Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

на початку 90-х років М. М. Малов та О. В. Кузьміна. Проте російські до-

слідники спочатку намагалися вивести її за межі зрубної спільноти. Епонім-

ною пам'яткою є могильник у м. Покровську (нині м. Енгельс) Саратовської

області, досліджений П. С Риковим у 20-ті роки XX ст.

Пам'ятки покровської зрубної культури представлені поселеннями, моги-

лами та ґрунтовими цвинтарями, скарбами бронзових виробів та міднорудни-

ми копальнями Приуралля. В межах України, куди носії цієї культури розсе-

лилися наприкінці першого періоду свого розвитку, найвиразніші пам'ятки

Рис. 26. Матеріали поховань покровської зрубної культури:

1—5 — Привітне, мог. 1, пох. 1; 6—9 — Миньківка, мог. 8, пох. 3; 10—12 — Тополівка, мог. 4, пох. 2;

13—15— Нижньобараниківка, мог. 5, пох. 12; 16—18— Пришиб, мог. 2, пох. 18; 19—22— Пришиб, мог. 2,

пох. 23; 23—30— Миколаївка, 1989, мог. 1, пох. 14 (за Р. О. Литвиненком).

1, 7, 10, 15, IS, 19, 23 — плани поховань; 2, 3, 8, 11, 14, 17, 25, 26 — кераміка; 4, 22 — кістка;

5, 9, 12, 13, 16, 27—30 — бронза; 6, 24 — фаянс; 21 — камінь

182

Тема 11

Доба пізньої та фінальної бронзи

досліджено на Лівобережжі Сіверського Дінця та вздовж правого берега цієї

ріки. Поселення розміщувалися на берегових терасах та підвищеннях у запла-

вах річок. Однокамерні, заглиблені в землю житла мали каркасно-стовпову

систему стін та господарчі прибудови. Серед найбільш досліджених поселень —

Іллічівка, Капітанове І, II, Усове Озеро (рис. 25), Проказіне. Небіжчиків хова-

ли у прямокутних ямах, скорченими, на лівому боці, головою на північ і в

супроводі однієї-двох посудин. Лише зрідка небіжчиків ховали у зрубах. Серед

керамічного посуду переважали прямостінні слоїки, гостроребрі та плавно

профільовані горщики (рис. 26). Геометричним візерунком, виконаним зуб-

частим штампом, прикрашали здебільшого ребристі горщики. Знаряддя праці

та зброя відпивалися переважно із бронзи, відомі також кам'яні, кістяні та

окремі залізні вироби. Шедеврами косторізного мистецтва вважаються деталі

кінської вузди та клейнодів, декорованих у карпато-мікенському орнамен-

тальному стилі. Найбільшу колекцію таких виробів зібрано на поселенні

Капітанове І.

Основою господарства населення покровської зрубної культури було

відгінне та придомне скотарство. Високого рівня розвитку досягли гірництво

й металообробка. Відливали ножі зрубного типу з широкою шийкою, про-

вушні сокири, серпи, прикраси (жолобчасті скроневі підвіски, браслети, на-

косники). Людність покровської зрубної культури виробила оригінальну зна-

кову систему. В суспільстві провідну роль відігравали воїни-колісничі.

Бережнівсько-маївська зрубна культура (XV—XIII ст. до н. є.) є другою ве-

ликою складовою зрубної спільноти, поширеною у степовій смузі від Інгуль-

ця до Волги та в лісостеповій Лівобережній Україні. Назва культури походить

від еталонних курганних могильників — Бережнівських на Нижній Волзі та

розкопаних поблизу с Верхня Маївка на Дніпропетровщині. В 70-ті роки

XX ст. російська дослідниця Н. К. Качалова виділила бережнівський тип

пам'яток, а український археолог І. Ф. Ковальова — маївський, у системі зруб-

ної спільноти. Наявність спільних рис поховального ритуалу дала підстави

В. В. Отрощенкові об'єднати згадані типи пам'яток у бережнівсько-маївську

зрубну культуру. Вже на початку XXI ст. Ю. М. Бровендером виділено сте-

панівський тип пам'яток цієї культури в ареалі Донецького кряжу. Культуру

репрезентують поселення, могильники та грунтові цвинтарі, скарби бронзових

речей, комплекси ливарних форм, міднорудні копальні Донбасу, святилища у

формі довгих могил.

