду, маса якої становить 130 – 140 % від маси

насіння.

Насіння починає проростати при температурі 1 – 2 °С, достатній

кількості вологи й температурі ґрунту 10 – 15 °С. Сходи з’являються

через 7 – 9 днів після висівання, а при температурі 18 – 20 °С швид-

ше на 1 – 2 дні. Зниження температури під час проростання коню-

шини до мінус 5 – 8 °С призводить до загибелі третини проростків.

У насінні конюшини червоної міститься певна частина (20 – 30

до 40 і навіть більше відсотків) твердого насіння. Воно проростає

переважно в перші два місяці після сівби, а те, що лишилося, посту-

пово, протягом наступних одного–двох років. Проте навіть при про-

ростанні більшості твердого насіння протягом місяця утворюються

нерівномірні сходи. Більше того, пізніші сходи (через 20 – 30 днів

після основних) внаслідок пересихання верхнього шару ґрунту й

затінення покривною культурою випадають із травостою. Через це

насінний матеріал із вмістом 15 – 20 % твердого насіння слід ска-

рифікувати.

Протруювання насіння комбінованими препаратами для знеза-

раження його від збудників грибних захворювань і захисту молодих

494

проростків від пошкодження шкідниками часто не дає бажаного

ефекту. Тому достатньо буває переважно повітряно-теплового обі-

гріву, скарифікації та інокуляції. Сходи трав зріджуються з інших

причин — наявності ґрунтової кірки, покривної культури, нестачі

вологи.

Для збагачення коріння конюшини активними расами бульбоч-

кових бактерій проводять передпосівний обробіток насіння нітрагі-

ном. Особливо ефективний цей агрозахід при висіванні конюшини

вперше або на полях, де її тривалий час не вирощували. Насіння

обробляють нітрагіном у тіні чи під навісом у день сівби. Сонячні

промені вбивають бактерії.

Конюшину та її суміші з іншими травами сіють під покрив пере-

важно ранніх ярих культур — ячменю та вико-вівсяної суміші зер-

но-трав’яними сівалками. Розкидним способом висівають при підсі-

ві конюшини рано навесні під покрив озимих, коли ґрунт ще мерз-

лий. Для цього використовують зерно-трав’яні сівалки без сошників.

Насіння заробляють на глибину 1 – 3 см, залежно від типу ґрун-

ту, зокрема, на важких запливаючих ґрунтах 1 – 1,5 см, на ґрунтах

середньої зв’язності, незапливаючих 2 – 2,5 см, на ґрунтах легких,

які швидко висихають, 2,5 – 3 см.

Після сівби пускають легкі котки, краще в одному агрегаті із сі-

валкою.

Норма висіву 8 – 10 млн схожих насінин, або 15 – 20 кг насіння,

на гектар.

Догляд.

У рік висівання важливо своєчасно зібрати врожай по-

кривної культури і забезпечити добре відростання конюшини. Пере-

важно восени і в підпокривних посівах конюшина нарощує 80 – 100,

до 120 – 140 ц/га зеленої маси. Рослини досягають фази цвітіння. Це

корисно для накопичення запасних поживних речовин в кореневій

шийці. Травостій треба обкосити — це додатковий корм, але не пізніше

початку другої декади жовтня. Після цього вносять по 45 кг/га фос-

фору й калію. Навесні підживлюють травостій, вносячи по 30 – 45 кг

фосфору й калію, і, якщо потрібно, по 30 – 45 кг/га азоту по тало-

мерзлому ґрунту, по так званому «черепку». Пізнє підживлення

менш ефективне. Зріджений посів до початку відростання доцільно

проборонувати середніми зубовими або легкими голчастими боро-

нами, на густих посівах боронування менш ефективне.

Конюшина формує густий травостій, швидко росте й добре заті-

нює бур’яни, особливо в перший рік користування, тому не потребує

гербіцидів. Якщо навіть є певна кількість бур’янів, то їм не дають

дозріти більш раннім укосом.

Конюшину легко вирощувати за екологічно чистою енергоресур-

созбегіраючою технологією. При цьому восени в перший рік корис-

тування та навесні проводять підживлення посівів. На другий рік

одержують здебільшого один укіс і переорюють поле або під зайня-

495

тий пар, або під післяукісний посів однорічної кормової культури —

кукурудзи, її сумішей з бобовими, суданської трави, редьки олійної з

вівсом. При значному зрідженні посівів після перезимівлі інколи

доцільно засіяти поле вівсом або однорічним райграсом. У першому

випадку одержують за укіс 400 – 500 ц/га зеленої маси конюшини з

вівсом, у другому 2 – 3 укоси конюшини з райграсом. Після цього

поле переорюють.

