Внукова Н.М., Кузьминчук Н.В. Соціальне страхування

Подождите немного. Документ загружается.

271

декретної відпустки страхова допомога виплачується у розмірі

100 % заробітку протягом 16 тижнів.

Страхування від безробіття здійснюється відповідно до зако-

ну про страхування від безробіття. До загального фонду страху-

вання від безробіття перераховується 3,65 % заробітку робото-

давцем та 5,25 % працівником. Крім цього, роботодавець

перераховує 1,5 % внесків до іншої агенції — Redundancy

Payment Fund (RPF). За рахунок цього виду страхування спла-

чуються три види допомоги:

• короткотермінова — для осіб, що не мають належного стра-

хового стажу;

• компенсація заробітку — 70 % заробітної плати на термін,

який визначається залежно від загального страхового стажу;

• аналог соціальної допомоги, що виплачується протягом двох

років після закінчення терміну виплати компенсації заробітку.

Для всіх видів соціального страхування існують обмеження

розміру доходу, з якого сплачуються внески та встановлено міні-

мальний розмір компенсації — 70 % мінімальної оплати праці.

Агентами, що забезпечують здійснення соціального страху-

вання для національної системи є Банк соціального страхування,

для системи найманих працівників — Агентство соціального за-

хисту; медичне страхування в обох системах забезпечують фонди

страхування здоров’я.

Аналіз системи соціального страхування пропонується здійс-

нити на прикладі США, чий досвід має велике значення для

України. Законодавчою основою програми соціального страху-

вання США став Закон про соціальне забезпечення, який був

прийнятий Конгресом у 1935 році. Виходячи з його вимог, були

сформовані базові програми соціального страхування: програми

«Old Age (підтримка людей похилого віку)», «Survivors (Соціа-

льний захист у зв’язку із втратою годувальника)» та «Страхуван-

ня на випадок інвалідності (непрацездатності)» (загальна назва

трьох програм — OASDI), яку ще часто називають «програмою

соціального забезпечення». У межах цієї програми здійснюється

соціальне страхування за програмою Меdісаrе (медичне), що є

системою страхування здоров’я для осіб пенсійного віку.

Таким чином, головною особливістю загальнонаціональної

системи соціального страхування в США є її спрямованість на

соціальну підтримку пенсіонерів.

Окремою системою, яка не має загальнонаціонального харак-

теру і функціонує на рівні штату, є соціальне страхування з без-

робіття.

272

Фінансовою основою програм соціального страхування є вне-

ски як працівників, так і роботодавців. Страхові тарифи встанов-

люються диференційовано за прогресивною шкалою в рівних

розмірах для працівника і роботодавця (наприклад, ставки від

1 % з перших трьох тис. дол. США річної заробітної плати до 6 %

на основну зарплату). Крім цього, збір розміром 1,45 % наклада-

ється на весь обсяг зарплати без верхнього обмеження. Ця части-

на коштів спрямовується для фінансування вже згадуваної про-

грами Меdісаrе. Тобто зазначену програму також можна вважати

окремим видом соціального страхування, хоча він і не має повно-

го організаційно-фінансового забезпечення.

Програмами соціального страхування охоплюється 90 % пра-

цюючого населення США, враховуючи і осіб, які отримують до-

ход за рахунок ведення приватного бізнесу. Допомогу соціально-

го страхування отримує більше, ніж 15 %, населення; видатки на

ці потреби становлять 23 % всіх федеральних витрат, а внески за

програмою соціального забезпечення становлять 27 % федераль-

них доходів. Окрім програми соціального забезпечення, існують

й інші пенсійні програми, зокрема для державних службовців —

працівників федеральних установ, працівників залізничного тран-

спорту та ветеранів.

Організаційно-фінансовою основою програми соціального за-

безпечення OASDI є два трастових фонди — «Страхування лю-

дей похилого віку та у зв’язку з втратою годувальника» і «Стра-

хування на випадок інвалідності (непрацездатності)».

