Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

Висоцька культура

У верхів'ях Дністра (басейн лівих його допливів), Західного Бугу, Стиру й

Горині, на перехресті різних культурних потоків — лужицького, гава-голіград-

ського, чорноліського і милоградського — на рубежі бронзи і заліза сформува-

лося оригінальне явище — висоцька культура ХІ/Х—VII ст. до н. є. Прикмет-

ною рисою цієї культури є великі грунтові могильники. Перший із них —

поблизу с Чехи (нині с Лугове Львівської області) — був розкопаний І. Ша-

раневичем наприкінці XIX ст. Він і нині лишається найбільшим (370 могил).

Назва культури походить від могильника поблизу с. Висоцьке на Львівщині

(256 могил), дослідження якого розпочав І. Шараневич, а продовжили Т. Су-

лімірський, який підготував першу узагальнювальну працю, присвячену ви-

соцькій культурі, і В. Канівець. Низку могильників (Золочівський, Жулиць-

кий, Луковецький) та поселень досліджено Л. І. Крушельницькою. Із нещо-

давно розкопаних варто згадати Петриківський могильник в околицях Терно-

поля (148 поховань), монографічно представлений М. Бандрівським на тлі

аналізу поховального обряду висоцької культури.

Більшість поховань здійснено у випростаному стані головою на південь,

хоча трапляються й скорчені. Виявлено чимало могил із навмисно порушени-

ми похованнями — з частково чи повністю переміщеними або видаленими

кістяками з наступним їх захоронениям. Почасти ці дії були спричинені влаш-

туванням нового поховання в тій самій могилі, і тоді останки попереднього

небіжчика (або лише його череп) клали поруч. Проте в більшості випадків та-

кий зв'язок не простежується, що свідчить про існування якихось ритуалів з

відкриванням могил та маніпуляціями кістками небіжчиків. Водночас зафіксо-

вано також обряд трупоспалення (повна або часткова кремація). Прах зсипа-

ли в урну (за яку правили горщик, миска чи корчага) або ямку.

Інвентар поховань доволі скромний і складається головним чином із

кількох мініатюрних посудинок. Трапляються також залишки продуктів харчу-

вання (кістки тварин), бронзові прикраси, в оформленні яких панує спіраль

(каблучки, сережки, шпильки, браслети, гривни, залізні ножики, точильні

бруски, кременеві наконечники для стріл тощо) (рис. 5).

Поселення, поблизу яких інколи виявлено й могильники (Гончарівка, Ріпнів,

Ясенів), це невеликі селища. Господарчо-побутові комплекси включають оселі

(напівземлянки з відкритими вогнищами) і господарчі ями. На останньому

етапі існування культури з'являються також наземні житла каркасно-стовпової

конструкції з печами.

У висоцькій культурі особливо помітними є відмінності між побутовим і

ритуальним посудом. Перший із них представлено горщиками (тюльпано- і

банкоподібні, біконічні), оздобленими рядочком перлин чи отворів-проколів

під вінцями або валиком із защипами на шийці, а також зазвичай неорнамен-

тованими мисками, кубками та черпачками, ложками. Зрідка такий посуд

трапляється і на могильниках. Загалом же небіжчикові ставили кілька

мініатюрних посудинок — горщечки, мисочки, кухлики, черпачки, здвоєні чи

строєні, інколи фігурні (стопа, птах) посудинки. Вони виготовлені недбаліше,

222

Тема 13

Кіммерійці та їхні сусіді

зате строкато орнаментовані прокресленим візерунком (горизонтальні й вер-

тикальні лінії, зигзаг, фестони, хрестики, ялинка, заштриховані трикутники та

ін.). Саме ритуальний посуд надає особливого колориту цій культурі.

Рис. 5. Висоцька культура:

/ — с Висоцьке; 2, 3 — с. Лугове; 4—11 — с. Ясенів; 12—19 — с Золочів (за Л. 1. Крушельницькою)

У колі синхронних культур висоцька постає менш розвиненою, зокрема й

через біднішу технологічну оснащеність. Попри знайомство з металургією

бронзи і заліза місцева людність ще активно користувалася крем'яними та

кам'яними знаряддями. Звичайним явищем є численні крем'яні відщепи,

пластини, скребла, різці. Знайдено на поселеннях також серпи, наконечники

стріл і списів, кам'яні сокири й молотки.

