Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Тема 22

Пізньолатенський і ранньоримський час

Могильники представлені "полями поховань" без зовнішніх ознак. Зазвичай

вони розташовані поруч із поселеннями, приблизно в тих самих топогра-

фічних умовах. Найбільшими із досліджених зарубинецьких могильників є

Чаплинський та Пирогівський, кожен із яких налічує близько 300 поховань.

Інші здебільшого налічують кілька десятків поховань. Практично всі заруби-

нецькі поховання здійснені за обрядом кремації на стороні, за межами моги-

ли. Рештки кремації зсипалися у невеликі ями прямокутних чи овальних форм

або спочатку вміщувалися у глиняну посудину-урну.

Кожен із локальних варіантів вирізняється деталями поховального обряду.

Наприклад, у Верхньому Подніпров'ї відомі лише ямні (безурнові) трупоспа-

лення, часто із залишками поховального вогнища. У Середньому Подніпров'ї

та на Поліссі, окрім ямних, трапляються урнові поховання (близько 10 %).

Останки небіжчиків тут, як правило, чисті, без вугілля та попелу.

Поховальний інвентар доволі одноманітний: побутовий посуд — горщик,

миска та кухоль, інколи — деталі убрання, прикраси і знаряддя (фібули, булав-

ки, браслети, ножі та ін.). У половині могил Середнього Подніпров'я трапля-

ються кістки домашніх тварин — рештки поховальної їжі. На Пирогівському

могильнику зафіксовано також перепалені кістки тварин-жертв. Як урни вико-

ристовувалися побутові посудини, переважно лощені, столові.

Кераміка зарубинецької культури ліпна. Груболіпний посуд використову-

вався для приготування їжі, зберігання продуктів та води, а лощений викону-

вав функції столової кераміки. Саме він переважає у матеріалах могильників,

на відміну від поселень, де його кількість не перевищує 10—20 %. Вінця гру-

боліпних горщиків та корчаг нерідко прикрашені пальчастими вдавленнями чи

насічками. Частина горщиків має загладжене горло і спеціально шорстковану

(хроповату) поверхню корпусу. За формою корчаги і горщики поділяються на

посудини із ребристим корпусом та опуклобокі з більш-менш крутим плечем,

причому останні були особливо поширеними. До груболіпної кераміки нале-

жать також покришки у вигляді низьких конічних посудин з короткою порож-

нистою ручкою, і диски, що використовувались як покришки чи сковорідки-

коржівниці.

Чорнолощений посуд мав вишукані форми та блискучу поверхню, тому до-

датково майже не прикрашався. Миски за кількістю посідають друге місце

після горщиків. Вони мають округле або гостре плече, денце — пласке або ж

із кільцевим піддоном. їм дещо поступаються кухлі — невеликі горщики з пе-

тельчастою ручкою. На відміну від мисок та кухлів, інші категорії столового

посуду, зокрема горщики та вази, були менш поширеними.

На поселеннях Середнього Дніпра та Сейму трапляються також уламки

імпортного посуду — елліністичних та ранньоримських амфор. Кількість їх

інколи сягає 15 %.

Знаряддя праці походять переважно із поселень. Це залізні ножі з горбатою

чи прямою спинкою, невеликі серпи з тачковим кріпленням руків'я, шила, до-

лота та ін. Поодинокими є залізні коси та сокири-кельти. Із глини виготовля-

лися пряслиця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні тиглі, із каменю —

точильні бруски та зернотерки. Предметів озброєння (залізні наконечники

списів та стріл) зафіксовано небагато, лише із Чаплинського могильника по-

ходять 10 наконечників списів. Серед спорядження вершника — вудила, знай-

351

Розділ V

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

дені разом із черепом коня на могильнику Велемичі II, а також бронзова і

залізна шпори з поселення Оболонь.

Серед деталей убрання, що походять переважно із поховань, найчастіше

трапляються залізні та бронзові фібули, яких відомо кілька сотень. Майже всі

вони виготовлені з одного шматка дроту і належать до середньо- та пізньола-

тенських схем. Специфічним для зарубинецької культури є різновид фібул

середньолатенської схеми зі спинкою у вигляді трикутника. Решта предметів осо-

бистого убору та прикрас представлена металевими браслетами, булавками,

кільцями, підвісками та пронизками, пряжками і поясними гачками, скляни-

ми намистами.