Програмою керує Управління з соціального забезпечен-

ня — незалежна федеральна агенція, очолювана комісаром та йо-

го заступником. Контрольні та консультативні функції виконує

незалежна наглядова рада, що складається з семи членів. Діяль-

ність ради має забезпечувати політичну підтримку соціального

забезпечення і відображає посилення політичної ваги пенсіоне-

рів — впливової частини електорату, яка успішно лобіює свої ін-

тереси через численні громадські організації, найвпливовішою з

яких є Ліга пенсіонерів.

Страхування на випадок безробіття є ще одним видом соціа-

льного страхування. Воно охоплює 90 % всіх працюючих осіб і

має на меті виплату працівникам допомоги в період вимушеного

безробіття.

На відміну від національної програми соціального забезпе-

чення, страхування від безробіття фінансується і здійснюється на

рівні окремих штатів. Федеральний уряд здійснює загальний кон-

троль і забезпечує пільги зі сплати федеральних податків. Внески

273

сплачуються роботодавцями в розмірі, що визначаються конкре-

тною економічною ситуацією та фінансовими можливостями.

Через це умови соціального страхування: тарифи, розміри допо-

моги і тривалість права на її отримання — суттєво відмінні в різ-

них штатах. Як і в Україні, умовою надання допомоги з безробіт-

тя є принципова згода отримувача влаштуватися за направленням

на прийнятну роботу. Всі штати повинні мати розроблені й фун-

кціонуючі програми забезпечення роботою, а також консульта-

ційні центри із працевлаштування. Щомісяця допомогу з безро-

біття загальною річною вартістю більше 25 млрд дол. в

середньому отримують майже 3 млн осіб.

У період економічного спаду федеральні органи законодавчої

та виконавчої влади подовжують тривалість отримання допомоги

з безробіття і виділяють додаткові кошти на ці потреби. На рівні

штатів допомогу у страхуванні від втрати доходу також забезпе-

чують компенсаційні програми для працівників, які, крім компе-

нсації за втрату роботи, забезпечують також і оплату медичного

обслуговування.

Найбільш вагомим економічним елементом системи соціаль-

ного страхування є пенсійне. Істотне підвищення протягом

останніх 50 років рівня державного пенсійного забезпечення в

розвинутих країнах призвело до того, що фінансове навантажен-

ня, пов’язане з утриманням літнього покоління, зросло. На кінець

90-х років ХХ ст. витрати на виплату державних пенсій у більшо-

сті країн ЄС перевищили 15 % ВВП. Питання різко загострюють-

ся у зв’язку зі змінами в демографічній ситуації, що пов’язані з

підвищенням частки населення похилого віку.

Постає суттєва проблема реформування всієї системи пенсій-

ного забезпечення. Пошук шляхів та напрямів змін визначається

як основними глобальними засадами пенсійного страхування, так

і його особливостями в кожній країні. З огляду на це на даний час

у світі можна назвати два основних типи державних пенсійних

систем: розподільчі та накопичувальні.

Розподільчі — це системи, бюджет яких формується на осно-

ві поточних надходжень та виплат:

• диференційована з високим коефіцієнтом заміщення доходу

(55—65 %) — країни ЄС, за винятком Нідерландів;

• обмежено диференційована з низьким заміщенням (25—

30 %) — США;

• не диференційована — Нідерланди (незалежно від доходу

пенсії надаються в однакових розмірах на рівні прожиткового мі-

німуму для одинака та подружжя).

274

Накопичувальні — це такі системи, в яких кошти зосереджу-

ються на персональних рахунках, і їхня сума зростає внаслідок інвес-

тування. Як загальнонаціональні, такі системи існують у Південно-

Східній Азії та Латинській Америці. На відміну від розподільчих на-

копичувальні системи досить вразливі стосовно фінансових ризиків

як системних, так і неналежного фінансового управління, а також і

можливих зловживань. Проте загальнонаціональні накопичувальні

пенсійні системи неодноразово створювались саме в країнах Латин-

ської Америки, де загальноекономічна та фінансова ситуації не від-

значалась стабільністю, а державний борг досягав значних розмірів.

