Залізняк Л.Л. Археологія України

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

Кераміка мала домішок шамота в тісті та специфічну фактуру поверхні від

загладжування жмутом соломи чи трави. Типи посуду різні: амфори з високи-

ми шийками та парою вушок, кубки, миски, кухлі. Декор, виконаний відбит-

ками шнура, нарізками, валиком, укривав вінця та шийку з виходом на тулуб.

Вінця кубків оформлювали у вигляді комірця. Помічено присутність на стжи-

жовських пам'ятках багато вал и кової кераміки бабинської культури та. кістяні

пряжки. Численні вироби з кременю та каменю репрезентовані пласкими

клинцевими сокирами, ножеподібними серпами, виїмчастими наконечниками

стріл, свердленими сокирами. Напрям господарства визначається як земле-

робсько-скотарський, за наявності значної кількості землеробських знарядь,

особливо крем'яних серпів. З домашніх тварин розводили велику та дрібну ро-

гату худобу, свиней, коней та собак. Помітних обсягів набули обробка креме-

ню і ткацтво.

Ситуація в Закарпатті

Окремі групи "шнуровиків" перейшли у другій половині III тис. до н. є.

через карпатські перевали на південь.

Одна з них стала відомою як культура східнословацьких курганів. її виділив

словацький археолог В. Будінський-Кричка як "східнословацьку курганну

групу" в середині XX ст. Носії цієї культури заселили передгір'я та гірські

райони Закарпаття, межиріччя Ужа і Латориці, де співіснували з місцевим

населенням культури Ніршег. Вони лишили по собі тільки поховальні спору-

ди у вигляді могил. У Верхньому Потиссі таких могил, висота яких не переви-

щує 2 м, налічується близько 500, але розкопано лише 23 із них. Найпомітніші

могильники: Мала Гора поблизу Мукачевого, Зняцеве, Медведівці, Бовтрадь

та ін. Насипи обкладали кам'яними брилами. Небіжчиків ховали на давній

денній поверхні в кам'яних скринях та ґрунтових ямах за обрядами кремації

та інгумації. Останній ритуал передбачав скорчений стан небіжчиків на боці

чи спині, орієнтованих широтно. Інвентар складався із фрагментованого по-

суду (миски, кубки з S-подібним профілем, кухлі та глеки) та дископодібних

прясел. Кераміку декорували відбитками шнура, валиком та наколами. Серед

інших речей з поховань найчастіше трапляються крем'яні пласкі сокири, тес-

ла, свердлені кам'яні сокири тощо. Вважається, що носії культури східносло-

вацьких курганів були мобільними скотарями. З часом їх поглинуло місцеве

населення культури Ніршег.

Ареал культури Ніршег містився загалом південніше теренів поширення

східнословацьких курганів. Назва культури походить від горбистої місцевості

Ніршег на Північному Сході Угорщини, де зосереджено найбільше пам'яток.

Ніршег, а також культури Мако та Вучедол, утворювали КІС Зок, що охоплю-

вала в основному терени сучасної Угорщини. На відміну від східнословацьких

курганів, культура Ніршег репрезентована майже всуціль поселеннями, яких

загалом уже виявлено більш як 200, але в Закарпатті їх значно менше: Мала

Гора в Мукачевому, Кругла гора у Дрисиному, Сомоторська Гора, урочище

172

Тема 10

Період середньої тп перехід до пізньої бронзи

Легелє поблизу с Велика Добронь та ін. Уже самі назви засвідчують, що то-

пографія поселень, площею близько 1 га, була високою (гори, горби, дюни по-

серед боліт). Житла — напівземлянкові, площею 7,6x5 м, а також намети.

Угорські матеріали дають можливість зробити висновок, що поховальним

ритуалом була кремація. Прах небіжчиків ховали в урнах на ґрунтових

цвинтарях.