Зникнення культури, а точніше її трансформацію, пов'язують із появою у

регіоні прибульців зі сходу й асиміляцією ними носіїв висоцької культури.

Попри специфіку досліджуваних культур, їх об'єднує належність до осілого

світу, що зумовило й певну схожість між ними. Економіка цих культур базу-

223

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

валася на гармонійному поєднанні хліборобства та скотарства, функціонуван-

ня яких вимагало певного технічного й ритуального оснащення. Це разом з

осілим побутом розширювало коло потреб і породжувало надзвичайне роз-

маїття предметного світу не лише за рахунок асортименту виробів, а й формо-

творення.

скраву сторінку в давню історію нашої землі вписали скіфи. Вона оживає

не лише у блиску золота і чудернацьких образах, а й у динаміці подій, до-

несених писемними джерелами.

Скіфи за писемними джерелами

Античні автори приділили скіфам багато уваги. Це пояснювалося сусідст-

вом обох народів, а також роллю, яку відігравали скіфи у подіях тодішньої

історії. Та серед усіх авторів перше місце, безумовно, посідає Геродот (484—

425). Виклад обширного фактажу щасливо поєднується у нього з даром пись-

менника. Арістотель (384—322) вважав його визначним істориком, а римський

мислитель Цицерон (І ст. до н. є.) влучно охрестив Геродота "батьком історії".

Народився майбутній історик у малоазійському м. Галікарнасс, але через

політичні обставини змушений був залишити рідне місто й оселитися на о. Са-

мос. Майже десять років свого життя він присвятив мандрам. Відвідав Перед-

ню Азію, Єгипет, острівну і материкову Грецію, Македонію, Фракію, а також,

імовірно, Північно-Західне Причорномор'я — Ольвію. Останні роки життя

провів у м. Фурії (Південна Італія). Помер, мабуть, в Афінах.

Наслідком цих мандрівок стала капітальна праця — "Історія". Перше

знайомство публіки з нею відбулося 445 р. до н. е. в Афінах. Геродот часто

бував там і входив до кола визначних діячів науки і культури, які групувалися

навколо Перікла. Пізніше александрійські вчені поділили твір Геродота на

дев'ять книг і кожну з них назвали ім'ям однієї з муз.

Головна тема Геродота — греко-перські війни. Цим пояснюється посилена

увага історика до Переднього Сходу та Єгипту, де на той час панувала Персія,

а також до народів Північного Причорномор'я, куди перський цар Дарій І

Гістасп рушив приблизно у 514 р. до н. е., щоб начебто покарати скіфів за

скоєне ними у Передній Азії. І тут Геродот уже не міг оминути увагою скіфів,

224

Скіфи

Тема 14

Скіфи

які змусили лютих ворогів Греції — персів — ганебно втекти, через що й за-

жили слави непереможних.

Скіфський логос уміщено, головним чином, у четвертій книзі Геродота.

Природні умови Північного Причорномор'я, обшири й етногеографія Скіфії

та сусідніх земель, походження скіфів, їхнє перебування у Передній Азії, війна

з Дарієм, релігія, побут, звичаї скіфських і нескіфських народів, імена скіф-

ських царів — усе це ми знаємо, завдяки Геродоту. Від нього ми дізналися

також про самоназву цього народу — сколоти, скіфами ж їх називали елліни.

Достовірність багатьох свідчень Геродота підтверджена іншими писемними, а

також археологічними джерелами.

На жаль, твори попередників Геродота відомі фрагментарно — за згадками

пізніших авторів. Уперше етнонім скіфи засвідчено найдавнішим грецьким по-

етом Гесіодом (друга половина VIII ст. до н. е.). Окрім відомої поеми "Труди і

дні", йому, мабуть, належить запис епічної поеми "Теогонія", уривки з якої

доніс Страбон (VII, \ 9). У ній фігурують гіппемолги (доярі кобил), які жи-

вуть в оселях на візках і яких названо скіфами.