Такі системи, що були створені в 70-х рр. ХХ ст., досить швидко

припинили своє існування і були реформовані в розподільчі.

Водночас у 80—90-х рр. ХХ ст. почався новий етап створення

накопичувальних систем пенсійною забезпечення, пов’язаний з

позитивними попередніми результатами пенсійної реформи в

Чилі, де створено не державну, а загальнонаціональну приватну

пенсійну систему.

Довгий час саме державні накопичувальні системи існують

лише в Сінгапурі та Малайзії. Багатьма фахівцями вони розгля-

даються як місцевий феномен, чий досвід навряд чи може бути

поширений у світі, тому що ця система заходів спрямована не

стільки на забезпечення соціального захисту, скільки на підви-

щення національної норми заощаджень.

Найбільш унебезпечені щодо дії всіх факторів ризику розпо-

дільчі системи з низьким коефіцієнтом заміщення, які доповню-

ються значним накопичувальним сектором — недержавними пе-

нсійними фондами, участь у яких дає змогу абсолютній більшості

населення підтримувати в пенсійному віці належний життєвий

рівень. В умовах демографічної кризи такі системи виявляють

стійкість та для елімінування впливу демографічних змін на роз-

подільчу систему передбачають здебільшого формування нако-

пичувального стратегічного резерву. Водночас для систем з ви-

соким коефіцієнтом заміщення збереження платоспроможності

вимагає зниження цього коефіцієнта і доповнення розподільчої

системи накопичувальним сектором.

11.2. Проблеми розвитку системи соціального

страхування за кордоном та в Україні

Існування сучасних систем соціального страхування і досяг-

нення ними значних соціальних результатів не позбавляють їх від

суттєвих проблем. За оцінками спеціалістів, найбільш глобаль-

275

ною проблемою є зростання видатків пенсійного та медичного

страхування. Це обумовлено змінами загальної демографічної

ситуації — збільшенням частки населення похилого віку. Розви-

ток системи медичних технологій призводить до суттєвого подо-

рожчання вартості медичних послуг та потребує їх адаптації до

нових умов. Це стосується розподільчих пенсійних систем кон-

тинентального типу з високим коефіцієнтом заміщення втрачено-

го заробітку. Розрахунки свідчать, що без зміни основних засад

функціонування протягом найближчих кількох десятків років та-

кі системи стануть фінансово неспроможними.

До специфічних проблем належать: інтеграція сільськогоспо-

дарських робітників до загальних систем соціального страхуван-

ня у зв’язку з ліквідацією окремих субсидованих систем; забез-

печення своєчасного та повного внесення страхових платежів

(Португалія, Греція); зміни в організації праці позбавляють на-

лежних підстав встановлення різних умов соціального страху-

вання самозайнятих та найманих працівників.

Неефективність контролю при управлінні фондами соціаль-

ного страхування через механізми соціального партнерства є

новою проблемою у розвитку соціального страхування, що ви-

никає у разі зростання числа офіційних оформлень інваліднос-

ті. Наприклад, у Нідерландах число інвалідів працездатного ві-

ку досягає 15 % загального числа представників відповідної

вікової категорії. Спеціалісти пояснюють це недостатньою за-

цікавленістю органів управління фондів, які не несуть фінан-

сової відповідальності, в обґрунтованому визначенні підстав

для надання допомоги. Тому Данія вже провела, а Нідерланди

приступають до здійснення заходів із реорганізації цього виду

соціального страхування.

