Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Партія, до якої здебільша належали письменники, не мала споді-

ваного впливу на маси. Тому восени 1905 р. вона об'єдналася з

Українською Демократичною Партією, у висліді чого постала Ук-

раїнська Демократично-Радикальна Партія (УДРП), побудована на

принципах парламентаризму і федералізму. У політичній програмі

УДРП головним завданням було здобути для України в рамках

конституції Росії широку автономію з українським крайовим соймом

та введення української мови у школах, судах і взагалі в

адміністрації, а в соціально-економічній ділянці — примусовий

викуп землі від приватних власників і промислових підприємств

Серед лідерів Української Демократично-Радикальної Партії були

Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, Сергій

Єфремов, Борис Грінченко та інші.

У 1908 р. з ініціативи УДРП була створена таємна понадпар-тійна

політична і громадська організація українців під назвою Товариство

Українських Поступовців (ТУП) для координації українського

національного руху і його оборони перед посиленим наступом

російського уряду і російського націонал-шовінізму. До ТУП

належали, крім демократів-радикалів, частина соціал-демократів і

безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до

якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг,

Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Володимир Винничен-ко, Петро

Стебницький, Дмитро Дорошенко, Андрій В'язлов, Федір Штайнгель

і Людмила Старицька-Черняхівська. Ця Рада мала свої громади й

поза Україною, координувала працю громад ТУП, у тому числі і в

Петербурзі. Остання тісно співпрацювала з українцями депутатами в

Думі. Політичною платформою ТУП була вимога автономії для

України та конституційного парламентаризму в Російській імперії.

Але в міжчасі ТУП намагалося здобути якнайбільше прав для

українського культурного життя, у першу чергу впровадити до

народних шкіл навчання української мови, а до середніх і вищих

шкіл також українську літературу й історію України та допустити

українську мову до громадських установ, судів, а головно до церкви.

У 1891 р. студенти-українці Харківського Університету органі-

зували прогулянку на могилу Тараса Шевченка в Канові й там

заложили "Братство Тарасівців". Його членами стали молоді укра-

їнські патріоти, які не хотіли йти до московських нелегальних партій.

Основоположниками цього товариства були Микола Байз-дренко,

Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці.

Пізніше цей гурток поширив свою діяльність і на інші

університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка

був саме Микола Міхновський, студент Київського університету

. На

чолі "Братства" у Харкові стали Борис Грінченко й Іван Липа, а в

Києві Микола Міхновський та інші. Тарасівці зобов'язалися між

собою поширювати українську мову в родинах, установах і в школі,

культивувати ідеї Т. Шевченка й висунули постулат визволення

українського народу з-під російського панування, а також боронити

його соціальні й культурні права.

"Братство Тарасівців" мало спершу свій осередок в Харкові, але

після арештів його членів влітку 1893 р. його осередком стало місто

Київ. Менші осередки були також у Полтаві, Лубнах і Одесі.

Тарасівці діяли як організація до 1897 p., коли Стара Громада пе-

реорганізувалася на Загальну Українську Безпартійну Демократичну

Організацію. Молодше покоління створило в 1900 році Рево-люціну

Українську Партію.

В середині 1890-х pp. енергійно діяла українська студентська гро-

мада в Київському університеті, членами якої були Д. Антонович, І.

Черкаський, Є. Черняхівський, І. Стешенко, О. Моргун, М. Кри-

винюк, П. Тучапський, С. Шелухин, В. Шемет та ін. Незабаром ця

громада поділилася на дві частини: першу з Антоновичем, Чер-

каським, Кривинюком, Міхновським, Шеметом, Шелухіним та ін-

шими,— і другу, звану "драгоманівською", зі Стешенком, Моргуном,

К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим гуртом була

в тісних стосунках Леся Українка. З нього пізніше виділилися

марксисти К. Василенко і П. Тучапський

Революційна Українська Партія (РУП), заснована в Харкові з

початком 1900 p., була першим політичним утвором в Україні. Ос-

новоположником РУП були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінсь-