Біоенергетична й економічна ефективність

вирощування коню-

шини така сама, як і люцерни. При акумуляції з урожаєм за два

укоси (360 – 400 ц/га зеленої маси) 120 – 140 ГДж/га валової і 9,6 –

11,2 обмінної енергії антропогенні її витрати на вирощування уро-

жаю становлять 14 – 16 ГДж/га. Отже, енергетичний коефіцієнт ви-

рощування конюшини становить 8,5 – 8,7, а коефіцієнт біоенергети-

чної ефективності 6,7 – 7,0. Це досить високі показники.

Конюшина біла — багаторічна рослина з повзучими розгалуже-

ними стеблами, які вкорінюються у вузлах.

Коренева система

роз-

міщена у верхніх шарах ґрунту на глибині 30 – 35 см. Вирощують її

на ділянках, відведених під випас. Конюшина біла добре відростає

після випасання й відрізняється довговічністю. Висівають її в сумі-

ші із злаковими травами — вівсяницею лучною, райграсом пасови-

щним та іншими на площах з високим рівнем залягання ґрунтових

вод (80 – 100 см).

Культура білої конюшини поширена в зонах задовільного й до-

статнього зволоження — на Поліссі, в центральному і західному Лі-

состепу, Передкарпатті, Карпатах та інших зонах на зрошуваних

площах.

Суцвіття

— пухка голівка діаметром близько 2 см на дов-

гому квітконосі,

плід

— біб з 1 – 2, іноді з більшою кількістю насі-

нин. Маса 1000 насінин 0,7 – 0,9 г. Насіння овальне, стиснене, блис-

куче, червонувате з рожевим, коричневим, зеленуватим відтінками.

Листя

на довгих черешках. На відміну від конюшини лучної і лю-

церни, не витісняється травами і навіть може обмежувати їх ку-

щення. Розмножується насінням і вегетативно, тому тримається в

травостої дуже довго.

Застосування сортів з високими черешками і великим листям дає

змогу за 4 – 5 циклів випасання одержувати 350 – 400 ц/га зеленої

маси. Конюшина біла — добрий медонос.

В укісно-пасовищних травостоях із злаковими травами вирощу-

ють

конюшину рожеву

(Tr. gibridum L.) — природний гібрид лучної і

білої конюшин та інші види —

суничну, змінну

. Технологія їх виро-

щування в основному така сама, як і конюшини лучної: підпокривне

висівання в суміші із злаковими травами під ранні ярі кормосуміші

(вико-вівсяна, вико-горохо-вівсяна та ін.) з розрахунку 6 – 8 млн на-

сіння на 1 га, осінні та весняні підживлення. Восени вносять фос-

форно-калійні (Р

), навесні N

. Азот вносять після циклу

випасу по 25 – 30 кг/га д. р.

496

Економічна й біоенергетична ефективність вирощування коню-

шини білої при одержанні за 4 – 5 циклів випасу 280 – 320 ц/га па-

совищного корму дорівнює ефективності конюшини лучної.

3.2.4. ЕСПАРЦЕТ

Господарське значення. У лісостепових і степових районах Укра-

їни еспарцет за врожайністю нерідко переважає інші бобові трави. За

даними Інституту кукурудзи УААН, вихід сіна люцерни при дворіч-

ному використанні становив 50 – 70, еспарцету 62 – 85 ц/га. На Ула-

дівській дослідній станції (Вінницька область) врожайність сіна су-

міші конюшини з тимофіївкою за два роки використання становила

88,1, з еспарцетом і тимофіївкою — 106, 3 ц/га. Значні переваги має

еспарцет порівняно з іншими травами при вирощуванні на схилах. У

дослідах О. І. Зінченка в південному Лісостепу середня врожайність

люцерни за 3 роки на південному схилі була 328 ц/га, еспарцету пі-

щаного — 348, суміші люцерни з еспарцетом — 401 ц/га.

За кормовою цінністю еспарцет не поступається люцерні: 100 кг

його сіна, як і сіна люцерни, відповідають 50 – 53 корм. од. На одну

кормову одиницю зібраного без втрат листя сіна еспарцету припа-

дає 180 – 200 г перетравного протеїну. При згодовуванні зеленої ма-

си його тваринам вони не хворіють на тимпанію (здуття).