Поселення містилися на виступах першої надзаплавної тераси, рідше — в

заплавах річок. Житла, як правило, розташовувалися рядами, заглиблювалися

в землю. Для їх будівництва використовували камінь, дерево, хмиз. На Сте-

панівці досліджено садибу з трикамерним житловим комплексом за кам'яною

огорожею. Для обігрівання використовували вогнища, розташовані ближче до

центру приміщень. Продукти харчування зберігали в керамічній тарі в госпо-

дарчих ямах. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому боці, головою

на схід у прямокутних ямах, кам'яних скринях та зрубах (рис. 27). Близько 4 %

поховань здійснено за обрядом кремації. Показовою була видовжена форма

могил (30 %).

Осілий характер способу життя сприяв розвиткові тваринництва (вирощу-

вали переважно велику рогату худобу на м'ясо). Землеробство відігравало до-

183

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ БРОНЗИ

поміжну роль. Розвиток гірничої справи пов'язаний з розробкою ресурсів Бах-

мутсько-Торецької міднорудної улоговини. Утворюється Донецький гірничо-

металургійний центр, репрезентований Лобойківським осередком металооб-

робки, розквіт якого припадає на час розвитку бережнівсько-маївської культу-

ри. Серед продукції лобойківських майстрів вирізняються клепані казани на

конічному піддоні, ножі зрубного типу з вузькою шийкою, кинджали з кіль-

цевим упором, вістря списів, сокири-кельти, серпи. Суспільство характеризу-

валося ієрархічною структурою. Виділено прошарок елітних поховань у вели-

Рис. 27. Комплекси поховань бережнівсько-маївської зрубної культури:

8—12 — Верхня Маївка, гр. V, мог. 2, лох. 5 (за І. Ф. Ковальовою, С. С Волкобоєм);

4—7— Оріхове, мог. 9, пох. 1 (за Д. Я. Телегіним, Р. В. Терпиловським, А. Я. Козловським,

С. Ж. Пуаповаловим); 1—3 — Високе, мог. З, пох. 1 (за В. В. Отрощенком)

184

Тема 11

•

Доба пізньої та фінальної бронзи

ких ямах, кам'яних скринях та зрубах під індивідуальними могилами чи досип-

ками. Серед них — поховання служителів культу з дерев'яними чашами, оз-

добленими бронзовими платівками. Удосконалювалася знакова система й не

переривалася традиція витісування кам'яних стел з ознаками антропоморф-

ность В етнічному плані бережнівсько-маївське населення, синхронно з пле-

менами федорівської культури андронівської спільноти Зауралля, представля-

ють розвиток північноіранських етносів, котрі на той час уже виділилися з

індоіранської мовної спільноти.

..:••·•••:• :•: .;..

Тшинецько-комарівська КІС

"Зрубним" племенам на Півночі України протистояло численне населення

тшинецько-комарівської спільноти. Воно заселило терени Полісся та Північно-

го Лісостепу. Це культурне явище західного походження, оскільки центром

пам'яток тшинецької культури були терени Центральної та Південної Польщі,

звідки її репрезентанти просувалися на Схід, долаючи опір населення культур

шнурової кераміки та бабинської культури. Участь місцевих компонентів зу-

мовила утворення нових типів пам'яток та культур, зокрема — комарівської,

сосницької та пам'яток малополовецького типу. І. К. Свешников ще в 1965 р.

висловив припущення, що населення тшинецько-комарівської КІС було маси-

вом споріднених племен, які репрезентують найдавніших праслов'ян. Цю дум-

ку розвинули С. С Березанська та Б. О. Рибаков.

Тшинецька культура представлена побутовими та культовими пам'ятками

на теренах Польщі й України від Одера до Дніпра. Датується XVIII—XIII ст.

до н. є. Виникла внаслідок розвитку й консолідації центральної групи культур

шнурової кераміки на теренах Польщі й поширилася далі на Схід. Тшинецьку

культуру виділив Й. Костжевський і назвав за цвинтарем Тшинець у Польщі.