кий, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер

Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдихнув

молодий харківський адвокат Микола Міхновський, своєю доповіддю

на перших сходинах. Цю доповідь РУП видала ще того самого року у

Львові окремою публікацією під назвою "Самостійна Україна". У ній

Міхновський кинув гасло боротьби за "Одну, єдину, нероздільну,

вільну, самостійну Україну від гір Карпатів аж по Кавказ, бо "Україна

для українців"

Беручи до уваги тодішні політичні умови, зокрема під Росією, де

ніхто навіть з найбільш передових діячів не відважився мріяти про

самостійну українську державу на всіх українських землях, це був

неабиякий революційний клич. Ідея самостійної України порівняно з

драгоманівською утопією про федерацію українських зе-

Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1980.—

Т. 9.- С. 3353.

КоллардЮ. Передмова //Міхновський М. Самостійна Україна.— 1948.—С 6.

Полонська-Васітенко Н. Історія України.— Т. 2.->- С 323.

Махновський М. Самостійна Україна.— 1948.— С 28—29.

324

325

мель з демократичною Росією, була великим кроком уперед у роз-

витку української політичної думки.

У Києві 1903 р. РУП випустила "метелика", в якому з'ясовано

жалюгідний стан в Україні й висловлені відповідні домагання, що

були на даний час політичною платформою РУП: "Ми українці не

маємо права говорити на своїй мові по школах, в судах, ми не маємо

своїх газет, ні книжок, ми повинні вчитися російською мовою, якої

не розуміємо. На нашій землі, по всій Україні, де живуть українці,

для українців повинні бути українські школи, університети, газети,

журнали, книжки на українській мові; в судах, банках, поштах і

інших державних місцях повинна бути наша українська мова"

Одначе під впливом московських соціалістичних партій, які го-

лосили рівність і братерство для всіх робітників і селян, українська

інтелігенція, що виростала й виховувалася на ідеях московського

"єдинонеділимства", тяготіла в сторону модних тоді соціалістичних

доктрин і теорій. Урешті соціалістичні впливи перемогли і РУП

відступила від ідеї Міхновського про незалежність України. Біль-

шість її членів пішла за соціалістичними кличами, задовольняючись

автономістичною програмою, й партія перестала існувати.

РУП відіграла в історії розвитку української політичної думки

видатну роль, об'єднавши українських політичних діячів початку XX

ст. до політичної боротьби й активності у різних політичних таборах і

спричинилася до піднесення свідомості українського селянства в

боротьбі за покращення умов праці й суспільних прав.

Коли в 1902 р. РУП почала замінювати гасло самостійності на

автономію України й федерацію з Росією, Микола Міхновський зі

своїми однодумцями (брати Василь і Грицько Шевченки, брати Во-

лодимир і Сергій Шемети та інші) заклали Українську Народну

Партію (УНП), політичне кредо якої базувалося на доповіді Міх-

новського "Самостійна Україна" і було сформульоване в "10-ти за-

повідях націоналіста". У вересні 1905 р. НУП почала видавати у

Львові часопис "Самостійна Україна". У ньому була широко на-

креслена програма українського самостійницького руху, а також ви-

друкований проект конституції майбутньої української держави. У

цьому проекті можна завважити сліди теорії Драгоманова, якщо йде

мова про структуру майбутньої української держави, а саме, що Ук-

раїна мала бути спілкою "вільних і самоуправних земель, утворених

на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і

заселених українцями." Таких земель мало б бути десять: Чорно-

морська Україна, Слобідська Україна, Степова, Лівобережна або

Гетьманщина і т.п. Цей проект конституції передбачав широкі права

Федснко П. Історична дата: вісімдесяті роковини Революційної Української Партії —

РУП // Свобода.- 1980.- Ч. 48.-29 лютого.