Основними заходами щодо вирішення вказаних проблем вба-

чаються:

• боротьба з шахрайством, обмеження видатків, посилення

контролю;

• передача функцій соціального страхування приватним неко-

мерційним та комерційним організаціям (за оцінками спеціалістів

під час здійснення таких заходів на першому етапі спостерігаєть-

ся зростання видатків);

• використання нових фінансових механізмів. Так, в межах

розподільчих систем пенсійного страхування створюється стра-

тегічний резерв, кошти якого шляхом здійснення фінансових

вкладень мають елімінувати у довгостроковому періоді дію де-

мографічних чинників. Крім цього, запроваджується обов’язкова

276

участь застрахованих у накопичувальних пенсійних планах —

серед членів ЄС, крім Данії, такий підхід має вже досить довгу

історію, він запроваджений у Швеції й Італії.

Для країн з трансформаційною економікою ці проблеми ма-

ють свою специфіку, оскільки необхідність реформування обу-

мовлюється як глобальними проблемами, так і необхідністю ада-

птації системи соціального захисту до умов ринкової економіки

та громадянського суспільства.

Реформа соціального страхування в Україні здійснюється до-

сить активно. Її зразком стала система соціального страхування

континентального типу, зокрема Німеччини. Головні засади ре-

формування були визначені Основами законодавства України про

загальнообов’язкове державне соціальне страхування (1998 р.).

Ними передбачено формування п’яти видів соціального страху-

вання, при цьому єдиною суттєвою відмінністю від зразків ЄС є

збереження започаткованого ще в 30-х роках ХХ ст. в СРСР

страхування на випадок тимчасової непрацездатності. Соціальне

страхування мають здійснювати недержавні некомерційні органі-

зації, які управляють соціальними фондами. Нині запроваджено

вже три види загальнообов’язкового державного соціального

страхування від нещасного випадку на виробництві і з причин

професійного захворювання, що спричинили втрату працездатно-

сті, на випадок безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою пра-

цездатності і витратами, зумовленими народженням і похован-

ням. Оскільки організаційно-фінансові системи страхування від

безробіття і від тимчасової непрацездатності в Україні практично

вже існували, поки що принциповим моментом реформи було

формування соціального страхування від нещасних випадків на

виробництві. Його запровадження має вирішити низку питань, а

саме:

• відшкодування шкоди внаслідок дії цього фактора соціаль-

ного ризику для підприємств-банкрутів і хронічних боржників,

забезпечення незалежності отримання виплат від волі керівницт-

ва підприємств;

• контроль представників фонду щодо обґрунтованості рішень

медико-соціальної експертизи про визнання інвалідності;

• комплексне забезпечення трудової та соціальної реабілітації

інвалідів.

Для забезпечення цих функцій відповідному фонду за законом

було надано безпрецедентні повноваження: встановлювати роз-

мір тарифів для внесків підприємств. Крім того, йому були надані

повноваження щодо створення та управління складною і розга-

277

луженою системою власних навчальних закладів і спеціальних

виробництв, медичних закладів тощо. Робота у цьому напрямі

тільки розпочалась, тому поки що рано робити певні висновки

щодо її результатів.

З метою формулювання висновків стосовно перспектив та

можливостей запровадження досвіду США та ЄС в Україні слід

відзначити, що соціально-економічне середовище в Україні пев-

ною мірою ускладнює запровадження деяких відпрацьованих в

розвинутих країнах механізмів соціального захисту. Відсутні

специфічний досвід управління, традиції і належні системи сус-

пільного контролю за діяльністю інститутів, що отримують пов-

новаження розпоряджатися коштами соціального страхування

Тому часто наслідками запровадження опрацьованих в країнах

ЄС механізмів стають:

• неефективне адміністрування при невиправданому зростанні

адміністративних витрат;

• нецільове спрямування та зловживання при використанні

коштів соціальних фондів.

Серед численних негативних прикладів можна навести за-

проваджене в Латвії за зразком ЄС страхування від інвалідності,

що за відсутності досвіду та недостатньої правової урегульовано-

сті призвело до дезорганізації системи. Україна також має нега-

тивний досвід запровадження механізмів активної політики на

ринку праці. Так, використання в 1992—1996 рр. більшої частини

коштів фонду зайнятості для надання пільгових кредитів для

створення нових робочих місць призвело до значних витрат кош-

тів при відсутності суттєвого соціального ефекту.