Одним із найдавніших свідчень знайомства греків-іонійців зі скіфами є

згадка про Колаксаєвого коня у поета Алкмана (друга половина VII ст. до н. є.) —

вихідця зі столиці Лідії Сарди, який зажив слави своїми гімнами, зокрема пар-

феніями — хорами для дівчат. Порівнюючи вроду виконавиць з прекрасними

кіньми, він писав, що Колаксаїв кінь змагатиметься з лідійським. Одразу при-

гадується одна з версій Геродота про походження скіфів: першою людиною у

їхній землі був Таргітай — син Зевса і доньки р. Борисфен. У нього було троє

синів — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай ... (IV, 5—7). За В. Флакком, рим-

ським поетом І ст., період "діяльності" того царя — Колакса — сягає часів

походу аргонавтів за золотим руном (поема "Аргонавтика").

На рубежі VII—VI ст. до н. є. скіфи уже добре відомі в Європі. У поета Ал-

кея (кінець VII—VI ст. до н. є.) з м. Мітілена (о. Лесбос), сучасника знамени-

тої Сафо, йдеться про Ахілла — володаря скіфської землі. Отож, скіфська

земля сягала Північно-Західного Причорномор'я. Адже згідно з грецькими

міфами герой Троянської війни Ахілл із поховального вогнища перенісся на

о. Левке — сучасний о. Зміїний у гирлі Дунаю, і його посмертне життя було

пов'язане з цим регіоном. Ахілла особливо шанували ольвіополіти.

Ясна річ, на цей час елліни знали скіфів не за чутками. Перекази про них

живилися постійними зв'язками колоністів із метрополіями. Потребам такого

спілкування слугували карти (першу карту світу склав у першій половині VI ст.

до н. є. філософ Анаксамандр із Мілета), перієгеси — описи відомих грекам

обширів (наприклад "Опис землі" Гекатея з Мілета), періпли — лоції для

орієнтації моряків. Після перемоги скіфів над Дарієм їх почали залучати до

грецького війська, а пізніше афіняни використовували їх як поліцейських. То-

му навіть елліни, котрі зроду не бували у Північному Причорномор'ї, добре

знали скіфів. Ця тема була присутня і в художніх творах.

V ст. до н. є. — час розквіту грецької драматургії, позначений іменами

трьох великих трагіків — Есхіла, Софокла та Евріпіда, а також великого ко-

медіографа Арістофана. їхні п'єси — це не лише художні твори високого

гатунку, а й своєрідна енциклопедія знань того часу, де звучала й скіфська

тема. Вона певною мірою привертала увагу також учених — філософів Плато-

8 Археологія України 225

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

на (427—348), Арістотеля, учня і друга Арістотеля Феофраста (372—288) — ав-

тора знаменитої "Історії рослин", якого називають "батьком ботаніки".

І все ж у IV ст. до н. є. інтерес до скіфів згасає, що призводить до їх іде-

алізації. Найавторитетніший історик того часу Ефор оспівує бідних і справед-

ливих абіїв та гіппемолгів, які з часів Гомера зберегли первісну чистоту і жили

за законами природи — у рівності та злагоді, що зробило їх непереможними.

Саме в такому середовищі міг зрости славетний Анахарсіс, котрого Ефор, за

свідченнями деяких джерел, зарахував до Семи мудреців стародавнього світу.

Надалі така ідеалізація знайшла прихильників серед римських поетів епохи

Августа (Горацій, Вергілій та ін.).

Постать Анахарсіса (приблизно перша половина VI ст. до н. є.) є унікаль-

ною. Виходець із варварського світу потрапив до сонму наймудріших, що стоя-

ли біля витоків грецької філософії. Про нього, починаючи з Геродота, писали

багато. Найповніші відомості наведено Діогеном Лаертським у трактаті "Про

життя, вчення і вислови славетних філософів" (III ст.).

Загалом час злету Скіфії та її краху прямо не відбито в писемних джерелах.

Але є свідчення, що відображають зміну зовнішньополітичної ситуації, зокре-

ма піднесення Македонії та її конфлікт зі скіфами. Початок його викладено

давньогрецьким істориком Феопомпом (377—300) в "Історії Філіппа Маке-

донського", продовження — у мемуарах стратега Александра Македонського

Птолемея, сина Лага. Цими джерелами користувалися Страбон, римський

історик порубіжжя ер Помпей Трог ("Історія Філіппа"), Курцій Руф (І ст.),

Арріан (II ст.), Макробій (III—IV ст.) та ін.