громадянина, законодатний орган із двох палат, виборче право для

всіх громадян віком від 25 років і вище, земські та громадські са-

моуправи тощо. УНП цікавилася не тільки національними, але також

і соціальними проблемами й домагалася націоналізації землі

Про потребу самостійної української держави заговорив також і

Дмитро Донцов на політичному вічу в актовому залі Петербурзького

університету, яке влаштувала українська Студентська громада разом

зі "старшими" українцями, такими як Олександр Лотоць-кий,

українець з Кубані Лука Бич та ін., що мешкали тоді в Петербурзі.

Донцов за те був арештований і відправлений до Лук'янівської тюрми

у Києві, де він мав стати на суд разом з іншими членами РУП, а

радше НУП

Про появу часопису "Самостійна Україна" у Львові, як і про

виступ Д. Донцова на українському вічі у Петербурзі, з'явилося

повідомлення у часописі "Хлібороб", що всупереч урядовим мос-

ковським заборонам почав виходити в Лубнах на Полтавщині і був

першим українським часописом в Україні під російською зай-

манщиною. Його видавали й редагували брати Володимир і Сергій

Шемети й Микола Міхновський. Від себе редакція "Хлібороба"

ствердила, що Донцов зробив правдиві закиди "проти московського

уряду, ба і проти російського суспільства взагалі та навіть соціал-

демократії, що вони однаково гнітили й ганьбили український

народ"

Першими на ту подію відгукнулися москвофільські настроєні ук-

раїнські соціал-демократи у своєму першому числі журналу "Вільна

Україна" за січень-лютий 1906 p., що його вони видавали в Пе-

тербурзі. "Боронь Боже, нести в народні маси націоналізм "Хлібо-

роба",— писав редактор журналу "Вільна Україна".— Він поведе до

братовбивства, до татарсько-вірменської різні, він стане на перешкоді

культурному розвиткові української нації, він, і цс найголовніше,

затримає поступ класової свідомості українського пролетаріату і

дасть змогу буржуазії та визискувачам народу збудувати "цезаризм

буржуазії", поставити його на підвалини ще міцніші, ніж на них стояв

царат"

. Одночасно знаний уже тоді соціал-демократ суспільно-

громадський діяч, літературознавець і письменник Іван Стешенко

виступив з обуренням на сторінках щоденника "Кіев-скіе отклики" на

"Самостійну Україну" Миколи Міхновського і з нагоди промови Д.

Донцова в Петербурзі. Він писав, що це "на відкриту політичну арену

виступив український шовінізм". До рс-

Книш 3. Конституція України в проекті Української Народної Партії // Самостійна

Україна.— 1957.— Ч. 9 (105).- С 9-13.

ДоіщовД. Рік 1918, Київ.— Торонто, 1954.— С 120—121.

Куренівсць М, Виступи І. Франка за революції 1905—1907 pp. // Самостійна Укра

їна.- 1956.-Ч. 12 (96).- С. 2.

Там же.

326

327

чі, цей самий І. Стешенко був автором вірша на прославу червоного

прапора, як символу справедливості без різниці для всіх націй і віку.

"Червоний стяг — прапором нашим, скрізь має нині на землі. До

нього ж всі! І всі розкажем про наші болі і жалі"

. Так думала, на

жаль, тоді більшість української інтелігенції, для якої соціалістичні

утопії затьмарювали інтереси українського народу, якому вони

змагали принести волю і добробут.

На своєму з'їзді в 1907 р. УНП схвалила програму організації

українського пролетаріату, щоб забезпечитися перед конкуренцією з

боку московського пролетаріату, який заливав Україну й відбирав в

"українського робітника працю". Москалі випихали українців з усіх

професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного

пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти.

У відповідь на тезу Маркса, яку пропагував Ленін зі своєю пар-

тією, що "в робітника немає батьківщини", цей з'їзд зовсім слушно

заявив, що "пролетаріат пануючої нації і зневоленої — це два класи з

неподібними інтересами". Але через поворот до самодержавства й

обмеження політичної діяльності державними органами безпеки

невдовзі після цього з'їзду діяльність УНП занепала і щойно під

кінець 1917 р. колишні члени УНП створили Українську Партію

Соціалістів-самостійників.