Хронологія зарубинецької культури визначається насамперед за знахідками

фібул та античних амфор. Утім, перші є звичайним хронологічним індикато-

ром зарубинецьких могильників, тоді як фрагменти амфор походять лише з

поселень. На думку Є. В. Максимова, античні амфорні клейма з городища Пи-

липенкова Гора свідчать, що зарубинецька культура виникла у ЗО—20-х роках

III ст. до н. є. За матеріалами могильників рання дата визначається як рубіж

Ш/ІІ ст. до н. є. або початок II ст. до н. є. (С. П. Пачкова, К. В. Каспарова).

За сучасними уявленнями, усі латенізовані культури виникають одночасно, про-

тягом 225—190 pp. до н. є. Розквіт культури, засвідчений масовими матеріала-

ми, припадає на середину II—І ст. до н. є. (рис. 3).

Вважають, що зарубинецька культура сформувалася на грунті місцевих

культур скіфського часу (милоградської, частково поморської та лісостепової

скіфського часу) під впливом латенізованого населення Середньої Європи.

Вплив цивілізації кельтів (у поховальному обряді, прикрасах, насамперед у

фібулах, типах знарядь, столовому посуді) відбувався опосередковано, від

ясторфських племен, а також завдяки безпосереднім контактам із носіями ла-

тенсько-іллірійських культур у Подунав'ї. Не виключено, що зарубинці, як і

племена іншої латенізованої культури — поєнешті-лукашівської, фігурували в

античних джерелах III—І ст. до н. є. як бастарни.

У середині — третій чверті І ст. н. є. зарубинецька культура припиняє своє

існування, трансформуючись у так звані пізньозарубинецькі пам'ятки. Ознакою

кризи "класичної" зарубинецької культури є, зокрема, припинення функціо-

нування усіх городищ і могильників. Натомість, на значній території від

Південного Бугу на заході до Осколу на сході відбувається формування кіль-

кох нових локальних груп, зумовлене міграціями зарубинецьких племен. На

цій території, що лише частково (у Середньому Подніпров'ї) збігається з аре-

алом зарубинецької культури, виникають нові культурні спільноти, до складу

яких, окрім зарубинецьких, входять традиції інших культур (рис. 4). Мо-

нолітної єдності вони не створюють і основою для їхнього об'єднання висту-

пає лише зв'язок із попередньою зарубинецькою культурою.

Від початку 1950-х років набула поширення гіпотеза В. М. Даниленка, яку

згодом розвинули П. М. Третяков та інші дослідники. На їхню думку, на півдні

лісової зони Східної Європи та в суміжних районах Лісостепу наступники за-

рубинецької культури продовжували своє існування. Незабаром ця концепція

була підтверджена матеріалами розкопок поселень Почеп (Ф. М. Заверняєв) та

Синьково (А. К. Амброз) у Брянській області Росії. У 1960—1970-х роках ве-

лися дослідження пізньозарубинецьких поселень навколо Києва (В. І. Бідзіля,

352

Тема 22

С. П. Пачкова, Г. М. Шовкопляс), на Південному Бузі (П. І. Хавлюк), Орелі

та Сіверському Дінці. У 1980-х роках розкопки на пам'ятках вододілу Дніпра і

Дону, на кордоні України і Росії, вели Є. О. та В. М. Горюнови й А. М. 06-

ломський.

Рис. 3. Зарубинецька культура і пізньозарубинецькі пам'ятки. Головні етапи розвитку

12 Археологія України 353

Розділ V

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

Рис. 4. Археологічні культури І—II ст. н. є.:

1 — пізньозарубинецькі пам'ятки (А — типу Мар'янівка-Рахни, В — типу Лютіж, С — типу Грині,

D — типу Почеп, Е — типу Картамишево 2, G — типу Терновка 2, H — типу Шапкино-Інясево);

2 — зубрицька; З — липицька; 4 — пшеворська; 5 — культура штрихованої кераміки; 6 — дніпро-двінська;

7 — пізньоскіфські культурні групи (І — типу Молота, J — нижньодніпровські, К — кримські,