Еспарцет — цінна медоносна культура. З 1 га його посіву одер-

жують 200 кг високоякісного меду.

Еспарцет, як і інші багаторічні бобові трави, є добрим поперед-

ником для озимих хлібів. Урожайність озимої пшениці, висіяної піс-

ля еспарцету на один укіс, майже не поступається її урожайності по

чистому пару.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Є понад 60 видів ес-

парцету. В країнах СНД трапляються майже всі види, найбільше —

на Кавказі. Більшість дикоростучих видів еспарцету — цінні кормо-

ві рослини. У виробництві в Україні поширені три його види:

посів-

ний

(Onobrichys viciafolia),

піщаний

(O. arenaria) і

закавказький

(O. transcancaseae) (рис. 80). Еспарцет — давня культура.

У Вірменії його вирощували за 1000 років до н. е.

Коренева система

еспарцету добре розвинена, окремі корені про-

никають у ґрунт на глибину 3 – 4 м, а іноді й більше. На відміну від

інших бобових культур, основна маса його коренів розміщується в

орному шарі, завдяки чому він добре використовує поживні речови-

ни не більш глибоких шарів ґрунту, як конюшина, а на глибині

40 – 100 см. За даними колишньої Миронівської селекційної станції,

в орному шарі на глибині до 25 см у конюшини червоної міститься

78,9 %, у люцерни синьої 53,5, а в еспарцету звичайного — 4,8 % ма-

си коренів, в горизонті 51 – 75 см — відповідно 3,7 %, 8,6 і 44,2 %.

497

Стебло

еспарцету реб-

ристе 60 – 120 см зав-

вишки.

Листки

складні,

непарноперисті.

Квітки

рожеві,

суцвіття

китиця.

Запилення перехресне.

Плід

— однонасінний

біб із сітчастою поверх-

нею. Насіння ниркопо-

дібне, блискуче, зелено-

жовте. Насіннєвим ма-

теріалом є боби. Маса

1000 насінин (бобів) ес-

парцету посівного 18 – 22,

піщаного 14 – 16, закав-

казького 18 – 20 г.

Еспарцет добре засвоює поживні речовини з важкорозчинних

сполук ґрунту. Вважалось, що еспарцет малочутливий до внесення

органічних і мінеральних добрив порівняно з люцерною та коню-

шиною. У дослідах в Уманській ДАА (О. І. Зінченко) на змитих схи-

лах еспарцет добре реагував на суміш азотних і фосфорних добрив,

які вносили поверхнево під боронування навесні (N

). Післядія

Рис. 80. Еспарцет:

— посівний;

— піщаний (загальний вигляд);

— форми

суцвіть і бобів (

— посівного,

— піщаного)

498

добрива зберігалася протягом усього вегетаційного періоду. Внесен-

ня одних фосфорних (Р

) і фосфорно-калійних туків (Р

) не да-

вало помітного ефекту.

Еспарцет посівний

відзначається зимо- і посухостійкістю. Досить

поширений в Україні. Походить з Прибалтики. Одноукісний. Рос-

лина озимого типу. Період використання — до 5 років. Менш посу-

хостійкий, ніж еспарцет піщаний. За один укіс дає 150 – 300 ц/га зе-

леної маси, 30 – 60 ц/га сіна.

Еспарцет піщаний

— рослина ярого типу, дво-, трирічна. Більш

поширена в культурі за інші види, відрізняється від еспарцету посів-

ного більшою довговічністю, вищою врожайністю, зимо- і посухо-

стійкістю. За рік дає два укоси, але стебла в нього грубі, менш облист-

нені, нижні листки на довгих, верхні — на коротких черешках. Су-

цвіття — довга (14 – 16 до 20 см) тонка китиця. Плоди дрібніші, ніж

у звичайного еспарцету.

Еспарцет закавказький

малопоширений в Україні. Рослина яро-

го типу, двоукісна. Висота стебла 60 – 70 см і більше, добре облист-

нена. Листя знизу на довгих, вгорі — на майже сидячих черешках,

довгасте, загострене. Квітки яскраво- і блідо-рожеві, зібрані в щіль-

ні китиці. Боби напівкруглі.

Особливості будови кореневої системи еспарцету та його підви-

щена потреба в кальції визначають його розміщення. Сіють еспар-

цет переважно на схилах, змитих і малопродуктивних ґрунтах Сте-

пу і Лісостепу, у верхньому шарі яких достатньо кальцію. На корін-

ні розвиваються бульбочкові бактерії.