У грудні 1905 р. виникла Українська Соціал-Демократична Ро-

бітнича Партія (УСДРП), яка визнавала марксистську ідеологію на

взір Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП),

але діяла незалежно від неї. Основна різниця між ними полягала в

тому, що УСДРП підкреслювала національне питання й, хоча лідери-

члени партії вийшли з РУП, нова партія відмовилася від са-

мостійності України. Але на відміну від РСДРП, яка нехтувала на-

ціональним питанням, УСДРП поставила у свою програму, як одну із

цілей — вимагати для України автономії у межах Російської

держави. Головними діячами УСДРП були відомий уже тоді укра-

їнський письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон

Петлюра, театрознавець Дмитро Антонович, син славного професора

Володимира Антоновича, адвокат Михайло Ткаченко, Лев Юр-кевич,

економіст Микола Порш та інші.

* * *

Зростання заворушень робітників та селян налякало росшський

уряд і він наприкінці XIX ст. впровадив деякі полегшсння,зокрема дав

дозвіл на збільшення пресових органів. В Україні почав виходити но-

вий часопис "Кіевскіе отклики", під редакцією історика Івана Лучиць-

кого. Довкола нього гуртувалися відомі українські діячі, як В. Анто-

нович, М. Василенко, С. Єфремов, Б. Кістяківський, А. Кримський,

В. Науменко, С Петлюра, С. Русова, І. Стешенко та інші. Хоча "Кі-

Там же.- С 2, 7.

евскіе отклики" друкувалися російською мовою, часопис був присвя-

чений українським питанням і виходив тиражем у 25 000 прим.

В Україні відбувалися Археологічні з'їзди (XI у Києві 1899 p., XII

у Харкові 1902 p., XIII — 1905 pi в Катеринославі, XIV — 1908 р. у

Чернігові). На цих з'їздах українські вчені виголосили ряд цікавих

доповідей з української археології, які привернули увагу вчених усьо-

го світу. Але, згідно з Емським Указом, на XII і XIII з'їздах забо-

ронено було читати доповіді українською мовою. Це, однак, при-

носило більше шкоди урядові, бо підносило революційний рух в ко-

лах української інтелігенції і скріплювало проукраїнський сантимент

навіть серед неукраїнців. Велике значення для українського наці-

онального руху мали ювілейні святкування Івана Нечуя-Левицько-го

та Миколи Лисенка у Києві.

Заходами Полтавського земства на чолі з Федором Лизогубом

побудовано пам'ятник батькові нової української літератури Іванові

Котляревському з нагоди 100-ліття появи першої частини його

"Енеїди". Але відкриття пам'ятника відбулося щойно в 1903 р. На це

свято з'їхалося багато визначних гостей, представники Над-

дніпрянщини, Галичини й Буковини. Тоді вся Полтава заговорила

українською мовою. Але в часі офіційного відкриття державна влада

заборонила виступати з привітаннями українською мовою усім, за

виїмком галичан, які не вміли говорити російською мовою. Це ви-

кликало велике незадоволення в широких колах українського гро-

мадянства. Микола Міхновський відмовився читати вітання мос-

ковською мовою і разом зі своїм протестом віддав предсідникові

порожню папку, в якій мав привітання. За ним усі решта зробили таку

саму демонстрацію — подавали порожні папки й виходили з залу.

Урочисте засідання цим було перерване

З часу підписання Емського указу було багато спроб добитися

полегшення для українського друкованого слова. Олександер Ко-

ниський, київський адвокат та відомий письменник і суспільно-гро-

мадський діяч подав у 1890 р. міністрові внутрішніх справ князеві

І.М. Дурново прохання скасувати Емський указ. У 1890 р. Олекса

Коваленко, який жив поза Україною на Уралі в місті Челябінську,

просив міністерство дозволу видавати там українською мовою тиж-

невик "Україна". Два роки пізніше (1892 р.) Харківське товариство

грамотності післало петицію до уряду, щоб звільнити україномовні

публікації від обмежень

, але всі заходи були безуспішні.