Кераміка Ніршег вирізняється розмаїтістю форм, що загалом характерно

для культур Карпатського басейну. Посуд виготовляли ліпним способом,

додаючи в тісто пісок та жорству. Йому властиві гарний випал, гладка поверх-

ня з м'якою гамою кольорів від темно-сірого до брунатного. Функціонально

його можна поділити на кухонний, столовий та поховальний (урни). Кухонний

посуд складався з плавно профільованих горщиків та дворучних амфор. Для

столового характерні одноручні глеки кулястої чи біконічної форми, конічні

миски з пласким денцем чи на піддоні, кухлі, чайники, тарелі. Амфороподібні

урни, заввишки 20—70 см, мали два—чотири вушка на тулубі. Зазвичай їх нак-

ривали конічними покришками. Декор доволі лаконічний — прокреслені лінії,

защипи, валики, начоси, пунктирні візерунки. Є чимало вотивних мініатюр-

них посудинок, що повторювали форми ужиткових, ложок, рурок, коліщаток

до прямокутних кузовів іграшкових возів. Відомі також посудини у формі пта-

ха та скрипкоподібні статуетки. Серед інших матеріалів — клинцеві пласкі со-

кири, ножі та серпи з кременю, зернотерки, кістяні проколки та голки. Осно-

вою господарства були орне землеробство та скотарство. Селища розташову-

валися в родючих долинах річок. Вирощували пшеницю (одно- та двозернян-

ку, карликову), ячмінь, горох, сочевицю. Врожай збирали крем'яними та

кістяними серпами. Розвивалося тваринництво з притаманним йому тра-

диційним спектром домашньої худоби (велика та дрібна рогата, свиня, собака,

кінь). Високого рівня досягли керамічне виробництво та обробка кременю.

Культура Ніршег склалася на базі взаємодії місцевого населення культури

Баден із прийшлими племенами культури Коцофені та групами "ямників", що

просочилися через Карпати. Своєю чергою, на базі Ніршег сформувалася нап-

рикінці доби середньої бронзи культура Отомань.

Культура Отомань (назва походить від міста Отомань у Трансільванії) була

помітним явищем доби середньої бронзи в Карпатському басейні. На початку

II тис. до н. є. вона обіймала терени Закарпаття (Берегове, Дідове, Дякове),

Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини та Північно-Західної

Румунії. Пам'ятки представлені городищами, селищами, скарбами бронзових і

золотих речей. Основою господарства були розвинене орне землеробство та

скотарство, металургія бронзи. Місцева людність налагодила торговельні та

культурні зв'язки з егейським світом. Для культури характерні високоякісний

яскраво орнаментований столовий і ритуальний посуд та багато декоровані

бронзові вироби складних, іноді навіть химерних, форм (рис. 23). Поховальний

обряд — біритуальний: тілоспалення з уміщенням праху до урн; тілопокладен-

ня у ґрунтових ямах на цвинтарях. Наявні багаті поховання. Соціальна дифе-

ренціація помітна також на городищах, де з'являються акрополі. Основу ідео-

логічних уявлень становили солярні культи. На пізньому етапі розвитку Ото-

мань еволюціонує в генетично споріднену культуру Фельшесевч-Станове.

173

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

Рис. 23. Керамічні вироби культури Отомань;

1, 3, 4, 6, 8, 12, 15 — Дякове, Сасове, Дідове, Берегове (Закарпаття); 2, 5, 7, 9—11, ІЗ, 14,

16—20 — Отомань, Терян, Сакуені, Салакса, Tip (Трансільванія) (за Е. А. Балагурі)