Пам'ятки Тшинця в Україні досліджувала С. С Березанська, яка спочатку

вжила щодо них термін "східнотшинецька культура" (пізніше дослідниця

відмовилася від цієї назви). У тшинецькій культурі виділено локальні групи

(любенська, опатівська, любельська, мазовецько-підляська, рівненська,

прип'ятська та київська). Об'єднавчою ознакою культури виступає тюльпано-

подібний посуд та "рогаті" прясла — специфічна категорія речей тшинецької

культури. Поселення (Клещове, Злота, Пінезівка, Завадівка, Здвижівка) розта-

шовані в заплавах річок, на дюнних підвищеннях. Вони невеликі за розміра-

ми, з вуличним плануванням. Житла наземні, іноді трохи заглиблені, одно- та

двокамерні, з відкритими вогнищами або банеподібними печами (рис. 28).

Тшинецька людність ховала своїх померлих під могилами чи на ґрунтових

цвинтарях. Поховальний обряд передбачав скорчені інгумації, кремації в ур-

нах, неповне спалення кістяків (Любна, Войцехівка, Малополовецьке). Скар-

би знайдено лише в Польщі (Дратов, Ставищице). Серед виявлених речей —

бронзові прикраси — браслети, кільця, шпильки. Населення займалося скотар-

ством і землеробством. Перше розвивалося активніше в поліських районах,

друге — в лісостепових. Серед знарядь праці переважають крем'яні серпи,

185

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

кам'яні зернотерки й сокири. Зброя (наконечники стріл, списів, кинджали) та-

кож виготовлялася в основному з кременю. Бронзові вироби (переважно прик-

раси) трапляються рідко.

Комарівська культура охоплювала середню й верхню течію Дністра та

верхів'я Пруту. Досить умовний кордон між нею і тшинецькою культурою

проходив уздовж вододілу Дністра і Прип'яті. Сформувалася на місцевій базі

Рис. 28. Матеріальний комплекс тшинецької культури:

1—9 — Здвижівка; 10—12, 16—20— Войцехівка; 13—15, 21, 28, ЗО— Малополовецьке;

22—24 — р. Горинь поблизу м. Острог; 25 — Святе; 26 — Черлонка (Польща); 27 — Таценки;

29 — Горошків; 31 — Вишеньки; 32 — Рівненська обл.; 33 — р. Гуйва (1—12, 16—20, 22—27, 29,

31—33 — за С. С Берєзанською; 13—15, 21, 28,30 — за С. Д. Лисенком).

1 — план і розріз житла; 2—9, 22—33 — кераміка; 10—21 — бронза

186

Тема 11

Доба пізньої та фінальної бронзи

культур шнурової кераміки, за участі носіїв тшинецької культури. Епонімний

могильник неподалік с Комарів поблизу Галича почали досліджувати з 70-х

років XIX ст., однак культуру виділив Т. Сулимірський у 1936 р. після вели-

ких розкопок селища та могил у Комарові. У повоєнний період її грунтовно

досліджував І. К. Свешников. Селища розташовані на високих берегах річок

та озер. У Комарові відкрили 20 наземних однокамерних жител прямокутної

форми з обгорілими стінами, кам'яною основою та глиняними долівками. У

кутку містилася піч, а попід стінами стояли керамічні піфоси, наполовину

прикопані в землю. Найбагатшим могильником є Комарівський, де розкопано

65 насипів. Переважав ритуал інгумації в неглибоких ямах, але відомі й кре-

мації, здійснені на місці поховання. Останні досліджені на могильнику

Буківна (13 могил). Під однією з них, довкола кремаційного багаття, розміщу-

валося десять урн із прахом небіжчиків. Яскравий матеріал виявлено в моги-

лах поблизу с Івання Рівненської області (кремація у склепі з системою чо-

тирьох стовпів). Для білопотоцької групи пам'яток комарівської культури ха-

рактерними були фунтові скорчені поховання у кам'яних скринях. Серед ре-

чового супроводу переважав посуд, а також знаряддя праці та прикраси. Ке-

раміка — ліпна з підлощеною поверхнею, домішками перепаленого й потовче-

ного кременю й граніту в тісті. Показовими для культури були кухонні горщи-

ки тюльпаноподібної форми, декоровані горизонтальними продряпаними

лініями або ж валиком по шийці. Столовий посуд вирізнявся багатством форм:

кухлі, дворучні чаші, миски, слоїки, кубки, ложки. Горизонтальні лінії у де-

корі тут доповнювалися каннелюрами, фестонами, гірляндами трикутників,

зверненими вершинами донизу. Традиційним для регіону було виготовлення

необхідних знарядь із каменю (втульчасті сокири, зернотерки) та кременю

(пласкі клинцеві сокири, серпи, скребачки, трикутні наконечники стріл тощо).