Російський уряд 24 квітня 1904 р. скасував закон про обмеження

друкованого слова литовською мовою. Це стало поштовхом для

Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Махновського // Самостійна Україна.—

1957.— 4.11 (107).-С 6.

Пріцак О. Роля О. Лотоцького в уневажненні указу заборони українського слова

з 1876 року // Свобода.- 1981.— Ч. 4.- 8 січня.

328

329

трьох високих імперських урядовців у Петербурзі, Олександра Лото-

цького, Петра Стебницького та Петра Садилова попробувати ще раз

звернутися до Міністерства внутрішніх справ та до Головного

правління у справах друку, щоб зняти заборону з українського дру-

кованого слова. Тут до помочі став також і відомий російсько-

український письменник Данило Мордовець, який також підписав те

прохання. Було це тим більше надійне, що міністром внутрішніх

справ став тоді ліберальний князь Петро Святополк-Мірський. Однак

справа знову залишилася без відгуку. Тоді О.Лотоцький і

П.Стебницький стали використовувати персональні знайомства. Ло-

тоцький звернувся з цією справою до прем'єра уряду Сергія Вітте,

який виявив певне зацікавлення. У кінці І904 р. Рада Міністрів

остаточно обміркувала справу скасування заборони і цензурних

обмежень української мови й передала її до Імперської Петербурзької

Академії Наук, зокрема, до відділу Славістики, який очолював

російський славіст академік Олексій Шахматов. В Академії Наук

створено окрему комісію для розгляду цього питання. Комісія

звернулася до експертів за порадою, а в тому числі й до Харківського

та Київського університетів та інших науковців, які висловились на

користь української мови.

Протягом березня 1905 р. на засіданні Комісії, якою офіційно

керував академік Федір Корш, знавець української мови й літератури,

вироблено текст: "Про знесення заборони малоросійського

друкованого слова", в якому стверджено, що українська мова є окре-

мою східнослов'янською мовою і дозволяється вживати її публічно у

слові та друку. У закінченні цієї записки було додано від Академії

Наук побажання, щоб "малоруське населення мало таке саме право як

великороси говорити публічно і друкуватися рідною мовою"

Російсько-японська війна S революція 1905 року

Експансія Росії на Далекому Сході зіштовхнулася з інтересами

Японії, яка намагалася поширити свої володіння на Манчжурію,

Корею, Монголію аж до Забайкалля, а також і на острів Сахалін. У

1891 р. Росія побудувала залізницю через весь азійський простір аж

до Владивостока, причому частина залізниці проходила через

китайську територію, а в 1898 р. взяла від Китаю в оренду Порт-

Артур, що довело остаточно до російсько-японської війни. Японія

готувалася до такої війни й мала за собою США, Англію, яка також

поширювала свої впливи в Китаю, й почасти також і Францію. Росія

залишилася не тільки ізольованою від будь-яких союз-ників, але

також і сама не була належно приготовлена до такої війни.

Пріцак О. Вказ. пращ // Свобода.— Ч. 5.-9 січня.

330

Коли заходи японців поладнати ту проблему мирним способом не

увінчалися успіхом, 8 лютого 1904 р. вони несподівано вдарили на

російську ескадру в Порт-Артурі, знищили її й розпочали війну, яка

тривала до вересня 1905 р. Росія не мала ані доволі війська на

Далекому Сході, ані відповідних укріплень, не було організоване й

постачання, бо єдина залізнична лінія через Сибір не могла

пропустити всього транспорту. Кораблями вона також не могла до-

ставити військо й воєнний матеріал, бо Чорноморський флот згідно з

договором від липня 1841 р. не мав права проходити Босфор й

Дарданели, а Балтійський флот мусів би обходити довкола Європи,

Африки й Азії, що забирало б дуже багато часу. Внаслідок того Росія

понесла великі матеріальні втрати, головно в людях, що зовсім

підірвало довір'я народу до уряду.