Останні події історії Скіфії стосуються участі скіфів на чолі з Агаром

(310/309 р. до н. е.) у боротьбі за боспорський престол на боці Сатіра II. Грець-

кий історик Діодор Сицилійський (90—21 pp.) висвітлив їх у своїй праці "Істо-

рична бібліотека". Він подав іншу, аніж Геродот, версію ранньої історії скіфів

(II, 43). Певних нюансів додали також Страбон, Помпей Трог і Тай Пліній Се-

кунд Старший — визначний державний діяч Римської імперії, автор чудової

"Природничої історії" (загинув у 79 р. під час виверження Везувію).

Уточнити хронологію подій ранньої історії скіфів дають можливість асси-

рійські джерела (скіфи у них фігурують як ішкуза). В них стверджується, що

скіфи з'явилися у Передній Азії раніше, аніж це "розвідав" Геродот. Однак

клинописні джерела, в яких ідеться про скіфів, обмежуються добою Асархад-

дона. Час володарювання скіфів у Передній Азії, яскраво описаний Геродотом

(І, 103—106), має відлуння й у "Біблії": у пророцтвах Єремії, Єзекіїля, Повто-

ренні Закону, а також у "Таблиці (каталозі) народів" (Книга Буття).

Злет і падіння Скіфії

Скіфи гучно заявили про себе, з'явившись у 670-х роках до н. є. на кордо-

нах могутньої Ассирії. Могутність та була ефемерною, оскільки трималася на

силі зброї та постійних каральних експедиціях проти непокірних. Поява кочо-

виків з півночі — спочатку кіммерійців, а потім і скіфів під проводом Ішпакая —

226

Тема 14

Скіфи

додала їй нових ворогів. Проте Асархаддону (689—669) вдалося переманити

скіфів на свій бік, що на деякий час призупинило агонію Ассирії. Мабуть, зав-

дяки підтримці скіфів, очолюваних уже Партатуа (Прототій Геродота), їй уда-

валося чинити опір численним мідійцям, які прагнули скинути ассирійське

ярмо. Тому перша спроба мідійського царя Кіаксара (625—585) захопити

Ніневію провалилася. За Геродотом (І, 103—106), поразка Кіаксара започатку-

вала 28-річне панування скіфів у Передній Азії, які своїм невіглаством та здир-

ством наводили жах на місцеве населення. Вони навіть мали намір завоювати

Єгипет, але фараон Псамметіх І (664—610) відкупився дарунками.

Покінчив із цими безчинствами Кіаксар, який здолав скіфів і захопив у

612 р. до н. є. Ніневію. Через кілька років Ассирія відійшла в небуття, а во-

лодіння Мідії сягнули Північної Месопотамії. Останньою військовою епопеєю

Кіаксара була війна з Лідією (590—585), на боці якої виступили також скіфи.

28 травня 585 р. до н. є. відбулося затемнення Сонця, що стало сигналом для

примирення Кіаксара з лідійським царем Аліаттом. Після цього скіфи вже не

згадуються у Передній Азії. Доба передньоазійських походів скінчилася.

За винятком драматичних подій, пов'язаних з вигнанням кіммерійців та

поверненням скіфів із Передньої Азії, коли проти них повстало молоде по-

коління, прижите дружинами вояків від рабів (Геродот, IV, 3—4, 11 — 12), ран-

ня історія скіфів у Північному Причорномор'ї писемними джерелами не

висвітлена. Проте є археологічні дані. В архаїчний період, коли інтереси скіфів

були спрямовані до Передньої Азії, центр їхнього об'єднання містився у Пе-

редкавказзі. Цю територію розглядають як плацдарм для здійснення передньо-

азійських походів. Саме тут сконцентровано найдавніші та найграндіозніші

поховання, які супроводжувалися багатствами, нажитими у військових похо-

дах. Це Келермеські кургани із масштабними жертвами коней і розкішним

супроводом. В оформленні речей відчутні як попередня традиція, так і скіф-

ська, й передньоазійська, а також їхнє переплетення, яке породило чудер-

нацькі образи. Так, руків'я і піхви меча з кургану 1 облицьовано золотими

накладками з ходою крилатих чудовиськ, на руків'ї церемоніальної сокири

їхній грізний вигляд підкреслено натягненим луком, крила передано у вигляді

риб. З архаїчних пам'яток особливу увагу привертають курган поблизу

ст. Костромської (звідти походить знаменита бляха від щита у вигляді оленя),

Нартанівські, Краснознам'янські, дещо пізніші Ульські кургани, серед яких і

найвеличніший курган того часу із сотнями принесених у жертву коней.