З металевих виробів вирізняються бронзові кинджали та численні розмаїті

прикраси: браслети зі спіральними завитками, намиста зі спіральних прони-

зок, дзвоноподібні підвіски лійчастого типу, скроневі кільця у 1,5 оберта,

шпильки зі спіральною, ромбічною чи грибоподібною голівкою тощо. У Горо-

дищі (Львівська область) під час розкопок знайдені залізна шпилька та дрібні

золоті прикраси. Господарство комарівських племен було землеробсько-ско-

тарським. Засівали пшеницю двох сортів та ячмінь. Тваринництво базувалося

на розведенні великої рогатої худоби, коней та свиней. Металеві вироби пос-

тачалися із Карпато-Балканського регіону в готовому вигляді. Населення ко-

марівської культури було витіснене на північ, до ареалу спорідненої тшинець-

кої культури, носіями культури Ноуа, які просувалися з півдня. Вони зайняли

комарівський ареал не пізніше XIII ст. до н. є.

Сосницька культура локалізується у Наддеснянщині та в Дніпро-Деснян-

ському межиріччі. її пам'ятки фіксують східний виступ тшинецько-комарів-

ської КІС. Сосницький тип пам'яток виділила С. С. Березанська в 1957 р.

І. І. Артеменко та Я. Домбровський вважали доцільним виділення сосницької

культури в системі згаданої спільноти. Епонімною пам'яткою стало поселення

Сосниця Чернігівської області, а найбільш дослідженою — поселення Пустин-

ка в заплаві лівого берега Дніпра, розкопане С. С Березанською. На Пустинці

(площа — 12 га) виявлено рештки 19 житлових споруд, розташованих у два ря-

ди вздовж берега озера, 15 господарчих споруд на палях та два культові об'єкти

187

Розділ II

(рис. 29). Загалом виявлено більш як 100 поселень. Лише в Мезинському

мікрорайоні на Середній Десні їх зафіксовано (В. Є. Куриленком) 39, а в Ко-

рейському — 18. Поховання (кремації на стороні) здійснювали на ґрунтових

цвинтарях (Пустинка, Хотянівка, Плитовише та ін.). Прах небіжчиків зсипали

до неглибоких ямок, куди ставили також посуд. Кераміка, ліплена ручним спо-

собом, мала тюльпаноподібну форму (горщики, кубки, слоїки, миски, друш-

Рис. 29. Матеріальний комплекс сосницької культури:

1—4, 6—13, 19—20— Пустинка; 5 — Хоромки; 14— Седнів; 15, 16— Зазим'я; 17 — Мезинський острів;

18 — Волинцеве; 21, 23, 24, 28, 29 — Попова; 22, 27 — Березова; 25 — Ходосовичі (Білорусь); 26 — Кудлаївка.

(1—4, 6-13, 18-20- за С. С. Березанською; 5, 14, 17, 21-24, 26—29 - за В. Є. Куриленком,

В. В. Отрощенком; 15, 16 — за В. 1. Клочком; 25 — за І. І. Артеменком).

1 — план поселення Пустинка на Дніпрі; 2 — план житла; З—13, 17—29 — кераміка; 14 — бронза;

15, 16 — бронзові вироби, реконструйовані за негативами ливарної форми

188

Тема 11

ляки). У тісті є домішки піску, шамоту, жорстви, посліду домашніх тварин.