Важкі умови на фронті відбилися суттєво й на економічному стані

суспільства Російської імперії. В парі з браком політичної свободи

вони підсилювали революційний рух. Робітництво стало вимагати

кращих прав для себе, щоб поліпшити свої життєві умови. Земські

діячі організували з'їзди і збори в ряді міст Росії, в тому числі в

Україні (Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові та інших), на яких

схвалювали петиції-прохання до царя надати більші права народові.

Студенти вимагали свободи освіти, свободи внутрішнього

університетського життя, як це було в Західній Європі, а що

найголовніше — домагалися введення конституційного ладу в Росії.

Від рук терориста 26 липня 1904 р. загинув жорстокий, але здіб-

ний міністр внутрішніх справ російського уряду В'ячеслав Плеве,

який репресивними засобами намагався утримати лад і порядок у

державі. Плеве переслідував лібералів, заповнив ними тюрми й по-

турав погромам жидів. Міністром внутрішніх справ був призначений

князь Святополк Мірський, який зм'якшив цензуру й повернув зі

заслання чимало земських діячів. Мірський, намагаючись викликати

довір'я до свого уряду в Україні, дозволив у листопаді 1904 р.

скликати земський з'їзд трьох лівобережних губерній, Чернігівської,

Полтавської й Харківської, який домагався скликання

репрезентативного законодавчого органу. Для здійснення тої вимоги

земські діячі заснували "Союз Визволення".

У 1904 р. в Україні урядово відзначали 250-ліття Переяславського

договору гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем

Олексієм. І того ж самого року ліберальний міністр внутрішніх справ

князь Мірський заявив, що фінляндцям будуть дані національні

концесії для заспокоєння окраїн. Українцям не треба давати нічого,

бо вони не роблять ніякого клопоту державі й тому нема потреби їх

заспокоювати. Неначе у відповідь на ту заяву вночі 31 жовтня 1904 р.

у Харкові була спроба підмінувати пам'ятник Пушкінові, який у своїх

писаннях, зокрема в поемі "Полтава",

331

нарушив честь України. Сталося це саме в час відвідин Харкова

міністром освіти імперського уряду ген. Глазовим.

Після того з'явилася відозва від імені організації "Оборона Ук-

раїни", в якій зазначалося, що поставлений пам'ятник Пушкінові

зруйнований, бо для нього, як для московського поета, нема більше

місця у нас на Україні. На Україні має бути пам'ятник Шевченка,

національного українського поета, але російський уряд забороняє

його поставити. Україна тепер безмовна і безправна, а її населення

посилають на Далекий Схід боронити інтереси московських

капіталістів і високопоставлених здирщиків

Царський наказ про поступове зрівняння селян у правах з іншими

станами, про заведення державного забезпечення робітників від

нещасливих випадків, поширення прав земських і міських установ як

також про перегляд законів про старообрядців та жидів видано 12

грудня 1904 р.