Разом з корінням еспарцет накопичує у ґрунті 100 – 200 кг/га

азоту. Щороку на стрижневому корені, як і на надземній масі, наро-

стає нова коренева система, а попередня мінералізується і збагачує

ґрунт на елементи живлення та органічну речовину.

Для проростання насіння потребує вологи в 1,5 раза більше за

свою масу. Насіння починає проростати при температурі ґрунту

3 – 5 °С. Оптимальною є температура 10 – 12 °С на глибині ґрунту

3 – 4 см. За таких умов сходи з’являються на 7 – 10-й день.

Еспарцет більш посухостійкий, ніж конюшина червона і окремі

сорти люцерни. Він також більш зимостійкий, крім закавказького.

Проте для одержання високого врожаю еспарцету потрібна достатня

забезпеченість ґрунту вологою, особливо його нижніх шарів.

У господарствах України найпоширеніші такі сорти: Піщаний

1251, Південноукраїнський, гібриди Дніпровський, Південнокав-

казький двоукісний, Кримський 36. Потенційна продуктивність усіх

сортів еспарцету коливається від 250 до 500 ц/га зеленої маси та від

40 до 80 ц сіна з гектара, 120 – 200 ц/га сінажу.

Технологія вирощування. Норми і строки внесення мінеральних

добрив приблизно такі самі, як і під люцерну. Як уже зазначалося,

еспарцет добре реагує на азотні добрива. Їх вносять навесні до 60

499

кг/га д. р. по тало-мерзлому ґрунту або заробляють культиваторами

на глибину 10 – 12 см. Останній спосіб, особливо на схилах, ефекти-

вніший.

Сівба.

Як і люцерну, еспарцет можна сіяти навесні під покрив

ранніх ярих і кукурудзи на зелений корм, післяукісно. В післяукіс-

них посівах його можна сіяти як без покривної культури, так і підсі-

вати під кукурудзу на зелений корм. Післяжнивно його сіють без

покривної культури. Норма висіву 6 – 8 млн схожих насінин на 1 га,

або 100 – 120 кг/га. Висівають насіння, дотримуючись міжрядь 15 см,

звичайними зерновими сівалками на глибину 3 – 4 до 5 см. Після

сівби ґрунт обов’язково коткують. На зайнятих парах добрі резуль-

тати дає поєднання еспарцету з буркуном білим. Це підвищує вихід

корму, оскільки еспарцет (особливо піщаний) у перший рік нерідко

менш урожайний, ніж конюшина та буркун. Зелену масу викорис-

товують на зелений корм і виготовлення сінажу.

Догляд

за посівами полягає в осінніх фосфорно-калійних (Р

)

та весняних (N

) підживленнях і весняному боронуванні се-

редніми боронами. Хороші густі травостої немає потреби обробляти

гербіцидами та пестицидами. Останні інколи використовують на

насінних площах.

Збирання.

Оскільки еспарцет — добрий медонос, його збирають у

фазі повного цвітіння. Згодовують переважно великій рогатій худо-

бі, вівцям, коням. Не слід скошувати за один прийом всю площу.

При пересушуванні еспарцет втрачає листя, яке дуже легко обламу-

ється. Треба скошувати таку площу, з якою можна впоратись за

день. Сіно обов’язково досушують під накриттям активним венти-

люванням, а ще краще — прив’ялюванням у валках і використову-

ють для приготування високоякісного сінажу.

Біоенергетична й економічна ефективність вирощування еспар-

цету приблизно така сама, як люцерни й конюшини при вирощу-

ванні на незрошуваних площах.

3.2.5. БУРКУН

У практиці кормовиробництва широко використовується буркун

(Melilotus). З усіх його видів найпоширеніші

буркун білий

(Melilotus

albus) і

буркун жовтий

(лікарський) (M. officinalis). Це дворічні рос-

лини. У природних умовах трапляються однорічні форми буркуну

білого.

Листя

у буркуну трійчасте, зазублене по всьому краю. Серед-

ня листкова пластинка, як і в люцерни, на черешку, бічні — сидячі.

Прилистники

невеликі, вузькі (нитко- й шилоподібні).

Корені

бур-

куну могутні, розгалужені, проникають у ґрунт у дворічних рослин

на глибину 4 – 5, у однорічних — до 3 м. У будь-якій фазі розвитку

рослина має характерний для буркуну запах кумарину.

Суцвіття

—

багатоквіткова пазушна китиця.

Квітки

білі, у жовтого буркуну —