174

Тема 10

Період середньої та перехід до пізньої бронзи

Мар'янівська культура

Найменш дослідженим в археологічному плані лишається Північний Схід

нашої держави, зокрема Сумська область. Там найдовше затримався неоліт, на

зміну якому прийшла доба середньої бронзи. Мар'янівська культура сформу-

валася наприкінці доби середньої бронзи на основі неолітичної культури ям-

ково-гребінцевої кераміки. Помітним у ній є також вплив середиьодніпровсь-

кої культури. її виділив М. Я. Рудинський у 30-ті роки XX ст., після розкопок

Мар'янівського поселення на р. Сейм. Ареал культури охоплював Полісся та

північ Лісостепу між Десною і Середнім Доном. Проте в Росії близькі пам'ят-

ки сприймалися як воронезька культура, виділена В. І. Бєсєдіним. В Україні

виразні комплекси вивчені на Десні та Сеймі (поселення Волинцеве,

Мар'янівка, Мезин та ін.). Усі вони відкритого типу, розташовані в заплавах

річок на дюнних підвищеннях. Житла представлені невеликими напівземлян-

ками, але відомі й наземні конструкції. Поховання досліджені на теренах Росії —

випростані інгумації в дерев'яних трунах та ямах (Хохольський курган у Воро-

незькій області). Кераміка горщикових форм виготовлялася із глини з

домішкою піску, орнаментована ямковими дотиками та відбитками гусенич-

ного штампу. Знаряддя праці виготовлені в основному з кістки та кварциту, а

металеві знаряддя майже відсутні. Мар'янівська культура продовжила лінію

розвитку культури ямково-гребінцевої кераміки. На її базі формуються пам'ят-

ки малобудківського типу та бондарихінська культура доби пізньої бронзи. В

етнічному плані ці культури репрезентують прафінно-угорську лінію розвитку,

підкріплену відповідними гідронімами регіону.

Бабинська культура

На зламі III—II тис. до н. є. відбулися події, пов'язані з комплексом но-

вацій (винахід коліс на шпицях, виготовлення легкої колісниці, використання

коней як тяглової сили). Практичну реалізацію ці відкриття знайшли у вій-

ськовій сфері, забезпечивши беззаперечний успіх тим, хто воював на бойових

колісницях. З південноуральського осередку культурогенези групи воїнів-

колісничих швидко просувалися Старим Світом, руйнуючи на своєму шляху

систему культур доби середньої бронзи. На теренах України така доля спітка-

ла утворення пізньої фази катакомбної спільноти та культур шнурової ке-

раміки. На їхній базі постає бабинська культура. В її формуванні значну роль

відіграло населення харківсько-воронезької катакомбної культури, яке під тис-

ком доно-волзької абашевської культури колісничних мігрувало на Схід Ук-

раїни, продовживши ланцюгову реакцію культурних змін, започаткованих на

Південному Уралі.

Хронологічно бабинську культуру віднесено до кінця середньої та початку

доби пізньої бронзи (XX—XVI ст. до н. е.). Поселення, могильники та скарби

бабинської культури поширені у степовій і лісостеповій зонах України та Мол-

175

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

дови, степах Росії до Нижньої Волги, а на півдні — до передгір'їв Криму та

Кавказу. Впродовж певного часу бабинська культура охоплювала всі терени

України, окрім Закарпаття. Багатоваликову кераміку знайдено в Гомельській

області Білорусі. Епонімне поселення Бабине III на Дніпрі досліджене

А. В. Добровольським на початку 50-х років XX ст. Спираючись на матеріали

цих досліджень, С. С Березанська виділила в 1960 р. культуру багатовалико-

вої кераміки. Термін "Бабинська культура (культура Бабине III)", запропоно-

ваний С. Н. Братченком (1977), додатково обгрунтував Р. О. Литвиненко.

Поселення розташовані на низьких надзаплавних терасах (сад ім. Т. Шев-

ченка у Дніпропетровську, Бабине III) і високих пагорбах (Княжа гора, Кре-

менчук, Хортиця). Досліджено наземні глинобитні житла (Бабине III), землян-

ки та напівземлянки. Поховання в могилах та на фунтових цвинтарях влаш-

товували в неглибоких ямах, кам'яних скринях, дерев'яних рамах із дощок, ко-

лодах, підбоях. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому чи правому

боці, з орієнтацією на захід чи південний схід. У ранній, елітній групі похо-

вань чоловіків ховали на лівому боці, орієнтованими на захід, а жінок — на

правому, головами на схід (рис. 24). Інвентарні поховання супроводжуються

керамікою, дерев'яними чашами й тацями, кістяними та роговими пряжками

різних типів, бронзовими ножами, фаянсовим "рогатим" намистом, кістками

тварин. Керамічні горщики вирізнялися високими пропорціями, мали

біконічний профіль та розтрубні вінця (тричленний ламаний профіль). Зало-

ми профілю заліплювалися валиками. Декор складався з геометричних компо-

зицій, виконаних у багатоваликовій та прокресленій техніці. Серед інших

речей фігурували бронзові ножі, тесла, сокири з провухом, гривни, окуляро-

подібні підвіски, кам'яні молотки-сокири, булави, крем'яні наконечники стріл

з виїмкою в основі, фаянсове намисто, кістяні пряжки та дискові псалії з шипами.