Однак Північне Причорномор'я також перебувало у полі зору скіфів. їхні,

хоч і нечисленні, поховання з'являються тут також у VII ст. до н. є. Припус-

кають, що з цього часу розпочинається скіфізація (іранізація) лісостепового

населення, оскільки прикметні риси скіфської культури поширюються й у

хліборобському середовищі. Нам це видається проблематичним, оскільки так

звана скіфська тріада (озброєння, оснащення коня і звіриний стиль) пошире-

на й на інших просторах, наприклад у східних сусідів скіфів — савроматів.

Ситуація кардинально змінюється із завершенням передньоазійських по-

ходів скіфів. Кочовики, за влучним виразом А. Тойнбі, — супутники цивіліза-

цій, звертають погляди до Північного Причорномор'я, де завдяки появі еллінів

розгортається міське життя. Привабливе й недосяжне, воно манить скіфів. Та

й північніший люд — хлібороби Лісостепу — мають доволі продуктів, аби тор-

227

Тема 14

Скіфи

гувати з греками. Зайнявши степ, скіфи стали з'єднувальною ланкою цих двох

світів, нерідко нав'язуючи свою волю сусідам. За Геродотом, на час походу

Дарія скіфи були повновладними господарями причорноморських степів і

змогли організувати достойну відсіч ворогові. Це надало їм ще більшого авто-

ритету й сили, що незабаром відбилося на ситуації у цьому регіоні.

На початку V ст. до н. є. Причорноморська Скіфія поповнюється, як ствер-

джує А. Ю. Алексеев, за рахунок відтоку населення з Передкавказзя. У 496 р.

до н. є. скіфи здійснили похід на Херсонес Фракійський (Геродот, VI, 40), про-

те на заваді скіфській експансії на захід стало могутнє фракійське царство

Одрісів. Скіфи відійшли за Дунай, який став кордоном між обома царствами.

Дружні стосунки між ними було закріплено шлюбом скіфського царя Аріапіфа

з донькою фракійського царя Тереса. Ще однією дружиною Аріапіфа стала

істріянка. Свідченням агресивної політики скіфів у цей час були сутички з

агафірсами, які мешкали в Карпатському регіоні. Під час одного з таких

зіткнень загинув Аріапіф, як стверджує Геродот (IV; 78), від руки царя агафірсів.

Мабуть, із активізацією скіфів пов'язане також скорочення хори Ольвії та

зведення навколо міста мурів. Можливо, що місто потрапило під протекторат

скіфів — Аріапіфа, а потім і його синів Скіла та Октамасада. В усякому разі в

середині V ст. до н. є. Скіл (син Аріапіфа та істріянки) почувався в Ольвії як

удома. Він мав там розкішний палац, дружину-еллінку й упродовж місяців не

з'являвся у степу. Інтерес скіфів до Ольвії у першій половині V ст. до н. є.

найімовірніше був викликаний тим, що саме цьому місту вдалося налагодити

тісні стосунки з лісостеповими хліборобами. Не дарма Ольвія мала назву "тор-

жище Борисфенітів". І скіфи не лише перебрали на себе функцію посеред-

ників у торгівлі. Заживши слави й багатства у передньоазійських походах, на-

щадки перших скіфських царів уже не могли зупинитись у своєму прагненні

наживи. А цього можна було досягти, заручившися підтримкою лісостепових

хліборобів. Починаючи з V ст. 'їхня активність у цьому напрямі набула загроз-

ливих форм.