L — донські лісостепові); 8 — верхньоокська; 9 — дяківська; 10 — сарматські пам'ятки;

11 — римський лімес (стрілками показано напрями міграцій: 12 — пізньозарубинецьких племен,

13 — населення пізньої фази культури штрихованої кераміки, 14 — населення вельбарської культури)

Пам'ятки типу Лютіж поширені у північній частині Середнього Подні-

пров'я, на межі лісової і лісостепової зон. Еталонами для них є повністю роз-

копане поселення Лютіж, а також Оболонь (Луг 4). Ці поселення виникають

як "класичні" зарубинецькі і продовжують існувати й у II ст. н. є. Пам'ятки

типу Лютіж є прямим продовженням середньодніпровського варіанта заруби-

нецької культури, про що свідчать схожі типи жител, фібул й особливо форми

кераміки.

354

Тема 22

Пвньолатенський і ранньоримський час

Пам'ятки типу Рохни охоплюють поріччя р. Соб у басейні Південного

Бугу. Побузька група — єдина із пізньозарубинецьких, для якої є відомості про

поховальний обряд. На могильнику Рахни виявлено 12 ямних тілоспалень на

стороні. Із могил походять скляні намистини, бронзові фібули, браслети, грив-

ни тощо, а також груболіпні й лощені посудини. В цілому поховальний ритуал

зберігає зарубинецьку традицію, хоча наявність у похованнях перепалених

речей може пояснюватися впливом пшеворської культури.

Пам'ятки типу Почеп займають поріччя Десни (переважно верхню течію).

Найкраще досліджені поселення Почеп, Синьково, Синьково-Дмитрово (Росія),

Киселівка 3 (Україна). Специфіка почепських пам'яток полягає в синтезі куль-

турних традицій зарубинецького середиьодніпровського населення та пізньо-

юхнівських племен. Юхнівське походження, зокрема, мають довгі наземні

будинки та деякі побутові речі.

Пам'ятки типу Картамишеве 2 — Терновка 2 поширені у лісостеповій зоні

на сході Дніпровського Лівобережжя (у верхів'ях Сейму, Псла і Ворскли) та

басейні Сіверського Дінця. Комплекси цього періоду зафіксовано у Картами-

шевому 2, Гочевому 7, Терновці 2 (Росія), Березівці 2 і Більську (Україна).

Лощена кераміка тут має певні західні елементи, що могло бути наслідком пе-

реселення до цього регіону невеликої групи носіїв пшеворської культури.

Пам'ятки типу Грині не утворюють компактного скупчення, характерного

для інших пізньозарубинецьких груп. їх відомо лише дев'ять, проте поширені

вони від гирла р. Тетерев до Ворскли і Сіверського Дінця (Грині, Вовки,

Рябівка 3 та ін.). Ймовірно, пам'ятки типу Грині є наступним етапом розвит-

ку верхньодніпровських зарубинецьких старожитностей.

Практично усі поселення І—II ст. розташовані в низьких місцях: на неви-

соких підвищеннях у заплавах річок або на першій терасі. Особливо яскраво

тенденція до зміни топографії простежується у Середньому Подніпров'ї, де

протягом першої половини — середини І ст. н. є. припиняється функціонуван-

ня городищ і життя продовжується тільки на відкритих селищах у долинах

річок. Зміна характеру розселення і топографії поселень, мабуть, була виклика-

на не експансією сарматів, а певними еколого-кліматичними чинниками. Жит-

ла-напівземлянки зрубної конструкції, що складають у кожній групі основну

масу, близькі до споруд зарубинецької культури. На пам'ятках типу Почеп

частіше, аніж на інших територіях, трапляються житла з центральним опорним

стовпом. У Гринях і Вовках житла-напівземлянки мали глинобитні печі.

Форми посуду в цілому зберігають зарубинецьку традицію, хоча асортимент

лощеної кераміки бідніший, а її кількість менша, аніж у "класичній" заруби-

нецькій культурі. Специфіка пам'яток типу Грині полягає у майже цілковитій

відсутності лощеної кераміки, поширенні широкогорлих посудин, а також в

орнаментації горщиків розчосами гребінцем або тріскою. Ці риси мають

верхньодніпровське походження.

