Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

часу. Та з культурно-хронологічним упорядкуванням цих старожитностей

В. О. Городцовим межі кіммерійського періоду було звужено до пізньої брон-

зи — початкової пори раннього заліза. Важливою віхою на цьому шляху було

виділення старожитностей чорногорівського та новочеркаського типів. Пош-

товхом до цього став здійснений О. О. Ієссеном у середині XX ст. аналіз речей

зі скарбу з м. Новочеркаська Ростовської області, а також типологічно й хро-

нологічно близьких до нього речей із поховань, насамперед кінської вуздечки.

Тривалі й цілеспрямовані дослідження Олексія Івановича Тереножкіна —

засновника київської школи скіфознавства — з метою виділення кіммерій-

ських старожитностей дали змогу розширити коло прикмет, що корелювалися

з типами вуздечок. Відтак було окреслено дві групи поховань.

Рис. 1. Старожитності чорногорівського зразка:

1— хуг. Чорногорівський; 2 — с. Камишуваха; 3 — Висока Могила, поховання 5;

4-е. Суворово (за О. І. Тереножкіним)

212

Тема 13

Кіммерійці та їхні сусіди

За підрахунками В. В. Отрощенка, на сьогодні відомо близько 500 поховань

чорногорівського і новочеркаського зразків. Вони поширені у західному

регіоні Євразійських степів — від Дунаю до Заволжя, хоча окремі поховання й

особливо знахідки речей трапляються і поза цими межами. Вони не тільки

відображають походи кочовиків, а й засвідчують поширення передових зразків

озброєння та оснащення коня у навколишньому світі. Поховання зазвичай

упущено в кургани попереднього часу. До могили клали предмети кінської

вуздечки, зброю, глиняний (корчаги, кубки, черпаки, горщики) і дерев'яний з

металевим окуттям посуд, прикраси (сережки, браслети, діадеми, намисто),

точильні бруски з отвором, ножі тощо, а також жертовну їжу (кусень м'яса).

Інколи поруч ставили кам'яну стелу. Стели мають вигляд стовпів, антропомо-

рфних рис яким надають викарбувані атрибути, розташовані так само, як і на

тілі людини, — стрічка (діадема?) на верхівці, нижче — разки намиста, талію

позначує пасок з підвішеною до нього зброєю й точилом, меч тощо. Основни-

ми для визначення поховань є такі риси.

Чорногорівські поховання (рис. 1) здійснено у підбоях (катакомбах) або ямах.

Похоронний обряд — скорчене на лівому боці трупопокладення, головою на

схід. Супровідний інвентар — вудила зі стременоподібними кінцями та псалії

із трьома отворами, бронзові дволопатеві наконечники стріл із короткою втул-

кою та нерідко шипом, біметалеві мечі (із залізним клинком і бронзовим

Рис. 2. Старожитності новочеркаського зразка:

1 — предмети кінської вуздечки і ливарна форма з Новочеркаського скарбу; 2 — Висока Могила,

поховання 2: план та супровід (за О. 1. Тереножкіним)

213

руків'ям) із грибоподібним навершям і прямим (хрестоподібним) перехрестям,

а також восьмиподібні бляшки, ножі (переважно бронзові), діадеми. Серед

найхарактерніших комплексів — поховання 3 у кургані поблизу хутора Чорно-

горівський, за яким і названо цю групу, поховання в кургані поблизу с. Ками-

шуваха Донецької області, в кургані Мала Цимбалка у Запорізькій області та ін.

Новочеркаського зразка поховання здійснені в ямах (рис. 2). Померлих кла-

ли випростано на боці чи на спині, головою на захід. Серед супроводжуваль-

них речей — вудила з двома кільцями на кінцях (восьмиподібні кінці), псалії

із трьома петельками, чотирипелюсткові розетки від ремінців оголів'я коня,

бронзові дволопатеві наконечники стріл із довгою втулкою (трапляються та-

кож рогові й кістяні), залізні мечі з перехрестям у вигляді двох звислих три-

кутників. Найприкметніші комплекси виявлено на суміжних зі степом тери-

торіях: у курганах поблизу с Зольне в Гірському Криму, поблизу сіл Носачів,

Квітки, Вільшана Черкаської області, Бутенки Полтавської області та ін. В

обох групах трапляються й поховання у просторих могилах із кам'яними та де-

рев'яними конструкціями.