Міста Керченського півострова були змушені подбати про свою безпеку. У

480 р. до н. є. вони об'єднуються в Боспорське царство зі столицею у Пантіка-

пеї. Очолили його Археанактіди. На Керченському півострові вони зводять

Тірітакський вал та рів для захисту з боку степу. Стосунки скіфів із Боспором

теплішають від середини V ст., з приходом до влади Спартокідів, тож IV ст. до

н. є. — період розквіту Скіфії — пройшло під знаком миру й навіть співробіт-

ництва обох сторін. Скіфи допомогли боспорським царям здолати непокірну

Феодосію. Боспорські правителі змушені були рахуватися з цією силою і, мож-

ливо, навіть сплачували скіфам данину. Тяжіння скіфів до Боспору пояснюва-

лося тим, що саме на цей час припадає пік вивозу місцевого хліба до Афін.

Задіяна у цій торгівлі скіфська знать неймовірно збагачувалася. Втілене в золо-

то багатство мало звеличувати її і в іншому світі — потойбічному. Саме на IV ст.

до н. є. припадає зведення величних курганів скіфських царів та знаті, могили

яких уражають розкішшю та витонченими речами. Саме союз Скіфії і Боспору

породив той феномен, що дістав назву скіфського золотарства. Виготовлені бос-

порськими ювелірами шедеври являють собою дивовижний сплав грецької

майстерності й скіфського духу, скіфських смаків. Цілком можливо, що деякі

речі, як, скажімо, знаменита пектораль, були виконані афінськими майстрами.

229

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

Однак у цьому розквіті вже помітні й тривожні ознаки кризи. "Золотою

осінню" назвали IV ст. в історії Скіфії Ю. Г. Виноградов та К. К. Марченко.

На тлі колосальних багатств аристократичних гробниць, відбувається зубожін-

ня рядових кочовиків. Ідеться не лише про тисячі поховань зі скромним суп-

роводом (декілька стріл у чоловічих похованнях чи скляне намисто та бронзові

сережки у жіночих). Прикметнішою ознакою є початок седентаризаційного

процесу — осідання скіфів та перехід до хліборобства. За лютої неприязні ко-

човиків до хліборобства це могло статися лише внаслідок їхнього цілковитого

зубожіння — відсутності худоби, щоб кочувати. Уздовж низового Дніпра вини-

кають селища і городища. Найбільше з них — Кам'янське, яке Б. М. Граков

вважав столицею скіфів. Таку картину ми спостерігаємо й у низинах Дністра,

а також на Керченському півострові. Формуються великі могильники, зокре-

ма й грунтові.

Мабуть, у пошуках виходу з кризи цар Атей розпочинає експансію на

захід — за Дунай, до фракійців. Здолати їх було неважко, оскільки після смерті

Котіса І царство Одрісів розпалося. Якась частина скіфів осідає в Добруджі, й

Атей обкладає даниною місцеве населення. Проте його намагання тут зіткну-

лися з інтересами царя Македонії Філіппа П. У 339 р. до н. є. 90-річний Атей

загинув у бою, чимало скіфів потрапили в полон до македонян. Утім, після

смерті Атея ніщо начебто не віщувало кінця. Саме на післяатеївський час при-

падає зведення багатьох царських курганів, зокрема й таких гігантів, як Чор-

томлик, Олександрополь, Огуз. У 331 р. скіфи знищили військо намісника

Александра Македонського Зопіріона, який здійснив похід проти них, гетів та

Ольвії. Пізніше Александр Македонський, який перебував у Бактрії, плекаю-

чи надію завоювати Північне Причорномор'я, направив до скіфів посольство

з дарунками. У 310 р. 30-тисячне військо скіфів брало участь у війні за бос-

порський престол на боці Сатіра, а онук Перисада знайшов притулок у Агара —

останнього відомого, за писемними джерелами, скіфського царя.

1 раптом життя у Степу завмерло. Степи запустіли, населення концент-

рується в долинах низового Дніпра, Дону й Дунаю та в передгір'ях Криму.

Історія Великої Скіфії завершилася. Що сталося? Тривалий час дослідники

були одностайними у цьому питанні. Вони вважали, що Скіфія загинула через

навалу сарматів. Однак сьогодні цей аргумент піддано сумніву. Адже найпізні-

ші скіфські поховання датують початком III ст., а сарматські поширюються з

II ст. до н. є. Отож виходить, що сармати зайняли безлюдні степи. Нині вису-

ваються й інші гіпотези щодо краху Скіфії: екологічна криза, спричинена по-

сухою (С. В. Полін), або ж антропогенний чинник — зростання населення і,

відповідно, худоби, що призвело до деградації пасовиськ (Н. А. Гаврилюк).