Потовщені вінця оформляли у вигляді комірця, пишно декоруючи зовнішню

поверхню прокресленим та гребінчастим візерунком, насічками, перлинами,

валиком на плічках. Від валика звисали гірлянди трикутників, оздоблені бах-

ромою. Окрему групу знахідок становлять керамічні прясла. Металевих ви-

робів виявлено небагато (шпильки зі згорнутою у спіраль голівкою, шила, бля-

хи). Найцікавішою є знахідка ливарної форми (поселення Зазим'я Чернігівсь-

кої області) для відливки кельта, втульчастого тесла та двох долот, що свідчить

про наявність місцевої металообробки. Своєрідність сосницьких пам'яток на тлі

інших старожитностей цієї спільноти дає підстави припускати їх належність до

прабалтського етносу.

Пам'ятки малополовецького типу виділені Д. П. Куштаном та С. Д. Лисен-

ком у 90-ті роки XX ст. Епонімною пам'яткою є ґрунтовий цвинтар Малопо-

ловецьке-3 поблизу Фастова. Поселення, зосереджені на півночі лісостепу між

Черкасами і Києвом, відомі за матеріалами розвідок. Ознакою цієї групи є

тюльпаноподібний посуд, прикрашений горизонтальними під вінцями та

вертикальними по тулубу пружками — деградований варіант багатоваликової

орнаментації бабинської культури. Скорчені на лівому чи правому боці похо-

вання мали переважно східну орієнтацію. З цією групою пов'язують також

знахідки невеликих бронзових серпів (Биківський скарб). Малополовецький

тип склався унаслідок взаємодії місцевого населення бабинської культури з

прийшлими носіями тшинецької. Датуються пам'ятки малополовецького типу

XVI—XV ст. до н. є. Віднесені до системи тшинецько-комарівської КІС.

Блок культур Сабатинівка — Ноуа — Кослоджень

Вивчення цього яскравого й потужного явища розпочалося в міжвоєнний

період з виділення окремих культур. Осмислення їх як певної спільноти відбу-

лося в 70-ті роки XX ст. у працях румунського дослідника С. Морінтца. Згодом

проблематика блоку культур привернула увагу молдавських (В. О. Дергачов,

Є. М. Сава) та українських (І. М. Шарафутдінова, І. Т. Черняков, Я. П. Герш-

кович) дослідників. Культури блоку охоплювали Степову Україну на захід від

р. Берда, Молдову, Східну Румунію, Середню та Верхню Наддністрянщину.

При цьому культури Сабатинівка та Кослоджень охоплювали степову смугу, а

Ноуа — Прикарпатський Лісостеп. Порівнюючи комплекси Сабатинівки і

Кослоджені, Є. Сава дійшов висновку, що це одна культура, штучно розділе-

на колишнім кордоном між СРСР і Румунією. Аналогічною була ситуація зі

згадуваними вище тшинецькою та східнотшинецькою культурами.

Сабатинівська культура охоплювала в XVI—XIII ст. до н. є. степову смугу

Надчорномор'я та Криму. В її формуванні провідну роль відіграли носії

бабинської культури. Представлена багатьма поселеннями (Волоське, Ушкал-

ка, Чикалівка, Ташлик, Степове, Виноградний Сад, Анатолівка, Кірове, Ново-

київка та ін.). Добре збереглися кам'яні основи стін наземних та напівзаглиб-

лених жител. Викликає дискусію функція зольників, присутніх майже на кож-

189

Рис. ЗО. Матеріальний комплекс сабатинівської культури:

1 — Анатоліївка; 2, 34 — Златопіль; З, 13, 28 — Степове; 4, 12, 53 — Пересадівка; 5, 22, 54, 57 — Сабатинівка;

6, 21, 24, 41, 47, 50— Чикалівка; 7, 8, 11, 20— Кірове; 9, 10— хут. Божків; 14—16, 38, 48, 49, 55,

56— Інгульський скарб; 17, 29, ЗО, 37— Солонецький скарб; 18— Волоське; 19— Скельки; 23 — Ташлик;

25 — Миколаївський музей; 26, ЗІ, 43, 44 — Вищетарасівка; 27, 32, 33, 39, 46, 52, 59 — Новокиївка;

35 — Капулівка; 36 — Сланець; 40 — Борисівка; 42 — Сазонівка; 45, 61 — Андрівка; 51, 58 — Ушкалка;

60 - Червоне Озеро (1, 24, 25 - за І. Г. Черняковим; 2—23, 26, 28-31, 34-38, 42-45, 48, 49, 52,

56 - за І. Н. Шарафутдіновою; 27, 32, 33, 39, 46, 52, 59 - за Я. П. Гершковичем; 40, 41, 50, 51, 53, 57,

58, 60 — за С. С Березанською, І. Н. Шарафутдіновою).