Хронологічна й етнічна атрибуція чорногорівських та новочеркаських поховань.

Сумарно О. О. Ієссен датував такі поховання VIII—VII ст. до н. е., при цьому

давнішими він уважав новочеркаські. Питання ж їхньої етнічної належності —

є вони кіммерійськими чи ранньоскіфськими — він лишив відкритим.

О. М. Лесков дещо "омолодив" ці пам'ятки. Вказавши на певну їхню синх-

ронність, він підтримав О. І. Тереножкіна щодо зворотної їх послідовності.

Давніші чорногорівські (або чорногорівсько-камишуватські) поховання він да-

тував серединою VIII — початком VII ст., а новочеркаські — кінцем VIII —

початком останньої чверті VII ст. до н. є. Пов'язуючи чорногорівські пам'ят-

ки із західним, причорноморським, ареалом степів, дослідник ототожнив їх із

кіммерійцями, новочеркаські ж, що локалізувалися начебто у східному ареалі

(Нижнє Подоння та Передкавказзя), — із найдавнішими скіфами. Генетичним

підґрунтям обох етносів він уважав різні гілки зрубної культури. Це логічно

ув'язувалося з версією Геродота про появу скіфів зі сходу й витіснення ними

кіммерійців із Північного Причорномор'я.

Іншу концепцію висунув О. І. Тереножкін. Учений чітко розвів у часі чор-

ногорівські і новочеркаські пам'ятки (перші він датував IX — серединою

VIII ст., а другі — серединою VIII — серединою VII ст. до н. е.), розглядаючи

їх як послідовні етапи розвитку культури кіммерійців. Таким чином, кімме-

рійська культура існувала з IX до середини VII ст. до н. е. й безпосередньо

змикалася із ранньоскіфською. Власне вказаним періодом О. І. Тереножкін не

обмежував історію кіммерійців. То був, на його думку, заключний період

їхньої історії, оскільки з кіммерійцями він ототожнював усю зрубну культуру,

формування якої, своєю чергою, пов'язував із полтавкинською. Відтак кімме-

рійців він виводив із Нижнього Поволжя.

Тоді ж відомий радянський археолог, професор Ленінградського універси-

тету М. І. Артамонов ототожнив зрубну культуру зі скіфами, а катакомбну, що

передувала їй, — із кіммерійцями. Поширення на захід пам'яток зрубної куль-

тури він схарактеризував як витіснення зрубниками-скіфами катакомбників-

кіммерійців. Через це частина кіммерійців пішла за Дунай, інша ж опинилася

214

Тема 13

Кіммерійці та їхні сусіди

Рис. 3. Кіммерійська стела

(за В. М. Корпусовою і В. П. Білозором)

у Прикубанні, звідки здійснювала по-

ходи до Передньої Азії. Проте думка

про існування катакомбного населен-

ня у Передкавказзі аж до доби заліза

була хибною. Такий підхід щодо істо-

рії розвитку вказаних культур поділяв

також професор Московського універ-

ситету, знавець скіфо-сарматських та

античних старожитностей Б. М. Гра-

ков, однак поширення зрубної (скіф-

ської) культури на територію ката-

комбників-кіммерійців він розглядав

як поступове просування кількома хви-

лями. Наслідком цього була асиміля-

ція скіфами кіммерійців. Тож не див-

но, що культури обох народів мало

чим відрізнялися й стали, так би мо-

вити, археологічно невловимими. По-

відомлення ж Геродота про завоюван-

ня скіфами країни кіммерійців Граков

уважав останньою хвилею пересуван-

ня зрубників на захід.