Відсутність розвинених фінансових ринків та інфраструкту-

ри, інструментів довгострокового інвестування при переважно

неорганізованому та тіньовому ринку фінансових послуг, високі

ризики створюють ситуацію, коли встановлення численних об-

межень, що цілком виправдовують себе у західній практиці (на-

приклад, розподіл обов’язків між агентами, обов’язкова дивер-

сифікація активів), унеможливлює ефективну діяльність фондів

або ж надає їй формального характеру. Численні порушення

створять підстави для постійного втручання контролюючих ор-

ганів.

Виходячи з цих обставин, запровадження апробованих у світі

організаційно-фінансових механізмів необхідно здійснювати за

умови своєчасності та відпрацьованості всіх необхідних докуме-

нтів і заходів, зокрема, проведення експериментів та ґрунтовного

аналізу їхніх результатів.

278

11.3. Зарубіжний досвід медичного страхування

11.3.1. Організація обов’язкового

медичного страхування

Обов’язкове медичне страхування за кордоном засноване на

формуванні недержавних страхових фондів за рахунок обов’я-

зкових платежів з осіб найманої праці і роботодавців при частко-

вому субсидуванні з боку держави. За рахунок цих коштів і опла-

чуються медичні послуги.

Фінансування системи охорони здоров’я будується на поєд-

нанні різних елементів із перевагою тієї чи іншої форми. Велика

частка медичних послуг фінансується через обов’язкові законо-

давчі форми медичного страхування або безпосередньо держа-

вою через бюджет. Частково медичні послуги купуються насе-

ленням на добровільній основі. Це відбувається або на основі

прямої сплати послуг охорони здоров’я, або через добровільне

медичне страхування.

Співвідношення грошових потоків, що рухаються цими чоти-

рма каналами, істотно розрізняється у різних країнах. Наприклад,

у Німеччині, охорона здоров’я населення якої ґрунтується на

обов’язковому страхуванні, це співвідношення складається у та-

кий спосіб: через ціни медицина одержує близько 5 %, премії з

добровільного страхування — 10 %, страхові внески з обов’я-

зкового страхування — 75 %, податки — 10 % усіх фінансових

ресурсів.

В обов’язковому медичному страхуванні використовуються

два методи. У Німеччині та Нідерландах діє принцип надання

послуг. Це означає, що пацієнт обслуговується безкоштовно, як і

в країнах із державною системою охорони здоров’я. Він лише

повинен пред’явити посвідчення про страхування. У Бельгії,

Франції і Люксембурзі практикується інший принцип — відшко-

дування витрат. Там застрахований пацієнт повинен спочатку

сам оплатити медичні послуги. А потім вони будуть компенсова-

ні цілком або частково згідно з тарифами, установленими лікар-

няними касами з урахуванням визначеної власної участі.

Обов’язкове медичне страхування встановлюється законом

відповідної країни не для всіх, а лише для певних категорій насе-

лення. Наприклад, у Німеччині, де ця система найбільш розви-

нена, обов’язковому страхуванню підлягають всі особи найманої

праці, селяни, студенти та безробітні. Пенсіонери і члени сім’ї

279

страхуються при визначених розмірах місячного прибутку. Крім

того, існує певний рівень середньомісячного прибутку, при пере-

вищенні якого обов’язкові платежі не стягуються.

У Німеччині цей граничний розмір річного трудового прибут-

ку встановлюється законом. Він єдиний і для медичного, і для

пенсійного страхування. Особи найманої праці, що мають прибу-

ток, вищий за 75 % від граничного розміру річного трудового

прибутку, вільні від виплат з обов’язкового страхування із суми

перевищення. Це важливо, тому що обов’язкові платежі у фонди

медичного страхування складають 6,7 % від валового заробітку.

У Франції такого граничного розміру прибутку не встановлено.

Особи, не охоплені обов’язковим медичним страхуванням, мають

можливість скористатися послугами добровільного медичного

страхування. Для багатьох це єдина можливість одержати доступ

до медичних послуг, тому що без страхування вони коштують

навіть для заможних людей непомірно дорого.