1 — план житлового комплексу; 2—13, 18—23 — кістка; 14—17, 26, 29, ЗО, 37, 38, 43, 44, 48, 49, 55, 56 —

бронза; 24, 25, 31, 34-36, 45, 51 - камінь; 27, 28, 32, 33, 39-42, 46, 47, 50-54, 57-60 - кераміка

190

Тема 11

Доба пізньої та фінальної бронзи

ному селищі. Досліджені поховання в могилах та на фунтових цвинтарях, час-

то під кам'яними закладками (скорчені на боці кістяки). Для сабатинівського

населення характерні землеробсько-скотарське господарство, розвинуте ли-

варне виробництво. Культура відома комплексами ливарних форм із тальку

(Волоське, Червоний Маяк, Вищетарасівка, Новокиївка, Малі Копані), де ви-

готовляли знаряддя праці, зброю та прикраси (рис. 30). Скарби бронзових

речей (Журавлинський, Коблевський, Курячі Лози, Новотроянський, Інгуль-

ський, Солонецький, Оріховський) свідчать про наявність торговельних зв'яз-

ків із Карпато-Трансільванськими та Дунайськими металургійними центрами.

Високого рівня досягла обробка кістки та рогу, що здійснювалася у спеціалізо-

ваних майстернях.

Культуру Ноуа виділив румунський учений І. Нестор у 30-ті роки XX ст. В

Україні її вивчав Е. А. Балагурі. Ареал Ноуа в XV—XII ст. до н. є. охоплював

терени від Верхньої Наддністрянщини до Нижнього Дунаю та Південно-

Східної Трансільванії. Формувалася на основі культур Карпато-Дунайського

басейну за активної участі носіїв бабинської культури. В межах України

пам'ятки Ноуа вивчені на Верхньому та Середньому Дністрі. Поселення

(Острівець, Магала, Кельменці) відкритого типу, а житла — наземні, відомі та-

кож зольники. На грунтовому цвинтарі поруч із поселенням Острівець вияв-

лені поховання за обрядом скорченого тілопокладення на боці та декілька

тілоспалень в урнах, що супроводжувалися кухлями, дворучними чашами,

слоїками з валиком. В ареалі культури відомі численні знахідки виробів із

металу Карпато-Трансільванського походження.

Культура Фельшесевч- Станове

У Закарпатті за доби пізньої бронзи тривала еволюція місцевої лінії розвит-

ку, пов'язаної з культурою Отомань. Трансформація останньої відбулася за

участі носіїв культури Віттенберг III, витіснених із Трансільванії населенням

культури Ноуа. Назва "Фельшесевч-Станове" (XIV—XII ст. до н. є.) походить

від могильника Станове в Закарпатті та поселення Фельшесевч у Північно-

Східній Угорщині. її сусідами на Сході, за Карпатами, виступали носії культу-

ри Ноуа. Перші цвинтарі були розкопані поблизу с. Сучью-де-Сус іще на зламі

XIX—XX ст. археологами Угорщини (Д. Теліки, М. Рошка). Науковці цієї

країни зробили найвагоміший внесок у вивчення культури (А. Можоліч,

Н. Каліц, Т. Бадер). Вони ж сформулювали її складну назву "Фельшесевч-

Станівська культура (Сучью-де-Сус)". Могильник Станове дослідив Ф. М. По-

тушняк у 50-ті роки XX ст., а поселення розкопував Е. А. Балагурі. Селища

площею 0,5—2,0 га розташовували неподалік від джерел води, на підвищеннях,

або ж серед боліт. На Дяковому виявлено близько 20-ти жител, у яких мешка-

ли невеликі сім'ї (п'ять—сім осіб). Відомі також два городища (Солотвинське

та Мала Копаня). Житла двох типів — прямокутні наземні та заглиблені оваль-

ної форми, обмащені глиною. Конструкція стін — каркасно-стовпова. Обі-

грівалися вони за допомогою глинобитних печей. Додатково влаштовували

191