Нині встановлено, що обидві гру-

пи поховань є синхронними, хоча чор-

ногорівська, можливо, є трохи давнішою, а новочеркаська — пізнішою. їхню

синхронність засвідчують, зокрема, поховання, в яких трапляються речі обох

культур. Відтак, усупереч О. І. Тереножкіну, виходить, що у степовій смузі в

передскіфський час мешкало дві групи кочовиків, кожна зі своїми культурни-

ми традиціями. Це утруднює їхню етнічну атрибуцію, оскільки давні автори

попередниками скіфів називають лише кіммерійців.

Орієнтуючись на певну схожість чорногорівського речового комплексу з

ранньоскіфським, зокрема предметів вуздечки та озброєння, В. Ю. Мурзін,

Н. Л. Членова, В. П. Білозір та інші дослідники схильні вважати такі похован-

ня протоскіфськими чи скіфськими, натомість новочеркаські пам'ятки —

кіммерійськими, оскільки їхнє продовження у скіфській культурі виражено

менш помітно. Деякі дослідники називають ці пам'ятки просто доскіфськими.

Проблема ця ускладнюється тим, що попри тривале перебування кіммерійців

у Передній Азії речей чорногорівсько-новочеркаського зразків у цьому регіоні

виявлено одиниці. І це на тлі численних знахідок скіфських речей. Виходить,

що і скіфські, і кіммерійські воїни були однаково екіпіровані. Виходячи з

цього, А. Ю. Алексеев та І. М. Медведська кочівницьку культуру VII й навіть

VI ст. до н. є. вважають кіммерійсько-скіфською.

Археологічна ситуація та непевні догеродотівські (Гомер, Арістей) писемні

свідчення про кіммерійців у Північному Причорномор'ї викликали сумніви

щодо реальності мешкання тут цього народу. Дана тенденція останнім часом

чітко простежується у працях І. В. Кукліної, Р. С Тохтасьєва та ін. Проте

логічнішими видаються міркування тих учених, котрі на перший план висува-

215

Розділ III

ють такі моменти: 1) ніхто із античних авторів не локалізує батьківщину

кіммерійців у Передній Азії — там вони були прийшлими вояками, а деякі

трофеї звідти потрапили до Північного Причорномор'я; 2) хоч якими б

міфічними видавалися свідчення Гомера та Арістея, усе ж ідеться про північні

народи, і якби кіммерійці мешкали в Передній Азії, то навряд чи вони були б

задіяними в русі народів, спровокованому арімаспами; 3) реальність кімме-

рійців засвідчують і топоніми (назви місцевостей); 4) зрештою, це підтверджує

і послідовність появи кіммерійців і скіфів у Передній Азії, продубльована дво-

ма незалежними джерелами — античними і клинописними. Тому традиційна

думка зберігає силу, і більшість дослідників усе ж обстоюють реальність цього

народу як попередника скіфів.

З урахуванням сучасної систематики археологічних джерел доби бронзи

інакше має вирішуватися і проблема походження кіммерійців. Адже тепер

катакомбні та зрубні пам'ятки розділяє культура багатоваликової кераміки (чи

бабинська). До того ж ареал поширення зрубної культури на території України

обмежується, головним чином, Лівобережжям Дніпра, далі на захід поширені

пам'ятки синхронної їй сабатинівської культури. Між зрубною та сабати-

нівською і чорногорівською та новочеркаською культурами у Північному При-

чорномор'ї пролягає білозерська — остання культура бронзового віку. Спроби

ототожнювати кіммерійців із сабатинівською культурою (І. Т. Черняков,

А. С. Русяєва) є безпідставними, оскільки останню аж ніяк не можна вважати

кочівницькою. Навпаки — сабатинівська культура демонструє небувалий злет

хліборобства у степовій смузі.