Набір знарядь і прикрас із пізньозарубинецьких пам'яток властивий уже

ранньоримському часові. Датуючими знахідками є очкові фібули, застібки

пізньолатенської схеми "почепського типу", сильнопрофільовані фібули тощо

(рис. 3). Із кількох поселень сходу Дніпровського Лівобережжя (Картамишеве 2,

Бобрава, Головине 1, Жерновець) та Середнього Подніпров'я (Оболонь, Лесь-

355

Розділ V

ки 3) походять найраніші прикраси кола виїмчастих емалей. Речі з емаллю

знайдено також у Жукині, в пониззі Десни.

Загальні рамки поширення пізньозарубинецьких пам 'яток можна визначити в

межах середини І—II cm. н. є. На пам'ятках типу Лютіж триває розвиток місце-

вих зарубинецьких традицій. Формування культурних груп Південного Побуж-

жя, Подесення, сходу Лівобережжя та басейну Сіверського Дінця відбувалося

на основі традицій середньодніпровського населення, а їхня своєрідність по-

яснюється місцевими субстратами. Друга хвиля переселень у Подніпров'ї

відбувається у середині — другій половині II ст. і являє собою міграцію на

південь і південний схід нащадків верхньодніпровського зарубинецького насе-

лення.

Як повідомляє Тацит, у другій половині І cm. н. є. венети перебувають у стані

переміщення. Вони "поборознили всі ліси та гори "між фенами і бастарнами, тоб-

то між глибиною лісової зони, де мешкали фіно-угорські племена, і Карпатами.

Водночас у межах цієї ж території відбуваються міграції зарубинецьких племен,

що супроводжуються появою пізньозарубинецьких пам'яток. Таким чином, є

підстави вважати, що їхніми носіями були венети.

Пшеворська і зубрицька культури

Однією з найяскравіших культур Середньої Європи є пшеворська культура,

що охоплює Центральну і Південну Польщу, а також західні райони України.

На землях між Одрою і Віслою пшеворська культура відома від рубежу

ІІІ/ІІ ст. до н. є. до V ст. н. є. Однак на території України вона існувала пере-

важно упродовж заключних фаз пізньолатенського часу. Назву культурі дав

могильник поблизу м. Пшеворська (Південно-Східна Польща), який дослід-

жував на початку XX ст. К. Гадачек.

Для поселень характерні напівземлянки і наземні будинки стовпової кон-

струкції з вогнищами в центрі. Крім звичайних поселень, у районі Свенток-

шижських гір відомі також великі виробничі центри з добування та обробки

заліза. За походженням вони пов'язані з кельтською чорною металургією.

Залізо і сталь широко використовувались при виготовленні різноманітних зна-

рядь і зброї, побутових речей і прикрас, що, своєю чергою, забезпечило стрім-

кий розвиток сільського господарства та різних ремесел. Дещо пізніше чорний

метал широко експортувався до Римської імперії. Свідченням активних торго-

вельних відносин з римськими провінціями є античні імпорти у пшеворських

похованнях — дорогоцінні бронзові, скляні та червонолакові посудини, скляні

намиста, римські мечі та шоломи, а також численні скарби срібних монет

уздовж "Бурштинового" шляху.

Основну увагу польські дослідники зосередили на вивченні могильників.

Для пшеворської культури властиві великі безкурганні могильники з кре-

маціями та тілопокладеннями. Низка "князівських" поховань вирізняється

багатим інвентарем.

Вважається, що пшеворська культура сформувалася на базі місцевої люд-

ності поморської та підкльошової культур під сильним впливом прийшлих гер-

356

Тема 22

Пізньолатенський і ранньоримський час

манських племен із латенізованою культурою. На думку Й. Колендо, який

проаналізував свідчення Тацита і Птолемея, пшеворська культура належала

східногерманському союзу лугіїв.

Давши коротку загальну характеристику культурі, зосередимося на пше-

ворських пам'ятках України. Вони розміщені у верхів'ях Західного Бугу,

верхній та середній течії Дністра (рис. 1). Окремі поховання відомі також у

Закарпатті.