Комплекс скіфської культури

Якщо орієнтуватися на писемні джерела, а саме час появи кіммерійців, а

згодом і скіфів у Передній Азії, то початок історії скіфів губиться щонаймен-

ше десь у VIII ст. Проте лише з середини VII ст. до н. є. (можливо, й дещо

230

Тема 14

Скіфи

раніше — нині намітилася тенденція до подавнення скіфських архаїчних

пам'яток) на території сучасної України та в Передкавказзі з'являються похо-

вання, яким притаманний новий речовий комплекс. Це й визначає початок

скіфського періоду, який збігається з появою у Північному Причорномор'ї

перших фецьких колоністів, а завершується на рубежі IV—III ст. до н. е. У

скіфській культурі виділяють два основних періоди: архаїчний (VII—V ст.) і

класичний (IV — початок III ст.). Водночас V ст. до н. є. розглядають і як пе-

рехідну ланку між ними.

Культура скіфів постає як явище нове і яскраве. її новаторський характер

визначається, по-перше, появою принципово нових речей, як, скажімо, захис-

ний металевий обладунок воїна (шоломи, панцири, поножі, бойові паски,

щити) і коня (налобники, нагрудники), бойові сокири та клевці, бронзові люс-

терка, навершя, литі бронзові казани, кам'яні блюда-вівтарики, ритони (посу-

дини у вигляді рогу для питва), довгі бронзові ножі тощо.

По-друге, це новий стиль оздоблення й оформлення речей — так званий

звіриний стиль, який став візитною карткою цієї культури. Втілений у предмет-

ному світі зооморфний код надає речам тієї витонченості, що переводить їх у

розряд високого мистецтва. Як зазначав К. Леві-Строс, предмет, його функція

і символіка утворюють єдину систему. Образи тварин заполонили скіфську

культуру, стали її єством, блиску якому надавало й золото. Культура еліти ма-

теріалізується у блиску золота, яке затьмарює попередні й наступні віки історії.

Врешті, й відомі раніше речі набувають іншого вигляду. Удосконалюються

також лук і стріли. У навколишньому світі скіфи славилися як найвправніші

стрільці, і їм навіть приписували винайдення лука (Пліній Старший). Велико-

го поширення набувають списи та дротики, а також мечі й кинджали. Руків'я

та піхви парадних мечів виблискували золотом. Зазнали змін і посуд, кам'яні

статуї тощо.

Більшість указаних речей, зокрема новацій, не має прототипів у причорно-

морських старожитностях, а їхня несподівана поява немов ілюструє одну з

оповідей Геродота — про прихід скіфів із Азії. Особливо ревно обстоював цю

ідею О. І. Тереножкін. Однак були й скептики, які заперечували таку мож-

ливість, вважаючи скіфів автохтонами, як, скажімо, Б. М. Граков. Тому XX ст.

пройшло в палких дебатах з приводу походження скіфів.

Спочатку увагу дослідників привернула Передня Азія (що видавалося

цілком логічним). З'явилася приваблива ідея, що скіфська культура (зокрема

звіриний стиль) сформувалася під час перебування скіфів у даному регіоні.

Цьому сприяли сумісні знахідки передньоазійських речей та речей, виконаних

у скіфському стилі, виявлених на території Скіфії (Мельгуновський курган,

Келермеські пам'ятки тощо), а також знахідки в Зівіє (Саккизький скарб) в

Іранському Курдистані. Скарб поєднує речі урартські, ассирійські, скіфського

типу (псалії, бутеролі), а також східні речі, оформлені у близькому до скіф-

ського стилі. Однак цей факт дослідники оцінювали по-різному. Для одних

Саккизький скарб став свідченням перших кроків формування скіфського

звіриного стилю (А. Годар, М. І. Артамонов, Д. С. Раєвський та ін.). Б. М. Гра-

ков, який дотримувався думки, що передньоазійській традиції такий стиль не

притаманний, вважав скарб свідченням перебування скіфів у Передній Азії.

231