Відтак принципового значення набуває білозерська культура як поперед-

ниця старожитностей раннього залізного віку. О. І. Тереножкін звертав увагу

на певну схожість білозерського і чорногорівського комплексів, хоча такі виз-

начальні риси другого з них як предмети озброєння й кінської вуздечки, а та-

кож стели (рис. 3) виводив із глибин Азії, а виникнення вуздечки новочеркась-

кого типу пов'язував, слідом за О. О. Ієссеном, із Кавказом. Подальші

дослідження В. Ю. Мурзіна, В. В. Отрощенка, О. Р. Дубовської та ін. засвідчу-

ють, що чорногорівський речовий комплекс являє собою сплав місцевих тра-

дицій і новацій. Серед речей, що мають витоки у білозерській культурі, — гли-

няний і дерев'яний посуд, деякі різновиди прикрас (браслети, сережки з дро-

ту в 1—1,5 оберти, намисто, спіральні пронизки), знаряддя (точильні бруски,

ножі), наконечники стріл та вуздечні бляхи (трилопатеві лунниці, круглі бляш-

ки). Новаційними є типові для цього комплексу наконечники стріл (з валиком

на коротенькій втулці та шипом), згадані вже вудила та псалії, а також деякі

різновиди бляшок для вуздечки, ножі з кільцем на руків'ї, сережки з шишеч-

кою на кінці й так звані цвяхоподібні сережки з трьома радіальними проме-

нями на головці та ін. Витоки цих новацій пов'язують головним чином із

Центральною Азією. Це ж стосується і кам'яних стел, походження яких ведуть

від так званих оленних каменів — стел з вигравіруваними на них зображення-

ми оленів. Хоча більшість кіммерійських стел відомі за музейними збірками,

причетність їх до певних поховань та зображення на них свідчать, що вони

супроводжували як чорногорівські, так і новочеркаські поховання.

Таким чином, новації у чорногорівській культурі, що стосуються насампе-

ред озброєння та кінської вуздечки, а також стел, є наслідком першої хвилі

216

Тема 13

Кіммерійці та їхні сусіди

кочовиків на нашу територію (на думку В. Ю. Мурзіна, — протоскіфів), які

розчинилися згодом у місцевому середовищі. Додамо, що те місцеве середови-

ще було представлене нащадками носіїв білозерської культури, яка завершує у

степовій смузі історію спільнот із комплексною скотарсько-землеробською

економікою і водночас демонструє формування кочівницького способу життя.

Його найхарактернішим проявом є відсутність поселень. Складається вражен-

ня, що кочовий світ сформувався одночасно на величезних просторах

Євразійських степів, чим зумовлювалося також стрімке поширення доскона-

лих видів кінського спорядження та зброї.

Чорноліська культура

Впровадження залізної індустрії у народів, що мешкали в різних смугах,

мало різні наслідки. У Степу поява нових технологій стимулювала виникнен-

ня кочівництва, а в Лісостепу — піднесення хліборобства. Ці дві події є

взаємопов'язаними. Адже кочовики можуть процвітати поруч лише таких

хліборобів, які мають надлишковий продукт. Із цього часу чітко простежується

опозиція двох світів: степового кочового — войовничого і лісостепового —

осілого, прив'язаного до землі та домівок. Сусідство неспокійних степовиків

робить осілий світ дуже вразливим. Не дивно, що початкова доба залізного

віку в Лісостепу позначена появою укріплених поселень — городищ.

Наприкінці доби бронзи та на початку раннього заліза у північних регіонах

України існувало кілька спільнот, які різнилися матеріальною культурою,

рівнем розвитку, напрямами зв'язків, етнічною належністю. Наймасштабні-

шою з них була Чорноліська культура.

Назва походить від городища у Чорному лісі, у верхів'ях р. Інгулець, до-

слідженого у повоєнні роки О. І. Тереножкіним. Охоплювала центральну час-

тину України, насамперед Правобережжя Дніпра, сягаючи на заході Середньої

Наддністрянщини (р. Збруч). На заключному етапі (жаботинському) чор-

ноліське населення поширилося і на Лівобережжя, опанувавши басейн Ворс-

кли й потіснивши звідти носіїв бондарихінської культури.

Чорноліську культуру О. І. Тереножкін датував X — серединою VIII ст. до

н. є. Відтак ранній її період — X ст. — синхронізовано з пізнім періодом біло-

зерської культури у Степу, а пізній — IX — перша половина VIII ст. до н. є. —

з чорногорівськими пам'ятками. Проте нижня дата вимагає уточнення. Пере-

хідною ланкою між чорноліськими пам'ятками і скіфським часом є старожит-

ності жаботинського типу, виділені Є. Ф. Покровською і досліджені В. А. Іллін-

ською. У системі О. І. Тереножкіна вони є синхронними новочеркаським

(пізньокіммерійським) старожитностям (середина VIII — середина VII ст.).