Племена бабинської культури займалися скотарством, рільництвом, ри-

бальством, обробкою металів, кістки та рогу.

За етнічною належністю бабинська культура, що мала п'ять локальних

варіантів (нижньодніпровський, середньодніпровський, донецький, південно-

західний та нижньодонський), навряд чи була однорідною. Проте за сукуп-

ністю ознак її можна віднести до лінії розвитку індоіранської мовної спільно-

ти, а південно-західний локальний варіант містив певні традиції прагрецького

етносу, запозичені від усатівської та буджацької культур доби ранньої бронзи.

Кам'янсько-лівенцівський тип пам'яток у 80-ті роки XX ст. С Н. Братчен-

ко виділив з ареалу бабинської культури у Криму та пониззі Дону. Наприкінці

90-х років О. Є. Кислий висловив думку про доцільність виділення окремої

кам'янської культури. До складу цієї групи віднесено Лівенцівську та Кара-

таївську фортеці в дельті Дону та низку відкритих поселень із кам'яними жит-

лами у Східному та Гірському Криму (Кам'янка, Кіммерік, Кіровське, Ще-

Рис. 24. Матеріали бабинської культури:

1 — Пришиб, мог. 2; 2 — Нижньобараниківка, мог. 5; З — Олександрівськ, мог. 1, пох. 4; 4 — Самар-

ський II; 5 — Миколаївка, мог. З, пох. 1; 6— Трьохізбенка, мог. 2, пох. 3; 7 — Привілля, мог. 11, пох.

13; 8— Андріївка, мог. 1, пох. 1; 9— Шахтарськ, мог. 8, пох. 2; 10 — Меловатка, мог.1, пох. 1; // — Чугуно-

Крепінка, мог. 1, пох.1; 12 — Високе, мог. 2, пох. 1; ІЗ — Іллівка, мог. 2, пох. 4 (за Р. О. Литвиненком).

1,2 — розташування поховань у довгих могилах; 3—7 — комплекси чоловічих поховань; 8—13 — комплекси

жіночих поховань

176

Тема 10

Період середньої та перехід до пізньої бронзи

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

бетівка — гора Челки та ін.). Загалом виявлено більш як 25 селищ. Кам'яні

стіни Лівенцівської фортеці утворювали напівколо площею близько 1,8 га по-

над правим високим берегом р. Мертвий Донець. Житлові та оборонні спору-

ди були зосереджені біля стін укріплення, обведеного додатково валом. У

самій фортеці ознак будівельної діяльності не виявлено. Зовнішні стіни фор-

теці були вкриті крем'яними вістрями стріл — ознака одного чи кількох

штурмів, що свідчить про неспокійну політичну ситуацію за доби бойових

колісниць. Рештки оборонних споруд (фрагменти валу та кам'яної стіни)

зафіксовано й довкола Кам'янки, розташованої на Кримському березі Кер-

ченської протоки. Характерною ознакою цієї групи було кам'яне будівництво.