У системі державного медичного забезпечення Німеччини

обов’язкове медичне страхування більш сприятливе для паціє-

нта, ніж існуюча система медичного страхування, оскільки во-

на більш демократична і доступна для широких верств насе-

лення.

Система фінансування витрат на медичне обслуговування в

кожній країні має свої особливості. Відповідно до принципу збо-

ру коштів виділяються системи:

 єдиного соціального податку для всіх галузей соціального

забезпечення;

 відокремленого формування фонду медичного страхування;

 безпосереднього фінансування охорони здоров’я з податко-

вих надходжень бюджету без введення спеціального податку.

Система єдиного соціального податку використовується в де-

яких країнах із державним соціальним забезпеченням — у Вели-

кій Британії, Португалії, Ірландії та Іспанії. Вона більш проста й

економічна у використанні. Фінансування окремих галузей, у то-

му числі й охорони здоров’я, здійснюється відповідно до розроб-

лених кошторисів. В інших країнах із державним соціальним за-

безпеченням введено окремий податок на потреби охорони

здоров’я (Греція, Італія). В Данії охорона здоров’я фінансується з

податкових надходжень державного бюджету.

В країнах, де медичне обслуговування засноване на принци-

пах соціального страхування, фінансування ґрунтується на обов’я-

зкових платежах осіб найманої праці та їх роботодавців у страхо-

ві фонди.

280

Порядок перерахування надходжень до фондів медичного

страхування різний. У Німеччині, наприклад, внески з медичного

страхування перераховуються разом із внесками з пенсійного

страхування і страхування з безробіття в лікарняні каси. Разом ці

три платежі утворюють загальний внесок з соціального страху-

вання, що концентрується в одному місці, оскільки перерахуван-

ня за всіма зазначеними видами соціального страхування надхо-

дять від працівника і роботодавця за місцем основної зайнятості.

У Німеччині медичне страхування здійснюється через особли-

ві громадські організації — лікарняні каси. З них надходить

оплата медичних послуг, наданих застрахованим, вони ж опла-

чують лікарняні листки і, крім того, повинні займатися просвіт-

ницькою і профілактичною роботою серед населення. Існує сис-

тема лікарняних кас різного типу. Норма платежів зі страхування

щорічно для всіх лікарняних кас встановлюється в однаковому

розмірі.

Більшість осіб, що отримують зарплату, застраховані в місце-

вих (районних) касах. На великих підприємствах, із чисельністю

зайнятих не менше 450 чоловік, можуть створюватися свої власні

каси. Особи, зайняті у сільському господарстві, мають лікарняні

каси при своїх професійних об’єднаннях. Окремо вони організо-

вані для службовців, торгових працівників, техніків. Приналеж-

ність до того чи іншого типу кас визначається законом і статута-

ми кас, можливості вибору обмежені. Доцільність створення

такої складної системи кас пояснюється тим, що вони є громад-

ськими організаціями, які працюють за принципом самовряду-

вання і представляють інтереси цілком визначеної групи насе-

лення.

Особа, що підлягає обов’язковому медичному страхуванню,

вважається застрахованою з першого дня своєї трудової діяльно-

сті. Роботодавець сповіщає про це у відповідну лікарняну касу.

Працівник одержує страховий номер, посвідчення про соціальне

страхування, тобто соціальний паспорт. Крім того, на нього за-

водиться зошит для реєстрації внесків на соціальне страхування.

Якщо працівник змінює місце роботи, то він передає новому

роботодавцю страхове посвідчення і страховий зошит. Страховий

зошит повинен заповнювати роботодавець, відображуючи в ньо-

му сплачені внески за місяцями.

Частка платежів кожного працівника сплачується із заробітку

відповідного місяця. Роботодавець додає свою частку платежу і

платить усю суму разом із платежами з пенсійного страхування і

страхування з безробіття в лікарняну касу.