Оскільки пам'ятки жаботинського типу передують скіфському періодові й ге-

нетично пов'язані з чорноліськими, то їх розглядають також як заключний

період чорноліської культури.

Уже на етапі першого опрацювання археологічного матеріалу чітко просте-

жувалися локальні особливості цієї культури, що дало підстави виділити два

локальних варіанти: середньодніпровський і середньодністровський (або

217

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

південно-західноподільський). Завдяки активним і плідним дослідженням

Л. І. Крушельницької стала особливо помітною своєрідність останнього. Ета-

лонним для подністровського регіону вона вважає комплекс пам'яток поблизу

с. Непоротове Чернівецької області (поселення, городища, могильники). Концент-

руючись переважно на Лівобережжі Дністра, чорноліські пам'ятки заходять і

на правий берег, де вже були поширені старожитності фракійського Гальштату.

Побутові пам'ятки представлено двома різновидами — селищами і городи-

щами. Селища відомі на всій території культури, й існували вони протягом

усього часу. Городища зводили з IX ст. до н. є. Сконцентровані вони у двох

регіонах: у верхів'ях р. Інгулець і в басейні р. Тясмин (північ Кіровоградщини —

південь Черкащини), де відома низка городищ (Чорноліське, Залевкинське,

Лубенецьке, Калантаївське та ін.), та в Середньому Подністров'ї (Григорів-

ське, Рудковецьке, Непоротівські та ін.).

Вибір місця для городища підпорядковувався оборонним цілям. їх влаш-

товували на високих мисах, що стрімко здіймалися над ярами чи заплавами. З

напільного боку, де мис плавно переходить у плато, зводили вал із дерев'яною

стіною, а перед ним — рів. На городищах Подністров'я схили валу та рову об-

кладали камінням. Застосування каменю при зведенні захисних споруд, улаш-

туванні могил та курганів є однією з локальних особливостей цього регіону.

Зазвичай чорноліські городища невеличкі (діаметром 40—50 м), з бідним

культурним шаром. Вони слугували дозорами та схованками у випадку загро-

зи. Життя вирувало поруч — біля підніжжя фортець та в селищах. Проте є го-

родища більші й складнішої структури, захищені кількома лініями укріплень,

у системі яких вирізняється своєрідний акрополь на краю мису (цитадель чи

кремль — прообраз верхнього міста). Потрійну лінію оборони має, наприклад,

Чорноліське городище площею 80 га. Такі городища на випадок небезпеки

слугували також притулком для навколишнього населення. На це, можливо,

вказує вільна від забудови цитадель чи центральна її частина (якщо вона була

заселена, оселі влаштовувалися по периметру).

Виникнення городищ, безперечно, пояснювалося сусідством кочовиків.

Відображенням напруженої ситуації тих часів є сліди згарищ та руйнації на го-

родищах (Тясминське, Чорноліське, Суботівське) і селищах, а також, мабуть,

скарби, зариті неподалік осель (Суботівське городище, Залевкинське). В одно-

му із скарбів у Суботові знайдено чудовий залізний меч довжиною 108 см з

бронзовими руків'ям та бутероллю (закінчення піхов) (рис. 4).

Деякі поселення влаштовувалися у важкодоступних місцях, як, скажімо, на

Тарасовій Горі поблизу с Жаботин на Черкащині (за яким названо цілу групу

пам'яток). Окрім житлово-господарчих споруд, тут виявлено вівтарі. Один із

них являв собою круглу глиняну вимостку, орнаментовану в північній частині

смугою мікенського орнаменту (набігання хвилі), псевдомеандром і лініями.

Садиби на поселенні Хрещатик, що датується тим же часом, локалізувалися

навколо майданчика діаметром 40 χ 35 м, обнесеного ровом. Функція таких

поселень була тотожна городищам.