Перші тілоспалення на території Галичини відомі з кінця XIX ст. У 1930—

1960-х роках пшеворські старожитності тут досліджували М. Ю. Смішко,

І. К. Свєшніков, Г. І. Смірнова, В. Д. Баран. З 1970-х років систематичні роз-

копки у Подністров'ї та на Західній Волині ведуться Д. Н. Козаком.

На відміну від Польщі, пшеворські поселення в Україні вивчені краще, аніж

могильники. Зазвичай вони невеликі (близько 0,5 га), розташовані на низьких

терасах або мисах і складаються із трьох-п'яти жител, відкритих вогнищ та

кількох ям-погребів. Житла — напівземлянки квадратної форми, з довжиною

стіни 3—4 м, або наземні будівлі. Стіни мали каркасно-стовпову конструкцію

і були обмащені глиною. Усередині житла розміщувалося вогнище, інколи

трапляються глиняні або врізані у стінку котловану печі, а також земляні ле-

жанки уздовж стін.

Поховальний обряд багато в чому нагадує зарубинецький, хоча лише два

невеликі могильники (Звенигород та Гринів) розкопувалися цілеспрямовано.

Рештки трупоспалення на стороні вміщували в урну, яка часто накривалася

кам'яною плиткою, черепком, умбоном щита. Поруч клали побутові речі, зна-

ряддя праці. Деякі з них містять сліди обпаду й, очевидно, супроводжували

небіжчика на поховальному вогнищі. Гриневське поховання, що належало

представникові племінної верхівки, супроводжувалося мечем у розкішних піхвах,

прикрашених ажурною бронзовою бляхою, щитом, двома бойовими ножами,

ножицями, наконечником списа тощо. За урну правив великий імпортний глек,

виготовлений на гончарному крузі.

Керамічний комплекс пшеворської культури на українських землях мало

чим відрізняється від матеріалів, що походять із Польщі. Він включає ліпні

горщики, миски, кухлики, вази. Поверхня сильнопрофільованих горщиків

нерідко комбінована: верх загладжений, а нижня частина хроповата. Лощений

столовий посуд (різноманітні миски, вази, горщики) інколи прикрашався

врізними геометричними композиціями (рис. 5). Лощена кераміка становить

приблизно 20 %, як і на поселеннях сусідньої латенізованої культури — зару-

бинецької.

Речовий матеріал репрезентований металевими знаряддями праці (шилами,

ножами, ножицями), зброєю (довгими мечами, частинами щита, наконечни-

ками списів і стріл, шпорами), предметами одягу (пряжками, фібулами, під-

вісками). Із глини виготовлялися пряслиця, ллячки, тиглі тощо, із каменю —

точильні бруски, зернотерки (рис. 6).

Пшеворська культура потрапила на територію України уже сформованою,

тому період її існування у Подністров'ї та на Західній Волині був значно

коротший, аніж у Польщі — від І ст. до н. є. до середини І ст. н. є. Починаю-

чи з кінця І ст. н. є. пшеворське населення на західноукраїнських землях змішуєть-

ся з прибульцями — нащадками зарубинецьких племен і носіями липицької культу-

рі

Розділ V

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

ри. На цій основі виникає нове явище — зубрицька культура римського часу. До

іншої хвилі пшеворських міграцій належать одиничні поховання воїнів, що

супроводжувалися зброєю, кінця II — початку III ст. н. є. (Капустянці, Пет-

рилів, Млинів).

Рис. 5. Посуд пшеворської та зубрицької культур

358

Тема 22

Пізньолатенський і ранньоримський час

Рис. 6. Пшеворська і зубрицька культури:

/, 5, 8, 11-16— бронза; 2-4, 6, 7, 9, 10- залізо; 77, 19, 20- глина; 18— кістка

359

Розділ V

Таким чином, пшеворські старожитності на території Волині та у Верхньо-

му Подністров'ї змінюються зубрицькою культурою, структурно подібною до

пізньозарубинецьких пам 'яток (рис. 4). Назва культури (раніше її називали во-

лино-подільською групою пам'яток) походить від с. Зубри поблизу Львова. Во-

Рис. 7. Ліпний посуд культурних груп III ст. до н. є. — II ст. н. є.:

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньозарубинецькі пам'ятки; 3 — пшеворська культура;

4 — зубрицька культура

360