Стіни житлових споруд Лівенцівки простежено на висоту близько 1,2 м, а їхня

площа сягала 30—50 м

. На Кам'янці відкрито 12 заглиблених жител із

кам'яними фундаментами та вогнищами, площею 7 χ 8 м. Поруч із ними ви-

явлено невеликі приміщення господарчого призначення. Кераміку репрезен-

тують плавно профільовані горщики високих пропорцій, миски, прямостінні

слоїки, фляги з вушками. В керамічному тісті помітні домішки потовченої

мушлі, піску, вапняку. Загладжена до лиску поверхня після сильного випалу

набувала червоно-помаранчевого чи сірого кольору. Орнаментація посуду об-

межувалася одним-двома валиками, декорованими насічками. Металевих ви-

робів мало (стержні, тесло костромського типу та уламок ножа). Значно біль-

ше кам'яних (сокири, випростувачі, товкачі, зернотерки, грузила) та крем'яних

(ретушери, вкладні серпів, скребачки) знарядь. Серед кістяних виробів —

пряжки для пасків, дискові псалії, шпильки. Основою господарства було ско-

тарство. Розводили велику та дрібну рогату худобу, коней і собак. Коней за-

прягали в колісниці. Переважав м'ясний напрям тваринництва. Помітну роль

відігравали також рибальство та морський промисел. Про це свідчать знайдені

остеологічні матеріали, а також розташування поселень у прибережній смузі.

Набуло поширення ливарне виробництво, обробка каменю, дерева та кістки.

Кам'янсько-лівенцівська група сформувалася за участі південних (бахмутської,

маницької, нижньокубанської) груп катакомбного населення, що й зумовило

її своєрідність.

Становлення євразійського "степового мосту"

Таким чином, перехід від середньої до пізньої бронзи зайняв особливе

місце в історії людства, оскільки він завершив процес ізольованого розвитку

та поступового виродження первинних цивілізацій. Кожній із них індоєвро-

пейці додали свіжої крові, оновивши владу і зцементувавши історію Старого

Світу в загальний системний процес. Цьому безумовно посприяло налагод-

ження широтних торговельно-політичних зв'язків із використанням як спо-

лучної ланки зони відкритих степів, що простяглися від Карпатського басей-

ну до гір Хінгану на північному сході Китаю. Відтоді стали можливими кон-

такти цивілізаційних осередків на півдні Європи з відповідними утвореннями

Далекого та Середнього Сходу. Концепцію "степового мосту", що запрацював

178

Доба пізньої та фінальної бронзи

близько 2000 р. до н. е., запропонував американський археолог Д. Ентоні. Те-

рени України відтоді стають важливою ділянкою такого "мосту", що складав-

ся з мережі взаємно поєднаних суходольних та водних шляхів. Один із них пе-

ретинав терени нашої держави уздовж Чорного та Азовського морів, а інший

пролягав північним Лісостепом у районі сучасного Києва, з'єднуючи Карпати

з Південним Уралом. Протягом наступної доби пізньої бронзи функціонуван-

ня "степового мосту" забезпечували племена андронівської та зрубної спіль-

нот. З Азії надходили до України мідь, олово, золото, нефрит. Парадні соки-

ри знаменитого Бородінського скарбу, знайденого в Буджацькому степу, були

виготовлені із саянського нефриту. Питання трансконтинентальних стосунків

будуть розглянуті в наступній темі.

Доба пізньої та фінальної бронзи

Загальна характеристика доби

Заключний період бронзової доби (XVIII—X ст. до н. є.) охоплює фази її

найвищого розвитку (XVIII—XIII ст. до н. є.) і системної кризи (XII—X ст. до

н. е.). Для останньої ми застосовуємо поширений у науковій літературі термін

"доба фінальної бронзи". її ще називають також перехідним періодом від

бронзового до раннього залізного віку. Ознакою доби була сприятлива кліма-

тична ситуація, близька до оптимуму (вологий і теплий клімат), упродовж

XVII—XIII ст. до н. є. Відповідно, настає час розвитку комплексного скотарсь-

ко-землеробського господарства, за утвердження осілості. Якщо за доби

ранньої та середньої бронзи кількість поселень в ареалах культури чи спільно-

ти вимірювалася одиницями, десятками і лише в окремих випадках — сотня-

ми, то за пізньої бронзи йдеться вже про сотні й тисячі селищ. Відповідно

зростає й кількість досліджених поховань. Отже, ми маємо всі ознаки демо-

графічного вибуху в XV—XIII ст. до н. є. Водночас після героїчної доби бойо-

вих колісниць спостерігалася політична стабілізація, підтверджена відсутністю

воїнських могильників чи поховань та ознак насильницької смерті серед

досліджених небіжчиків.