На поселеннях виявлено зольники — пагорби, що утворилися внаслідок

зсипання попелу, кухонних покидьків і, можливо, якихось ритуалів. Вони

з'явилися ще за попередніх часів і були поширені у хліборобських суспіль-

ствах, їх розглядають як прояв культу домашнього вогнища, Сонця, родючості.

218

Рис. 4. Чорноліська культура і пам'ятки жаботинського типу:

1 — план Чорноліського городища, меч із городища; 2 — вівтар із Жаботинського поселення;

3—11 — знахідки із різних пам'яток; 12 — поховання із с Костянтинівка, курган 9

(за О. 1. Тереножкіним, В. А. Іллінською і Г. Т. Ковпаненко)

219

Поховальні пам'ятки чорноліської культури вивчені ще недостатньо. Попри

незначну їх кількість (близько 100), поховальний обряд доволі строкатий:

фунтові та курганні поховання, кремації (повні й часткові) та тілопокладення

(скорчені й випростані), у ямах і дерев'яних склепах. Супровід складається, го-

ловним чином, із посуду. Поодинокі фунтові поховання супроводжували брас-

лети. Численні випадкові знахідки обгорілих і неушкоджених браслетів дали

підстави О. І. Тереножкіну висловити припущення, що вони походять зі зруй-

нованих поховань. Складається враження, що чорнолісні ховали небіжчиків

переважно у ґрунтових могильниках.

Серед курганних поховань привертають увагу досліджені Г. Т. Ковпаненко

могили воїнів у супроводі зброї, вуздечок та інших речей, зокрема новочер-

каського типу. Найбагатшим є поховання в кургані поблизу с Квітки на Чер-

кащині, здійснене у так званій шафовій гробниці (конструкція над могилою

із радіально укладених колод). До супроводу входили й золоті речі, а серед

предметів оснащення коня — бронзові бубонці передньоазійського зразка.

Дещо поступається йому поховання підлітка в кургані поблизу с Вільшана

(одне з найпізніших), що супроводжувалося, зокрема, золотими фивною й

оригінальною шпилькою з голубими вставками. С. А. Скорий розглядає їх як

свідчення встановлення гегемонії кіммерійців над лісостеповим населенням.

Ця думка є цілком слушною. Проте не слід забувати, що у хліборобському

середовищі, зокрема на фунті протистояння кочовикам (зведення городищ,

організація захисту), сформувалася власна знать. І місцеві "князьки" могли

брати участь у далеких походах разом із кіммерійцями, перейнявши від них пе-

редові зразки військового спорядження. Зауважимо, що одне з таких поховань —

поблизу с. Бутенки на Полтавщині — було ґрунтовим і являло собою спален-

ня, а це аж ніяк не вписується в поховальний обряд кіммерійців.

Матеріальна культура. Чорноліська культура репрезентована оригінальним

речовим комплексом. Посуд — кухонний і столовий — різнився асортиментом

і якістю. Кухонний — це горщики тюльпаноподібної форми, оздоблені на

плічках наліпним валиком із защипами або рядочком защипів і наскрізними

проколами під краєм вінець. Столовий посуд значно кращого гатунку: з доб-

ре відмуленої глини і старанно загладженою до блиску (залощеною) поверх-

нею. Це корчаги — великі (висотою до 1 м) посудини фушоподібної форми

для зберігання запасів (інколи слугували й урнами); миски; кубки з кулястим

тулубом та циліндричною шийкою; черпаки з високою ручкою; піксиди — не-

величкі циліндричні посудинки з покришкою. Посуд оздоблено прокресленим

і штампованим орнаментом, гребінцем, канелюрами (прогладженими рельєф-

ними смугами), виступами-шишечками тощо. Панує геомефичний стиль,

який сягає вершин досконалості за жаботинського часу. Основу його стано-

вить зазвичай зигзаг. Обмежений згори і знизу горизонтальними лініями, він

утворює ряди трикутників, у які часто вписано менші. Зашфиховка трикут-

ників і простору між ними різнонаправленими лініями, чергування зашфихо-

ваних полів із незаштрихованими створює пасмо колоритного орнаменту, яке

інколи доповнюється шахматним візерунком. Ці смуги нерідко облямовано

штампованим рядочком ямок, s-подібних значків чи хрестиків у колі. На кра-

щих зразках затертий білою пастою орнамент контрастує з темно-чорним,

неначе лакованим, тлом.