. Саме в цьому часі Рада Міністрів обмірковувала

справу скасування Емського Указу

У січні 1905 р. у Петербурзі вибух страйк, в якому взяло участь

понад 100 000 робітників із 382 підприємств. Петербург залишився

без води, світла та часописів. У неділю 9 січня 1905 р. лояльне до

режиму робітництво влаштувало під проводом свого провідника свя-

щеника Юрія Гапона велику, але мирну маніфестацію до царських

палат з наміром вручити цареві петицію у справі поліпшення умов

праці. Незважаючи на мирні заміри маніфестації, цар потрактував її

як бунт і, коли вона наближалася до Зимового палацу, він наказав

стріляти у маніфестантів. Унаслідок цього, згідно з урядовими

даними, 96 маніфестантів загинуло, а 133 було поранених. Деякі інші

джерела подають, що під час самої маніфестації 9 січня, як і окремих

випадків впродовж 10 і 11 січня, вбитих нараховувано 150— 200 осіб,

а поранених від 400 до 800

. Знову ж група петербурзьких

журналістів, яка перевіряла кількість жертв і склала поіменний спи-

сок убитих і ранених, начислила 4600 жертв

. Так нещасливо закін-

чилася мирна робітнича маніфестація, що ввійшла в історію Росії під

назвою "кривава неділя". Священика Гапона, який зорганізував цю

маніфестацію, соціалістичні партії звинуватили в провокації.

Масакра мирних робітників викликала революційні виступи по

цілій імперії, які спершу вилилися у загальний страйк залізничників і

промислових робітників. Бурхливі демонстрації звинувачували

московське самодержав'я в економічних негараздах, політичних

переслідуваннях та невмілому веденні війни на Далекому Сході.

Літолисець, Замах на пам'ятник Пушкіна в Харкові і Микола Міхновський // Са-

мостина Україна.— 1957.— Ч. З (99).— С 16.

Полонська-Васіиіенко Н. Історія України.— Т. 2.—С. 413—414.

Там же.

* Кішш 3. Піп Гапон.— Торонто, 1977.— С 284.

Там же.— С 286.

332

Під впливом революційних подій цар почав робити незначні

уступки, але вони ще більше роз'юшували поневолені народи імперії,

серед яких вперто продовжалася русифікаціна політика. Бунти

почалися також і в армії та на кораблях. У червні збунтувалися мо-

ряки на кораблі "Потьомкін" в Одесі, а в жовтні у морській фортеці

— Кронштадт. Оголошений 20 жовтня робітничий страйк на

промислових фабриках і залізниці спаралізував цілу імперію.

Маніфест 17 жовтня 1905 р.

Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були

незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухнути

кожної хвилини, бо навіть на військо не можна покладати надій. На

початку жовтня найбільш активними виявилися поневолені народи і

взагалі національні меншини імперії (поляки вимагали автономії,

жиди — рівноправ'я), водночас селяни вимагали землі, урядовці

справедливого трактування й усунення протекціонізму, а військо в

невдачах на фронті обвинувачувало уряд.

Щоб недопуетити до збройної революції, цар Микола II 17 жовтня

(ЗО жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував населенню

непорушні основи громадянських свобід, базованих на засаді

особистої недоторканості, свободу слова, сумління, зібрань і союзів.

Одночасно заповів негайне встановлення Державної Думи як

законодавчого тіла імперії.

Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокре-

ма до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала

близько чверть мільйона вірних.

Маніфест 17 Жовтня населення сприйняло по-різному. Частина

раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні

по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і почнеться нова

доба в історії Російської імперії, в тому числі й України. Натомість

революційні групи вважали, що цей маніфест є тільки передишкою у

боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже.

Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від

людей близьких до царського дому, які вважали, що маніфест був

проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали

збереження царського самодержавства у повній силі.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися

виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на

яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь

на це почалися погроми революціонерів, головним чином жидів,

дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися

здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстраш-

ніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони

333

тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомогою

війська. У Києві, за відомостями медичної "Швидкої допомоги", було

23 особи забиті, а 223 ранені

Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й по-

чали появлятися політичні партії. Оскільки Маніфест був написаний

доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й оформили

себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію

(скорочено— "кадети") й домагалися реорганізації Росії в консти-

туційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Од-

ночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх

національностей Російської імперії. Тому партія була привабливою і

для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло

Мілюков (1859-1943).

В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зок-

рема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були

історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штай-

нгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Ан-

тін Ржепецький та інші.

Центральне місце серед політичних партій належало "Союзові 17

Октября" (назва походить від дати царського маніфесту), який

очолював талановитий, але сварливий Олександер Гучков (1862—

1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий мані-

фест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й

неподільносте імперії.