На добу пізньої бронзи припадає розквіт гірничої та бронзоливарної спра-

ви. В період переходу від середньої до пізньої бронзи відбулася перебудова

металургійних провінцій. На зміну Циркумпонтійській утвердилися Євразій-

ська та Європейська металургійні провінції. Ареал першої поширювався на

захід до Південного Бугу, а другої — на схід до Сіверського Дінця. Таким

179

Розділ II

ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

чином, населення України використовувало ресурси обох металургійних про-

вінцій. На зміну миш'яковим прийшли олов'яні бронзи. Важливо, що місцеве

населення не обмежувалося використанням руди трансільванських, кавказьких

чи навіть уральських родовищ. Воно організувало розробку й видобуток пок-

ладів мідної руди Донецького кряжу, Волині й, можливо, Криворіжжя. Функ-

ціонували нові осередки металообробки.

Культурна однорідність теренів нашої держави, досягнута носіями бабин-

ської культури, була нетривалою. За доби пізньої бронзи на Півночі та Заході

відновилися потужні західні впливи, а на Півдні та Сході — східні, що підтвер-

джується сферами впливів металургійних провінцій, які перетиналися між

Південним Бугом і Сіверським Дінцем. Концентрація згаданих впливів мала

місце в Наддніпрянщині, й особливо на Київщині, де фіксуються найпо-

тужніші осередки металообробки, за відсутності власної руди. Племена, що

населяли тоді терени України, сумлінно виконували функції "мосту" між

Сходом і Заходом, маючи від того певний зиск.

Починаючи з XII ст. до н. є. відбулися негативні зміни у кліматі (він ста-

вав дедалі холоднішим і сухішим), демографічній ситуації (відплив населення),

господарчій діяльності (намагання хоч якось пристосуватися до несприятливих

умов). Припиняється розробка покладів мідної руди, згортається металооброб-

не виробництво. Та водночас освоюються, хоча й повільно, навички обробки

залізної руди та мобільні форми тваринництва. Все це можна схарактеризува-

ти як підготовку до кардинальних змін, що відбулися вже за доби раннього

заліза, на початку І тис. до н. є.

Зрубна культурно-історична спільнота

Традиція утворення великих спільнот у Степу та Лісостепу за доби бронзи

знайшла своє логічне завершення з формуванням зрубної КІС (XVII—XII ст.

до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між

Дніпром і Уралом. Проникнення її носіїв до Азії фіксується у верхній та

нижній течії р. Урал й уздовж східного узбережжя Каспійського моря до пе-

редгір'їв Копет-Дагу на півдні Туркменістану. Дослідження цього грандіозно-

го явища розпочате В. О. Городцовим у 1901 — 1903 pp. Під час розкопок кур-

ганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у

дерев'яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію

походження зрубної культури від полтавкинських пам'яток Заволжя та міграції

її носіїв на терени України на пізньому етапі розвитку розробила О. О. Крив-

цова-Гракова на початку 50-х років XX ст. На початку 70-х років М. Я. Мер-

перт та Є. М. Черних увели до наукового обігу поняття "зрубної культурно-

історичної спільноти (області)", що засвідчувало масштабність та неоднорід-

ність цього явища. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у

90-ті роки минулого століття В. В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної

спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур

180

Тема 11

Доба пізньої та фінальної бронзи

бойових колісниць (синташтинська, пам'ятки потапівського типу, доно-волзь-

ка абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії.

Покровська зрубна культура (XVII—XV ст. до н. є.) сформувалася у Доно-

Волзькому лісостеповому межиріччі на базі доно-волзької абашевської культу-

ри, за помітного впливу синташтинської культури Південного Уралу та пам'я-

ток потапівського типу Середнього Поволжя. Покровську культуру виділили

Рис. 25. Реконструкція житла покровської зрубної культури. За матеріалами розкопок

на поселенні Усове Озеро в Донецькій обл. (за С. С Березанською)

181