220

Тема 13

Кіммерійці та їхні сусіди

Глину широко застосовували у будівельній справі (обмазка стін, вогнищ),

а також для виготовлення дрібних речей — ливарних форм, ллячок, пряселець,

"котушок", ритуальних "хлібчиків" тощо.

Чорноліська культура є перехідним періодом від бронзової доби до залізної.

Залізних речей тут ще небагато. Це, головним чином, зброя (мечі, кинджали,

списи), а також тесла, ножі. Зате бронзоливарна справа сягнула високого

рівня. Лише на Суботівському городищі знайдено близько 800 уламків ливар-

них форм. Серед металевих речей прикметними для цієї культури є бронзові

сокири-кельти з одним вушком, орнаментовані ялинкою, та масивні орнамен-

товані браслети. Інші браслети — з товстого дроту, скрученого у спіраль, а та-

кож спіральні і цвяхоподібні сережки, шпильки із цвяхоподібною, конічною

або загнутою в кільце голівкою трапляються і в інших культурах хліборобсько-

го кола. Предмети озброєння та спорядження коня є такими ж, як і в кімме-

рійців. Щоправда, у Лісостепу частіше трапляються кістяні псалії. Загалом

кістку і ріг тут широко використовували для виготовлення різних речей (мо-

тики, проколки, руків'я та ін.). Водночас ще побутували кам'яні та кременеві

вироби (вкладні до серпів, сокири й молоти, зернотерки).

У визначенні етнічної належності носіїв чорноліської культури дослідники

виходять із її походження та подальшої долі. Принципове значення тут має ке-

рамічний комплекс. А він, зокрема столовий посуд, тяжіє до кола культур так

званого фракійського Гальштату Дунайсько-Карпатського регіону. Проміжною

ланкою між ним і чорноліським світом є пам'ятки типу Сахарна-Солончени у

лісостеповій Молдові (М. Кашуба ці пам'ятки, а також типу Козія у Запрут-

ській Молдові (Румунія) об'єднує сьогодні в культуру Козія-Сахарна). їх

змінюють старожитності типу Шолданешти, синхронні жаботинським пам'ят-

кам в Україні.

Зауважимо, що О. І. Тереножкін і В. А. Іллінська виводили чорноліську

культуру з попередньої білогрудівської, розглядаючи обидві як ланки етноге-

незу слов'ян. Певну схожість чорноліського посуду та керамічних виробів із

пам'яток типу Сахарна-Солончени вони пов'язували з впливами, що йшли від

чорнолісців. їх підтримала Л. І. Крушельницька. Натомість А. І. Мелюкова,

яка виділила пам'ятки типу Сахарна-Солончени і Шолданешти, румунський

дослідник С. Моріц та деякі інші дослідники вважають, що впливи йшли у

зворотному напрямі — від Прутсько-Дністровського населення на північний

схід — до чорнолісців. Проте А. І. Мелюкова, обстоюючи свою позицію й не

виключаючи навіть можливість переселення якихось груп фракійців у чор-

ноліське середовище, визнає місцеве походження чорноліської культури, а

відтак не вважає її фракійською. Про це свідчить також вибірковість запози-

чених форм кераміки, на що звертає увагу Г. І. Смирнова. Дана концепція

підриває позиції С. С Березанської, яка заперечує генетичний зв'язок чор-

ноліської та білогрудівської культур і вважає першу фракійською.

Одним із вагомих аргументів на користь появи фракійців на території

нашої країни є поширення жертовників жаботинського типу, безперечно, по-

в'язаних зі світом дунайських культур. Однак масштаби переселення встано-

вити важко, хоча згасання традиції зводити такі жертовники у культурі скіф-

ського часу може свідчити про "обмежені контингенти" прибульців.

221