Найбільш реакційною шовіністичною партією був "Союз Русского

Народа", на чолі з А. Дубровіно, В. Пуришкевичем та М.Марковим.

До нього належали консервативно-шовіністичні російські елементи,

великі землевласники й поміщики, купці, а подекуди і представники

вищого православного духовенства. "Союз Русского Народа" ставив

собі за мету обороняти великодержавну політику Росії й тому

провадив боротьбу з революційними рухами. Оскільки там жиди

були найбільш акивним елементом, Союз виступав проти них і його

члени брали активну участю у жидівських погромах. "Союз Русского

Народа" не визнавав українців і білорусів за окремі народи й тому

виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й

інтелігенцією немонархічних політичних переконань. "Союз

Русского Народа" називали "чорною сотнею", а її

членів-"чорносотснцями". В Україні чорносотенці були досить сильні

і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі

елемени міста і села.. Вони мали свої пресові органи "За царя и

родину" у Києві, де головним діячем Союзу був М. Мищенко,

"Волынская земля" у Почаєві, де діяльністю Союзу керував

архімандрит Віталій Максименко, та інші.

Большевики керувались у той час теорією Леніна, що "пролетаріат

є керівник народної революції, яка має довести до диктатури

пролетаріату", а меншевики й надалі стояли за широку організацію

робітників типу німецької соціал-демократичної партії

. В Україні

большевики творили на фабриках ради робітничих депутатів. Серед

них із українців на перше місце вибився Григорій Пет-ровський,

перший секретар Виконавчого комітету ради Робітничих Депутатів у

Катеринославі.

Відкрито почала діяти й Партія Соціалістів-революціонерів (ско-

рочено — есери), яка мала свої гуртки також і в Україні. У Києві її

очолював А. Козачок, родом з Чернігівщини. Для виконування терог

ристичних актів створена "Бойова організація". Були також й укра-

їнські гуртки есерівців в Одесі, Радомишлі, Борисполі, Сімферополі й

Києві. Одним із перших соціал-революціонерів був Микола Залізняк,

що був переслідуваний і тому мусів утікати до Галичини.

Провідну роль у київській організації російських соціал-рево-

люціонерів відігравав київський лікар жид Фрумкін. Представники

жидівської інтелігенції виступали послідовно проти українського

національно-визвольного руху й підтримували концепцію "єдиної

неділимої Росії" і були ворогами відділення України від Росії із

фінансово-економічних міркувань.

Найбільш лівим угрупуванням була Партія Анархістів, органі-

зована наприкінці XIX ст. серед робітників Одеси. Вона виникла під

впливом російського анархіста князя Петра Кропоткіна (1842—

1921), відомого теоретика анархізму. Партія заперечувала приватну

власність, право, зовнішній примус і державну владу взагалі. Серед

анархістів було декілька течій з організаціями, крім Одеси, в Києві,

Харкові, Катеринославі. Ні одна з тих течій не мала українського

характеру, будучи явищем, імпортованим з Росії. Анархі-стичні

організації ліквідовані поліцією в 1902 р. З проголошенням

Маніфесту 17 Жовтня вони відновили свою діяльність й займалися

головно терористичними акціями проти фабрикантів і капіталістів,

називаючи цей терор "економічним".

Жиди створили свої власні організації й одною з них був —

"Бунд", повна назва якого звучала "Загальний Жидівський Робіт-

ничий Союз у Литві, Польщі і Росії". Заснований у Вільні 1897 p.,

Бунд був автономною частиною Російської Соціал-Демократичної

Робітничої Партії й об'єднував частину жидівських робітників. За

своєю політичною ідеологією Бунд стояв на антиукраїнських по-

зиціях. Найбільш активним діячем Бунду був Мойсей Рафес, родом з

Білорусі.

Другою жидівською організацією був Поалей-Ціон, який "стояв на

становищі, що визволення України ... у формі самостійної